Воробкевич Юліян

Друг Юлі­ян прий­шов на світ 13 лис­то­па­да 1906 р. у с. Ве­ли­кий Го­ви­лів (те­пер Те­ре­бов­лянсь­ко­го ра­йо­ну Тер­но­піль­ської об­лас­ти) в ро­ди­ні мо­ло­до­го гре­ко-ка­то­лиць­ко­го свя­ще­ни­ка Ле­ва Во­роб­ке­ви­ча і Со­фії з Ма­ці­линсь­ких. Отець Лев від 1903 р. був спів­ро­біт­ни­ком па­ро­ха о. Гри­го­рія Олес­ниць­ко­го. Піс­ля смер­ти о. Гри­го­рія в 1905 р. о. Лев ще два ро­ки був ад­мі­ніс­тра­то­ром па­ро­хії у Ве­ли­ко­му Го­ви­ло­ві. Ко­ли ма­ло­му Юлі­я­ну бу­ло два ро­ки, йо­го бать­ко став па­ро­хом у с. Го­риг­ля­ди (те­пер Мо­нас­ти­рись­ко­го ра­йо­ну Тер­но­піль­ської об­лас­ти), що зна­хо­дить­ся на лі­во­му бе­ре­зі Дніс­тра в йо­го ма­льов­ни­чо­му кань­йо­ні.


Бу­ди­нок свя­ще­ни­ка зна­хо­див­ся на са­мо­му бе­ре­зі но­ров­ли­вої рі­ки, так що по­вінь іно­ді до­ся­га­ла ни­жньої час­ти­ни са­ду. Юлі­ян та стар­ший від ньо­го на два ро­ки брат Ро­ман за­ну­ри­ли­ся в ро­ман­ти­ку за­бав над во­дою ра­зом з сіль­ськи­ми діть­ми, спос­те­ре­жен­ням за пра­цею ри­ба­лок та пе­ре­віз­ни­ків че­рез Дніс­тер. У се­лі бу­ла по­ром­на пе­реп­ра­ва. Сам по­ром міс­це­ві се­ля­ни на­зи­ва­ли «чай­ка» — зов­сім як ко­лись ко­за­ки-за­по­рож­ці свої чов­ни. Пе­ре­віз­ни­ки ма­ли чи­ма­ло ро­бо­ти, бо сіль­ське па­со­ви­ще зна­хо­ди­ло­ся на про­ти­леж­но­му бе­ре­зі, і ко­ро­ви тре­ба бу­ло пе­ре­во­зи­ти че­рез рі­ку ту­ди й на­зад. А за па­со­ви­щем ви­со­чі­ла стрім­ка ске­ля з пе­че­ра­ми, і тіль­ки кру­та вузь­ка сте­жеч­ка ве­ла на плос­ко­гір­'я над Дніс­тром, яке на­зи­ва­ли Го­ро­ди­щем. Над са­мим ур­ви­щем ріс кре­мез­ний оди­но­кий дуб, що йо­го бу­ло вид­но з усіх кін­ців Го­риг­ляд. Наз­ва се­ла, яке має май­же 600 ро­ків, опо­ви­та ле­ґен­да­ми. Бі­ля Го­ро­ди­ща на ви­со­ко­му пра­во­му бе­ре­зі рі­ки є дав­ня ко­заць­ка мо­ги­ла, з якої вид­но всі на­вко­лиш­ні се­ла. За од­ним з пе­ре­ка­зів, на ній був ви­со­кий стовп, уго­рі об­ви­тий клоч­чям зі смо­лою. Вар­то­ві «з го­ри гля­ді­ли», чи не йде во­ро­же війсь­ко, а в ра­зі не­без­пе­ки за­па­лю­ва­ли клоч­чя.

Бра­ти нав­чи­ли­ся доб­ре пла­ва­ти, а греб­ти, сто­я­чи в хис­ткій ри­баць­кій «ду­шо­губ­ці», не скла­да­ло труд­но­щів. Сти­хія вес­ня­них льо­до­хо­дів, ве­ли­ких по­ве­ней, ко­ли піс­ля злив у Кар­па­тах во­да в кань­йо­ні Дніс­тра під­ні­ма­єть­ся й на 10 мет­рів, за­хоп­лю­ва­ла хлоп­ців. У 8-річ­но­му ві­ці Юлі­я­на зас­та­ла там Пер­ша сві­то­ва вій­на. Хо­ча во­на нес­ла з со­бою жа­хіт­тя руй­ну­вань, смер­тей, пе­рес­лі­ду­вань при чер­го­вих змі­нах влад, на хлоп­ців, що ще не ду­же ус­ві­дом­лю­ва­ли не­без­пе­ку, справ­ля­ли вра­жен­ня ве­ли­кої при­го­ди пе­рес­тріл­ки че­рез рі­ку, пе­ре­хо­ди військ по тим­ча­со­вих пе­реп­ра­вах, які мож­на бу­ло спос­те­рі­га­ти з влас­но­го под­вір­'я. Во­ни ба­чи­ли авс­тро-угорсь­кі, ро­сійсь­кі війсь­ка, а піз­ні­ше Ук­ра­їнсь­ку Га­лиць­ку Ар­мію, війсь­ка Ук­ра­їнсь­кої На­род­ної Рес­пуб­лі­ки, боль­шевиць­кі за­го­ни та на­сам­кі­нець поль­ське війсь­ко, що оку­пу­ва­ло Га­ли­чи­ну.

