Сидорович Савина

Савина Сидорович народилася 5 травня 1895 року у подільському містечку Монастириськах (тепер тернопільської области, а тоді належало до Станиславівської) в родині Осипа та Ганни з Лазаревичів. Батько, як і дід Теодор, був художником (тоді називали малярем). З дідових робіт запам'ятались їй тільки дерев'яні скульптури, призначені для церков, а батькові іконостаси, ікони частинно збереглись у церквах галицьких містечок та сіл Тернопільської та Львівської областей, а також біля Перемишля. Те, що зберігалося вдома (портрети, ікони, родинні пам'ятки та фотографії), згоріло в 1914 році, коли родинний дім у Монастириськах спалили російські війська.

Савина була четвертою дитиною в сім'ї. Початкову (т. зв. народну) школу почала відвідувати 1902 року в Монастириськах, а 1905, після смерті матері, її віддали в 4 клясу «школи вправ» при державній (»цісарсько-королівській») учительській жіночій семінарії у Львові. Мам уже навчалась старша сестра Марія. Від 1906/7 (рік заснування) до 1909/10 року відвідувала гімназію сестер Василіянок, яка містилась тоді при вул. Зиблікевича, біля церкви, яка тепер віддана оо. Редемптористам. Директором гімназії був о. Сприридон Кархут, її засновник, а керівником кляси проф. д-р Остап Макарушка. У клясі, де вона навчалась, були майже виключно дочки священиків, крім неї та Ірини Гнатюк, дочки відомого етнографа Володимира Гнатюка. Перший рік навчання мешкала у т. зв. інституті (бурсі) сестер Василіянок. Товаришувала з Іриною Гнатюк і часто бувала у її родини вдома, а потім відвідувала їх в Карпатах, у Криворівні. Маючи нахил до мистецтва та наслухавшись цікавих розповідей В. Гнатюка про побут гуцулів, юна Савина вже тоді захопилась самобутнім мистецтвом та звичаями нашого народу, що, очевидно, в майбутньому зробило її відданим і глибоко вдумливим етнографом.

З 1910/11 року навчалась в учительській семінарії Українського Педагогічного товариства (У.П.Т.), де директором був др. Остап Макарушка, а керівником кляси проф. Лещій та І. Сітницький. Іспит зрілости склала якраз у передвоєнний час 1914 року.

Це був період, коли українська молодь вирішувала свою позицію щодо подій, які назрівали в Европі напередодні розпаду австрійської імперії. Творились різні молодіжні організації: спортивно-патріотична організація «Сокіл», молодіжна організація «Пласт», а також військові товариства «Січі» та «Січові Стрільці». Савина стає активним членом «Сокола» (збереглось із часу сокільського здвигу 1912 року унікальне групове фото в сокільському однострою, у групі є і С. Сидорович), організує гуртки «Пласту» (згадується у спогадах багатьох пластунів сеніорів), працює у секції студенток жіночої громади У.П.Т. (санітарні курси, збір грошей для потреб частин усусусів).

Одночасно в 1915 — 16 роках працювала в бібліотеці Наукового Товариства ім. Шевченка, де за вказівками В. Гнатюка порядкувала архів, знищений війною та окупацією Львова російськими військами. Архів тоді перевозили з Академічного дому на давнє місце.

Воєнні патріотичні настрої, що охопили українську молодь, полонили також українське жіноцтво. Історія того часу залишила нам плеяду визначних жіночих імен: Костянтина Малицька, Ольга Левицька-Басараб, Олена Степанів, Гандзя Дмитерко, Софія Галечко та інші. У широко відомому альбомі «Українські Січові Стрільці, 1914 — 1920» (Львів, 1939 р.) на 115 сторінці вміщене фото з підписом «Учителька Савина Сидорович у волинській школі навчає на вільному воздусі». Коментарі до цих подій збереглись у її власних спогадах, записаних сином її сестри — Богданом Крип'якевичем.

