Євген Юлій Пеленський

Євген Юлій Пеленський народився 3 січня 1908 року в Стрию в національно мішаній родині. Після доведення до Стрия залізниці при кінці минулого століття, у Стрийщині постало чимало суцільних німецьких колоній, які не зважаючи на своє відокремлення від сусідніх українських сіл, швидко українізовувалися. З однієї з них, махлинця, походила мати Євгена, Альбіна, донька німця Йогана Гуммера й українки Вікторії Коханчик. Мати померла, коли Євгенові було десять років, а батько Осип, судовий урядовець, дожив до 1946 року й помер рівно десять років перед своїм сином.

Розговірна мова дома була українська й німецька, але й часто польська. У таких складних умовах формувався світогляд Євгена Пеленського.

Були в нього брат і чотири сестри від двох жінок його батька. Брат Володимир загинув під час другої світової війни, перейшовши з німецького війська до УПА, а з сестер – Марії, Стефи, Станислави й Емми – дві останні – Станислава Береза й Емма Волинець – живуть у Канаді. Сестра Стефа заступала Євгенові маму після її передчасної смерти.

Середню освіту здобув Євген у 1918-26 роках в українських відділах польської державної клясичної гімназії, яка тільки впродовж короткого часу від 1 листопада 1918 до 19 травня 1919 (польські війська зайняли Стрий на сам Великдень) була українською державною школою. Шкільний товариш і пластовий приятель Євгена інж. Володимир Ерденбергер, згадував у своїх приготованих до публікації спогадах, що він і Євген та інші гімназисти – першоклясники в славному 1918 році вільний від навчання в школі час проводили в стрийських лугах на пластових та військових вправах. Вони наслідували старших гімназистів-пластунів, які ще до вибуху листопадової революції пильно готувалися до неї під проводом справжніх вояків, головно УСС – Льоня Лотоцького, за пластовим кличем “Готуйсь!”. Вони й виявили скоро свою готовність, допомагаючи зайняти Стрий та місцеві військові касарні. Пластунам припала історична честь завісити український державний прапор на міській ратуші.

Сповнені свіжо пережитим національним і державним ренесансом, окружені свідомим міщанством і селянством, під дбалою опікою своїх учителів, зокрема Івана Криницького й під проводом старших товаришів, які повернулися з українського війська, а дехто і з наддніпрянської України, продовжували своє національне виховання в Пласті. Не дім батьків і не школа були основою виховання тодішнього покоління, – нею був Пласт. Ще не оцінене як слід історичне значення Пласту у вихованні покоління ОУН й УПА – жде на свого історика. В Пласті пройшов свою національну школу також Євген Пеленський. Хоч не був вояком, але стрийський Перший Листопад і Пласт визначили на все життя його світогляд і маршрут.

Євген уже в третій гімназійній клясі взявся до літератури: писав оповідання з гімназійного життя й читав їх у колі товаришів. У п’ятій клясі включився в таємний літературно-історичний гурток і грав у ньому активну ролю. Уже в тому ранньому часі він познайомився із своєю майбутньою дружиною, Іриною Винницькою, ученицею стрийської жіночої гімназії, яка до школи доїздила з підміського села Нежухова. Познайомилися, як належить пластунові й пластунці, на славній окружній пластовій зустрічі в Бубнищі 1925 року. Пласт і літературні зацікавлення пов’язали їх вузлами сильнішими за всі труди й труднощі воєнного й еміграційного життя. Теж у гімназії проявився в Євгена нахил до графіки й друкарства. На малій ручній друкарці він “друкував” гумовими черенками невеличкі книжечки, зокрема свої вірші, присвячені першій незмінній любові. Сьогодні стають перед очима ілюстровані любовні послання в рожевих обкладинках, хоч пам’ять не зберегла ні віршів, ні назв цих “перводруків” пізнішого основника і власника видавництв та друкарень. Це, мабуть, у тих ранніх часах народилася ще і його друга любов і відданість до друкарського промислу і куншту. Більш, ніж три десятки років згодом, вибираючися разом з дружиною з Німеччини до далекої Австралії, Євген Пеленський забрав свої українські черенки і з них постала на тому п’ятому континенті чи перша українська друкарня. Згадував він у своїх перших листах з місця нового поселення, що з трьох найдорожчих ціннощів з воєнної пожежі врятував дві: втратив, проте, третю – рідну землю… В останні роки гімназійного навчання, батько Євгена, вчасно повдовівши, вдруге оженився із селянкою з підстрийського села Конюхів і за сільською термінологією “пристав” до її господарства й поселився жити в Конюхові. Євген залишився в Стрию під опікою ненабагато старшої від себе сестри, але тому, що був щиро прив’язаний до села та до своїх сільських товаришів, часто їздив туди й брав участь у пластовій, а згодом у ширшій громадській праці.

