З печаттю духа

Ще з дитинства Адьо – так з любов’ю рідні називали Василя Кархута – полюбив квіти і тварин. Як тільки зійде сніг, хлопець щодня годинами блукав Марковецьким лісом, що починався неподалік від плебанії за річкою Вороною. За це йому не раз діставалося від матері Наталії (родом із Монастирських). Тут уперше спізнав красу природи, навчився спілкуватися з нею.

У Марківцях, де батько Володимир був парохом, Адьо закінчив початкову школу. Продовжував навчання в Городенківській приватній гімназії, в якій директором був Антін Крушельницький – відомий письменник, редактор, видавець, який прищепив хлопцеві, як і своєму синові Івану – Василевому одноліткові й однокласникові – любов до літератури.

Ішла Перша світова війна. Городенку зайняли російські війська. Тут хлопець був свідком, як українці, солдати російської армії, підняли перед церквою синьо-жовтий український прапор.

У 1919 році Василя Кархута спіткало перше велике горе – в селі Ясенові-Пільному помер на тиф батько. Осиротілим хлопцем і матір’ю заопікувався адвокат Теодор Михайловський – чоловік старшої Василевої сестри Емілії. З їхньою родиною хлопець переїхав до Жовкви на Львівщині, де на Різдвяні свята 1924 року його спіткало друге велике нещастя – нагла смерть матері.

Із “Свідоцтва зрілості № 8” довідуємося, що “Кархут Василь-Володимир навчався в І-ІV класах Городенківської гімназії (1915-1919), V-VI класах Коломийської державної гімназії з українською мовою викладання (1919-1921) й у Львівській академічній гімназії (1921-1923)”, яку закінчив із відзнакою. Ще будучи гімназистом, стає членом товариства “Просвіта”.

Далі було навчання на медичному відділі Українського таємного університету у Львові (осінь 1923-весна 1925), про що В. Кархут цікаво описав у спогаді-нарисі “Буйні дні”, надрукованому в книжечці “25-ліття УЛТ і Медичної Громади” (Львів, 1935). Це були справді буйні дні творчої молодості, що поривалася разом із професорами-патріотами будувати нову вищу українську школу. “На жодному викладі, пізніше в польському університеті, – згадує Василь Кархут, – не сиділося так зосередженим, ковтаючи кожне слово лекції, як тоді, хоч би на викладах описової анатомії”.

А неділями й святами по Богослуженню першокурсники мали розвагу й науку, спостерігаючи, як старшокурсники б’ють “хрунів” – студентів, що, зламавши обіцянку, пішли вчитися до польського університету. “По них били не тільки палиці, – ділиться роздумами автор, – але й муляло почуття національного злочину. Тоді був серед молоді величезний підйом духа й гармонійна однозвучність...”

У студентські роки Василь цікавився психологією розвитку молоді й на основі щоденників товаришів робив аналітичні огляди досліджень своїх колег і друкував ці огляди у “Дзвонах”.

Коли поляки 1925 року закрили Український університет, Василь Кархут став студентом медичного факультету університету Яна II Казимира у Львові й закінчив навчання (диплом № 40) 3 червня 1932 року. Дворічну лікарську практику відбував теж у Львові.

Будучи студентом, стає діяльним членом пластового куреня “Лісові чорти” (так назвала перелякана бабуся 12 пластунів, коли ті вийшли з лісу під час однієї з перших мандрівок у Карпати), організатором окремих його ланок, пристрасним популяризатором пластового руху загалом.

Український “Пласт” як складова частина світового скаутського руху (скаут – від англ. ксоиі – розвідник) – це унікальна навчально-виховна система формування поглядів на національне свідомий спосіб життя. У “Пласті” молодь одержувала велике емоційне навантаження й основне, підготовку до всебічної діяльності, немислимої без широких знань і різних навичок, набутих під час мандрівок і відпочинку в пластових таборах, що формувало позитивні риси характеру, міцну життєву позицію. Критичне оцінювання своїх вчинків спонукало пластову молодь до самовдосконалення, що, само собою, вимагало свідомої, добровільної самодисципліни, яка була важливим чинником зміцнення й розвитку самої організації. І все це без примусу, добровільно. Велике ідейне та моральне навантаження мав однострій пластунів, який не лише виділяв їх серед молоді та вказував на приналежність до єдиного товариства зі спільними ідеалами, де панують рівноправність і братерство, а й викликав почуття гордості й відповідальності. Однак однострій заборонялося носити під час політичних чи комерційних акцій. За пластовим законом, кожен пластун зобов’язаний “бути вірним рідному краєві..., чистим у душі, слові й ділі...”, а його життєвими дороговказами мають стати єднання з Богом, Природою і Нацією. Основна діяльність пластуна проходить на лоні природи, яка є “вітаміном тіла й духу”, у спілкуванні з нею, що випливає з засади: “Пластун – приятель природи”.