Нез­ва­жа­ю­чи на по­раз­ку виз­воль­них зма­гань, у ви­хо­ва­них в ук­ра­їнсь­ко­му пат­рі­о­тич­но­му ду­сі хлоп­ців (бать­ко сту­ден­том брав участь у бо­роть­бі за ство­рен­ня ук­ра­їнсь­ко­го уні­вер­си­те­ту у Льво­ві) зрос­та­ла на­дія на во­лю Ук­ра­ї­ни. У 1918 р. ви­со­ко­рос­лий 14-річ­ний гім­на­зист Ро­ман, стар­ший брат Юлі­я­на, без ві­до­ма бать­ків за­пи­сав­ся доб­ро­воль­цем в УГА, тіль­ки йо­го не взя­ли че­рез ма­ло­літ­тя.

Де­ся­ти­річ­ним хлоп­цем Юлі­ян всту­пив до Ста­нис­ла­вівсь­кої ук­ра­їнсь­кої гім­на­зії, яку за­кін­чив з від­мін­ни­ми оцін­ка­ми у 1925 р. Зав­дя­ки бать­ківсь­ко­му ви­хо­ван­ню та ро­ман­ти­ці ди­тинс­тва він з за­хоп­лен­ням сприй­няв плас­то­ві за­са­ди, і у від­нов­лю­ва­но­му в 1921 р. Плас­ті став плас­ту­ном 11 ку­ре­ня УУ­ПЮ ім. геть­ма­на Іва­на Ма­зе­пи. За спо­га­да­ми Юлі­я­на, плас­ту­на­ми опі­ку­ва­ли­ся гім­на­зій­ні про­фе­со­ри Гнат Пав­люх та Осип Ле­виць­кий. Г. Пав­люх був чле­ном Ок­руж­ної Плас­то­вої Ра­ди в Ста­нис­ла­во­ві, а О. Ле­виць­кий, ко­лиш­ній сот­ник УГА, на­чаль­ник пре­со­вої квар­ти­ри при На­чаль­ній Ко­ман­ді УГА, ре­дак­тор жур­на­лу «Ук­ра­їнсь­кий Плас­тун», від­но­вив Пласт у Ста­нис­ла­во­ві, вів ши­ро­ку ви­хов­ну ро­бо­ту, час­то про­во­див плас­тунсь­кі про­гу­лян­ки з наб­ли­же­ни­ми до війсь­ко­вих «те­ре­но­ви­ми впра­ва­ми». Юлі­ян ус­піш­но склав три плас­то­ві іс­пи­ти і став плас­ту­ном-ско­бом, брав участь у 1-ій та 2-ій кра­йо­вих плас­то­вих зус­трі­чах на Пи­са­но­му Ка­ме­ні бі­ля Ко­со­ва 12-14 лип­ня 1924 р. та на ске­лях Дов­бу­ша бі­ля с. Буб­ни­ще 2-6 сер­пня 1925 р. і ба­чив на 2-ій зус­трі­чі, як на не­дос­туп­ній пря­мо­вис­ній ске­лі «Ве­жа» плас­ту­ни Ро­ман Шу­хе­вич та Іван Се­нів вста­но­ви­ли си­ньо-жов­тий пра­пор. Під час 1-го плас­то­во­го виш­кіль­но­го та­бо­ру на Кам­'ян­ці бі­ля с. Кузь­ми­нець, ор­га­ні­зо­ва­но­го в 1924 р. ко­лиш­нім офі­це­ром Ук­ра­їнсь­ких Сі­чо­вих Стріль­ців Іва­ном Чмо­лою, Юлі­ян прой­шов за 4 дні так зва­ну «Мед­ве­жу» ту­ру, найс­клад­ні­шу з трьох, про­по­но­ва­них плас­ту­нам, за мар­шру­том: г. Ви­со­ка — г. Іг­ро­ви­ще — г. Си­ву­ля — с. Зе­ле­на — г. Дов­бу­шан­ка — г. Хом­'як — с. Во­рох­та — с. Ма­ня­ва. У 1925 р. він всту­пив до 3-го ку­ре­ня УУСП «Лі­со­ві Чор­ти» з по­рек­лом «Дзір­ґач», а піз­ні­ше був об­ра­ний до ке­рів­ниц­тва УУСП.

