ХІІІ курінь старших пластунів ім. Святого Володимира Великого

Основним завданням кількатомного видання “Світильник Істини” – зібрати джерельний матеріял до історії нашої високої школи, Богословської Академії у Львові, та на підставі джерел, доповнених споминами її професорів і студентів, насвітлити багатогранне життя зокрема її студентів, кандидатів до священичого служіння, до майбутньої праці на розлогій ниві рідної Української Церкви.

Не повним було б віддзеркалення цього життя, коли б ми не згадали про Пласт в Богословській Академії. На жаль, автор цієї статті, в силу воєнних подій, не зберіг ні своїх записок, ні фотознімок, що живо змалювали б цю маленьку ланку в житті студентів Богословської Академії. Тому не лишалося йому ніщо інше, як відтворити все, що стосується Пласту, з пам’яті. За неточності в іменах і датах прошу вибачення, а колишніх студентів-пластунів прошу цей спомин справити та доповнити.

Генеза пластового куреня в Богословській академії

Восени 1926-го року став я студентом Греко-католицької Духовної Семінарії у Львові. При вступному іспиті та зв’язаним з ним “інтерв’ю”, в якому мова була про приналежність до молодіжних організацій в гімназії, зійшла мова з о. ректором Й. Сліпим і на Пласт. До Пласту належав я від 1920-го р. і виконував у ньому різні функції на провідних постах в юнацтві, виховника в новацьких гуртках, курінного 43-го, вкінці 7-го пластового куреня ім. короля Данила.

З першої розмови з о. Ректором, що підтвердили мені пізніше пластуни-студенти, вичувалося, що о. Ректор Й. Сліпий прихильно ставився до Пласту, а приналежність до Пласту при прийнятті кандидата на студії розцінював, як додатній пункт. Зараз же виявилося, що між десятками студентів І року студій, 1926/27, майже щодругий належав до Пласту. Деяка кількість пластунів-студентів була й на вищих роках. Ось так почалася історія зі спробою зорганізувати всіх пластунів-студентів в один старшо-пластунський курінь і далі проводити пластову працю, очевидно, в нових, дотепер невідомих умовах семінарійного життя… Весь Пласт у цьому часі організаційно й ідейно був керований Головною Пластовою Командою з проф. Северином Левицьким на чолі. Правда, існувала тоді й Головна Пластова Рада, очолена проф. Ол. Тисовським, та її завдання обмежувалось до ролі найвищого дорадчого і контрольного органу. Справа створення пластового куреня в Духовній Семінарії стала темою багатьох моїх розмов з проф. Северином Левицьким. З уваги на складність і “делікатність” питання всі розмови зберігалися між нами двома. Проф. Северин Левицький, з яким був я добре знайомий, як колишній курінний, постійно “клав мені на серце” поробити всі заходи й просити о. Ректора про згоду на зорганізування нового старшо-пластунського куреня. Щоб улегшити мені це завдання, він іменував мене зв’язковим Головної Пластової Команди до пластунів-студентів. Завдання не було легке вже з тієї причини, що я був щойно “ґешіхтою”, тобто студентом І року… Не легке супроти студентів-пластунів вищих років, не легке й супроти о. Ректора… А при тому хотілося мені виконати волю Голови Пласту і взятися за організацію нового куреня. Не дуже то сміливо почав я розмови на цю тему з о. Ректором, та зараз же зорієнтувався, що справа не така проста. З одного боку о. Ректор виявляв до студентів-пластунів дуже велику прихильність, підкреслював творчі елементи пластового виховання, працьовитість, здисциплінованість, правдомовність, повну абстиненцію від курення та пиття алькогольних напитків і т. д., і т. д. З другого боку, о. Ректор вказував на те, що цього можна й в Семінарії притримуватися, але якоїсь потреби існування зорганізованої одиниці, у формі пластового куреня, о. Ректор не бачив. Якими мотивами керувався о. Ректор, важко було мені розгадати. В розмовах вказував я на те, що в Духовній Семінарії існують різні організації, як Т-во ім. Маркіяна Шашкевича, кооператива, Марійська дружина та інші. Чому ж не міг би існувати Пласт? Тільки з натяків о. Ректора, мовляв, “це не те саме”, можна було догадуватися, що о. Ректор міг мати якісь застереження проти явного існування окремого пластового куреня. В розмовах з проф. Северином Левицьким, якому я кожноразово звітував про становище о. Ректора, старалися ми розгадати, де причина негативного становища о. Ректора. Як відомо, в цьому часі, коли Пласт розгортав свою діяльність серед української молоді і коли почала до нього горнутись не тільки гімназійна, але й робітнича та селянська молодь, Пласт знайшовся під обстрілом польських режимних чинників. Можливо, о. Ректор, який вже тоді носився з ідеєю творення Богословської Академії, хотів оберегти Семінарію та легалізацію майбутньої Академії Апостольською Римською Столицею та польським урядом перед настороженням польської влади супроти Пласту… Це тільки припущення. Тим часом заходи створити в Семінарії пластовий курінь були безуспішними. Розбились вони об рішучу тверду поставу о. Ректора, який не давав на це своєї апробати. І так минали роки. Але ні проф. Северин Левицький, ні я, як зв’язковий до Головної Пластової Номанди, не зневірювались. Восени 1929 р., після всіх безуспішних спроб заснувати, за апробатою о. Ректора пластовий курінь, рішився я в порозумінні з проф. Северином Левицьким піти на незвичайний крок – якщо не довелося створити явно пластового куреня, треба зорганізувати таємний старшо-пластунський курінь в Духовній Семінарії. Очевидно, треба було бути приготованим також на всі консеквенції такого рішення. Ці консеквенції, – наприклад, викинення з Духовної Семінарії, не виглядали мені тоді надто загрозливими. Насамперед тому, що я свято вірив у те, що кожний пластун обов’язаний “берегти пластової таємниці”, отже, мало було правдоподібности, щоб будь-хто з пластунів-студентів, які добровільно погодяться, зорганізуватися і працювати в таємному пластовому куріні, зрадив таємницю. По-друге, навіть, якщо б таке сталося, то промине довший час, о. Ректор може змінити своє попереднє негативне становище, а якщо ні, то якихось більших “кар”, за вийнятком, хіба, напімнення чи нагани, не треба буде лякатися, знаючи, що наставлення о. Ректора до пластової ідеї та до пластунів було завжди прихильне.