Для реалізації пластової програми діяли сталі літні, на декілька змін, табори інструкторського напрямку, де вишколювали пластових керівників, та відпочинкові табори для пластунів-новаків. Від 1926 року в районі Ворохти й Космача діяли окружні пластунські табори. Основою для таборування були краєзнавчо-спортивні мандрівки тривалістю понад сім днів.

“Наша молодь майже не знає про скаутський рух у Галичині – “Пласт”, – бідкався Василь Кархут під час нашої зустрічі 1972 року. Він був приємно здивований, почувши від мене, що, незважаючи на заборону, українська студентська молодь у 1937-1939 роках організувала пластунський табір на подвір’ї “Рідної школи” в Плаюцах (присілку Космача). Мені запам’яталось, як студенти в одностроях марширували до Петро-Павлівської церкви, співаючи українських пісень (згодом польська жандармерія співати заборонила).

Коли польська влада у вересні 1930 року заборонила офіційну діяльність “Пласту”, найбільшої та найвпливовішої молодіжної організації, розпочалось підпільне створення нових організаційних структур, що продовжували пластову ідею. Було засновано видавництво “Вогні” для випуску пластової літератури, а також однойменний журнал, відповідальним редактором якого до 1933-го був Василь Кархут, широко відомий як автор методичної розробки з організації та діяльності пластових відділів “Перша, друга й третя проба пластуна”, надрукованої окремою книжечкою 1928 року. Журнал “Вогні” не був політичним часописом, однак дотримувався основної мети – виховувати молодь у національному дусі. Він був осереддям тих сил, що продовжували нелегальну пластову працю й не сприймали терористичних акцій.

Про діяльність В. Кархута в організації підпільного ремісничого “Пласту” довідуємося з його публікації “Український ремісничий Пласт” (Сорок літ праці ремісничо-промислової бурси у Львові. Ювілейний збірник. – Львів, 1937. – С. 140-144).

Як один із визначних організаторів “Пласту” студент В. Кархут у книжечках “На мандрівці” та “В дорогу” з сентиментом розповідає про різні види занять у пластових таборах і, зокрема, про останню прощальну ватру: “Довкруги сиділи пластуни... Була мовчанка. Тільки гоготіло й тріщало багаття. Всі почували, що їхні думки пливуть одним спільним руслом, що їхні серця вдаряють одним спільним ритмом ...

Остання ватра! Прийшов час розставання. Та кожен з них візьме з цієї ватри іскру живого вогню і заховає глибоко в серці. (В. Кархут. На мандрівці. – Львів: Іскра, 1930).

Оповідання “В дорогу” – це художня розповідь про настрій і переживання студентів під час мандрівки на човнах річками Ратою й Бугом.

Пластунською похідною була пісня “Гей-гу, гей-га – таке то в нас життя”. Слова й музику її написав Тарас Крушельницький, якого розстріляли комуністи 17 грудня 1934 року:

Гей-гу, гей-га – таке то в нас життя:

Наплечники готові – прощай моє дівча,

Сьогодні помандруєм, не знаємо самі,

Де завтра заночуєм, чорти ми лісові!

Гей-гу, гей-га – чорти ми лісові! Гей-гу, гей-га.

У 40-х роках колишні пластуни – вояки УПА – продовжили пісню, створивши її повстанський варіант:

А як прийдеться стати зі зброєю в руках,

Бандера поведе нас – замає гордо стяг,

І сипнемо сто тисяч Варшаві та Москві,

А Берлінові решту, чоти ми лісові!

Гей-гу, гей-га, чоти ми лісові!

Гей-гу, гей-га.

Як впадеш, стрільче, в пастку чи зловишся на дріт,

На всі питання ката давай один одвіт,

Що до ОУН належав, а вождем був Євген,

Щоб слава залунала далеко, ген-ген-ген...

Гей-гу, гей-га, далеко, ген-ген-ген...

Гей-гу, гей-га.

Прапор червоно-чорний – це наше знамено:

Червоне – це кохання, а чорне – пекла дно.

Усі дівчата знають пекельні барви ці,

Забути їх не можуть, чоти ми лісові!

Гей-гу, гей-га – чоти ми лісові!

Гей-гу, гей-га.

Найдужче любили цю пісню в сотні Козака (1943), яка носила назву “Чорні чорти”.

Зрозуміло, що перші літературно-журналістські спроби В. Кархут присвятив якраз пластунській темі. Відбуваючи у Львові лікарську практику (1932-1934), Василь Кархут посилено працює на літературній ниві. Знання й розуміння Природи допомогли створити цікаві оповідання про тварин. З-під його пера вийшли дві книжки для молоді: “Гомін з-поза нас” (Львів: Вогні, І933) та “Поклик вольних” (Львів: Видавництво І. Тиктора, 1934).

