Суспільна функція “Лісових Чортів” у міжвоєнну добу (1922-1939)

І. Два джерела суспільної функції ЛЧ у Пласті й у громадському житті

а.    Паралелізм дії ЛЧ

б.    Синтеза безтурботности у формі і серйозности у суті.

Суспільна функція Пласту – соборницької організації з близько сімдесятилітньою традицією, ініційованої паралельно в рівній мірі за царату на центральних землях, що й в Австро-угорській монархії – загально знана і однодушне визнана. Звичайно, що її роля й питома вага були в різні періоди різні, але найбільший вплив на духову формацію нового покоління здобув Пласт у міжвоєнну добу, зокрема в перших десятьох роках своєї легальної дії під польською займанщиною, – до заборони організації польською адміністрацією (1921-30). На динаміці-рості вирішно заважило головним чином постання Українського Уладу Старших Пластунів (УУСП), який, з одного боку, запевнив унутрі кадр вихованих в організації інструкторів, і з другого – як певна спаяна світоглядом і діяльністю спільність – промінював назовні впливами насамперед на студентство, а враз з ним на ціле суспільство.

Розвиток Пласту немислимий без складових автономних звен – самостійних куренів з власними проводами, при чому інша була роля куренів у юнацтві, а інша в старшому пластунстві чи, згодом, у сеніораті.

У юнацтві курені в системі пластового самовиховання – розбуджуючи від наймолодших років суспільницький змисл молоді – були одночасно ідеальною школою майбутніх провідників, і курінні чи члени курінних проводів при переході з юнацтва до УУСП (чи до студентських організацій) скріплювали майже автоматично кадри активістів. Старшопластунські курені через “спеціялізацію” розділювали поміж собою окреслені завдання чи окремі сектори праці в Пласті: табірництво, розбудова економічного сектора, виховання новацтва, Село-Пласт, Рем–Пласт, “Водний” Пласт, плекання історичної традиції з опікою над історичними місцями; останнє завдання в’язалося часто з регіональними виховними завданнями – опіки над юнацтвом чи новацтвом даної пластової округи. Такий поділ цілком конкретних завдань та відповідальність за їх виконання з одночасним молодечим нахилом до суперничання стимулювали працю куренів і динамізували усе життя Пласту. Силою традиції й витвореного стилю життя подібна роля припала згодом і сеніорським куреням; однак вони в міжвоєнну добу ще не скристалізувалися, а їх роля проявилася щойно з відновленням діяльности в екзилі чи в діяспорі.

З різних причин передове місце між куренями припало “Лісовим Чортам”, які постали 1922, ще заки зформувався УУСП.1 Як найстарший курінь, ЛЧ були одночасно найчисленнішим куренем. Створивши своєрідні приманливі для молоді звичаї, вони зуміли втримати впродовж десятиліть традицію, стосуючи, зрештою елястично, до свого “Кодексу” відповідну інтерпретацію, яка злагіднювала початкові наївності молодечої фантазії, але без затрати чару романтики юнацьких пригод. Мавши свою “спеціялізацію” (табірництво, зокрема опіка над юнацькими таборами на “Соколі"), яку репрезентував окремий референт у Верховній Пластовій Команді2, ЛЧ ніколи не засклеплювалися у цій ділянці, а навпаки: вони видатно спричинилися до кристалізації ідейно–організаційного обличчя УУСП3, ініціювали організацію ремісничого Пласту4, мали провід пластової округи Львів-округа5 та Львів-місто, спричинювалися до розбудови пластової преси6 тощо. Ця широко закреслена пластова діяльність вимагала незаперечне індивідуальностей, але вона й виробляла індивідуальності, що в свою чергу притягали до куреня найздібніші одиниці з юнацьких куренів, здебільша молодших колег з гімназійних часів. Числовий розріст при селективності у доборі мусів скріплювати внутрішню динаміку, коли то в гурті індивідуальностей щораз тяжче було проявитися і запевнити собі відповідне місце. Тому щораз частіше ЛЧ виявляються не тільки в Пласті, але й у громадському, загальному секторі. Це й має бути темою студії, бо синтеза громадського й пластового – дуже органічна – стала одною з основних ознак куреня. Тут указуємо на той аспект як на один з елементів, що через поширення зовнішньої дії серед усієї спільности і для громади здобував для куреня дальші симпатії. Синтеза пластової та громадської дії – одне з важливих джерел швидкого розвитку куреня.

