Володимир Робітницький

Народився на Волині, помер в Галичині, все життя мріяв про Самостійну Соборну Українську Державу і її столицю – Київ. Революціонер-професіонал. Володимир Робітницький віддав для свого народу навіть власне життя. Праця тисяч і мільйонів таких, як він, стала підвалиною свободи і незалежності українців. Належав до тих, хто вів за собою. Йому, вихідцеві із простої селянської родини, вірили. Така віра потрібна і сьогодні, щоб важкою боротьбою здобуту державність використати для добра Української Нації.

Донедавна ім’я Володимира Робітницького було практично невідоме в історичній науці – далися взнаки десятиліття замовчувань. Зрідка воно згадувалося у спогадах учасників національно-визвольної боротьби, які однак не давали уяви про те, що це за людина. Сьогодні у київських, львівських, рівненських архівах та бібліотеках виявлено достатньо документів та матеріалів, щоб спробувати відтворити його життя.

Хутір Адамків, де 7 вересня 1912 р. народився Володимир Робітницький, знаходиться біля містечка Клевані на Рівненщині. У сім’ї замешкалого там селянина-господаря Микити Робітницького було восьмеро дітей: Павло, Іван, Ганна, Панас, Кузьма, Ольга, Володимир і Сергій. Усі отримали добру освіту, Кузьма і Панас стали священниками, Володимир та Ольга – вчителями  [1]. Робітницькі брали активну участь в роботі українських громадських організацій, насамперед “Просвіти”  [2].

З націоналістичною ідеологією Володимир ознайомився, імовірно, коли перебував у Пласті. Його старший брат Кузьма був активним членом Пласту, якийсь час очолював осередок у Крем’янці, де з Панасом навчався у духовній семінарії. Там же Кузьма вступив до Української Військової Організації (УВО)  [3]. До Пласту у Рівненській гімназії належав і Володимир Робітницький. Він, за твердженнями брата Сергія, вступив до УВО, коли навчався у шостому класі [4]. Відтак потрапив до ОУН. Спочатку відповідав за роботу організації у рідному селі, невдовзі був призначений районовим провідником [5]. Серед найактивніших членів ОУН на Клеванщині в той час польська поліція називала Якова та Олександра Буслів, Володимира, Кузьму і Ольгу Робітницьких, Івана Броновицького, Петра Куксу, Анісію Селепину, Миколу Симпольського, Генадія Янкевича [6]. У 1932 р. з В. Робітницьким сконтактувався організаційний референт крайової екзекутиви ОУН Іван Малюца. Наслідком цього стало створення в Адамкові пункту розповсюдження (кольпортажу) видань ОУН на Волині [7].Вони зі Львова до В. Робітницького привозилися кур’єрами від І. Малюци та Я. Старуха, а далі вже поширювалися місцевою мережею ОУН. Так, одного разу до В. Робітницького прибув із пакунком нелегальної літератури Василь Кук, майбутній головний командир УПА [8]. У 1934 р. окружний провідник ОУН Олександр Бусел призначив В. Робітницького повітовим провідником Костопільського та Рівненського повіту[9]. До його основних функцій входила організаційна робота (розбудова мережі ОУН, проведення ідеологічного, конспіративного та військового вишколу членства), поширення між українським населенням легальних і нелегальних націоналістичних видань.Володимир Робітницький – один із організаторів протикомуністичної акції ОУН на Волині у 1934-1938 рр. [10].Від початку 1935 р. контактував із новоорганізованою крайовою екзекутивою ОУН Північно-Західних Українських Земель (ПЗУЗ), якою керував Микола Кос [11]. Серед найближчих співробітників того часу – Григорій Горбачевський, Дмитро Епік, Гриць Рибак, Антін Заборовець, Іван Кублій, Анісія Селепіна, Степан Семенюк, Євген Серветник [12]. За інформаціями польської поліції, станом на липень 1936 р. організація тільки у Рівненському повіті нараховувала близько 100 членів, тоді як загалом у Волинському воєводстві її чисельність оцінювали на 720-790 членів [13]. Одним із досягнень діяльності В. Робітницького слід вважати поширення мережі ОУН на Полісся – у Сарненський повіт, створення потужного осередку серед робітників кар’єрів м. Іванової Долини [14].