У 1934 році у Львові вийшла повість “Вістря в темряві”. Для створення самобутньої мистецької палітри оповіді, яка має розвивати уяву читача, автор вдається до сплетення візерунка сюжету повісті з достовірного та вигаданого. Основу цього сюжету становить підпільна боротьба українських націоналістів з окупантами. Національне високосвідому частину народу автор порівнює з тараном, “що міцним ударом трощить запору”, а “рушієм – бажання народу стати вільним”.

Зрозуміло, що як польські наїзники, так і згодом московсько-комуністичні загарбники, не могли не зреагувати ні на твір, ні залишити в спокої самого автора: перші сконфіскували повість, а другі – понівечили все його життя: особисте, творче, наукове.

Не раз спостережливе око В. Кархута фіксувало “благо” цивілізації для матінки-природи у Карпатах: “Гора за горою лисіли й шкірилися до сонця пеньками зрубів. Там, де недавно в тихому шумі розмовляв ліс, п’ялося тепер чіпливе било ожин і малинник глушив молодняк. Місцями гори світили рудуватою голизною”. Своє гнітюче враження від нищення багатства Карпат – лісів – автор відтворив в оповіданні “Володар гір”, в якому господар Карпат – ведмідь – гине при зударі з витвором цивілізації – залізницею. Це оповідання було надруковане в журнальному варіанті 1943 року.

Під час одного з походів пластунів Василь Кархут познайомився зі студенткою Львівської гімназії Теодозією Кижик. Їхнє приятелювання закінчилося одруженням: 18 липня 1934 року батько нареченої, парох села Вищих Луб’янок Збаразького повіту на Тернопільщині, священик Петро обвінчав їх (Теодозія народилася 22 липня 1913 року в селі Остапйому на Тернопільщині, а померла 25 грудня 1992 в Коломиї).

За порадою В. Ґоцького, управителя книгарні НТШ в Кременці, Василь Кархут з дружиною переїхали у липні 1934-го зі Львова до Кременця, де він відкриває лікарську канцелярію. Там, під горою Воловицею, звідки все місто, як на долоні, В. Кархут обрав собі мальовничу місцину, де згодом збудував двоповерховий будинок на вісім кімнат (нині в ньому санітарна й епідеміологічна лабораторії).

Недовго молодята пробули разом: під осінь розгулялася пошесть червінки. В. Кархут відіслав дружину до батьків, а сам добровільно став боротися з епідемією. Молодий лікар зблизька бачить життя й настрої різних верств кременчан. Йому мліють руки від щоденної

виснажливої праці, а ще важче дивитися на зрусифіковане, а тепер ополячуване славне колись місто Крем’янець, яке разом із довколишніми горами називають Волинськими Афінами. Василь Кархут заглиблюється в історію цього краю й доходить висновку, що основним видом його діяльності мусить стати “боротьба з окупантом до останньої краплі крови!”. Нищівно, зате справедливо картає він колонізаторські акції поляків на Волині.

Водночас розвінчує облудну політичну гру місцевих українських комуністів, які творять спілку з жидами, незважаючи на “Кров тисяч жертв московсько-жидівських рук”. За словами лікаря-патріота, українські комуністи – люди без тіні, а їхня політична діяльність – “пісок, сіяний у вічі, з чужої жмені”.

Василь Кархут бере також участь у роботі “Кооперативи”, де читали й обговорювали актуальні матеріали преси й новини літератури, проводили літературно-мистецькі вечори, концерти, ставили вистави.

Своєю фаховою обізнаністю, уважним ставленням до хворих, чуйністю, самовідданістю та почуттям національної гідності молодий лікар здобуває авторитет і популярність не лише в Кременці, а й у цілому повіті. Він урятував життя багатьом людям, лікувати яких відмовлялися інші медики.

Такий стрімкий професійний злет В. Кархута викликав заздрість і обурення лікарів-поляків та євреїв. Вони намовили аптекарів (а це теж були неукраїнці) не відпускати ліків на рецепти, які Василь Кархут виписував українською мовою. І лише після акції протесту громади міста й селян навколишніх сіл аптекарі припинили бойкот.

Більмом на оці була діяльність лікаря-українця і польській владі. Вона шукає зачіпки, щоб позбавити його права на лікарську практику. Така нагода невдовзі трапилася, коли В. Кархут на будинку, де містилася його лікарська канцелярія, почепив вивіску, написану вгорі українською мовою, а нижче – польською. За відмову поміняти місцями текст поліція зірвала й викинула вивіску геть, але непокірний лікар почепив Ті заново. За це в травні 1935-го поліція заарештувала його як небезпечного громадянина, який проживає в прикордонній зоні. Та “небезпека” таїлася не в близькості до радянського кордону, бо свідомий українець добре знав про комуністичний терор в Україні й ніколи не спрямовував туди свого погляду. Поляків лякав і письменницький хист українського лікаря-патріота. Ще до арешту польська цензура 1934 року сконфіскувала його гостросюжетну повість “Вістря в темряві”.

