Брати Іван та Микола Скоп’юки

Чільними організаторами Пласту та Організації Українських Націоналістів на Волині були брати Скоп’юки, які доклали чималих зусиль для становлення і розвитку українського національного визвольного руху на північно-західних українських землях.

27 жовтня 1907 р. в сім’ї дрібного промисловця з Луцька народився син Микола, а через два роки, 17 жовтня 1909 р. – Іван. Зростали брати в великій і дружній родині, бо крім них в сім’ї Володимира і Ольги Скоп’юків були ще син Ігор-Григорій та донька Анастасія. По різному складалися їх долі, але всі прийшли до лав борців за волю і незалежність України.

Старший син, Микола, продовжив справу батька і став торгівцем. Але спокійне і забезпечене життя не було вінцем його прагнень. Бажання покращити долю рідного народу і визначило подальшу долю людини, життєвий лет якої обірвався в неповних 35 років.

Повернувшись із військової служби, яку проходив в 1929-1930 рр., М. Скоп’юк в 1931 р. став активним членом гуртка “Просвіти” в Луцьку, а після заборони “Просвіти” на теренах Волині в 1934 р. опинився в лавах Товариства “Сільський господар”. Окрім того, М. Скоп’юк брав активну участь в діяльності протиалкогольного та протитютюнового Товариства “Відродження” в якості його секретаря. Ці організації сприяли культурному та господарському розвитку українців, піднімали національну самосвідомість корінних мешканців древньої Волині.

Але провідною силою в боротьбі за права українського народу в той час була Організація Українських Націоналістів (ОУН). Він став одним із перших членів ОУН на Волині і недаремно Олександр Бусел, один з провідних націоналістичних діячів, відносив його до “ветеранів волинської ОУН”. Ще на початку 1930-х років він став членом Української Військової Організації (УВО), увійшовши до однієї з її “трійок” в м. Луцьку. Згодом, на рубежі 1931-1932 рр., УВО на теренах Волині остаточно була реорганізована в ОУН і почала активно розбудовувати свою організаційну мережу. Чимало зусиль для її розбудови на теренах Луччини доклав молодший брат Миколи Іван, який обіймав тоді пости організаційного референта Луцької округи (області) ОУН та провідника Луцького повіту ОУН. Після арешту І. Скоп’юка пост повітового провідника Луччини обійняв М. Скоп’юк (листопад 1933 р. – 10 червня 1935 р., осінь 1936 р. – 5 серпня 1937 р.), який продовжив справу, розпочату його братом. Окрім того, М. Скоп’юк з часом обійняв пост провідника Луцької округи (області) ОУН (ймовірно, від осені 1936 р. до 5 серпня 1937 р.). Активну організаційну діяльність М. Скоп’юка переривали періодичні арешти. Перший раз його арештувала польська поліція 5 червня 1935 р. Але за браком доказів М. Скоп’юк невдовзі був випущений на волю. Вдруге він був арештований 7 серпня 1935 р. і опинився спочатку у слідчій в’язниці, а згодом був скерований до сумнозвісного концтабору Береза Картузька, звідки був звільнений аж восени 1936 р. Та недовго йому судилося бути на волі. Хвиля масових арештувань членів ОУН на Волині в серпні 1937 р. не оминула і М. Скоп’юка, який був арештований 5 серпня 1937 р. Зарахований польськими органів безпеки до найбільш активних і небезпечних діячів ОУН, М. Скоп’юк у висліді Рівненського процесу 22-26 травня 1939 р. був засуджений до 10 років ув’язнення. В ході слідства і під час процесу мужня постава М. Скоп’юка, який до вини не признався і ніяких свідчень не складав, сприяла тому, що польській поліції залишилися невідомими багато організаційних таємниць і їй вдалося завдати відчутних ударів по ОУН Луччини лише після арешту Семена Поліщука – наступника М. Скоп’юка на посту окружного (обласного) провідника.