Олександр Бусел у другій половині 1936 р. опинився під ретельним стеженням польської поліції, а тому відійшов від активної роботи, щоб не наражатися на загрозу арешту і не розконспіровувати організаційні зв’язки. Новим окружним провідником призначено Володимира Робітницького [15]. У його підпорядкуванні опинилися Рівненський, Здолбунівський, Костопільський, Сарненський повіти [16].

У червні 1937 р. польська поліція отримала достовірну інформацію про роботу в ОУН Олександра Бусла, Дмитра Епіка, Володимира Робітницького та інших націоналістів. Це стало підставою до початку масових арештів на Волині та в Галичині протягом літа 1937 р. В. Робітницький також був затриманий. Це сталося в Крем’янці, де він якийсь час навчався на диригентських курсах [17]. Паралельно відбулися арешти в Сокальщині, яка була опорною базою для поширення впливів ОУН на Волинь. Один із затриманих чільних діячів організації на ПЗУЗ Гриць Климів-“Мармаш”, заарештований польською поліцією 5 серпня 1937 р., помер від катувань та голодування у Львівській в’язниці 4 жовтня 1938 р.  [18]. Слідство у справі тривало майже два роки і завершилося на відомому Рівненському процесі. 26 травня 1939 р. підсудні оримали вирок: Ярослав Старух – 13 років важкої тюрми, Яків Бусел, Михайло Коржан, Василь Ривак, Степан Пшеничний, Ігор Шубський – 12, Микола Скоп’юк – 11, Володимир Робітницький – 10, Микола Мостович – 9, Олександр Бусел – 8, Дмитро Епік – 7, Микола Кос – 6 з половиною, Анатоль Кабайда – 6, Анісія Селепин – 3, Петро Тишковець, Леонід Мостович, Олександр Клочко, Теодот Смалійчук – 2, Тарас Стецура – півтора роки ув’язнення. Стараннями адвокатів Володимира Старосольського, Степана Шухевича і Самійла Підгірського були звільнені від покарання Ростислав Волошин-Березюк, Ольга Робітницька-Андрущенко та Іван Хлопецький [19]. В час слідства та суду Володимир Робітницький тримався твердо і гідно, в заключному слові заявив, що ОУН боротиметься до повної перемоги Самостійності та Соборності [20].

Масові арешти не привели до ліквідації ОУН на Волині та Поліссі. На початку Другої світової війни у вересні 1939 р. Володимир Робітницький вийшов на волю (в’язні самі розбили тюрму)  [21]. Повернувся на Рівненщину, де переорганізував мережу округи до роботи у нових умовах.

Ось як оцінювало керівництво ОУН зміну польського окупаційного режиму на російсько-більшовицький:

„...Поширення московської окупації на західноукраїнські землі не стало для нас катастрофою саме завдяки тій широко розбудованій політичній, державницькій і революційній свідомості, яку створила в цій займанщині Організація в революційній боротьбі з польською окупацією. Треба радіти, що західноукраїнські землі увійшли в склад держави народу, який і так мав під своїм пануванням основний масив української землі, та що український нарід злучивсь під одною окупацією і скріплений в своєму питомому тягарі має можливість спрямувати всі свої сили в боротьбі з Москвою. Єдино-правильною політичною плятформою цієї боротьби, що не втратила в площині ініціятивності і розгорнення революційної боротьби в нових умовинах своєю актуальности, є революційна ідеологія ОУН і творена нею в нових умовинах нова плятформа революційної боротьби „маніфест"* і достосована до нової української і світово-політичної дійсности революційно-визвольна програма боротьби за повну суверенність українського народу в світі. Єдиною силовою базою для продовжування цієї боротьби і поширення її на всю Україну і цілий простір московської імперії є революційні кадри Організації і той елемент, на який вона здобула вплив своєю боротьбою з польською окупацією"  [22].

