Сотник Тимотей “Тиміш” Білостоцький: провідник української молоді

Тимотей Білостоцький, називаний Тиміш, – це визначний плас­товий діяч, вихователь й опікун молоді, викладач у Вищій Торговельній Школі, визначний музик симфонічної оркестри, дяк і дириґент хорів.

Народився він 6-го березня 1905 року у Львові у родині Петра і Ольги Білостоцьких, які мали троє дітей: дочку – Марію Анну, званою “Міця”, пластову діячку ще в Україні, пізніше дружину визначного пластового та церковного діяча – інж. Тараса Дурбака – який помер у Ст. Петербурзі, Фльорида, 31-го грудня 1996 р.; сина – Якова Сте­пана, ветеринара, активного діяча “Сокола-Батька”, пристрасного спортовця, який, одержавши позицію міського ветеринаря в місті Білосток, там жив, одружився і помер перед кількома роками.

Найстарший син, Тиміш, закінчив гімназію та університетські студії у Львові. Був він добрим учнем, спортовцем, мав гарний голос і часто співав сольові партії ще в гімназійному хорі, був активний у “Соколі-Батько”, а особливо у Пласті у Львові. Мав він велике замилування до музики і грав на вальтгорні (“френч горн”), і ще за гімназійних часів, вигравши конкурс, був прийнятий до оркестри міського театру, а опісля грав у симфонічній оркестрі Львова аж до виїзду на Захід у 1944 році.

Закінчивши студії, викладав стенографію, машинописання та провадив руханку на Курсах Української Торговельної Школи у Львові. Там також провадив студентський хор. Директором школи був тоді проф. А. Ковалисько – дуже добрий педагог. Викладали ще: інж. Володимир Несторович – книговедення-бугхальтерію, пані Лижогубська – кореспонденцію, д-р Ігор Федів – географію, а Вергановський – купецьке право. Школа приміщувалася на Куп’єрській вулиці, а в 1935 р. її студентами були: Богдан Мирослав Бігус – пізніший старшина Дивізії “Галичина”, Ірина Малицька, Ірина Яросевич “Богданська” – дружина генерала Владислава Андерса – командира Польського Корпусу, Ліда Менціцька-Вахнянин і Лев Ломиш. До 1930 року, то є до розв’язання Пласту польським урядом, Тиміш належав до Плас­тового Куреня “Ордену Залізної Остроги”, якого ціллю було виховувати українське новацтво, організувати новацькі табори, на яких він звичай­но був вихователем, обозним чи комендантом табору.

За першої совєтської окупації Західньої України він викладав у Львівській Політехніці, у Торговельній Вищій Школі та грав у симфо­нічній оркестрі Львова.

З приходом німців у 1941 р. нова окупаційна влада зарядила, що спортові і тіловиховні організації Генерального Губернаторства будуть підлягати німецькому “Уповноваженому для справ спорту”, і тоді в Українському Крайовому Комітеті було створено “тіловиховну секцію”, яку очолив Тиміш Білостоцький. Цій секції підлягали всі спортові товариства, включно з Спортовим товариством “Україна”, Карпатським Лещетарським Клюбом та іншими, які, вправді, діяли самостійно.

На відновлення Пласту німці не погодилися, але в 1943 р., на пропозицію Українського Центрального Комітету, очоленого проф. Володимиром Кубійовичем, німці погодилися на створення “Куренів молоді” у так званий “Улад Української Молоді” (УУМ), який створив “Виховні Спільноти Української Молоді” (ВСУМ). Вони на пластовий взір вели табори молоді біля Надвірної у Підлютім, біля Самбора і в Криниці, а їх діяльність координував Тиміш Білостоцький.

Був він співорганізатором З’їзду молоді, який відбулися 14 серпня 1943 р. і конференції референтів тіловиховників 28-30 грудня 1943 р., в якій взяло участь 115 тіловиховників, репрезентуючих поверх 10.000 молоді.

