Бандера Степан

(1909 - 1959)

Народився 1 грудня 1909 року в селі Старий Угринів, Калузькому повіті у Галичині, яка в той час належала до австро-угорської монархії (зараз Івано-Франківщина).

Його батько, Андрій Бандера, греко-католицький священик, був у той час парохом в Старому Угринові, походив зі Стрия. Мати, Мирослава Бандера, походила зі старої священичої родини із Старого Угринева.

1919 - 1927 навчався у Стрийській гімназії. На початку 1922 третьому класі) став членом Пласту, належав до 5-го пластового куреня імені князя Ярослава Осьмомисла, а після закінчення гімназії належав до 2-го куреня старших пластунів “Загін Червона Калина”.

В 1927 - 1928 роках працював у читальні “Просвіти”, провадив театрально-аматорський гурток і хор, заснував руханкове товариство “Луг” і належав до засновників кооперативу. Провадив організаційно-вишкільну роботу по лінії підпільної УВО в довколишніх селах.

У вересні 1928 року він переїхав до Львова і тут записався на аґрономічний відділ Високої Політехнічної Школи, де вчився до 1933 року. Перед дипломним іспитом через політичну діяльність його було арештовано і ув'язнено.

В студентські роки брав активну участь в організованому українському національному житті. Був членом українського товариства студентів політехніки “Основа”. Деякий час працював у бюро товариства Сільський Господар, що займався піднесенням аґро-культури на Західних Українських Землях. З товариством “Просвіта” їздив у неділі і свята в довколишні села Львівщини з доповідями та на допомогу в організації різноманітних акцій. У ділянці молодіжних і спортово-руханкових організацій був активним передусім у Пласті, як член 2-го куреня старших пластунів “Загін Червона Калина”, в Українському Студентському Спортовому Клубі (УССК), а деякий час теж у товариствах “Сокіл-Батько” і “Луг” у Львові. Займався бігом, плаванням, лещетарством, мандрівництвом. У вільний час грав у шахи, крім того співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні.

В 1928 став членом Української Військової Організації, отримав призначення спочатку у відділ розвідки, пізніше - пропаганди. З 1929 вступив в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), з 1931 - член Крайової Екзекутиви ОУН на Західноукраїнських Землях (ЗУЗ), а з червня 1932 - заступник Крайового Провідника і референт пропаганди. В червні 1933 на берлінській конференції ОУН був офіційно затверджений Крайовим Провідником ОУН на ЗУЗ.

В 1933 спланував і провів шкільну акцію, спрямовану проти спроб польського уряду полонізувати українське шкільництво. Підтримуючи акції протесту Українського Національно-Демократичного Об'єднання проти спланованого голодомору 1932-33 в Наддніпрянській Україні, доручив М. Лемику здійснити замах на радянського консула у Львові. В 1934, виконуючи постанову конференції ОУН у Берліні (1933), підготував замах на одного з головних організаторів політики “пацифікації” щодо українського населення Галичини і Волині міністра закордонних справ Польщі Б. Пєрацького.

Після арешту в червні 1934 року перебув слідство у в'язницях Львова, Кракова й Варшави до кінця 1935 року. При кінці того року і на початку 1936 року відбувся процес перед окружним судом у Варшаві, в якому разом з 11 іншими обвинуваченими, був суджений до смертної кари кару, яку замінено на посмертне тюремне ув’язнення на підставі амністійного закону.

Сидів у в'язницях “Święty Krzyż” ("Святий Хрест") коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до вересня 1939 р. 13 вересня, коли становище польських військ стало критичне в'язнична адміністрація і охорона поспішно евакуювалися і в'язні вийшли на волю.

Прибувши до Львова, разом з активом ОУН протягом короткого часу виробив детальний план розбудови мережі ОУН на теренах всієї України. В 1939 очолив течію в ОУН, яка стояла в опозиції до методів і тактики діяльності Проводу Українських Націоналістів під керівництвом А. Мельника. 10 січня 1940 у Кракові був створений Революційний провід ОУН на чолі з Бандерою, затверджений у квітні 1941 Великим Збором ОУН.

Після початку радянсько-німецької війни 1941-45 ОУН ставить своїм завданням відновлення української державності.

30 червня 1941 ОУН проголосила у Львові відновлення на західноукраїнських землях української державності і сформувала орган крайової влади на чолі з Стецьком Ярославом - Українське Державне Правління. 

6 липня 1941 Бандера був заарештований окупаційною владою і після відмови скасувати акт відновлення Української держави ув'язнений у концентраційному таборі Саксенгаузен. Німецьким в'язнем був Степан Бандера до грудня 1944 року.

Німецькою владою було звільнено його і кількох інших провідних членів ОУН з ув'язнення, пробуючи приєднати собі ОУН і УПА, як союзника проти Москви. Цю пропозицію Степан Бандера рішуче відкинув і на співпрацю не пішов.

Внаслідок постійної загрози арешту був змушений змінювати місце перебування. Жив в Інсбруку, Зеєфельді, Мюнхені. В лютому 1946 (за іншими даними - в 1947) очолив провід Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН).

В 1953-54 намагався врегулювати відносини між українськими еміграційними угрупуваннями і досягти консолідації всіх націоналістичних сил за кордоном.

1955 року відбулася 5-та Конференція ЗЧ ОУН, яка наново вибрала Головою Проводу ЗЧ ОУН С. Бандеру. Як Провідник ОУН, у післявоєнний час вирішує далі продовжувати збройну боротьбу проти Москви. Він інтенсивно організує крайовий зв'язок і бойові групи ОУН, які втримують контакт з Краєм.

15 жовтня 1959 року в під'їзді будинку на вулиці Крайтмайр, 7 (Kreittmayrstraße), в Мюнхені о 13:05 Степан Бандера був вбитий пострілом зі спеціального пістолета, ціаністим кальцієм.

17 листопада 1961 року, німецькі судові органи проголосили, що вбивцею Степана Бандери є агент КДБ Богдан Сташинський з наказу Шелєпіна і Хрущова. Після докладного слідства 19 жовтня 1962 року Сташинського було засуджено на 8 років ув’язнення. Німецький Верховний Суд у Карльсруге (Karlsruhe) ствердив, що головним обвинуваченим у вбивстві Бандери є совєтський уряд.

20 жовтня 1959 року Степана Бандеру поховали на мюнхенському цвинтарі Вальдфридгоф (Waldfriedhof).

Є автором декількох праць, в яких ґрунтовно розроблено теологічні і теоретичні засади українського націоналізму, зокрема “Перспективи Української Національної Революції” (1958) та ін.