Тривалий час Володимир Робітницький діяв без зв’язку з керівництвом, доки у березні 1940 р. не сконтактувався із крайовим провідником ОУН ПЗУЗ Іваном Климівим[23]. Користувався підпільними псевдонімами “Степан”, “Роман”, “Левко”, “Микола”, “Андрій”, “VIII”.31 грудня того ж року призначений крайовим провідником ОУН Північно-Західних Українських Земель, які включали територію Волинської і Рівненської, а також Берестейської, Пинської та Житомирської областей [24]. За твердженням І. Климіва, завдяки праці В. Робітницького, на Волині й Поліссі підпільна мережа зросла до 1100 станиць ОУН, 30 юнацьких шкільних груп [25]. Власне в той час організація також поширила свій вплив на сусідні райони Житомирської області. Незважаючи на нові, важчі умови діяльності, ОУН на ПЗУЗ збереглася, зросла чисельно і якісно, набула необхідний досвід.

Діяльність в умовах більшовицької окупації принесла не тільки досягнення, але й втрати. Наприкінці 1939 р. на Волинь вирушила очолювана Степаном Пшеничним велика група членів ОУН – колишніх політв’язнів, що опинилися під німецькою окупацією. Підпільники переходили німецько-більшовицький кордон, що пролягав річкою Західний Буг, коло с. Бендюги на Сокальщині. Проте за доносом агента на групу Пшеничного чекала засідка. У нерівному бою частина підпільників полягла або потрапила у полон, решта повернулися назад. Тоді загинув один із близьких друзів з боротьби В. Робітницького – Степан Пшеничний, перепохований у 1942 р. на цвинтарі с. Волсвина (Сокальщина) разом із зв’язковим Михайлом Запісоцьким [26]. Наприкінці березня 1940 р. у Львові заарештований, а відтак знищений поручник Володимир Війтюк-“Чорний”-“Погоня” – заступник крайового провідника ПЗУЗ, організатор у серпні-вересні 1939 р. одного з перших регулярних військових формувань націоналістів – Поліського лозового козацтва, яке діяло в околиці Дорогичина (Берестейщина) [27]. Загинув заступник В. Робітницького Іван Гладун-“Юрко”-“VII”, крайовий провідник Юнацтва ОУН Микола Богуславський[28]. У бойових сутичках із енкаведистами полягли 40 підпільників [29]. В перші дні війни у в’язницях на ПЗУЗ знищено без суду близько дев’яти тисяч членів і симпатиків ОУН [30]. Зрештою, знищено у тюрмах або вивезено в Казахстан майже всю родину Робітницьких [31]. Сам В. Робітницький 22 рази потрапляв у сутички з енкаведистами, одного разу навіть на вулиці в центрі Рівного, мав поранення.

Станом на липень 1941 р. підпільна мережа ОУН тільки у Волинській та Рівненській областях влітку 1941 р. нараховувала 950 станиць (із 1330 населених пунктів), близько 5 тисяч членів, робітничі осередки у Ковелі, Рівному, Івановій Долині, студентські – у Рівному і Кременці [32]. Загалом же на ПЗУЗ було близько 7 тисяч членів і, як звітував сам В. Робітницький-“Андрій” – “прихильників 80% населення”[33]. Використовуючи ці досить потужні ресурси, ОУН під керівництвом В. Робітницького організовано перебрала владу на місцях після втечі більшовицької адміністрації. У всіх районах створено українські державні установи, міліцію та ін. Ще під час відступу більшовиків, в окремих місцевостях націоналістичні партизанські відділи мали бої з ними, зокрема в околицях Луцька та Дубна [34]. Як крайовий провідник ОУН саме В. Робітницький відповідав за проголошення незалежності Української Держави на підзвітних йому теренах та організацію там національної влади. Він брав безпосередню участь у проголошенні незалежності України у місті Рівному, на святковому вічі на пл. Старий Замок [35].

Виснажений підпільною працею та важкою недугою (за деякими джерелами – туберкульозом) Володимир Робітницький помер у Львові в лікарні 25 серпня 1941 р. Існує неперевірена інформація про те, що його у шпиталі отруїла польська медсестра[36].