«У квітні 1916 року Бюро Культурної Помочі у Львові українському населенню окупованих земель, яке виникло при Союзі Визволення України, вирішило взяти участь в організації українських шкіл на Волині. В роки російського панування українських шкіл там не було. Після відходу російських військ з Волині, коли там штаб усусусів збільшився, досвідчені у громадській роботі люди з Галичини направились будити волинське населення. Слово «Україна» почало набирати нового значення. Місцевий народ потягнувся до освіти. Для мене виникла можливість поїхати туди для творення українських шкіл. Мене направили (координував роботою Іван Крип'якевич) у місто Володимир. Підготовчу роботу провели вже посадник міста Г. Мартинець (учитель гімназії в Рогатині), Є. Чирановський (член міської думи) та М. Саєвич (четар У.С.С.). Володимирська школа містилась на передмісті Рилавиці; 5-кімнатний знищений будинок довелось відновлювати. Після мене зі Львова приїхали І. Гайдучок, Т. Ліщинська та А. Бігун. Навчання почалось 5 квітня 1916 р., ще до офіційного відкриття, що святково відбулось 20 травня. Спочатку було 3 класи (5 відділів) з 300 учнів, а потім вже працювало п'ять класів. Одначе з наближенням наступу російських військ навчання в червні припинилось і відновилось тільки у вересні. Батьки залюбки посилали своїх дітей у школу, допомагаючи у всьому, брали участь у спільних конференціях, у підготовці концертів. Володимирській школі присвоєно ім'я Т. Шевченка. Згодом на Волині відкрито 50 шкіл, багато місцевих вчителів включилось до праці...»

С. Сидорович пропрацювала у Володимирі до жовтня 1918 року. Тоді вже школу перевели у нове, двоповерхове приміщення при вулиці Устилузькій у центрі Володимира. У своїх спогадах вона докладно розповідає про воєнні події, настрої серед Січових Стрільців та серед різних військових частин, що прибували зі східних областей, про їх ставлення до гетьмана Скоропадського, про знайомство з отаманом Сокирою-Яхонтовим, Перликом, про складні стосунки з австрійськими та польськими представниками влади, про працю галичан з місцевим населенням, про чорні дні переселенців з Полісся, яких забирали зі собою при відступі російські війська, про відхід до Києва і прощальний парад з концертом волинської дивізії «Сірожупанників». З того волинського періоду збереглась пам'ятка — золотий наручний годинник з дарчим написом Савині Сидорович від Січових Стрільців у Володимирі.

У жовтні 1918 року вона повернулась у Львів, але відразу ж переїхала на вчительську роботу до Коломиї, де мешкали тоді мої батьки (Олена і Павло Мудрі). Після Листопадового Зриву 1918 року у Львові владу в Коломиї та окрузі перебрав Покутський Секретаріят Української Національної Ради. Савина була втаємничена у події, що назрівали, підтримувала зв'язок із стрільцями. Ось фрагмент її спогадів з коломийського періоду:

«...За одну ніч Коломия стала наскрізь українською. Всі установи зайняло українське військо. Для поляків це стало несподіванкою, жиди заявились за українцями. Серед війська — захоплення. Вояки зривали собі з шапок австрійські розетки і прик

ріплювали український герб; до армії зголошувались колишні дезертири з австрійського війська. Селяни раділи, збирали гроші на національну оборону, звозили харчі для війська.