Організація куреня

На мою пропозицію новий курінь названо “ім. Св. Володимира Великого”. Його, Святого Володимира, ім’я найкраще відповідало студентам богословії. Число “тринадцять” було мабуть черговим у тодішніх численнях Головної Пластової Команди, а для студентів богословії було сприємливим, щоб показати, що повір’я про “нещасливу тринадцятку” в християнському світозрінні немає місця…

Курінного, як відомо, обирається на курінній раді всіх пластунів. Цього, зі зрозумілих причин, не можна було перевести серед близько п’ятдесятки пластунів-студентів. Тому проф. Сев. Левицький іменував курінним цього XIII Куреня Івана Гриньоха, що водночас залишався зв’язковим до Головної Команди, при чому в керівництві таємним куренем він був зобов’язаним користуватися тільки пластовим псевдонімом, підписуючи всі накази чи доручення з додатком “на доручення Головної Пластової Команди”.

Як перше, що треба було зорганізувати, це був курінний провід. Склав я його з найближчих пластунів-приятелів, які дали свою згоду на зорганізування таємного пластового куреня. Заступником курінного став Іван Шулим, тоді студент III року, писарем – Софрон Коліда (IV рік) (розстріляний більшовиками в 1939 р.), скарбником і хронікарем – Яків Боровик (IV рік).

Першим завданням членів курінної команди було: переговорити з найближчими приятелями питання, чи згідні були б увійти до таємного куреня, якщо б такий заіснував, і коли згідні, тоді приступити до зорганізування пластових гуртків, по 7-8 членів у кожному. Труднощів не було. За вийнятком кількох студентів-пластунів усі дали свою згоду працювати в таємному курені. Цих кількох, як тоді говорилося, перечулено “скрупулятних”, звільнено з праці в курені і їм дано відпустку на час студій в Духовній Семінарії.

Після розмов з усіма студентами-пластунами можна було повідомити їх, що в Духовній Семінарії зорганізовано XIII Курінь старших пластунів ім. Св. Володимира Великого. Курінь починає свою нормальну пластову працю. Зроблено це в першому наказі курінного. В цьому наказі відмічено, що існування куреня є таємницею, і що з уваги на труднощі, працю в курені треба проводити так, щоб ніхто не зауважив, що такий курінь існує. Підкреслено також, що кожний пластун, який мав би труднощі щодо своєї приналежности до таємного куреня, бо воно суперечить правилам семінарійного життя, може отримати відпустку. Зрештою, з одного боку кожний студент-пластун свій внутрішній конфлікт, що випливав із приналежности до таємної організації (правда, офіційно не забороненої, але й офіційно не апробованої), а з другого боку – через обов’язок повинуватися й зберігати семінарійні правила життя – мусів розв’язувати цей конфлікт у своєму сумлінні та зі своїм духовником-сповідником.