Але характеристичнішою синтезою в житті ЛЧ і, мабуть, найбільше атракційною їх силою була сполука молодечої радости – на перший погляд безжурности, навіть легкодушности – і одночасно глибокої серйозности: сміху як форми – поваги як змісту. І коли в безжурності зближувалися між собою юнаки і в безпосередності забави злагіднювалися природні протиставлення індивідуальностей, тоді в усвідомленні завдань різьбилися характери. Не даром внутрішньо-інтимним самоокресленням Лісових Чортів була популярна назва “Фамілія”, що промовляла у перші роки однаково до сердець і до розуму, коли взаємна дружба скріплювала тверду службу.

Коли шукати за причинами того малощо не унікального сполучення двох полярних-протиставних настанов в одному гурті й одному часі, то незаперечне вони були в самих таки членах куреня, – у людях з різними ідейними настановами й практичними підходами, які, доповнюючи одні одних у співдії в молодих роках, вміли зжитися й навчитися бачити світ не тільки власними очима, але й глянути на нього очима друга. Незаперечне, що при нагромадженні індивідуальностей мусіла діяти також і природна інтелігенція („лісова премудрість") у формі такту, що сполучав штивний принципіялізм лісово-чортівських Дон Кіхотів з добросердним опортунізмом рідних Санчо Пансів: у Фамілії можна було уявити кожного, навіть для контрасту нецікаву одиницю, але у Фамілії не міг утриматися, хто не мав такту або хто хотів підкреслювати свої здібності чи заслуги. І вправді Фамілією керував десь здалека невидний “Люципер” з пильно утримуваним мітом авторитету, але єдности Фамілії не можна уявити без “Маршалка”, що зумів би своєчасно передбачити всі можливі внутрішні конфлікти і, скриваючи в глибині свої власні амбіції, злагіднювати амбіції “шляхтичів”.

Багато вияснює також момент “ставання”: Пласт, як самовиховна організація молоді, ріс і розвивався разом з тою молоддю, яка в ньому “самовиховувалась”. Пласт був виключною власністю членів – хлопців чи дівчат, юнаків чи юначок – молодих людей, що перемінювалися в мужчин і жінок. А кожна “власна” („наша") організація ангажує “цілу” людину, і вона, та людина, вкладає в її розвиток весь свій ентузіязм, всі мрії нерозчарованої життям істоти, яка вірить у шляхетність і дружбу. При заанґажуванні таких “цілих” одиниць їхня співдія призводить до природного “зливання”, до синтези.

Пригадаймо, що Улад Старших Пластунів потребував для свого скристалізування кількох років, коли наступали основні зміни, зумовлені самим “ставанням”, усвідомлюванням завдань, вишукуванням шляхів до їх здійснення, але й зовнішніми умовинами. А ці умовини були дуже скомпліковані, і вони з року на рік змінялися, так що нові хвилі молоді, які рік-у-рік вливалися до УУСП, завжди приносили з собою якусь основну зміну.

Ото ж, по-моєму, основним джерелом тієї унікальної синтези гаданої безтурботности і внутрішньої серйозности були різні наверствування людей, чи вірніше їх гуртів, з їхніми переживаннями, які їх різьбили та шліфували...

II. Органічна сполука “генерацій ЛЧ” з різною життєвою поставою на тлі загальної ситуації в польській займанщині

Як дату заснування ЛЧ приймається – зрештою, вірно – липень 1922 р. Звичайно, це ще не був курінь, а товариський гурт пластунів, які вибрались у мандрівку. Деякі з них були майже безпосередньо після іспитів зрілости, деякі – ще учні вищих гімназійних кляс.

Для цієї дати важливий ширший фон: це був час першого відродження Пласту – після переходового часу 1-ої світової війни і нашої визвольної боротьби, – відродження серед зовсім змінених умов нової, польської займанщини, але ще перед остаточним вирішенням долі західноукраїнських земель, чи вірніше Галичини, зловісним актом Ради чотирьох амбасадорів 14 березня 1923 р.

Спогад визвольної боротьби був ще живий, надії на можливу зміну – хоч і наївно-невиправдані – доволі великі. У всякому разі полин розчарування був урівноважений неясним сподіванням та твердою волею відродження. З другого боку, обриси майбутньої політики Польщі були вправді вже доволі виразні, але ще до кінця не продумані чи то злагіднювані бажанням увести в блуд світову опінію, щоб з’єднати її для прихильного остаточного вирішення долі спірних територій. Так, отже, з одного боку, була безоглядна політика щодо приймання українців до високих шкіл (університету чи політехніки), які могли знайти доступ до них тільки ціною заперечення свого “національного я”, але з другого боку, було до деякої міри толероване українське патріотичне виховання в гімназіях. Таким чином рівнобіжне виникали, як своєрідний мітичний фенікс на згарищах визвольної боротьби, українські таємні високі школи (УВШ) у Львові чи Українська Військова Організація – як вияви державницького мислення в нелегальних умовинах чужої держави, – але теж і легальні організації, в тому числі і Пласт. І варто пригадати, що й дати постання нових організмів (нелегальних) чи відродження давніх сходяться: 1921 – рік нового Андрусева, Ризького договору – це одночасно вияв непереможної волі до життя нескореної України. Пласт відроджувався тоді, як народжувалися УВО чи УВШ, – коли одночасно на центральних землях поставала УАПЦ, а на еміграції УВУ чи ЦеСУС.