З перших днів української влади я стала працювати в українських школах — школі ім. княгині Ольги, в учительській семінарії та школі вправ при ній. Та 24 травня 1919 року в Коломиї владу захопили поляки. Почалося роззброювання українських військових, які не встигли відступити, арешти українських діячів. На вулицях стрілянина. На моїх очах впав ранений четар Кульчицький. Я підбігла, щоб рятувати його, та надійшов один озброєний із місцевих поляків Гогєля і грубо відсторонив мене. Я потім довідалась, що Кульчицький помер від рани в лікарні. На другий день (25 травня) я зібрала учнів перед школою, що містилась в Народному Домі, щоб піти разом на екзорту (богослуження). Тут я побачила знов Гогєлю і польського легіоніста, що вартував поруч на вулиці. Раптом легіоніст без попередження вистрілив у мене. Мені поранило ноги. Одна з вчительок (Ніжинська) повезла мене в лікарню; я втратила свідомість. Прийшла до тями в лікарні, на ліжку, на якому, як мені сказали, недавно помер четар. Одночасно зі мною були поранені шість учениць. Виявилось, що в мене стріляли т. зв. кулею «дум-дум», яка розтріскується на багато осколків. Декілька таких малих осколків залишилось у мене під шкірою ноги на ціле життя. Була неспокійна ніч, 27 травня поляки відступили, в місто прийшли румуни. Кілька років пізніше, коли я вчилась у Варшаві в Інституті прикладного мистецтва, зустріла випадково чоловіка, що нагадував мені Гогєлю. Підійшов і без вступів, неначе мимоходом, сказав: «Дзєцко, нєх мі пані пшебачи». Так, це був він, Гогєля, людина, що стріляла в мене і учениць...

Невдовзі поляки повернулись на Покуття. Багато українців, зокрема українських діячів і військових, виїхали на Східну Україну. А тут почались переслідування, ревізії по домах, назви «Україна», «українці» заборонялись. Українські вчителі мусили складати прошення і присягу, щоб їх прийняли на роботу. Я рішила не складати присяги польським властям...»

Із збережених у домашньому архіві документів видно, що «службову» присягу С. Сидорович склала 12 жовтня 1920 року у Львові о. Ю. Дзеровичу на семінарських курсах з українською мовою навчання, тобто українській школі.

Вона пропрацювала в Коломиї до червня 1920 року, а у вересні вже стала вчителювати у Львові, спочатку на українських семінарних коедукаційних курсах (директор о. Ю. Дзерович), а згодом ще й у II Державній учительській семінарії (до звільнення з роботи польськими властями у грудні 1934 року).

Працюючи на вчительській посаді, вона постійно підвищувала свою кваліфікацію на різних курсах та у школах: 1921-22 рр. — моделювання, живопису та різьби по дереву (Державна Промислова школа у Львові); 1921 р. — іспит з гімнастичних дисциплін з правом навчання фізичної культури в середніх школах; 1925-1929 рр. — навчання в Державному Інституті Прикладного Мистецтва у Варшаві і одержання диплому. В результаті такого багатогранного зацікавлення художніми промислами С. Сидорович стала високоерудованим знавцем у галузі прикладних мистецьких наук. Де вона не працювала б, всюди виконувала свої обов'язки з непересічною добросовісністю та відданістю вихованню української молоді.

У 30-х роках загострились українсько-польські відносини, і Варшавське міністерство освіти 20 грудня 1934 року звільнило С. Сидорович із праці в державній семінарії. В документі т. зв. «Ізби Скарбової» це звучало: «перенесена в стан спочинку». До речі, того ж року звільнили з роботи багатьох українців, в тому числі й мого батька (ми тоді проживали в Радомі, після чого переїхали до Львова. 3-й клас народної школи я закінчувала у львівській «Рідній Школі» ім. Т. Шевченка при вул. Мохнацького, 12).

Навесні 1934 року С. Сидорович стала працювати в приватних українських школах — гімназії «Рідної Школи» ім. І. Кокорудза та в жіночій гімназії СС Василіянок. Отже, колишня учениця повернулась уже в іншій якості до своєї «альма матер», де виключно українське середовище, давні товариші з часів пластування та часів січового стрілецтва (директором був тоді о. крилошанин Василь Лициняк), де відсутність полонізації та українська молодь давали можливість розгорнутись педагогічному таланту вчительки-патріотки з досконалим знанням свого предмету — т. зв. ручних або практичних робіт.