Німецько-польська війна у вересні 1939 р. допомогла М. Скоп’юку вийти на волю. Однак на життя патріота чигав новий, набагато небезпечніший ворог – НКВД. 20 жовтня 1939 р. М. Скоп’юка, який вже встиг повернутися до Луцька, було арештовано. Слідчим НКВД із Волинського та Миколаївського обласних управлінь НКВД не вдалося “розколоти” М. Скоп’юка, який вперто твердив, що хоч був українським націоналістом і був вороже налаштований проти більшовицького режиму, але до ОУН не належав і про неї нічого не знає. Серйозних доказів проти М. Скоп’юка не було, але це не завадило Особому совєщанію при НКВД СССР на одному із своїх засідань, яке відбулося 14 червня 1941 р., засудити його до 8 років виправно-трудових таборів. Однак не довелося Миколі Володимировичу Скоп’юку знову побачити волю: 26 квітня 1942 р. він помер в Саратовській тюрмі.

Подібною була і доля Івана Скоп’юка, який прилучився до боротьби за права українського народу ще раніше. Як свідчив сам І. Скоп’юк під час допиту 7-10 січня 1941 р., ще в 1922 р., після заборони польським урядом викладання української мови в ряді шкіл, він, разом з деякими іншими учнями вищої початкової школи м. Луцька, брав участь у поширенні протипольських листівок. За це він був виключений зі школи. Правда, через деякий час І. Скоп’юку вдалося поновитися в школі і в 1925 р. він її закінчив. В 1926 р. І. Скоп’юк поступає в однорічну будівельну школу, а по її закінченні – в художню школу в Почаєві. Правда, за дисидентські погляди із школи його скоро вигнали і він був змушений повернутися до Луцька. Там він заробляв собі на життя малярським ремеслом, одночасно беручи активну участь в культурному житті українців Луцька в якості учасника “Просвіти” та самодіяльних драматичних гуртків. В 1932-1933 рр. І. Скоп’юк приклав свою руку до організації осередків Товариства “Відродження” на терені Луцького повіту.

Окрім того, І. Скоп’юк з 1927 р. виступає як талановитий організатор Пласту. Саме завдяки його зусиллям, як коменданта кошової команди Пласту, на терені Луччини було організовано 12 пластових куренів. Хоча про приналежність його родини, зокрема брата Миколи, до Пласту відомостей немає, але важко припустити, що вони не брали участь у його роботі. Після заборони польською владою в 1929 р. Пласту на теренах Волині чимало пластунів влилися до Української Військової Організації, активно творячи її організаційну мережу. Іванові Скоп’юкові запропонував вступити в УВО у серпні 1929 р. старший пластун “Чача” (Тарас Крушельницький, ЛЧ) під час човнової мандрівки зі Львова до Луцька 50 і 84 юнацьких куренів під опікою лісових чортів Василя Кархута-“Адя”, Володимира Мурського-“Мурмурандо” і Льонгина Робака. У 1930 р. І. Скоп’юк взяв участь у мандрівці човнами по Волині і Поліссю з Луцька до Ковеля у липні 1930 р., а його нотатки покладені в основу статті “Ніщо нам лихо ні пригоди!” (На сліді. – 1936. – Ч.6. – С.109). Комендантом цієї мандрівки був Василь Кархут, ЛЧ, обозним – Ростислав Волошин, С.С. (курінь УСП “Січові Стрільці”). Вступивши у 1930 р. до осередку УВО в Луцьку, виявив себе як один із найактивніших його учасників,  досить скоро став організаційним та ідеологічним референтом керівної “трійки” на Луцьку округу (область), а також провідником та референтом Юнацтва повітового проводу в Луцьку. В 1931-1932 рр. йому довелося служити в польському війську. Повернувшись додому після відбуття військової служби в кінці 1932 р., він знову взявся до організаційної праці, обійнявши попередні пости. Наслідком зусиль І. Скоп’юка та друзів стало створення на теренах Луччини окружного (обласного), повітового та семи районових проводів ОУН із підлеглою їм організаційною мережею. [1] Окрім того, Луцький повіт став ареною проведення масової шкільної акції під проводом ОУН, одним з результатів якої стала поновна українізація школи в с. Жидичин.