Праця пластунів в таємному курені

Після створення організаційних рамок почалася нормальна праця. Вона проходила за програмою виховної праці в усіх старшо-пластунських куренях. Відбувалися сходини гуртків, на яких були короткі доповіді учасників з різної тематики. Пластуни приготовлялися до дальших пластових проб, умілостей тощо. Члени курінної команди відвідували такі сходини, завжди покликуючись “на доручення”, щоб не “зрадити” своєї приналежности до команди. Було цікаво і по-пластовому пригодницьки. Більшість пластунів не знали складу й імен курінної команди, жили фантазіями й здогадами, але саме те впливало на добрий психічний настрій. Прийоми обережности перед студентами непластунами доводили нераз до жартів і погідного настрою.

Найдогідніший час на гурткові сходини – це були неділі та свята. Звичайно, після св. Літургії аж до обіду було кілька годин т. зв. вільного часу, що його студенти могли використовувати, як кому було до вподоби. І саме в цьому часі правильно відбувалися сходини поодиноких гуртків і наради курінної команди. Як собі пригадую, таких гуртків було шість, на кожному році принайменше один, найбільше два. Гурткові сходини відбувалися в різних кімнатах питомців, не завжди в тих самих. Це не впадало нікому в-вічі, бо в вільному часі збиралися студенти групами, чи то як колишні учні однієї гімназії, чи походили з одної области, чи мали спільні зацікавлення, читали нові літературні появи в літературі.

Перша і остання курінна рада

Після багатомісячної праці виникло перед курінною командою питання, як провести заприсяження нових пластунів прихильників, бо й таких було доволі, і святково перевести підвищення пластунів у їхніх ступенях. Ці речі можна було провести тільки на курінній раді з участю всіх пластунів. Відбути курінну раду в котрійсь із викладових заль Семінарії було неможливо. Отже на нараді курінної команди вирішено відбути курінну раду десь поза Львовом, в якомусь близькому лісі, під голим небом. В пригоді стали нам обов’язкові кількагодинні проходи студентів богословії. Ці проходи були реґляментовані Ректоратом Семінарії. Призначений о. Ректором студент, звичайно, IV року, кожночасно визначував групи в складі 4-ох, або 3-ох студентів. До нього належало також визначити напрям, в якому мали йти окремі групи. Групи складалися завжди зі студентів різних років студій, тобто, по одному з кожного року. Треба було, отже, зорганізувати групи з самих пластунів і скерувати їх в напрямі, куди інші групи студентів не-пластунів не могли йти. Зробити це прийшлось легко, бо знову ж помічним для нас був факт, що член і писар курінної команди, Софрон Коліда, був власно тим студентом, якого о. Ректор назначив на початку академічного року виконувати цю функцію. Софронові Коліді доручено зорганізувати групи з самих пластунів і визначити їм напрям – ліс “Погулянка” за Личаківським передмістям. Інші групи Софрон Коліда мав скерувати в протилежних напрямах, на північ і захід, так, щоб групи не могли з пластунами зустрітися.

Ось так, одного будного дня, мабуть у вівторок, о год. 2-ій по полудні, з будинку Духовної Семінарії при вул. Коперника 36, вимаршували студенти-пластуни в напрямі ліса на “Погулянці”, де мала відбутися перший раз Курінна рада XIII Куреня старших пластунів ім. Св. Володимира Великого. Програма Курінної ради була вже всім відома: Відчитання наказу-привіту Голови Головної Пластової Команди – проф. Северина Левицького, Слово Курінного, заприсяження пластунів прихильників і підвищення їх до ступеня пластунів-учасників, а інших до ступеня пластунів розвідувачів, пластове дозвілля й різне. Всі потрібні перевірки проб відбулися вже передше на гурткових сходинах.

Якась нервозність й очікування несподіванки вичувались серед усіх пластунів, коли різними шляхами всі групи знайшлися на точно визначеному в лісі пункті. Всі були зодягнені в підрясниках. Був сірий пізньоосінній день. Наперед вислано деяких пластунів, щоб провірити, чи в терені нема прохожих, що могли б бути принагідними свідками чогось “дивного”. Нараз пролунав голос Курінного – “На мій наказ струнко”. Всі виструнчилися. “В двох рядах збірка”, “вирівняй”, “в право глянь”, “струнко”, “спочинь”. Якось дивно було мені самому, зодягненому не в пластовий однострій, але в священичу рясу, видавати ці накази. Дивно, бо дотепер ніколи ще не пережив я такого, дивно було бачити перед собою лаву кількадесяток пластунів, майбутніх священиків, які станули на “струнко” й очікували дальших наказів з переведенням наміченої програми курінної ради… Ще сьогодні не можу позбутися оцього живого образу, який залишився в моїй пам’яті, як гарний спомин, а в тім якийсь незвичайний, може й для декого сьогодні смішний та комічний… Але ціле життя, і зокрема життя в Пласті, чи не мають вони та-нож отих елементів смішности й комічности? І чи не збагачують і ці такі дуже людські елементи самого змісту людського життя, в якому лучаться й переплітаються зі собою і серйозність, і веселість, і змагання за свій інтелектуальний ріст, жартівливість, і ревна праця та дозвілля?