Великий є ентузіязм відродження, коли ще живе надія на зміну. Великий був також ентузіязм при відродженні Пласту, зокрема коли ще ніхто не усвідомлював тої ролі, яку йому довелося згодом виконати, а коли одночасно у старших і молодих живі ще були в пам’яті пластові “стрільчики” з-перед 1-ої світової війни. Вони гордо маршували передрадісними обличчями старшого громадянства, що вбачало в дітях “цвіт України та красу”, – поки багатьом з них довелося кров’ю засвідчити вірність одностроєві. У цій атмосфері Пласт міг швидко розростися, тимбільше що в школі сприяли йому рідні вчителі, а тимчасово не спинювала його розросту чужа адміністрація.

Тому безжурно могли вирушати в свою мандрівку 1922 р. ті, що звільнилися від неприємного шкільного примусу чи сподівалися за деякий час розпрощатися з гімназією, щоб засмакувати “академічної свободи”.

Однак часи змінилися дуже хутко і дуже основне після 1923 р., тобто після присудження Галичини Польщі. Перші загальні обмеження прийшли 1924 р., коли Пласт як організацію заборонено в державних школах і коли за приналежність до Пласту могли виключити з гімназії. Нову ситуацію тяжко було опанувати самому юнацтву – без кадру виховників, яких, зрештою, постійно бракувало. Коли початкове глибший зміст заступала приваблива зовнішність (однострій), що нагадувала минуле й невиразно родила надії на якесь майбутнє, тоді брак виразних зовнішніх ознак дуже заважив на запалі недосвідчених юнаків. Це тимбільше, що з природи речі й мандрівки були обмежені, і вони не набрали ще свого пізнішого спрямування – боротьби за гарт тіла для скріплення волі, щоб тим рівноважити небезпеку, яка грозила при викритті заборонених гуртів.7 Також не могло в час загрози задовольнити те , що було засобом для мети, тобто непов’язані елементи пластового виховання без вивершення в синтезі („вузли”; сигналізація без практичного застосування в терені; запалювання вогника в полі як вимога іспиту, але без практичного продовження у конкретному пластуванні, таки в природі; одноразове зварення якогось обіду, – знову тільки, щоб відповісти вимогам іспиту, і т. ін.). Забава, як виховна метода, що поволі втягала у справжнє життя, здавалася надто пустою, щоб варто було для неї рискувати дальшою долею... Тоді кожен юнак, але й кожен гурт мусів перейти через час кризи, зокрема як не було старших колег, що змогли б показати нові шляхи.

Спроби серйозніших зайнять (спільне вивчання якихось мов, зокрема есперанто, примітивні спроби перших доповідей) молодь відчувала як виразні паліятиви, які ще й нагадували школу; вони не змогли задовольнити на довший час. Щойно практичне усвідомлення досі сухої та мертвої дефініції Пласту, механічно заучуваної до іспиту, ставило Пласт у цілком новому світлі: ішлося про патріотичне самовиховання, яке для дозріваючого юнака перестало ототожнюватися тільки з одностроєм як чарівним відблиском “стрільчиків”. Проте однострій не втратив своєї вартости як наявна ознака певної дисципліни. Патріотичне самовиховання перероджувалося в розуміння служби з одночасним поглибленням значення досі до зануди повторюваного слова “елітарність”, що його поверхово змішувалося з почуттям вищости, яку обов’язково треба було задиркувато показувати назовні. Мала переміна наголосу, чи може вірніше: визріле зрозуміння незглибленої досі належно істоти Пласту відкривало цілком нові перспективи.

Але ж паралельно ішли події, які заставляли юнацтво в гімназії глянути іншими очима на свої завдання. Думаю про зашморг шкільної адміністрації (нею керувала державна “кураторія"), що не обмежувався до заборони Пласту як небажаної організації, але проявлявся на кожному кроці: змінено урядову мову з української на польську (ведення “денників”, тобто лекційних каталогів, та писання річних свідоцтв польською мовою; накинено національну назву в офіційних актах: “руський”, “руська” мова тощо; уведено навчання предметів польською мовою; приділено до гімназії польських учителів).