Помер Володимир Робітницький у час, коли ще не було з’ясовано остаточно, чи існує Українська Держава, для якої він так багато працював. Можна припустити, що помер таки вільним, із сподіваннями на швидку перемогу…

28 серпня 1941 року в окупованому німцями Львові відбувся величний похорон Володимира Робітницького. В ньому взяли участь близько 7 тисяч українців, які траурним походом пройшли вулицями міста на Янівський цвинтар. Домовину було вкрито червоно-чорним прапором ОУН, на могилу покладено 86 вінків: від Провідника ОУН Степана Бандери, членства Організації, громадських товариств і установ Львова, Галичини, Волині. Прощальне слово виголосили крайовий провідник Іван Климів-“Легенда”, представники молоді, жіноцтва, вояків Української Армії та старшого громадянства [37]. Як писала тодішня преса, “похорон Робітницького, що пройшов вулицями Львова, робив незвичайне вражіння. Маса красних вінків, що їх несли одягнені в чудові національні одяги дівчата, і бездоганний лад, заставляли перехожих зупинятися громадами та дивитись, як ховають одного з тих, які “все віддали, що тільки могли” за справу національного визволення[38].

Ця траурна подія набула широкого резонансу в Галичині та на Волині. У вересні того ж року, відповідно до наказу крайового провідника, у всіх звенах Юнацтва ОУН відбулися сходини на честь Володимира Робітницького [39], було видано брошуру про його життя і боротьбу. Заходи спрямовувалися насамперед на виховання молоді, для якої біографія В. Робітницького стала прикладом самопосвяти, незламності, працездатності й цілеспрямованості. Його робота на Волині та Поліссі стала підґрунтям для розгортання широкомасштабної боротьби Української Повстанської Армії. Тому і повертається до нас сьогодні із забуття великий українець – Володимир Робітницький.

 [1]  Франчук В. Нескорені герої Коливані // Волинь. – 2000. – 10 листопада. – С.6.

[2]  Докладніше про родину Робітницьких та її громадську діяльність див.: Робітницький С. Серед неправди на землі.–Рівне: Азалія, 2001.

[3]  Робітницький С. Серед неправди на землі...–С.7.

[4]  Робітницький С. Серед неправди на землі...–С.7.

[5] Герой Волині! На вічну пам’ять і безсмертну славу Провідникові ОУН Волині і Полісся сл. п. Володимирові Робітницькому. – Б.м.в., 1941.

[6]  Державний архів Рівненської області (ДАРО), ф.33, оп.4, спр.78, арк.155зв.

[7]  ДАРО, ф.33, оп.4, спр.97, арк.221.

[8] Записав Володимир Мороз 10 вересня 2001 р. у м. Львові від Василя Кука.

[9] ДАРО, ф.33, оп.4, спр.97, арк.220зв.

[10] ЦДАВОВУ, ф.3833, оп.1, спр.42, арк.49-51, 73-75, спр.43, арк.17-19 (Краєвий Провідник ОУН Легенда Євген. Наказ Ч.3. В день смерті Провідника ОУН на Північно-Західних Українських Землях Робітницького Володимира).

[11]  ДАРО, ф.33, оп.4, спр.97, арк.220зв.

[12]  ДАРО, ф.33, оп.4, спр.78, арк.72, 144, 151зв., 155зв.; спр.97, арк.220зв.

[13]  ДАРО, ф.33, оп.4, спр.78, арк.149.

[14]  ЦДАВОВУ, ф.3833, оп.1, спр.43, арк.17 (Краєвий Провідник ОУН Лєгенда Євген. Наказ Ч.3. В день смерти Провідника ОУН на Північно-Західних Українських Землях Робітницького Володимира).

[15] Мірчук П. Нарис історії ОУН. – Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк,1968. – Част.1.

[16]  Герой Волині…

[17] Робітницький С. Серед неправди на землі...–С.8.

[18]  Державний архів Львівської області, ф.121, оп.1, спр.413, арк.20.

[19]  Присуд у процесі у Рівному // Діло. – 1939. – Ч.121 (31 травня). – С.11.

[20]  Мороз В. Володимир Робітницький – провідник і вояк // Пластовий вісник. Інформаційний бюлетень Пласту – Національної скаутської організації України. – 2001. – Ч.3 (33). – С.3.