А Василя Кархута як небезпечного злочинця ув’язнили в концтаборі “Береза-Картузька”. Але й тут своїм хистом обдарованого обсерватора, дотепного й цікавого оповідача він полегшував долю в’язнів. Розгадував сни табірним охоронцям, характеризував їхніх дівчат за почерком листів, давав лікарські поради, розповідав цікаві придобашки, які сам вигадував і цим спонукав їх забувати свої обов’язки екзекуторів. Під тиском прогресивної громадськості Галичини в листопаді В. Кархута випустили на волю. “Школа суспільного виховання” – так не без іронії називав він “Березу-Картузьку”, де ламали й ліквідували незручних для режиму людей. Польська влада навіть пробувала спонукати його до співпраці, але й тут зазнали невдачі. Свідомий патріот дав зрозуміти, що “його взаємини з поляками кінчаються поза порогом лікарського кабінету”.

Повернувшись з концтабору, В. Кархут продовжує працювати лікарем-терапевтом, написав і видав оповідання про карпатську природу з її суворими законами боротьби “Цупке життя” (Львів: Батьківщина, 1937). Це своєрідна алегорія на тогочасне життя в окупованій Галичині й утиски українців. Тож не дивно, що польська цензура сконфіскувала і цей твір.

Восени 1938-го Василь Кархут закінчив будувати власний будинок. І тут, як сніг на голову, наказ із староства: негайно покинути прикордонну смугу- Після тривалого оббивання порогів високих урядовців виконання наказу про виселення відсунули на три місяці, але 15 червня 1939 року неблагодійного лікаря таки виселили з Кременця. Він переїздить до Берестечка, а дружина з донькою – до батьків. Там застала лікаря німецько-польська війна. Шостого вересня В. Кархута як українського націоналіста заарештували й знов етапували до концтабору “Береза-Картузька”, та на етапі, в Луцьку, під час бомбування тюрми німецькими літаками арештанти виломилися з камер. Тут і застали їх червоноармійці, коло яких одразу зібрався гурт жидів, які вітали “визволителів” гучним “ура!”, а ті на всі запитання відповідали одне й теж: “У нас всього хватить!”. Василь Кархут сприйняв їх по-своєму: “Перше враження – орда. Обдерта, цундрава й загулюкана, але озброєна краще за блискотливу польську армію”.

Лікар повернувся до Кременця, стягнув із Берестечка свої речі, а від батьків – дружину з донечкою. Тепер до нього приходять із сіл за порадою, як бути далі. Розчарованим “прихильникам Сходу” він нагадує, що ще в XVII столітті український письменник Йоаникій Ґалятовський писав: “хто служить вітрові, тому платять димом”, і додає з іронією “димом у вічі людині, що продала свою тінь”.

Після виборів до так званих Народних зборів Західної України, які відбулися 22 жовтня, розпочалися арешти української інтелігенції. Працівник радянських органів, дружину якого урятував В. Кархут, попередив лікаря про можливий обшук, а значить, й арешт. Той негайно виїздить до Львова, де зупиняється у відомого лікаря Панчишина. Члени ОУН порадили перебратися на територію Польщі, яку окупували німці, оскільки там легше можна було уникнути розправи. Наприкінці жовтня В. Кархут нелегально перейшов радянсько-німецький кордон. Вагітна дружина з донечкою Хри-стинкою, народженою 3 червня 1935 року, залишилися у Львові, де першого листопада побачила світ друга донька Зореслава. За порадою чоловіка, який таємно переслав їй з Перемишля листа, дружина купила фіктивні документи про своє німецьке походження і в січні 1940-го разом із групою “фолькдойче” виїхала поїздом до Німеччини. По дорозі, в Перемишлі, В. Кархут викрав дружину і вона залишилася жити в нього, знищивши фіктивні документи.

Тут продовжує писати про життя тварин, зокрема про вовків, перевидав збірку новел “Цупке життя” (Краків: Українське видавництво, 1940), які Анна Горбач переклала й видала німецькою, через 26 років вони увійшли до обов’язкової літератури в німецьких школах.

У Перемишлі (1939-1940) В. Кархут квартирував у рідні Ґоцького. Спочатку працював лікарем у таборі втікачів із СРСР, а відтак – на залізниці. На пропозицію Василя Глібовицького, відповідального серетаря Українського центрального комітету (головою УЦК був Володимир Кубійович), що займався захистом інтересів українських біженців із СРСР, наприкінці жовтня 1940-го Василь Кархут із родиною переїхали до Кракова, де до серпня 1941-го працював референтом народного здоров’я в УЦК. Намагався налагодити медичне обслуговування українського населення на окупованій території Польщі, для чого відшукував лікарів-українців і влаштовував їх на роботу.