Піс­ля ма­ту­ри Юлі­ян нав­чав­ся на бу­ді­вель­но­му від­ді­лі По­лі­тех­ні­ки у віль­но­му міс­ті Дан­ціґ (те­пер м. Ґданськ у Поль­щі), де був чле­ном ук­ра­їнсь­кої сту­дентсь­кої кор­по­ра­ції «Чор­но­мо­ре», а та­кож по­ши­рю­вав у Га­ли­чи­ні під­піль­ний на­ці­о­на­ліс­тич­ний жур­нал «Роз­бу­до­ва На­ції». У цьо­му йо­му до­по­ма­га­ли бать­ки. Отець Лев на той час пе­рей­шов на па­ро­хію с. Бі­ло­бож­ни­ця бі­ля Чор­тко­ва і не­за­ба­ром став чор­тківсь­ким де­ка­ном. Со­фія, ма­ти Юлі­я­на, рі­шу­ча й смі­ли­ва жін­ка, са­ма ви­їж­джа­ла на стан­цію за си­ном, прав­ля­чи брич­кою, скла­да­ла під влас­не си­дін­ня си­но­ві ва­ліз­ки з під­піль­ною лі­те­ра­ту­рою, тож поль­ській по­лі­ції зов­сім не ви­па­да­ло об­шу­ку­ва­ти по до­ро­зі па­ні де­ка­но­ву. От­ри­мав­ши дип­лом ін­же­не­ра-бу­ді­вель­ни­ка, Юлі­ян по­вер­нув­ся до Льво­ва і від­ра­зу був за­а­реш­то­ва­ний поль­ською вла­дою за пі­доз­рою в учас­ті в ук­ра­їнсь­ко­му виз­воль­но­му ру­сі, а че­рез кіль­ка мі­ся­ців звіль­не­ний з львівсь­кої тюр­ми «Бри­ґід­ки» за від­сут­ніс­тю до­ка­зів зав­дя­ки вмі­лій обо­ро­ні ві­до­мо­го ад­во­ка­та В. За­гай­ке­ви­ча. У Дан­ці­ґу Юлі­ян то­ва­ри­шу­вав з ко­ле­гою, плас­ту­ном ку­ре­ня «Лі­со­ві Чор­ти» Ата­на­сом Мі­ля­ни­чем (по­рек­ло «Слонь»), який піс­ля за­кін­чен­ня По­лі­тех­ні­ки був спі­вор­га­ні­за­то­ром Ко­о­пе­ра­ти­ви Ін­же­нер­них Ро­біт (КІР) у Льво­ві, що про­єк­ту­ва­ла і бу­ду­ва­ла цер­кви, бу­дин­ки, мо­ло­чар­ні «Мас­ло­со­ю­зу» та ін­ші про­мис­ло­ві спо­ру­ди в Га­ли­чи­ні. Юлі­ян піс­ля ви­хо­ду з тюр­ми влаш­ту­вав­ся там ін­же­не­ром, а піз­ні­ше поз­на­йо­мив­ся з сес­трою дру­га «Сло­ня», доч­кою свя­ще­ни­ка Ми­ко­ли Мі­ля­ни­ча та Єв­ге­нії з Лу­жець­ких Оль­гою, що за­кін­чи­ла Ук­ра­їнсь­кий ін­сти­тут для дів­чат в Пе­ре­миш­лі, де бу­ла ак­тив­ним чле­ном Плас­ту (по­рек­ло «Пі­но­кіо»). Вза­єм­ні по­чут­тя та спіль­ність ін­те­ре­сів збли­зи­ли Олю та Юлі­я­на, і в 1935 р. во­ни од­ру­жи­ли­ся. Друг Юлі­ян був та­кож чле­ном Ук­ра­їнсь­ко­го тех­ніч­но­го то­ва­рис­тва (УТТ) у Льво­ві, а в 1935 р. був об­ра­ний на рік чле­ном ра­ди УТТ і чле­ном Ко­мі­сії роз­бу­до­ви ук­ра­їнсь­ко­го про­мис­лу. У 1939 — 41 рр. він був го­лов­ним ін­же­не­ром ар­ті­лі «Пром­буд» (так ра­дянсь­ка вла­да пе­рей­ме­ну­ва­ла КІР).