[21]  ЦДАВОВУ, ф.3833, оп.1, спр.43, арк.17 (Краєвий Провідник ОУН Лєгенда Євген. Наказ Ч.3. В день смерти Провідника ОУН на Північно-Західних Українських Землях Робітницького Володимира).

* Мова йде про Маніфест Організації Українських Націоналістів, датований груднем 1940 р., у якому проголошено гасло “Воля народам! Воля людини!”. Маніфест згодом склав основу програми, затвердженої ІІ Великим Збором ОУН у Кракові (1-4 квітня 1941 р.).

[22] Чому була потрібна чистка в ОУН. – 1941. – Част.1. Цит. за: Мороз В. Володимир Тимчій-"Лопатинський" // Визвольний шлях. – 1998. – Кн.9. – С.1133.

[23]  ЦДАВОВУ, ф.3833, оп.1, спр.43, арк.17 (Краєвий Провідник ОУН Лєгенда Євген. Наказ Ч.3. В день смерти Провідника ОУН на Північно-Західних Українських Землях Робітницького Володимира).

[24] Там само.

[25]  Там само.

[26]  Мороз В. Сокальщина – колиска героїв // Націоналістичний кур’єр. – Червоноград, 2001. – №2 (лютий). – С.3.

 [27]  Василько Р. Степан Ніклевич-“Вірко” // Шлях перемоги. – 1997. – Ч.48 (26 листопада). – С.5.

[28] ЦДАВОВУ, ф.3833, оп.1, спр.43, арк.17 (Краєвий Провідник ОУН Лєгенда Євген. Наказ Ч.3. В день смерти Провідника ОУН на Північно-Західних Українських Землях Робітницького Володимира).

[29]  ЦДАВОВУ, ф.3833, оп.1, спр.15, арк.10 (Андрій. Відгомін проголошення Української Держави на Північно-Західних Землях. 22.7.1941 р.)

[30]  ЦДАВОВУ, ф.3833, оп.1, спр.43, арк.17 (Краєвий Провідник ОУН Лєгенда Євген. Наказ Ч.3. В день смерти Провідника ОУН на Північно-Західних Українських Землях Робітницького Володимира).

 [31]  Робітницький А. За рішенням «трійки» // Рівненщина репресована, депортована, мордована. 1939-1941. – Рівне: Азалія, 1997. – С.54-55.

[32] ЦДАВОВУ, ф.3833, оп.1, спр.40, арк.1-2 (Краєвий Провідник ОУН на МУЗ Іван Климів (Лєґенда Євген). До В.П. Пана Голови Проводу ОУН Степана Бандери. Зголошуюся до звіту).

[33] ЦДАВОВУ, ф.3833, оп.1, спр.15, арк.10 (Андрій. Відгомін проголошення Української Держави на Північно-Західних Землях. 22.7.1941 р.)

 [34] ЦДАВОВУ, ф.3833, оп.1, спр.40, арк.3 (Краєвий Провідник ОУН на МУЗ Іван Климів (Лєґенда Євген). До В.П. Пана Голови Проводу ОУН Степана Бандери. Зголошуюся до звіту).

[35]  Франчук В. Нескорені герої Коливані // Волинь. – 2000. – 10 листопада. – С.6.

[36]  Робітницький С. Серед неправди на землі...–С.158-159.

[37] Величавий похорон Героя // Пролом. – 1941. – Ч.1 (грудень). – С.2; Володимир Робітницький // За народ. Календар на рік 1942 / Відповідальний редактор Дмитро Штикало. – Львів, 1942. – С.96; Лобай Володимир. З моїх переживань // Макар В. Бойові друзі. Спомини. – Торонто, 1980. – С.80.

[38]  Пам’яті боєвика. Володимир Робітницький // Львівські вісті. – 1941. – Ч.19 (30 серпня). – С.3.

[39]  ЦДАВОВУ, ф.3833, оп.1, спр.42, арк.76 (Краєвий Провідник ОУН. Наказ. Про сходини на честь Володимира Робітницького. Вересень 1941 р.).