За час проживання в Кракові (15.11.40 – 14.08.41) видав повість “Полум’яний вихор” (Прага, “Колос”, 1941, художнє оформлення Р. Лісовського), закінчену влітку 1940 року. У передмові “Про “Полум’яний вихор” Л. Бурачинська називає твір новим жанром – “національно-політичною повістю”. Він дійсно на злободенну тему, проте це автобіографічна повість, у якій на тлі громадського життя міста Кременця в другій половині 30-х років зображена діяльність лікаря Гордія, прототипом якого був сам автор, його ставлення до тогочасної дійсності. Структура повісті теж нова, цікава, що нагадує брилку кристала. Вона ж бо також промениться, але несподіваними екскурсами, цікавими діалогами, короткими, та влучними характеристиками осіб, націй, політичних ситуацій. Події, зображенів повісті, характерні не лише для Кременця, а для всієї Волині. Світ, побачений кріз призму повісті, – це вже минуле, що насичене сподіваннями на краще майбутнє.

Галичанин Василь Кархут створив “Полум’яний вихор”, який розніс братнє світло й освітив Кременець, а з ним усю Волинь. У творі буяє вихор почувань і думок автора, хоч саме життя гасить полум’я запалу.

На цю повість Юрій Липа написав рецензію під назвою “Розмова з чужинцем” і надрукував її у журналі “Наші дні” (Львів. – Травень. – 1942. № 6).

Письменник також вніс хоч незначні, але суттєві зміни до повісті “Вістря в темряві”, що підсилили її ідейне спрямування. У передмові “Про “Вістря в темряві”, написаній ще в грудні 1940-го і долученій до 2-го видання повісті, яке готувало до друку видавництво М. Тулика “Тятива” в Братиславі 1944 року, Василь Кархут писав: “Події, змальовані в сенсаційній повісті “Вістря в темряві” в певній мірі перейшли до історії. Написана вона в роках 1933/34...” Причину її доопрацювання автор пояснив, що “зміни внесло саме життя”. “Утопійному” розділові він надав оптимістичного закінчення: “Буревій іде над Європою... Ми в осередку того буревію. І великого бажаємо... Перед нами перемога нашої ідеї!”

На жаль, підготовлене до друку друге видання так і не побачило світу, як і перше, не дійшло до читача.

На зборах товариства “Просвіта” у Кракові 14 червня 1941 року українські націоналісти й безпартійні емігранти, оприлюднили звернення, в якому закликали всіх українців об’єднатися для боротьби за самостійну Україну. Це звернення підписали 115 чільних українських інтелігентів, серед яких були наші краяни: правник Володимир Горбовин і лікар Василь Кархут, якому напередодні наради запропонував підписатися під зверненням один із керівників проводу ОУН Ярослав Старух.

Після відмови Степана Бандери відмінити Акт відновлення Української Держави, проголошений ЗО червня 1941 року, гестапо розпочало арешти членів ОУН й Українського Уряду. Всіх, хто підписався під зверненням, німецькі наїзники, теж уважали членами ОУН.

У середині серпня 1941-го В. Кархут залишив дружину з дітьми в селі Загочев’є (тепер – територія Польщі) в родича І. Стефаніва, а сам разом із похідною групою українських націоналістів вирушив до Кременця, де працював лікарем. Наприкінці вересня ґестапо, запідозрило його в належності до ОУН-бандерівців, заарештувало й кинуло до львівської тюрми Лонського, звідки 15 листопада за

сприяння відомого адвоката Т. Михайловського, прелата собору святого Юра Л. Куницького й інших впливових громадян Львова, які поручилися, що В. Кархут не виступатиме проти німецької влади, був звільнений. Однак він і далі вважав німців окупантами, ворогами. Після звільнення до Кременця вже не повернувся (у своєму будинку залишив квартирантів з надією продати його й придбати житло у Львові), а поселився з родиною у Львові: спочатку в тітки Єфросії Дякової (сестри жінчиної матері), а згодом винайняв чотири кімнати на другому поверсі в лікаря Панчишина. Одна з кімнат була лікарською приймальнею й рентгенкабінетом. Тут, на волі, він написав оповідання “Камера ч. 28”, в якому розмірковує про почуте й побачене у в’язниці, розповідає про долі в’язнів, висловлює своє ставлення до євреїв, які, як на його переконання, ніколи не були на боці українців. В’язнів підтримувала надія, що їм колись удасться своїми свідченнями розвінчати й засудити звірства режиму.

