На вістрі серця і пера Адольфа Гладиловича

Щонайбільше мені б зараз хотілося мати бібліографію публікацій Адольфа Гладиловича. Де тільки він не друкувався. В 1933-36 роках – у львівських часописах “Наш Клич”, “Вісті”, “Голос Нації”, “Голос”, “Дажбог”, “Студентський Шлях”, “Студентський Вісник”. У 1937 році входив до редколегії дрогобицького часопису “Гомін Басейну”. Протягом 1940-41 років виступав на сторінках “Краківських Вістей”. Відтак, гнаний вітрами долі, друкується в українській періодиці та альманахах Зальцбурга (“Останні Новини”, “Наш Шлях”; 1946-47), Парижа (“Українець. Час”, “Ми і Світ”; 1949-55), Мюнхена (“Українська Трибуна”, “Український Самостійник”, “Шлях Перемоги”; 1948-65), Монреаля (“Монреальський інформатор”; “ОКО”; 1960-66; 1979-86), Торонто (“Гомін України”; від 1954 р.). Останнім часом належить до редколегій “Пластового Шляху” (Торонто; від 1971 р.), “Свободи” (Джерсі-Сіті; від 1982 р.), “Українського Філателіста” (Вашінгтон; від 1986 р.), а також до редколегії нашого регіонального збірника “Дрогобиччина – земля Івана Франка”, третій том якого готував як відповідальний редактор. Його ім’я бачимо серед авторів “Пропам’ятної книги храму Св. Архистратига Михаїла” (Монреаль, 1966), збірника матеріалів “Коссак. Охримович. Тураш” (Торонто, 1968) та інших видань.

Ніколи не збирав Адольф Гладилович кращого зі своїх писань докупи. А жаль: мав би український читач корисну книгу життя – й не одну; мав би справді чесну, високо патріотичну публіцистику як підручник для виховання.

Адольф Гладилович – із того роду, що й галицький громадський діяч Франкової доби Дем’ян Гладилович (1846-92) – голова Товариства імені Т.Шевченка, один із засновників популярної газети “Діло”. В Росії на початку 90-х років минулого століття було видано секретний “обіжник” митним службам, аби Д. Гладиловича, як і Франка, Павлика, Огоновського та ще кількох галичан – подвижників українства – не пускати в межі Російської імперії.

Сестра діда Адольфа Гладиловича, званого теж Адольфом, була дружиною письменника Андрія Чайковського.

Адольф Гладилович-молодший, про котрого тут мова, народився 14 березня 1913 року в Дрогобичі. Його батька, фінансового службовця Степана Гладиловича, на початку війни 1941 року забрали “енкаведисти” одночасно з І. Чмолою, Д. Бурком, А. Максимовичем, братами Кіцилами та іншими дрогобичанами й закатували у тюрмі дрогобицького НКВД на вулиці Стрийській. Одна з публікацій А. Гладиловича називається: “За що вони вбили мого батька?” (Дрогобиччина – земля Івана Франка. – Т.3 ).

Із трьох дітей (синів) Степана та Євдокії Гладиловичів Адольф найстарший. Роки його навчання в Українській приватній гімназії імені І.Франка М.Дрогобича (1923-30) були водночас роками пластунського вишколу (18-й Пластовий полк, пізніше – Курінь ім.І.Франка). В гімназії 1929 року став членом Юнацтва ОУН.

У 1931 році А. Гладилович екстерном складає іспит зрілості (матуру) в Академічній державній гімназії у Львові й через рік вступає на правничий факультет Львівського університету. Повен енергії, щирого патріотизму, він повністю віддається суспільній діяльності в ім’я української справи. У 1933-36 роках очолює в Дрогобичі Студентську секцію при Туристично-спортивному Товаристві “Підгір’я”. Головою Товариства був його близький приятель із гімназійних часів Михайло Смола – молодий поет, котрого дочасно загнала в могилу польська тюрма. У некролозі в “Студентському Шляху” (1934. – Ч. З – 4) А. Гладилович писав: “Деякі свої поезії [М.Смола] відчитував перед більшою авдиторією з нагоди різних студентських імпрез (м. ін., власний вірш “Крути” – на святі Крутів 1932 р.). В його творах пробивався непересічний талант. Теми його творів – це, звичайно, Україна, в останньому часі – тюрма, а далі – любовні переживання”. Авжеж: на першому місці – Україна. В Галичині тоді тільки й розмов було – що про героїку В. Біласа і Д. Данилишина; у Дрогобичі гартувався в підпільній діяльності 3. Коссак. Тим духом, тою героїкою в ім’я України до кінця був і нині є пройнятий А. Гладилович.

1933 року А. Гладиловича обирають членом Повітової екзекутиви ОУН в Дрогобичі, у наступному році – повітовим організаційним референтом. Після університету, який А.Гладилович закінчив 1937 року з дипломом магістра прав, він стає провідником ОУН у Калуші (1938-39), пізніше – в Дрогобицькій окрузі (1939). Як правник-практикант набував професійного досвіду в адвокатів Івана Сохацького (Калуш), Володимира Скибінського та Романа Савойки (Дрогобич).

Не минув Адольфа Гладиловича горезвісний польський концтабір Береза Картузька. Ув’язнили молодого магістра у вересні 1939 року, й сидів би він там хто-зна скільки, якби не почалася польсько-німецька війна. Після тюрми, ще того ж місяця, опинився в містечку Лежайську на Ярославщині. Українським парохом тут був дрогобичанин, о.Юрій Кікта. Він і допоміг учорашньому в’язневі влаштуватися на посаду міського секретаря. У Лежайську Адольф Гладилович одружився, тут народився його син Ігор. У Лежайську застала А. Гладиловича німецько-московська війна. З Похідною групою Синява – Львів під керівництвом Ярослава Спольського вирушив на батьківщину.