Намічену програму проведено вповні, при чому відспівано національний та пластовий гимни, що пролунали в лісі на “Погулянці”…

Був між нами пластун, що зфотографував важливі сцени цієї першої й останньої Курінної ради. Фотознімки зберігалися в курінному архіві, як і хроніка життя цього куреня, що її вів, записуючи кожну подію, студент-пластун (IV рік) Яків Боровик. Правдоподібно все те пропало в воєнних роках 1939–45. З болем це стверджую, бо це пропав ілюстраційний джерельний матеріал так до історії Духовної Львівської Семінарії, як і до історії Українського Пластового Уладу.

В радісному настрої верталися групи студентів-пластунів зі свого небуденного проходу… Зі свіжим запалом велася дальша праця аж до закінчення академічного року 1929/30.

Як відбуття курінної ради, так і дальше існування Куреня вдалося увесь час зберігати в таємниці перед студентами непластунами, й, очевидно, перед настоятелями Семінарії. Пластуни вміли зберігати таємницю. Змальовуючи цю позитивну сторінку праці пластунів в таємному курені, не можу промовчати негативної сторінки такого таємного існування. Через таємність цю в руках курінного, тобто в моїх руках, знайшлася влада над кількома десятками зорганізованих, привиклих до суворої дисципліни, послуху й виконування наказів студентів-пластунів. Наявність влади могла бути в деяких випадках корисною в багатогранному житті студентів богословії, але цю владу курінного та курінної команди можна було невідповідно вжити, мотивуючи це навіть ідейними аргументами. Іншими словами, така влада може бути маніпульованою і небезпечною. Як приклад цього, наведу один і, на превелике щастя, єдиний випадок, який заіснував у житті студентів богословії, випадок, на якому лягла тінь надужиття влади, надужиття, щоправда, диктованого ідейним мотивом.

В Духовній Семінарії існувала кооператива. Її діловодами були студенти. Згідно зі статутом щорічно відбувалися її Загальні Збори, на яких між іншим обирано на цілий рік її управу і діловодів. Довгий час перед загальними зборами велися між студентами дискусії про кандидатів до нової управи, до напрямних дальшої праці. Зокрема гаряче дискутовано про персональний склад нової управи. Дуже живу активність у пропонованні кандидатів виявила тоді група студентів, які або були членами, або тільки симпатиками в 1929 р. створеної підпільної Організації Українських Націоналістів. Речники цієї групи, які були відомі іншим студентам, хотіли провести своїх кандидатів до нової управи. Інші студенти не погоджувалися з тими внесками й хотіли ставити інших на загальних зборах. Приготовлялися різні листи кандидатів, над якими мало прийти до голосування на загальних зборах. Майже всі пластуни були також членами кооперативи. Щоб на зборах не пройшла листа кандидатів, ставлена групою націоналістів, курінна команда виготовила свою листу, на якій знайшлися студенти, пластуни й непластуни (навіть деякі з листи студентів-націоналістів) і доручила одному студентові-пластунові поставити цю листу під голосування на загальних зборах. Окремим наказом доручено всім пластунам взяти участь у Зборах та голосувати за цією листою. Ця листа була схвалена Зборами, бож до основного бльоку пластунів, що нараховував около 40 членів, долучилося ще багато інших студентів, які не погоджувалися з листою, пропонованою студентами, що їх уважали націоналістами.

Характеризую цей факт, як тінь у житті нашого пластового куреня. З’явилася вона раз тому, що курінь існував таємно, але також і тому, що й члени, й симпатики ОУН діяли підпільно. Отже, зударилися на терені установи кооперативи, яка працювала згідно з статутом, дві організації, які не мали явного статусу в Семінарії. Правда, цим не спричинено ніякої шкоди для дальшого розвитку студентської кооперативи, не нанесено також шкоди життю самих студентів. Після зборів закінчилися спори за кандидатів. Дружні відношення між студентами на нічому не потерпіли. Але тінь залишається тінню, а може й пересторогою, щоб у суспільно-громадському житті подібних засобів, опертих на можливостях, які дає влада, не застосовувати. Невідомо мені, як внутрішньо сприйняли такий наказ курінної команди всі студенти-пластуни. Вони наказ виконали, а справа, як пройшла пластова листа на загальних зборах, залишилася для не втаємничених таємницею.