Від лютого сорок другого Василь Кархут працював заступником завідувача відділу внутрішніх хвороб Української лічниці Андрія Шептицького у Львові, а від серпня того ж року до липня 1944-го – завідувачем цього відділу. Водночас цілий 1943-й працював редактором журналу “Дорога”.

Під час німецької займанщини з-під пера В. Кархута вийшов цілий ряд літературних творів. Це добірка новел “У мить вирішальну” та повість “Пшеничні нетрі”, надруковані в книзі під такою ж назвою в “Українському видавництві” у Львові (1942). Тут в алегоричному образі хом’яка письменник показав так званих куркулів, яких за їхню працьовитість і любов до землі совіти депортували до Сибіру. А ще на пропозицію редактора українського націоналістичного журналу “Пробоєм” Степана Росохи написав і видав оповідання з часів Данила Галицького “Візія” (Прага: Пробоєм, 1942), патріотичні оповідання “Межа Сходу”, “Пробудження”, п’єси “Бенкет” і “З театру йшовши”, (Львів: Наші дні, 1943). Передав С. Рососі серію історичних нарисів “Білі хорвати”, п’єсу “Ідол”, оповідання з життя звірят “Круги на воді”, але надруковані вони не були, формування поглядів на життя й природу – основний лейтмотив творчості письменника-лікаря.

Василь Кархут був членом створеної 1941 року Спілки письменників України та Українського літературного клубу у Львові (керівник – журналіст В. Мартинець), в якому було проведено два його авторські вечори: у жовтні 1942-го артисти читали твори В. Кархута, а в червні сорок третього були поставлені його п’єси “Бенкет” й “Успіх”.

Василь Кархут писав і публікував в українських газетах і журналах медичні різні поради для широких верств населення, а також гострі,цікаві, дотепні епіграми й пародії, як приміром, та, що на звороті фото письменника-лікаря посеред квітів у таборі:

світовий обман”, – так говорить

письменник устами літературного персонажа (рукопис продовження повісті “Полум’яний вихор”, с. 135, який міститься у справі № 7173 П архіву управління СБУ в Тернопільській області). А далі головний герой розмірковує так: “І кажіть, чи українці не є найскромнішим народом під Сонцем? Нас легко купити малим” (там же, с. 142).

Після вступу Червоної Армії 27 липня до Львова залишатися В. Кархутові на легальному становищі стало небезпечно. А тому лікар вантажним автомобілем відіслав дружину з дітьми до Тернополя, звідки вона ледве дісталася в рідне село до батьків. Знищивши всі документи на чоловіче прізвище, вона знову прибрала дівоче – Кижик, під яким згодом стала працювати вихователькою дитячого садка, де прилаштувала її тітка-вчителька.

Сам же Василь Кархут, щоб уникнути арешту, вирішив перейти в підпілля. До такого рішення прийшов після того, як на його квартиру у Львові прийшов незнайомець і став вимагати, аби його познайомили з членами ОУН. Зародилася підозра, що письменником цікавляться органи нової влади.

На початку серпня Василь Кархут зустрів священика Івана Котіва, який раніше доглядав хворих у Народній лічниці А. Шептицького,

і той запропонував йому стати особистим лікарем митрополита, якому потрібний постійний медичний догляд. Від 11 серпня В. Кархут переховувався в митрополичих палатах, куди переніс увесь свій архів. Тут писав продовження повісті “Полум’яний вихор”. Рукопис складався з двох частин “Дим за зорею” (78 с.) й “Орлина земля” (77 с.). Ця повість стала одним з основних свідків “злочинної” діяльності письменника. Адже прототипом образу її головного героя Георгія Кедрика був сам автор. Герой повісті вважав, що з просуванням Червоної армії далеко на Захід міць Союзу слабнутиме, аж поки він не розвалиться, і замість імперії виникнуть самостійні держави, а серед них – Україна. Передбачення автора здійснилися, аж через 47 років! Не дожив письменник до тієї всенародної радості.

По смерті Андрія Шептицького (1 листопада 1944 року) Василь Кархут залишає митрополичі палати й береться за роботу, заради якої не емігрував на Захід, надає медичну допомогу членам ОУН, бійцям УПА. Два тижні в листопаді сорок четвертого перебував у монастирі на Чернечій горі коло Львова, а від 26 листопада 1944 до 13 квітня 1945 під прізвищем монаха Володимира Монастирського – в Унівському монастирі (тепер село Міжгір’я Перемишлянського району на Львівщині), де настоятелем був К. Шептицький. Тут лікує підпільників, а тих, кому не може допомогти сам, користуючись попередніми зв’язками, посилає на стаціонарне лікування та складні операції до львівських лікарень.