Діяльність І. Скоп’юка привернула до себе пильну увагу польського карально-репресивного апарату, який мав певний об’єм інформації від свого агента “Одеського” (Олекси Проскурні), котрий був бойовим референтом Луцької округи (області) ОУН за часів провідництва Олександра Куца (теж пластун) і викритий як провокатор лише в 1935 р. [2]. Тому, починаючи з другої половини 1933 р., проти І. Скоп’юка були застосовані репресивні заходи. Під час підпільного військового вишколу біля Надвірної 19 листопада 1933 р. І. Скоп’юк був арештований і відставлений до Станиславівської в’язниці. 26-30 червня, 1-6, 9-20 липня 1934 р. в тамтешньому окружному суді відбувся процес, у результаті якого І. Скоп’юк був засуджений на 10 років тюремного ув’язнення. Почалися поневіряння по тюрмах, зокрема Равіцькій та Сідлецькій. Там І. Скоп’юк познайомився із багатьма провідними діячами українського націоналістичного руху, що стало йому в пригоді в часи подальшої боротьби. Очікувана воля прийшла до нього, як і до багатьох інших політв’язнів польських тюрем, 7 вересня 1939 р., коли навколо Сідлецької тюрми почали падати німецькі бомби і тюремна варта випустила в’язнів.

Невдовзі І. Скоп’юк опинився в рідному Луцьку. Треба було заробляти собі на хліб і І. Скоп’юк стає артистом-танцюристом міського театору. Але “новий порядок” відразу дошкульно дався взнаки братам Скоп’юкам: в жовтні 1939 р. був арештований Микола, а в середині грудня цього ж року був змушений піти в підпілля Іван. Він енергійно взявся до відновлення та перебудови організаційної сітки ОУН на теренах Луччини, нав’язавши контакти із Василем Петруком, Кіндратом Швецем, Володимиром Гаврилюком, Степаном Мазурцем, Миколою Якимчуком (“Щупаком”), Сергієм Качинським (“Остапом”), Ананієм Закоштуєм (“Василем”), Костянтином Шевердою (“Трутнем”), Олексієм Чесюком (“Степовим”), Іваном Климовим (“Осипом”, “Мармашем”), Євгенією Трачук (“Оксаною”). Більшість із цих підпільників – колишні пластуни. В кінці червня 1940 р. представник Проводу ОУН “Нидза” затвердив І. Скоп’юка на посту провідника Луцької округи ОУН, доручивши йому ще й загальне керівництво Дубенською округою ОУН (провідник – “Соловей”-“Пташка”). [3]. Загалом на терені цих двох округ, за свідченням І. Скоп’юка, мережа ОУН існувала приблизно в 140 селах (налічувала від 380 до 450 дійсних членів, не рахуючи “симпатиків”). Згодом, в жовтні 1940 р., він був призначений провідником Волинської області ОУН. Крайовий провідник ОУН на Північно-Західних Українських Землях І. Климів високо цінував організаторський талант І. Скоп’юка і, коли постала потреба визначити його наступника на посту крайового провідника, запропонував призначити на цей пост саме І. Скоп’юка. Із тодішнього провідного націоналістичного активу на Волині лише він відмовився пристати до однієї із сторін у конфлікті в ОУН, який призвів до розколу. Підпорядковуючись крайовому провідникові “Легенді”, призначеному Революційним Проводом ОУН на чолі із Степаном Бандерою, І. Скоп’юк вважав необхідним зберегти єдність організації в умовах боротьби з Москвою.