Мандрівний табір XIII куреня старших пластунів ім. святого Володимира Великого

Зближався кінець академічного року 1929/30. Вкінці червня починалися ферії. Курінна команда вирішила влаштувати мандрівний табір для свого членства. Такі табори, на відміну від таборів, зв’язаних з одним місцем (наприклад, традиційним загальнопластунським табором на Соколі біля Підлютого). ставали все популярнішими. Попереднього, 1929 року, в часі літніх вакацій такий табір зорганізував був Курінь “Чорноморці” під проводом Романа Шухевича. Це був морський курінь. Тереном таборування було Полісся з рікою Прип’яттю і численними річками. Кілька тижнів мандрували то пішни, то човнами по тих лісових і багатоводних просторах, а вістки про їхні “морські” пригоди скоро рознеслися серед усіх пластунів…

Наш курінь не був морським, але суходільним. Вирішено, отже, мандрувати по Волині. Чому саме Волинь? Як відомо, польська влада відділила ці українські землі від Галичини т. зв. сокальським кордоном. На Волині поляки мали окрему національну і церковну політику. Знаною була ця політика, як політика воєводи Юзефсьмого. Помагали її проводити легальні українські партії, що мали своїх репрезентантів у Варшовському сеймі. Польська влада, створивши сокальський кордон, пильно стерегла того, щоб ці національні ідеї, ні носії цих ідей, різні національні організації, в тому числі й Пласт, не проникали в життя поза цим кордоном. Поганої слави “Сокальський кордон” ділив живий організм одного українського народу на дві частини.

Легальну колись пластову організацію за “Сокальським кордоном” розв’язано, приналежність до Пласту карано за існуючим карним законом. При цьому, в Галичині курсували ріні вістки про Пласт на Волині. Ходили вістки, що Пласт, хоч формально розв’язаний і заборонений польською владою, далі існує і працює нелегально. Були також слухи, що цей Пласт підпав під впливи нелегально на Волині діючої комуністичної партії…

Ось це був один з мотивів, чому вирішено відбути мандрівний табір саме на Волині. Хотілося переконатися, яка там справді дійсність. Хотілося нав’язати контакт з тамошньою, зокрема пластовою молоддю. Нашим бажанням було йти на Волинь, щоб ламати “Сокальський кордон”… Другим і рішальним мотивом було те, що Волинь, за своїм населенням, була православною. Українсьна католицька Церква там не існувала, щобільше, будь-яка праця тієї Церкви на Волині була польською владою заборонена. Правда, існували там якісь маленькі місійні станиці т. зв. “восточного” обряду, керовані польськими єзуїтами під патронатом польського єпископату. Але ця проблема нас не цікавила, вся ця “місійна акція” була нам чужою. Нам було важливим познайомитися з церковним життям наших православних братів. Цікавили нас проблеми нашої Православної Церкви на Волині, особливо проблема українізації Церкви, актуальна проблема введення живої української мови в Літургію і перспективи на майбутнє. В Українській Католицькій Церкві ця проблема не існувала. Стара церковно-слов’янська мова з українською вимовою була ще доступною і в загальному зрозумілою для широких мас вірних.

Ресумуючи сказане, мотивами нашої задуманої мандрівки було наочно переконатися в тому, як воно справді є з національною і церковно-релігійною свідомістю православного населення на схід від “Сокальського кордону”.

Курінна команда вирішила йти туди, нічого не окриваючи, хто ми є. Отже, обов’язковим було іти в пластовому однострої з давніми капелюхами включно і всюди зазначувати, що ми студенти Львівської Духовної Семінарії, діти Української Католицької Церкви з митрополитом Андрієм Шептицьким на чолі.

Про плян відбути мандрівний табір повідомили ми о. Ректора Сліпого і митрополита Андрія Шептицького. Оба вони привітали цей задум і дали своє благословення. Та зараз же виникла складна проблема, якою має бути наша поведінка серед православного довкілля, як виконувати обов’язок молитви й участи в св. Літургіях, коли не має українських католицьких церков, а тільки православні, як поводитися в православних церквах. Наші професори моральної теології навчали нас, йдучи за тоді обов’язуючими в католицькій Церкві принципами, що, наприклад, католикові невільно молитися разом з православними в православних церквах. Щобільше, деякі навчали, що, відвідуючи ці церкви, не годиться покласти на себе знак св. хреста тощо. В консеквенції треба б було нам оминати православні церкви, йти до польських костелів і т. д. Іти до польських костелів було для нас неможливим. Ми могли б тим дати згіршення православним братам, які підозрівали б, щоми якісь “перебрані чи замасковані полячки”. Щоб роз’яснити ці справи, я вдався до Митрополита Кир Андрія і в довшій розмові заслухав його поучень. А ці поучення були ось які: Не скривати того, що ми українські студенти богословії; всюди поводитися, як справжні християни і давати добрий приклад; пам’ятати, що православні церкви, це Божі християнські святині; йти до цих церков, робити на собі знак св. хреста, брати участь в Богослуженнях, які там служаться, навіть помагати дякам і вірним в їхньому церковно-літургічному співі, вислухати в неділі й свята Св. Літургію і в цей спосіб сповнити свій недільний обов’язок. Одного радив Митрополит не робити – не приступати до св. Тайн Сповіді і св. Евхаристії. З такими поученнями свого Дорогого Пастиря ми могли сміливо вибиратися в дорогу!