Цього всього не знала генерація, яка закінчила навчання перед роком основних перемін (1923-24), – не знала отже й “генерація”, яка 1922 р. заініціювала “Фамілію”. Це все добре пізнала пізніша генерація, зокрема та, що стала об’єктом постійних експериментів: від розмірної свободи у нижчих клясах з патріотичним вихованням – у гармонії професури з учнями – аж до наміреного виплекування яничарів у вищій гімназії. Про це згадую тільки коротко і для загального тла. Це тимбільше, що цьому питанню я вже двічі присвятив більше місця у двох студіях, що стосуються того трагічного часу, коли школа мала ставати не місцем виховання, але моральної деправації.)8

Найгостріше це виявилося у примушуванні учнів перейти ,,8ІдЬ іи§ит”, тобто брати участь у державних святах окупанта, молитися за його державних мужів, відповідальних за політику екстермінації чи за “виховників”, які згинули з рук українських бойовиків за викривлювання душ української молоді.9 Одночасно участь в українських національних святах щораз більше обмежувано, а то й заборонювано.

У цій справжній геєнні Пласт набирав спеціяльного значення, праця в ньому ставала віддихом і випростуванням хребта, а наражуватися на можливі наслідки мало глибокий змисл. Але Пласт ставався тоді не “грою для гри”, для приємної розваги у дружнім гурті, ані навіть не грою, щоб виховати для певних завдань, але він перемінився в усвідомлену службу Батьківщині, а “гра” була тільки засобом для перемоги.

І коли першу лісово-чортівську “хвилю” насамперед характеризувала дружба товариського гурту10, то наступну об’єднувала дружба спільних небезпек і передчасних завдань, які часто переростали сили11. Цим я не хочу сказати, що першій верстві бракувало серйозности, а другій життєрадісности, бо інакше не було б дійшло до синтези. Тільки “акценти” в обидвох наверствованнях були різно розкладені.

III. Кристалізація поглядів на ролю УУСП у громадському житті

На першій стадії дії ЛЧ заважила початкова нескристалізованість старшого пластунства як цілости, яке – власне кажучи – не мало виразних зразків у інших народів. Скавтська організація у Великобрітанії, що з неї вийшли пізніші національні скавтські організації з виразними національними відмінами, відповідно до ментальности й потреб, мала своє обмежене завдання: виховати молоде покоління для служби Батьківщині у конкретному житті. Звичайно, у скавтів залишався природний сантимент до своєї організації, подібно як залишався в них сантимент до свого каледжу чи університету. Вони зі скавтизмом були зв’язані почуттєво. Очевидно, певна кількість залишалася при організації для конкретної виховної дії як скавтмастри чи ровер-скавти, але це були одиниці.

Пласт для української молоді був зовсім чим іншим: він ставав, як ми це вже бачили, змістом усього досьогочасного життя, призначенням (про це більше згодом). Тому з Пластом було тяжко розставатися. Проте форми пов’язання з Українським Пластовим Уладом (УПУ) були початкове неясні. Тому, як було сказано – перші зачатки старшого пластунства сягають ще 1922 р., але ж тривкіші основи кладеться тільки 1923 р., а завершується структура аж 1925 р. Зокрема довго дискутується: вільні товариські клюби чи організація з завершеною структурою. Спочатку перемагала перша концепція, і тому наголошувано товариський момент. При тому нез’ясованим залишилося питання обов’язків, зокрема відношення до Пластового Закону з капітальним питанням “абстиненції”; початкове був також радше помітний нахил до звільнення себе від обов’язків чи до свобіднішої інтерпретації закону. Отже, насамперед виразна тенденція до вільного з’єднання колишніх пластунів, яких при організації утримує тільки прив’язання, сантимент та спільна дружба і гарні спогади.

Але ж одночасно виникають різні конкретні завдання. Зокрема постійний натиск чужої адміністрації щораз більше віддалює від Пласту старше громадянство, насамперед державних урядовців, яким грозять консеквенції за співдію з “небажаним” елементом. Переломовим є Верховний Пластовий З’їзд пам’ятного 1924 р. (12 квітня), коли то присутність поліції на ньому дуже зв’язує учасників у нарадах, але одночасно віддалює від Пласту низку громадян, які відмовляються приймати керівні пости. Тоді їх мусять заступити старші пластуни. До речі, це велика заслуга саме ЛЧ, що вони взяли активну участь в організації з’їзду, а саме Ярема Весоловський та Андрій Охримович, а до уконституйованої після з’їзду Верховної Пластової Команди (ВПК) входять знову два ЛЧ: Богдан Кравців як заступник Верховного Отамана та одночасно референт преси й пропаганди і Р. Мармаш як секретар (С. Левицький, стор. 37 і 109).