План призначення І. Скоп’юка на пост крайового провідника не був реалізований через його арешт. Це сталося 7 січня 1941 р. в домі його рідного брата Ігоря-Григорія, який був священником у с. Забороль поблизу Луцька. Потяглися численні допити, які з перервами тривали по кілька днів. Матеріали кримінальної справи І. Скоп’юка вказують, що хоч він, під тиском слідчих НКВД, склав обширні зізнання, але зумів приховати чимало організаційних таємниць. Тому вороги не зуміли розшифрувати багатьох провідних діячів ОУН Луччини, зокрема М. Якимчука, який став після І. Скоп’юка провідником Луцької округи. Не вийшли вони і на нового крайового провідника ОУН Північно-Західних Українських Земель – Володимира Робітницького.

13 липня 1941 р. в м. Москва відбулося закрите засідання воєнної колегії Верховного Суду СССР під головуванням відомого сталінського поплічника В. Ульріха, який засудив І. Скоп’юка до розстрілу. Вирок був виконаний 30 липня 1941 р. [4] в таборі біля радгоспу НКВД “Комунарка” під Москвою.

Довгий час доля братів Скоп’юків була оповита мороком секретності і лише в роки існування незалежної України матеріали їхніх слідчих справ, а також великі масиви документації польських органів безпеки були розсекречені. Саме матеріали із архіву Управління Служби Безпеки України у Волинській області, Державного архіву Волинської області (ф. 1, 46, 216, 4666) та Державного архіву Рівненської області (ф. 33) і стали основою для написання даної статті. Окрім того, про долю Миколи та Івана Скоп’юка можна дізнатися із кількох статей і книг, в яких в тій чи іншій мірі зачіпається це питання. [5]

[1] Районові проводи були в Лаврові, Романові, Боголюбах, Милушах, Ківерцях, Шепелі; районовий провід в м. Луцьку становив окрему організаційну одиницю, яка безпосередньо підлягала І. Скоп’юкові.

[2] Дані, які доступні автору, дозволяють устійнити такий “ланцюжок наступності” обласних провідників ОУН Луччини: Олександр Куц (від початку існування до 18 листопада 1933 р.), Михайло Чигрин (до 12 червня 1935 р.), Євген Шульга (до кінця 1935 р.), Микола Мостович (до осені 1936 р.), Микола Скоп’юк (до 5 серпня 1937 р.), Семен Поліщук (до 26 листопада 1938 р.). Повітовими провідниками Луччинир були: Іван Скоп’юк (від початку існування до 19 листопада 1933 р.; на час його служби у війську його обов’язки виконував, ймовірно, один із членів обласного або повітового проводу), Микола Скоп’юк (від 19 листопада 1933 р. до 7 серпня 1935 р., від осені 1936 р. до 5 серпня 1937 р.), Віталій Рафальський (від 7 серпня 1935 р. до осені 1936 р., від 5 серпня 1937 р. до червня 1938 р.), Семен Поліщук (від червня до листопада 1938 р.), Андрій Нагорний (листопад 1938 р.), а в подальшому, ймовірно, Микола Якимчук.

[3] Ймовірно, це Сильвестр Затовканюк із с. Полонка під Луцьком.

[4] Так випливає із помітки на вироку; в літературі зустрічається інша дата (27 липня 1941 р.), але вона, очевидно, недостовірна.

[5]  Гривул Т., Мороз В., Муравський В., Окаринський В. Матеріали до пластового мартиролога / Передмова О. Сича. – Львів, 2003. 120 с.; Дарованець О. Організаційний стан та діяльність Луцького повіту ОУН в 1937-1938 роках // Український визвольний рух. – Львів, 2003. – Зб. 1. – С. 45-56; Кучерепа М.  “Таємний борець”. (Про долю І. В. Скоп’юка) // “Роде наш красний…” Волинь у долях краян і людських документах. – Луцьк, 1996. – Т. 1. – С. 302-305; Романів О., Федущак І. Західноукраїнська трагедія 1941. – Львів, 2002