З цілого куреня, що нараховував близько 50 членів, зголосилася двадцятка, готова взяти участь в мандрівному таборі. Збірку назначено на неділю по полудні на початку липня 1930 р. в моєму рідному селі, Павлові, недалеко повітового містечка Радехів. Час тривання мандрівного табору визначено на чотири до п’ять тижнів, при чому в часі мандрівки було виключено користуватися будь якими засобами льокомоції. Крім пластових одностроїв доручено забезпечити себе звичайним мандрівним вирядом, наплечниками, польовими пляшками, білизною, теплим нічліговим накриттям і сухими харчами.

До забезпечення харчами не прив’ячували ми великої уваги, бо більшість з нас мала вже свій досвід з мандрівок у Галичині: керовані пластовою “мудрістю”, пластуни-юнаки так плянували свою мандрівку, щоб в обідню пору бути хоч не прошеними, але завжди милими “гостями” в котрогось з українських парохів, а ввечері бути на вечері в другого сусіднього пароха і переночувати на сіні в стодолі .або на оборозі… Так “хитро” промишляли тоді пластуни… Рішили ми триматися пластової традиції і “промишляти”, щоб якнайбільше ощаджувати свої видатки на закуп харчів…

На карті визначено головні пункти мандрівки, при чому вирішено оминати головні шляхи, користуватися польовими дорогами та стежками, йти часто за компасом лісами й полями раз тому, щоб практично вчитися пластування, а по-друге, щоб не звертати на себе уваги, бо ми враховували, що польська поліція буде за нами слідкувати. Головними пунктами на нашому маршруті були такі місцевості: По цей бік “Сокальського кордону” – Павлів, Радехів, Середпільці, Угнів – перехід – по той бік цього кордону – Берестечко, Почаїв, Крем’янець, Дубно, Рівне, Луцьке, Володимир Волинський, знову ж перехід “Сокальського кордону” на ріці Буг – Сокаль, Кристинопіль. Відкритим залишалося – розв’язати тут мандрівний табір, або йти аж до Павлова і там закінчити мандрівку. В цьому пляні не уточнено етапів мандрівки. Узалежнено це від краєвидів, оглядання цікавіших історичних пам’яток, зустрічей з населенням тощо, при чому в перших днях вирішено мандрувати повільно, без поспіху, бо більшість із нас не мала відповідної спортової заправи.

У визначену неділю липня почали зголошуватися в мене пластуни, одні приїхали поїздом, інші роверами. Після обов’язкової пластової збірки всі ми подались до сільської церковці, щоб взяти участь у вечірні, яку відслужив старенький парох о. Матвій Попович. Церковця була переповнена. Ми відспівали вечірню разом з дяками і вірними, в більшості сільською молоддю. Після вечірні – зустрічі й розмови. Село заворушилося, ожило. Жителі мого села і його молодь ще ніколи не бачили пластових одностроїв, хоч чули, що десь там в школах існує пластова організація, існують пластуни… А ось зараз ці пластуни між ними. Дехто з молодих сільських хлопців ставив питання, чи не можна б і тут створити пластову організацію. Однак, “чудернацькими” пластовими одностроями з короткими штанцями, голими колінами, молодь не була одушевлена… Сільські дівчата дивилися на цю “дивовижу” і весь час потихеньку, щоб нікого не вразити, сміялися. Це зрозуміло, бо Пласт вважався організацією виключно для середньошкільників. До робітничої і селянської молоді пластова організація ще не добилася. Зрештою, подібне переживали ми впродовж цілої мандрівки.