Звичайно, ВПК мусить також відчувати брак досвідчених провідників у залишених самим собі юнацьких куренях (про це була мова), і з цього відчуття родиться конкретне завдання для старших пластунів: не дискутувати в клюбах, не теоретизувати, але ставати до конкретної праці на постах зв’язкових...Автоматично пластуни самі загострюють вимоги до себе, повертаючися поволі до засад пластового закону, свідомі, що виховання у Пласті – це виховання не словами, але власним прикладом, всією поставою. Цікаво пригадати мало відомий сьогодні факт, що саме пластуни призвели до малої “революції” у поставі загалу молоді, яка зразу дивилася з деякою іронією на пластунів, мовляв, вони хочуть для відрізнення себе від інших показатися більше здисциплінованими, отже не п’ють і не курять. Отож, анкета серед загалу студентства напередодні Студентського Конгресу, майже безпосередньо після розв’язання Пласту, виявила, що точно 2/3 студентів не курять, а бодай половина є повними абстинентами від алькогольних напитків.12 Над цією подробицею варта замислитися сьогоднішньому старшопластунському активові, а одночасно вона - одна з суспільних функцій Пласту 13.

Зрозуміло, що нові наверствовання старшого пластунства, які приходили вже після скристалізування нових форм УУСП, тільки скріплювали зарисовану тенденцію: зберігати вихованих у Пласті молодих громадян для дальшої праці у матірній організації, бож вони самі гостро відчули брак допомоги старших колег у вирішні для них хвилини.14

Рівнобіжне розв’язано ще одне питання, яке початкове непокоїло старших пластунів і тому було предметом жвавих дискусій у “клюбах”, поки ще викристалізувалася необхідність перемінити їх в Улад. При високих вимогах, які студентство само ставило до себе, зокрема з пієтизмом продовжувати світлі традиції “сецесії”, боротьби за українські високі школи, барикад і збройних зударів (з трагічним фіналом кривавої жертви А. Коцка), арештів і голодівок, солідарности і послідовности тощо, мусіло швидко виникнути питання суспільної функції Пласту і враз з цим і питання громадської праці пластунів. Наскільки воно було актуальне, вказує ще дискусія, збережена на сторінках пластової преси у зв’язку з VII з’їздом старших пластунів у грудні 1929 р. (останній легальний з’їзд УУСП під Польщею). З’ясовуючи висліди дискусії на з’їзді, С. Охримович дав такий підсумок:15

„І тут не могло бути інакшої відповіді, як та, що її ясно поставлено на З’їзді: Пласт як такий є вже сам дуже важливою громадською установою, і через те пластун, зайнятий працею в Пласті чи як інструктор, чи як член-провідник його органів, має повне право, поза загальними громадянськими обов’язками, відмовитися від вимаганої від нього іншої громадянської праці.Цього вимагає розвиток і поширення самого Пласту, про що дбати є річчю пластунів в першу чергу. З другого боку, ніяк не провинюється ані проти громадянської моралі, ані проти пластового закону пластун, що реалізацію своїх пластових обов’язків бачить поза пластовою організацією, в тій чи іншій ділянці громадянського життя і для цього свою працю в Пласті обмежує до дрібних буденних, загально вимаганих чинностей. Відповідно до власного заінтересування, вродженого нахилу, таланту чи набутих кваліфікацій пластунам залишається вільну руку вибрати пластову чи іншу форму служби батьківщині, щоб виконувати її згідно з принципами пластового закону і вносити всюди в найрізнородніші прояви життя елементи пластового духу. Річчю Команди УУСП (знову ж згідно з прийнятими резолюціями) є тільки нормувати й контролювати працю поодиноких старших пластунів у різних ділянках. Цілком речево встановлено при тому критерій ініціятивної, буденної й звичайної роботи. Самі пластуни вже досі виявили у великій мірі свій розмах і спроможність боротися з твердими вимогами життя, і ми певні того, що ще краще виявлять іх далі”.

Якщо йдеться про ЛЧ, то вони саме дали приклад цієї синтези пластового й загальногромадського, і то однаково і цілий курінь, і поодинокі члени, які іноді займали одночасно важливі пости й виконували важливі функції у Пласті, у студентстві, в націоналістичному русі, чи навпаки-анґажували себе всеціло в Пласті, щоб згодом, в разі потреби, перейти до інших завдань, які вимагали саме більше їхньої уваги. Зрештою, постанови з’їзду прийнято при активній участі чи вірніше за ініціятивою ЛЧ.16

При тому слід підкреслити, що про приналежність до Пласту вирішувала не конкретна активність у Пласті, але активність взагалі та збереження пластової постави, тобто дотримування пластового закону. А його інтерпретація була дуже сувора, без софістики, яка виправдувала б відхилення від добровільно прийнятих зобов’язань.