Одинадцятого квітня 1945 року енкадебисти обшукали собор святого Юра та митрополичі палати й заарештували митрополита Йосифа Сліпого. Під час цього обшуку вилучили й архів В. Кархута. Надалі залишатися лікареві в монастирі було небезпечно. За сприяння ігумена Шестюка В. Кархут зв’язався з керівником референтури пропаганди ОУН в УПА Чигирином, який допоміг лікареві перейти до діючої повстанської частини, що дислокувалася в Словітських лісах на Львівщині.

* * *

У своїй діяльності Українська Греко-Католицька Церква завжди намагалася відвернути кровопролиття. З цією ж метою в жовтні 1944 року митрополит А. Шептицький у листі до Ради у справах релігійних культів при Раднаркомі СРСР, яку очолював тоді полковник державної безпеки І. Полянський, висловив готовність до нормалізації стосунків з радянською владою. Одержавши з Москви запрошення, новий митрополит Йосиф Сліпий у грудні 1944 року вислав до столиці імперії делегацію під орудою архімандрита Климентія Шептицького у складі каноніка митрополичого ординату Гавриїла Костельника, радника митрополичої консисторії Івана Котіва й ієромонаха Германа Будзинського, яку 22 грудня прийняв І. Полянський. Під час зустрічі архімандрит К. Шептицький звернув увагу на те, що понад 300 років Західна Україна живе дещо відмінним життям від Східної України, внаслідок чого в неї інше економічне життя, культура й релігія, а то-м> робити переміни слід обережно. Делегація ознайомила присутніх зі зверненням митрополита Й. Сліпого “До духовенства і віруючих” від 23 листопада 1944 року де, зокрема, містилися заклики до бандерівців “вернутись з неправильного шляху”. Від імені духовенства делегація передала у фонд Червоного Хреста на оборону країни 100 тисяч карбованців. На пряме запитання делегації, чи буде забезпечене Греко-Католицькій Церкві в межах СРСР вільне відправлення богослужінь, була дана ствердна відповідь.

Тимчасово, в умовах війни, Сталін не хотів відкрито вступати в конфлікт з УГКЦ, однак він не прощав нікому, хто відстоював ідею національної незалежності й зважився вказати йому, як робити переміни. Тому полковник держбезпеки Г. Карпов підготував для вождя пропозиції щодо вирішення долі цієї церкви, які були фактично інструкцією для її ліквідації та інспірації Львівського собору. Ця інструкція від 15 березня 1945 передбачала штучно посіяти ворожнечу між українцями і за допомогою церкви роз’єднати їх, звинуватити УГКЦ в тому, що вона “заняла совершенно нетерпимую в политическом отношении позицию й встала на путь боротьби с Советской властью, активно поддерживала антисоветское нацио-налистическое движение”.

Інструкція ж № 134 від 8 травня 1945 року І. Полянського Радам у справах релігійних культів України, Білорусії та республік Прибалтики (всього в шістьох примірниках) давала настанови, як реалізувати інструкцію від 15 березня.

Заходи “возз’єднання” УГКЦ з Російською православною церквою були сплановані в кабінетах держбезпеки. Після повернення церковної делегації з Москви та загибелі незадовго члена Крайового Проводу ОУН Ординця між ОУН, УПА й УГКЦ виникло деяке непорозуміння. Для його усунення УГКЦ доручила священикам Котіву й Кладочному, які знали місце перебування Кархута, організувати за його сприяння зустріч для переговорів із крайовими керівниками підпілля. Під час першої зустрічі отець Котів інформував Кархута про результати домовленості в Москві щодо припинення антирадянської діяльності формувань УПА та про перехід греко-католицьких священиків до православної віри, а лікар передав їм листівку ОУН із закликом не

переходити на православ’я. Десятого жовтня В. Кархут організував Котіву й Кладочному у пароха Словіти Баслядинського, зустріч із членом Крайового Проводу Чигирином, який був проти “возз’єднання” церков і за перехід УГКЦ в підпілля. По якімсь часі Чигирин надіслав отцеві Кладочному грипс, у якому було викладено ставлення Проводу ОУН до поїздки делегації в Москву, зокрема, про намір, у разі виконання Церквою умов Москви, навіть розірвати зв’язок із нею. На це отець Кладочний у лютому сорок шостого надіслав Проводові ОУН підтвердження, що в соборі святого Юра заховані документи, які вказують на зв’язок Церкви з ОУН. А наприкінці березня, після так званого Львівського собору, отця Котіва викликала СБ ОУН у Львові й вимагала передачі їй усіх документів, що засвідчують зв’язок керівництва підпілля з УГКЦ.

***

Лікар Ростислав (псевдо Кархута) мав постійну військову охорону, де б він не був: у Словітських лісах, чи в селах району. Вдень він лікував у шпиталі підпільників, а під вечір заходив до села й приймав хворих селян. За успішну лікарську роботу надрайонний провідник ОУН Вихор нагородив його іменним пістолетом.