Нічліг провели всі пластуни в мене і в моїх сусідів. В понеділок рано збірка, спільна молитва, сніданок і – в дорогу. Наш “хитро-пластунський” плян був такий, щоб на обід прибути до Середполець до, мені добре знайомого, пароха о. Паука. В нього були діти, хлопці і дівчата, гімназійні учні, отже, сподівалися ми провести обідній час на добрій гостині й в милій родинній атмосфері. Так точно все відбулося. Повільно пройшовши кільканадцять кілометрів, виминувши бічними дорогами містечко Радехів, в передобідню годину загостили ми до дуже любленого й гостинного о. пароха, і провели кілька годин на розмовах. Відпочивши, вирушили в дальшу дорогу до села Угнів. Парохом був там о. Данилюк, також відомий в околиці. Знав я, що о. Данилюк має велику пасіку. Отже, йшли ми, сподіваючись, що нас приймуть на нічліг та погостять добрим медом. Ще за дня добились ми до Угнева і попрямували на приходство. О. пароха не застали дома. Паніматка, чи по-галицькому їмосць, коли ми їй представились, хто ми й попросили, чи можемо десь переночувати на сіні, радо погодилась. Про вечерю ми навіть не згадували, не випадало… Тим часом, коли ми розтаборились на сіні в стодолі, зауважили, що й їмосць, і найстарша доня Люба незвичайно клопочуться. Щось там приготовляли в кухні, з комина димилось, а за якийсь час, під вечір, доня попросила нас усіх на вечерю, смачну й багату. Наговорившись, удались ми всі на нічний спочинок, а доня Люба так журилась нами, що й кілька подушок принесла, щоб вигідно спалось. За чемність ми їй подякували, подушок не прийняли, бо це ж не по “пластовому”…

Раненько – вставання, миття біля криниці і готовість в дальшу мандрівку. Але гостинна їмосць не могла попрощати нас без сніданку. Після сніданку п-на Люба принесла дзбанок свіжого меду, а всі ми наповнили ним, замість водою, свої польові пляшки. Ще багато днів потім, в часі мандрівки, пили ми свіжу воду й домішували до неї меду, та згадували наше рідне приходство в Угневі й гостину в п-ва Данилюків.

Цього самого дня вдалося нам бічною доріжкою непомітно перейти “Сокальський кордон” в напрямі Берестечка. Проходили гарними селами, любувалися доспілими вишнями садків біля дороги, погода була прекрасна. Нарешті добились. І тут наші думки полетіли в минуле: Принагідні жителі містечка проводили нас на поля, де відбувалися бої українського козацтва під проводом гетьмана Б. Хмельницького з польськими військами в 1651 р. Оглянули ми церкву-пам’ятник св. Миколая та музей, в якому зберігається безліч черепів і костей поляглих козаків…

Під впливом призадуми над нашим історичним минулим ставало нам сумно. Та несподівано розвіявся наш сумовитий настрій, бо вістка, що до Берестечка зайшли українські пластуни, скоро рознеслася в містечку. Біля музею почали збиратися десятки дітей і молоді, між ними й кількох старших з молодим учителем… Ми вітали їх, вони нас, всі почали співати українські народні пісні, а на прощання учитель з невеличкою групою молоді заспівав нам “многая літа” на мелодію, якої ми не знали, і з вимовою, яка нам була чужою. Українські діти співали “многая лєта, многая лєта, многая лєта”… Видно, так їх навчали і так співали в українських православних, на жаль, особливо обмосковлених в 19-му столітті церквах.

Розпитували ми в людей за тамошніми священиками. Люди нерадо про них оповідали, але порадили нам відвідати о. Табіновсьного, колись ректора Православної Духовної Семінарії в Крем’янці. Казали, правда, що він вже залишив семінарію, що пристав до “уніятів”, але водночас запевнювали, що він правдивий українець і тепер перебуває в своєму родинному домі на феріях. Ми дещо знали про о. проф. Табіновського, знали, що він часто відвідував Митрополита Андрія, знали, що Митрополит прийняв його до Львівської Архиєпархії. Ми постановили його відвідати. Застали його при чаю в городі біля чепурної хати, де він жив. О. проф. Табінський привітав нас сердечно і погостив чаєм… Як відомо, о. Табінський служив пізніше в Преображенській церкві у Львові, а митрополит Андрій покликав його на професора літургіки в Богословській Академії.