IV. Конкретні завдання куреня на тлі світоглядових струсів на західноукраїнських землях

а. Нове звено ЛЧ у полоні завдань УВО

б. Безпосередній вплив на пластове юнацтво і шкільну молодь

в. Контакт із співзвучними гуртками у Пласті

г. Спинення інфільтрації радянофілів

ґ. Велика Племінна Рада ЛЧ 1928 р. на побоїщі на Маківці: шлях до поглиблення синтези пластового й громадського.

У процесі зливання двох наверствовань у ЛЧ відіграла важливу ролю одна подія – майже випадок. Декілька днів після мого іспиту зрілости (1927 р.), що в накреслених вгорі умовах був справжнім “визволенням” із зашморгу різних протиріч: внутрішнього наказу залишитися вірним ідеї української державности та зовнішнього примусузійти на бездоріжжя яничарів, запитав мене Верховний Отаман С. Левицький, чи я не міг би йому запропонувати кандидата до табору, що має відбутися в околицях Берліну для представників різних спортово-руханкових товариств. Не знаю, чи і наскільки проф. Левицький був точно зорієнтований у характері плянованого табору. Ще менше міг я сам передбачити мою велику “пригоду”, яка сталася вирішною для цілого майбутнього. Але ж кому в подібних умовах не усміхалася б подібна пригода? Я несміливо запитав, чи цим кандидатом не міг би бути я. Мені здавалося, що Верховний Отаман зрадів; він потакуючи кивнув головою. Зрештою, для мене це не мусіло бути несподіванкою: мій курінь був саме перед здобуттям першенства, отже природно, що до відповідальних функцій передбачувано одиниці, що вже якось проявилися. Я дістав кличку й адресу, і незабаром зустріла мене нова несподіванка: виявилося, що плянований табір – це не так табір, як зустріч легендарної тоді Української Військової Організації (УВО). Докладніше про це пишу в згаданих вже спогадах, а тут обмежуюся тільки до моментів, які мають значення для ЛЧ.

Незважаючи на те, що до УВО я увійшов радше випадково, на всякий випадок не цілком продумано, я вжився в нову ситуацію дуже швидко. Зокрема допоміг мені в тому на три роки старший від мене пластун Євген Врецьона, який рік передо мною склав іспит зрілости і мав уже досвід студентського життя. Виїзд на зустріч у Берліні відбувся напів нелегально, через “вільне місто” Данціґ (куди можна було доїхати за звичайною поліційною виказкою), але з Данціґу до Берліну представники краю їхали вже на підставі німецьких документів. На зустрічі з’явилися справді члени (по два-три) “Лугів” і “Сокола”, але ж ішлося не про руханково-спортовий вишкіл, а про конференцію УВО, призначену для поповнення рядів організації; при тому чимало часу присвячено також плянуванню різних акцій. Незважаючи на те, що добір членів відбувався не за дуже суворими принципами конспірації, треба ствердити, що конференція в Берліні 1927 р. ніколи не була предметом судових доходжень: доказ, як високо тоді стояла мораль суспільства, зокрема гуртків молоді.

Обидва з Врецьоною ми з запалом неофітів очікували дуже важливих доручень і були доволі розчаровані, коли від самого полк. Є. Коновальця отримали доволі “скромне” призначення: ідеологічно впливати на молодь. Звичайно, я мав свій плян щодо “мого” куреня, в якому я мав стати зв’язковим, щоб через курінь впливати на цілу давню гімназію; Врецьона думав про своїх пластових колеґ-однолітків із самостійного гуртка ім. Бою під Крутами. Очевидно, ми вирішили обидва співдіяти на терені Пласту.

Конференція була на початку липня. Вона тривала майже два тижні, і майже безпосередньо після неї я мав зустрінутися з кількома курінними товаришами, щоб піти на тижневу мандрівку в Карпати перед Великою Племінною Радою ЛЧ, що мала відбутися після закінчення юнацького табору на Соколі, де обозним був тоді ЛЧ Роман Файґель. Під час тижневої прогулянки, на якій зібралося нас чотирьох, ми мали доволі часу передумати все те, що я особисто пережив: ми мали один до одного беззастрежне довір’я, яке, зрештою, виявилося вповні виправданим. Може, дехто й не дотримався згодом обраного тоді шляху, але ж ніхто й не виявив назовні узгіднених постанов. Мандрівка ще більше скристалізувала наші пляни, які ми мали щодо ЛЧ як цілости; вони нам імпонували розмахом, життєрадістю, фантазією, але й викликали ще деякі застереження надто свобідним трактуванням пластового закону.