Друг Юлі­ян був учас­ни­ком На­ці­о­наль­них збо­рів у Льво­ві 30 лип­ня 1941 р., що про­го­ло­си­ли Акт від­нов­лен­ня Ук­ра­їнсь­кої дер­жа­ви. Уліт­ку 1944 р. він ра­зом з дру­жи­ною та діть­ми ви­ї­хав у Че­хос­ло­вач­чи­ну, де пра­цю­вав на різ­них ін­же­нер­них ро­бо­тах, а піс­ля при­хо­ду ра­дянсь­ких військ був по­мі­ще­ний в та­бір для пе­ре­мі­ще­них осіб, звід­ки ро­ди­ну спря­му­ва­ли у Га­ли­чи­ну, а йо­го, як в'яз­ня, в жов­тні 1945 р. від­пра­ви­ли в Ма­га­дансь­ку об­ласть, де він пра­цю­вав на бу­дів­ниц­тві шо­сей­ної тра­си Ма­га­дан — Ой­мя­кон, — спо­чат­ку рік як в'я­зень, а піс­ля звіль­нен­ня за від­сут­ніс­тю до­ка­зів ви­ни — як віль­но­най­ма­ний ін­же­нер до 1948 р. По­тім друг Юлі­ян по­вер­нув­ся до Льво­ва, де пра­цю­вав у Львівсь­ко­му від­ді­лен­ні ін­вен­та­ри­за­цій­но­го бю­ро «Ук­рінк», а по­тім у За­хід­но­ук­ра­їнсь­ко­му фі­лі­ялі про­єк­тно­го ін­сти­ту­ту «Діп­ро­сі­лье­лек­тро» у м. Льво­ві, де про­єк­ту­вав бу­ді­вель­ну час­ти­ну сіль­ських гід­ро­е­лек­трос­тан­цій. Він був ви­со­кок­ва­лі­фі­ко­ва­ним спе­ці­я­ліс­том з про­єк­ту­ван­ня за­лі­зо­бе­тон­них конс­трук­цій. На­віть піс­ля ви­хо­ду на пен­сію йо­го зап­ро­шу­ва­ли до учас­ти в про­єк­ту­ван­ні го­те­лю «Дніс­тер», ав­то­вок­за­лу на вул. Стрийсь­кій у Льво­ві та ін­ших спо­руд.

Плас­то­вий гарт та спо­ми­ни ди­тинс­тва в с. Го­риг­ля­ди зав­жди при­тя­гу­ва­ли Юлі­я­на до вод­ної сти­хії. У 1953 р. він з дру­жи­ною Оль­гою й діть­ми, йо­го ко­ле­га з Дан­ці­ґу про­фе­сор Юрій Ве­лич­ко з доч­кою та дос­від­че­ний ка­я­ко­вець з Іва­но-Фран­ківсь­ка Ана­толь Прос­кур­ниць­кий здій­сни­ли пер­ший в Га­ли­чи­ні піс­ля­во­єн­ний ка­я­ко­вий по­хід Дніс­тром від Ми­ко­ла­є­ва до За­лі­щик. По­чин Юлі­я­на під­хо­пи­ла мо­лодь, і ра­зом з нею йо­го не раз ба­чи­ли Дніс­тер, Ні­ман, Прип­'ять, озе­ра Лит­ви та Ка­ре­лії.

Друг Юлі­ян брав участь у це­ре­мо­нії під­нят­тя си­ньо-жов­то­го пра­по­ра над Львівсь­кою ра­ту­шею 3 квіт­ня 1990 р., то­го ж ро­ку вель­ми ак­тив­но вклю­чив­ся у від­нов­лен­ня Плас­ту як сень­йор Львівсь­кої ста­ни­ці. Він іні­ці­ю­вав від­нов­лен­ня плас­то­во­го та­бо­ру «Со­кіл» та піс­ля сень­йорсь­кої по­їз­дки в Під­лю­те ви­ко­нав пер­віс­ний про­єкт йо­го від­бу­до­ви. На жаль, до­ля не да­ла йо­му змо­ги про­дов­жи­ти здій­снен­ня сво­єї мрії. Стом­ле­не сер­це ук­ра­їнсь­ко­го пат­рі­о­та і плас­ту­на пе­рес­та­ло би­ти­ся на 88 ро­ці жит­тя 31 трав­ня 1994 р. Друг Юлі­ян Во­роб­ке­вич спо­чи­ває на Крив­чиць­ко­му цвин­та­рі м. Льво­ва. По­ряд з ним дру­жи­на Оль­га та ма­ма Со­фія.

Богуслава Гринів
Пластовий шлях, ч. 1 /2007