Перебуваючи в УПА, В. Кархут записував розповіді вояків про їхні рейди, але ці записи, на жаль, безслідно зникли.

Так тривало від червня до кінця вересня 1945-го. Почалися похолодання. Наближалася зима. Щоб вберегти лікаря й полегшити його долю, надрайонний провід ОУН дозволяє Кархутові легалізуватися. На храмовому святі 27 вересня в Словіті в пароха Степана Баслядинського Василь Кархут зустрівся з отцями собору святого Юра Іваном Котівим і Йосипом Кладочним, які прибули сюди зі спеціальним завданням від УГКЦ: налагодити зв’язки з Проводом ОУН. Тут повели розмову й про придбання для лікаря фіктивних документів за гроші від продажу його мікроскопа та ренґенлампи, що залишилися в митрополичих палатах. Отець Кладочний 10 жовтня влаштував зустріч лікаря з дружиною у Словіті, а вже двадцять першого листопада тут же при зустрічі з ним сповістив, що із заготовленням паспорта все полагоджено. В отця Баслядинського Василь Кархут перебував до 23 листопада, відтак ще 11 днів в Унівському монастирі, звідки його чернець Милан Пристанський перепровадив у своє підсобне господарство до села Мозолівки Бучацького району Тернопільської області, де лікар переховувався до весни 1946-го.

Двадцять третього травня в Мозолівку до Кархута прибули дружина й отець Кладочний, який вручив лікареві тимчасове посвідчення (однорічний паспорт, Виданий 18 січня 1946), в якому Кархут Василь уже “Іванович, 1893 р. н., с. Підгайці Шумського району”, довідку про те, що від серпня 1944-го до травня 1946-го він працював фельдшером у селі Толуковичах на Львівщині й звільнився через хворобу (туберкульоз хребта), а також тисячу карбованців. Після зустрічі дружина і священик виїхали до Львова, а лікар – у Заліщики, де закватирував у Михайла Красія, про що домовився з його дружиною Вікторією, з якою познайомився, коли та приїздила до сина Мирослава, з яким В. Кархут короткочасно переховувалися в монастирі.

Наприкінці червня до Заліщиків прибула лікарева дружина, якій він дав два золоті ланцюжки від кишенькового годинника і три золоті монети царської чеканки. За виручені від продажу гроші (реалізувала речі завідувачка львівської крамниці “Квіти” Михайлина Пастушенко) придбала у Львові бланк посвічення репатріанта з Польщі. Це посвідчення й чотири тисячі карбованців привезла В. Кархутові зі Львова господиня квартири Вікторія Красій.

Маючи довідку про хворобу, В. Кархут звернувся в поліклініку міста Чорткова, де отримав скерування на лікування в заліщинський тубдиспансер, на основі чого 18 червня його приписали в Заліщиках (вул. Огородова,14), тобто він уже легалізувався офіційно.

Під час останньої, третьої за час перебування В. Кархута на нелегальному становищі, зустрічі вони домовилися про переїзд дружини до Заліщиків на постійне проживання. Вона не знала, що перебуває під наглядом МДБ. А тому сама вивела чекістів на слід, що привів їх до місця перебування чоловіка. Тож коли 30 липня вона вдруге приїхала в Заліщики до чоловіка, на другий день його заарештували й відразу відіслали до Києва, де 5 серпня 1946 року міністр держбезпеки УРСР Савченко видав постанову на арешт уже заарештованого В. Кархута, а військовий прокурор військ МВС Українського округу Семашко санкціонував її, і того ж дня пред’явили йому ордер № 572 на арешт. Під час арешту дружину відпустили, бо обидвоє стверджували, що не знають одне одного, до того ж в Теодозії паспорт був на прізвище Кижик. Однак уже 9 серпня її заарештували в селі Вищих Луб’янках й теж відіслали до Києва.

Перший допит у київській в’язниці 7 серпня тривав тринадцять (!) годин (від 11 до 24 години). Такі арештанти-ерудити, зрозуміло, попадалися слідчим не так часто, треба було видобути якнайбільше інформації.

Ще під час слідства над Кархутом і Кижик була видана постанова про виділення, як окремі, справи Чигирина, Вихора, Михайлини Пастушенко, Милана Пристанського, Вікторії Красій.

Василь Кархут намагався, як лише міг, винагородити дружину під час слідства, стверджуючи, що вона ще у Львові влітку сорок

четвертого настоювала, щоб він зареєструвався й почав працювати, а під час зустрічі, коли він перебував у підпіллі, вимагала, щоб він легалізувався. На запитання слідчого, чи дружина брала участь у його націоналістичній діяльності, Василь Кархут відповідав, що вона здогадувалася про його націоналістичні переконання, але ніколи їх не поділяла, і на цьому ґрунті між ними інколи виникали сварки. Т