Перша зустріч була надзвичайна, коли на нових “чортенят” зробила незаперечне враження обрядова таємничість “Лісової Премудрости”. У ній переплітався чар нерозгаданої природи з певною автоіронією у відношенні до достоїнства наших “помазанців” з волі Люципера чи заслужених ,, архидідьків”, які чомусь виглядали, наче б мали йти на емеритуру. А втім, утома від маршу чи таборових зайнять після дня у перепеченій сорочці надає також іншого кольориту вечірнім переживанням чи нарадам при ватрі. “Лах” (жартування) і пісня переливалися у серйозність постанов, які мали дати нові імпульси не тільки куреневі, але й Пластові. А потім прийшла славетна тура, яка записалася в історії ЛЧ бравурою маршу і повною компромітацією всіх бусоль і генеральних карт. Просто: “Лісова Премудрість” підмовила споконвічний карпатський “блуд”, щоб нас водив по нетрях, зворищах та вивертах, нагадуючи самозакоханим “шляхтичам”, що найгіршим гріхом є самопевність та зарозумілість... А там десь ждали на нас знайомі кралі, до яких вдарялося серце неодного Чорта. Отож усе втрачене на манівцях триклятого блуду вспіли мандрівники надробити темпом божевільного маршу по шосе. Честь була врятована. Але про це більше хто інший. (Добре вбився в пам’ять клятий марш з надавленими міхурами!)

Важливо підкреслити, що переживання кількох днів зблизили дві складові частини, і дві фамілійні “генерації” створили нову цілість. “Фамілії” сподобалися до тої міри нові “чортенята” з їх завзяттям і запалом, що однодушне вирішено скоротити час проби (заплянований на рік) до кількох тижнів, чи вірніше до кількох вирішних днів. А молодим подобалися фантазія, по лет, розмах у сполуці з веселістю, сміхом та спільною піснею в поході.

Після тієї нової “пригоди” можна було по феріях з досвідом небагатьох тижнів приступити до дії. Міжтим відкривалися щораз то нові обрії. Звичайно ми усі включилися в старшопластунське життя, і я особисто – згідно з давнім пляном – став зв’язковим 51. куреня ім. Святослава Завойовника. Для опанування куреня, до якого з природи речі доступ для студента з-поза гімназії був трудніший, основано “ініціятивний гурток” під гаслом: нічого в курені без ухвали гуртка (до нього належали провідники всіх гуртків), але й нічого в гімназії без унапрямлювання куреня. Гурток незабаром дістав два спрямування: чисто практично-діяльностеве та теоретично-вишкільне, при чому чимало уваги займали питання ідеології, яка саме у той час опановувала молодь. Алеж для молодих студентів відкривалося одночасно нове поле: саме студентське життя. Був це рік, коли остаточно зламано вістря модного донедавна радянофільства. Найміцнішу організацію –„Студентську Громаду” вже опанувала націоналістично-радикальна коаліція, при чому націоналістичний партнер мав повну перевагу. Націоналісти були організовані в Союзі Української Націоналістичної Молоді (СУНМ), який очолював тоді знаменитий тактик і промовець О. Боднарович. СУНМ поділявся на “групи”, з яких найміцнішою була “високошкільна група” у Львові; середньошкільні творилися ступнево по гімназіях чи учительських семінаріях (і незабаром у таку групу СУНМ у головному закладі Академічної гімназії перемінився щойно згадуваний ініціятивний гурток 51. куреня). Старші пластуни як студенти належали до студентської групи: її очолював на той час ЛЧ Богдан Кравців. Для більшої оперативности студентську групу поділено на “звена”, і таке звено створили молоді ЛЧ, які щойно увійшли до “Фамілії”; їх було п’ять, і до них прилучилися пластові друзі Євгена Врецьони із самостійного гуртка ім. Бою під Крутами, а саме ті, які мали виразні суспільницькі зацікавлення й схилялися до націоналістичного світовідчування.17 Як видно, генеза звена виразно випливала з настанов, які Врецьона та я винесли з Берлінської конференції, при чому до гурту пристали й ті старші ЛЧ, які найбільше вспіли згармонізуватися з “новою хвилею”. Звено було у високошкільній групі наймолодше, але й найдинамічніше; воно залюбки називало себе “13"х, але я не певен, чи воно мало порядкове число 13, чи тільки назва походила від числа членів. У тому “феральному” числі було щось із молодечої задиркуватости чи “виклику долі”, мовляв, ми нічого не робимо собі із забобонів, чи може: нещасливе число для загалу стає щасливим для зважених на риск.