З Берестечка пустились ми на південь. Наша мета – Почаїв, старий, в переказах і піснях оспіваний Почаївський монастир, Почаївська Лавра, найбільша після Києво-Печерської Лаври українська святиня. На празник свв. ап. Петра і Павла, 12 липня, відбувався там щороку відпуст, і до Почаєва прибували тисячі паломників з Волині й Галичини. І ми, де б не проходили, ночували в селянських стодолах, зустрічалися з українською молоддю, говорили з нею до пізньої ночі. Пробували ми подібно, як в Галичині, загостити до православних приходств та кілька разів зустрілися з непривітністю. В розмовах з селянами та молоддю вичули ми, що відношення між вірними і парохами якесь холодне, а причина цього відчуження – священики; вони мало свідомі, залякані й вірні польській адміністраційній владі. Гостинними

супроти нас були тільки наші українські селяни. Був гарний соняшний день 11 липня, а на горизонті з’явилась на високій горі перед нами Почаївська Лавра. І ось привітали ми її піснею про Почаївську Божу Матір…

Нарешті ми на горі в Почаєві. Зголосилися ми в монастирі. Прийняв нас привітливо один монах, який і потім опікувався нами. Обмившись і відсвіжившись, ми зразу пішли оглядати монастирські забудовання, Свят-Успенську церкву, поклонилися мощам Преподобного Йова… А в церкві безперервно відправлялись Богослужби, Акафисти, Вечірня, Всеночня. Чудово співали крилоси монахів. Як нас інформували, всю ніч аж до ранку служились Богослужби, а церква була виповнена вірними, які молились і ніч проводили або в церкві на молитві, або відпочивали на площах біля монастирських заведень. Наш опікун-монах, порозумівшись зі своїм настоятелем, запросив нас до монастирської трапези на “постну вечерю”. Трапеза була властиво молитовницею з іконостасом, перед яким усі молились перед і після вечері. Вечеря була справді монаша, постна. З уваги на нас, гостей, настоятель дав дозвіл на розмову. Хоч справді монаший настрій робив на нас глибоке враження, то відчувалося, що загал монахів не український, а якийсь давній, ще не віджилий російський… А все ж ми раділи монашою гостинністю!

У Почаєві залишились ми дві ночі. Вже ввечері після нашого прибуття зголосилось до нас кількоро молодих хлопців і дівчат та привітали нас, пластунів, бо й вони також пластуни, хоч зараз мусять з тим окриватися, бо Пласт заборонений… Вони подбали про нічліг для нас в хатах своїх батьків, їхній курінний скликав до себе юнаків і юначок, усі з міщанських почаївських родин. Багато годин ввечері 12 липня ми з ними розмовляли. Церковні справи їх не цікавили, зате цікавились національним і пластовим життям у Галичині. Ми скоро зорієнтувалися, що тайний Пласт у Почаєві попав під впливи комуністичної пропаганди. Коли ми прощалися і вписувалися в пам’яткові книги, курінний просив нас, щоб ми вписалися до пам’яткової курінної книги обов’язково “червонилом”… Ми раділи зустріччю з українськими пластунами, але водночас нас огортав жаль, що ця свідома українська молодь стає жертвою шкідливих політичних течій. Не вона була винувата…

Вперше в Почаєві ми зауважили, що за нами починає слідити польська таємна поліція. Треба було бути обережним. У всьому помогли нам наші почаївські пластуни. Ранком після празника свв. ап. Петра і Павла наші почаївські пластуни й пластунки вивели нас з містечка і аж до пополудня супроводжали нас маленькими доріжками і стежками в напрямі Крем’янця. Таємна поліція загубила слід за нами, а ми були раді, що могли якийсь час мандрувати в супроводі наших друзів-пластунів…

У Крем’янці зупинились ми тільки один день. Розташування містечка в яру серед гірських пасем, його історичні пам’ятки, руїни замку і старих фортець зробили на нас незатерте враження. А разом з тим, проходжуючись містом й зупиняючись перед будинками різних, шкільних і культурно-освітніх, установ, ми не могли позбутися враження, що Крем’янець став на Волині твердинею польськости. Залишивши це прегарне містечко, ми подались у північному напрямі до Дубна. Краєвид мінявсь, ми мандрували вже волинськими прегарними лісами. Всюди розпитували ми за церквами, в яких мали служитися Богослуження українською мовою… На жаль, українізація православної Церкви на Волині була тоді щойно в пеленках. На передмісті Дубна віднайшли ми одну церковцю, де була проведена українізація. Була це, як не помиляюся, церква св. Михаїла. Настоятель церкви, свідомий українець, прийняв нас дуже щиро. Головною темою наших розмов були наші спостереження і здивування, що православна Церква і більшість її духовенства залишилася такою, якою була за царських часів, тобто обмосковленою; що процес українізації робить такі малі поступи; що існує відчуження українського православного населення від Церкви; що в розмовах з молоддю ми натрапляли на феномен втечі молоді до різних сект і т. д. Шукали за причинами цих прикрих явищ і приходили до висновку, що корінь лиха в політиці польського уряду та центрального церковного правління в Варшаві…

В Дубні мусіли ми змінити свій плян дальшої мандрівки. Оглянувши руїни замну кн. Острозьких, замі