Відступаючи з України, німці набирали молодь до військових фор­мацій юнацтва, спершу добровільно, а весною 1944 р. насильно, без жодного домовлення чи узгіднення з Українським Центральним Ко­мітетом. Набирали спершу лише хлопців, а відтак і дівчат із усіх ними окупованих теренів, теж з Великої України, віком від 15-20 літ (а навіть від 14 літ). Висилали їх на вишкіл до таборів, в більшості для обслуги протилетунських гармат та направи зброї по різних військових базах. Українське юнацтво із Західної України носило жовто-синю опаску на лівому рукаві уніформи із галицьким жовтим левиком у середині ромба на опасці. Юнаки із Центральних Земель України носили жовто-синю опаску на рукаві, але в середині ромба був тризуб. Подібні ромби носили вони на своїх шапках. Літом 1944 р. існувало 17 таких різно-національних юнацьких груп, з чого російська була найбільшою (так само, як і найбільше вояків-росіян було у німецьких збройних силах), бо було їх в той час 14.000 хлопців і дівчат, українців 10.000, лотишів 7.000, білорусів 3.200, литовців 1.200 та естонців 1.100. З інших націо­нальних груп були там араби, бельгійці, голляндці, греки, італійці, мадяри, цигани, татари, словаки, флямандці та французи.

Український Центральний Комітет, щоб рятувати нашу молодь і не лишити її без української опіки в час воєнної заверухи, призначив проф. 3. Зеленого очолити референтуру молоді, а Зелений заанґажував проф. Тиміша Білостоцького як “уповноваженого української молоді” та паню О. Кузьмович як “уповноважену українських юначок”, які стали офіційними опікунами юнаків і юначок. Вони з посвятою поставились в час остаточного розвалу Німеччини до так тяжкого і невдячного діла нести батьківську опіку нашій молоді з усіх земель України та дати їм можливість у піднесенні їхньої освіти, навчаючи їх середньошкільних предметів, та зорганізували їм духовну опіку в обох українських віровизнаннях.При допомозі майора Військової Управи Дивізії “Галичина” отця мітрата Василя Лаби та отця протоєрея Віталія Сагайдаківського для духовної опіки над молоддю було притягнуто 22 священиків, а за посередництвом д-ра Мака 11-ох викладачів та 6-ох помічників для навчання, яке відбувалося щойно після денної військової служби.

Не під міру було проф. Т. Білостоцькому “провідникові української молоді” у ранзі сотника, при головній кватирі юнацьких з’єднань гавптбаннфюрера Нікеля, вповні виконати всі свої намічені завдання, але він і його співробітники, учителі та священики опікувалися, дбали, долагоджували зажалення, доставляли книжки і пресу нашим юнакам в час, коли Німеччина валилася, коли міста та залізничні лінії були щоденно бомбардовані. Вони щоденно були у роз’їздах, а що баз війсь­кових з нашими юнаками було поверх сто, ці обов’язки ставали з кож­ним днем тяжчі, а то й неможливі до виконання. Неможливо також було запобігти депортації до Совєтського Союзу із закінченням війни.

Після війни працював Тиміш Білостоцький в американській окупаційній зоні в Християнській Організації Молодих Мужчин (УМСА) та Інтернаціональній Допомоговій Організації (ІРО), провадив хори, учителював і був співосновником Першого Куреня Українського Пластового Сеньйорату ім. О. й С. Тисовських.

Переїхавши до ЗСА, жив спершу в Квінсі, м. Нью-Йорк, а відтак в Озон Парку, Нью Джерзі. Був він предсідником Товариства “Са­мостійна Україна”, відділу Українського Народного Союзу, а з 1957 р. – дяком і диригентом хору при Українській Католицькій Церкві.

Був він одружений з Ольгою з Пориндовських і мали вони сина Степана. Помер Тиміш Білостоцький в Озон Парку 6-го липня 1995 р.

Вісті комбатанта. – 1997. – Ч.4. – С.36-38.