У “групі” звено насамперед зіграло свою ролю при загальних зборах “Студентської Громади” (кінець жовтня або в листопаді 1927 р.), коли група почувалася доволі міцною, щоб не відновлювати “коаліції” з колегами з радикальної партії, але перейняти провід цілістю.

Фактично плян виконано, але О. Боднарович залишився головою Студентської Громади тільки номінальне, а керував нею фактично Б. Кравців як його заступник.18 Провід у СУНМ затримав і надалі О. Боднарович, який почав ще видавати ідеологічний місячник “Смолоскипи”, що швидко здобув собі велику популярність.

Важливіше було заангажування групи і, автоматично, звена “13” у виборчій акції до польського парляменту: на терені Галичини це мали бути перші вибори, у яких брали участь і українські самостійні національні партії (попередні вибори у 1922 р. українське суспільство бойкотувалоу зв’язку з невирішеною ще долею Галичини). Погляди на участь СУНМ у виборах були поділені. З одного боку, ішлося про те, щоб заманіфестувати силу українських політичних партій (у відношенні до поляків), а одночасно теж слабкість радянофільства в той час. Алеж з другого боку, принципово – це було своєрідне визнання фактичного стану на західньоукраїнських землях; крім цього, українські національні партії до виборів не йшли об’єднано, і заангажування СУНМ по боці одної партії (конкретно УНДО) в певному змислі затемнювало ідеологічне обличчя Союзу як цілком нової формації. На зборах звенових, які вирішували справу, я в імені звена “13” виступив проти участи (поруч з іншим звеновим 3. Книшем)19. Тут треба підкреслити дуже характеристичне явище. Коли провід, підтриманий більшістю звенових, вирішив включитися у виборчу акцію, ціле звено дисципліновано виконувало свої функції, дотримуючись вповні пластового розуміння демократії й послуху. Деталі не належать до теми нарису, а тільки для характеристики можу навести, що звено не брало участи у пізнішім усуненні з головства СУНМ О. Боднаровича під закидом його “угодовства” й схильности до співдії з легальними партіями саме тому, що усунення сталося не з явної ухвали загалу, але тільки з волі певної групи, поза кулісами, а це не відповідало пластовим принципам.

До ролі ЛЧ у СУНМ доведеться ще вернутися, але “13” судилося зіграти також певну ролю на терені Пласту, і хронологічно треба саме до того моменту перейти; але треба ще зауважити, що деяким членам “13” більше відповідала активність у бойовому рефераті УВО, вони автоматично менше активізувалися на терені СУНМ, хоч завжди були готові підтримати ініціятиву звена (Є. Врецьона, Р. Мицик, П. Пясецький, Ю. Старосольський). В загальному тоді ішлося (як про це коротко згадано) про остаточне спинення розвитку радянофільства серед студентства, і точно ту саму небезпеку треба було побороти й на терені Пласту. Радянофільські тенденції у Пласті були дуже мало поширені, але ж небезпека була не в кількості, а в методах дії: радянофіли, діючи в рамах Пласту, наголошували лицемірно пластовий інтернаціоналізм і пластове “братерство” в ньому, а виразні прояви патріотизму, такі дуже характеристичні для того часу, плямували як вияви шовінізму. Вони звернули увагу на важливі пости, щоб організацію опанувати чи розкласти знутра. І так Ф. Біленький виконував функції секретаря ВПК, але спеціяльно небезпечним виявився В. Остапович як референт Волині. Пласт на Волині був уже віддавна жертвою поліційних переслідувань, і дія на Волині вимагала спеціяльної обережности, але одночасно вона висувалася з-під загального контролю. Саме тоді наближався час з’їздів: УУСП (осінь 1927) і, трохи пізніше, Верховного (у грудні). Справа настільки вже визріла в загальній опінії, зокрема на терені УУСП, що відповідно до прийнятих на з’їзді напрямних просто виключено тих, які напрямних не прийняли. Всетаки, для запевнення якнайбільшої однодушности постанов, з’їзд вирішив обрати комендантом кандидата,що втішався на той час розмірно великим авторитетом, а ним був Б. Кравців, який на кандидатуру погодився тільки дуже нерадо (він саме перед кількома тижнями передав редагування “Молодого Життя” Петрові Ісаєву, щоб звільнитися з деяких пластових обов’язків для функцій у студентстві та в СУНМ). Вибір він прийняв під умовою, що якнайскоріше знайде наступника; зрештою, старші пластуни у той час ще рідко виступали як цілість, отже функцією проводу було координувати діяльність куренів, а не унапрямлювати цілу дію Уладу. Власне, вже тоді Б. Кравців бажав бачити мене якнайскоріше на пості свого наступника, але була ще справа наступства на пості референта В