А потім нагрянув страшний, трагічний «золотий вересень» 1939 року — час,, коли все перекрутилось. З гімназії СС Василіянок зробилась радянська школа №4. Появився новий директор Павленко — людина мало інтеліґентна, з чекістськими традиціями, і вульгарна вчителька біології Кудін, войовнича атеїстка (імен їх не пригадую). У кожному класі було по два-три прибулих і новоспечених комсомольців. Павленко замешкав у будинку школи на останньому поверсі, усунувши звідти сестр0монахинь. Почалось розглядання біографій наших учителів. У місті — арешти, нічні вивози сімей. Тітка Савина відчула, що почали цікавитись її минулим. Після шкільного року 1939/40 тепер уже в школі №4 вона покинула педагогічну роботу і перейшла працювати в Методичний Кабінет. Мене наступного року перевели мої батьки в школу по вул. Пекарській, колись гімназію, т. зв. «філію» (до того часу вона була виключно чоловіча, а тепер вже вчились і дівчата). Страшні події не оминули і цієї школи. З нашого 8-Б класу були заарештовані і загинули у львівських тюрмах два хлопці — Іван Дубас і Володимир Ковч.

Про директора Павленка розповідали дивні речі. У червні 1941 року, у той тривожний час, він ночами кудись виходив на кілька годин. А одного разу, зайшовши вранці в учительський кабінет, потираючи руки, буркнув: «Ох, була сьогодні робота». Ось яких людей призначала в школи радянська влада, та ще й у гімназію СС Василіянок.

У липні 1944 року, коли фронт між німецькими і совєтськими військами пересунувся з-під Бродів на захід від Львова, коли ще не встановилась влада в місті, з першими частинами військ «визволителів» появився в приміщенні школи (за німців там не було гімназії) директор Павленко. Сказав, що незабаром повернуться і буде знов директором. Але більше не появився.

Пригадався мені ще один штрих з історії будинку гімназії. У час міжвладдя, влітку 1944 р., корпус гімназії зайняла польська АК (Армія Крайова), боївкарська організація, аґресивно тоді настроєна, особливо до українців. А за місяць до того трапилось таке: мою родину виселило союзне з німцями мадярське військо. Ми перебрались до родини Крип'якевичів (моя мати, тітка Савина і Марія Крип'якевич — рідні сестри). А там у травні бомба зруйнувала мешкання. Всі, крім тітки Савини, вуйка І. Крип'якевича та мене, тимчасово виїхали у село. А ми, котрі ще тоді працювали, перебрались хто куди: я з тіткою Савиною до проф. Соневицького, а вуйка Івана запросили монахині Василіянки замешкати в інституті (бурсі) при гімназії. На сніданок, обід і вечерю йому доводилось проходити через подвір'я біля гімназії до приміщення при вул. св. Марка, де була кухня і де мешкала більшість монахинь. бойовики АК, які займали гімназійний корпус, запримітили його. Схопили, не звертаючи уваги на пояснення, повели в садок, що за церквою оо. Редемптористів, на розстріл. Але надійшов керівник боївки, і виявилось, що це був колишній учень вуйка з польської гімназії. Упізнав, і так оминула куля.

Через якийсь час совєтське військо усунуло боївкарів АК і зайняло тимчасово будинок гімназії.

За німецької окупації, у 1941/44 роках, С. Сидорович вчителювала в Ремісничій школі при вул. Миколая. Після війни не повернулась у школу. У 1944 році вибрала близький її серцю фах етнографа, працюючи науковим співробітником у Музеї етнографії Академії Наук. Якийсь час завідувала фондами музею. Багато сил віддала для збереження музейних скарбів. Оберігаючи музейні експонати він невігласів, вона справді стала берегинею народних цінностей. Її наукові роботи, виступи на численних конференціях, консультації, членство в Художній раді у Львові зробили великий вклад у різні галузі українського мистецтвознавства і народних промислів. Монографія Савини Сидорович «Художня тканина західних областей УРСР» (Київ, «Наукова думка», 1979 р.) вийшла друком уже після її смерти. Крім того, вона була упорядником та співавтором двох ілюстрованих альбомів.

Померла 25 листопада 1972 року. Похоронена на Личаківському цвинтарі у Львові. На нагробній плиті стоїть спочатку напис «вчитель», а потім «етнограф».

Надія Мудра

Джерело: Пропам'ятна книга гімназії сс. Василіянок у Львові. — Частина третя. — Львів, «Основа», 1995.