У 1941 році був членом Дрогобицького обласного Проводу ОУН – референтом зв’язків з адміністрацією. Працював у Міській управі Дрогобича (1941-43), потім референтом Українського допомогового комітету Львівської округи в Комарні (1943-44).

У зв’язку з наступом большевиків 1944 року, щоб не сталося те, що з батьком, Адольф Гладилович змушений був покинути рідну землю.

Від серпня до листопада працював на фермі у Фішменді коло Відня. Потім його примусово вислали в провінцію Бургенлянд, у село Гольс, копати окопи (“шванценграбен”). Звідти у квітні 1945 року утік. Підпав під французьку окупаційну зону Австрії. 1945-47 роки для нього – суцільне кочування: містечко Дорнбірн, табори “переміщених осіб” у Ляндеку, Верглі, Куфштайні на Тірольщині.

В 1947-52 роках перебував у Тунісі, в селищі Бен Метір, на будівництві греблі. Це селище майже цілковито складалося з вигнаних із рідних місць українців.

1952 року Адольф Гладилович виїхав до Канади й замешкав у Монреалі. Працював поштовим службовцем (1960 – 78), нині – на емеритурі.

Поза Україною любов до України не перестала бути на вістрі серця і пера Адольфа Гладиловича. Навпаки: ностальгія посилила український сенс його життя.

Уже в Австрії (Ляндек, Куфштайн) і в Тунісі (Бен Метір) був членом проводів Пласту. В Монреалі 31 травня 1956 року організував 434-й Пластовий відділ Українського Народного Союзу і керував цим відділом 35 років. У 1959-62 роках очолював Монреальську Пластову станицю.

Український Народний Союз (УНС) – той заморський форпост українства – присудив А.Гладиловичу звання “Союзівець 1991 року”. (Уперше такий титул присуджено у 1987 році). Це відзнака не тільки його заслуг в УНС – як довголітнього керівника 434-го Пластового відділу і (від 1981 року) члена управи Монреальського Окружного Комітету, а заслуг перед українською національною справою взагалі.

Де і як тільки може, підпирає Адольф Гладилович цю справу. Понад двадцять п’ять років (1963-89), зокрема, як провідний учасник так званої “Акції С.” невтомно збирав пожертви на видання в Сарселі (Франція) 10-томної “Енциклопедії Українознавства”.

Неоціненна духовна підмога українцям у західній діаспорі – творчість А. Гладиловича. Основна тема його писань – рідний край, Дрогобиччина.

Випускаючи в світ третій том “Дрогобиччини – землі Івана Франка” (1986; наклад – 300 примірників), А. Гладилович у вступі (“Від Редактора”) відзначив: “Ця книжка – одночасно пам’ятник усім дрогобичанам й дрогобичанкам, які віддали життя за Україну, і всім синам і дочкам українського народу, які на Дрогобицькій Землі в боях з окупантами або з рук катів – замучені, розстріляні, повішені”.

Для четвертого тому “Дрогобиччини…”, як член Редколегії, А. Гладилович забезпечив левину долю матеріалів із діаспори. Людина порядку й виняткової акуратності, він усі матеріали ретельно зібрав у папки, пронумерував, описав тощо. Чистота, акуратність, сумлінність – головні риси його характеру.

Із дванадцяти з’їздів дрогобичан західної діаспори А. Гладилович не пропустив жодного, і в кожному його участь була важливою, значущою.

У квітні 1995 року, після понад п’ятдесятирічної розлуки, Адольф Гладилович відвідав Україну. Невимовно радів кожному доброму паростку в нашій уже незалежній державі, до сліз розчулювався від дорогих зустрічей. Великодні свята провів у своєму Дрогобичі та у Львові.

В останніх числах квітня – уперше в житті – побував у Києві. Три дні разом із сином Ігорем і внучкою Ларисою відвідував церкви, музеї, оглядав історичні пам’ятники і місця. На Аскольдовій Горі, на могилі героїв-крутян, його увагу привернуло прізвище “Ганкевич М.”. Згадав, що в Тунісі, у Бен Метірі, жила й 3 квітня 1948 року померла мати Миколи Ганкевича, Марія Ганкевич. її чоловіка-батька крутянського героя – большевики вивезли до Омська. Чоловік там загинув, а їй вдалося втекти на Захід. Про все це А. Гладилович розповів у нарисі “Ця могила – ваш храм!”, опублікованому в “Гомоні України” 14 лютого 1996 року й передрукованому 6 березня в газеті “Америка”. Раніше, 29 січня 1996 року, А. Гладилович виступив зі статтею “Могила крутянських героїв у Києві” в газеті “Свобода”.

За інших життєвих обставин із Адольфа Гладиловича вийшов би велико відповідальний перед її світлістю Правдою науковець. Це засвідчує хоча б його праця “Дорогоцінна річ. (Французький варіянт Вовчкової “Марусі” і ми)”. Шкодувати, проте, не доводиться: маємо в його особі талановитого письменника-публіциста й культурно-громадського діяча – і дай йому, Боже, здоров’я. Дрогобиччина пишається таким земляком.

Дрогобиччина – земля Івана Франка. – Дрогобич, 1997. – Т.4: упор. і ред. М. Шалата. – С.635-639.