Конюхів, велике село, колись осідок княжої конюшні, було особливою оселею. Бувало, в часі щорічних традиційних і невідмінних арештів перед Першим Листопадом й Січневими роковинами, Конюхів “виконував” половину “контингенту закладників” цілого стрийського повіту. І не було хати, з якої хоч один син чи донька не сиділи б у в’язниці.

У вищих гімназійних клясах, доїжджаючи з Конюхова до Стрия, Євген ділив свою територіяльну діяльність на двоє: поміж містом і своїм селом. 1924 року він заклав у Конюхові чи не перший в історії Пласту курінь Село-Пласту, щоб заперечити погляд, що Пласт – це організація тільки міської студентської молоді. За цей піонерський почин, заснування 40-го куреня ім. полк. Івана Черняти, Євген одержав тодішнє найвище (перше) пластове відзначення. З його ініціятиви рік пізніше постав у самому Стрию другий (там уже існував 5-ий Курінь ім. кн. Ярослава Осьмомисла) 46-ий курінь юнаків ім. кн. Буй-Тур Всеволода, який став потужним суперником старшого. Немов поспішаючи, як учень восьмої кляси, допоміг зорганізувати в Стрию українське Студентське Товариство й став його головою. Був засновником і пластунського 2-го куреня ім. Івана Богуна. Цей курінь згодом змінив назву на славнозвісний Загін Червоної Калини.

Склавши іспит зрілости, 1926 року Євген Пеленський вступив на філософічний факультет Львівського університету, який закінчив 1930 року ступенем магістра слов’янської філософії (тема його магістерської праці – повісті Миколи Устіяновича). 30 січня того ж року одружився з Іриною Винницькою, студенткою Львівського університету, магістром філософії, згодом відомою письменницею і редакторкою журналу СФУЖО “Українка в Світі” й збірника “Стрийщина” й недавньою редакторкою-щоденника “Америка”. 1935 року Євген здобув докторат з історії української мови і слов’янської етнології. Під час студій заснував Гурток Україністів і став його головою.

Університетські студії не відтягли його від кипучої громадської праці, хоч від першого року студій був змушений заробляти на своє удержання й кошти студій. Живучи в Академічному Домі, сповняв у ньому функцію книговода, потім став постійним стипендистом, а згодом адміністратором Національного Музею. Реєстр громадських постів, а з ними навантаження обов’язками, з кожним роком ріс і ставав важчим. У Львові став активним членом проводу щойно посталого відокремленого Уладу Старших Пластунів, що був новістю у скавтовому світі, де пластову службу закінчувалося з віком середньошкільного юнацтва. Цей український скавтовий “винахід” щойно пізніше прийняв і завів у себе широкий світ скавтінгу.

Перші роки старшого пластунства припали на бурхливе шукання української молоді за своїм ідейним “я”, між Сціллою угодівства й пристосуванства до умов неволі та Харібдою совєтофільства, яке вкрадалося в душі молодого покоління під впливом міражів українізації країни й сповидної української державности. Наше старше пластунство й Організація Українських Націоналістів вирішили цей бік у користь суверенної, безкомпромісової державницької думки й чину. Студент у мазепинці з книжкою “Націоналізм” Донцова в одній руці і з летючками ОУН, а то й револьвером, у другій – був символом тодішньої молоді, в тому і старшого пластунства. У лавах цієї молоді стояв Євген Пеленський, як член пластового й студентського (заступник голови Українського Студентського Товариства у Львові й голова стрийського) проводів.

Згодом, з природним бігом літ, пріоритет у невсипущій праці Євгена Пеленського пересунувся на ділянку педагогіки і науки. На 29 році життя став одним з наймолодших дійсних членів Наукового Товариства ім. Шевченка, присвятивши йому раніше десять років відданої праці в комісіях Етнографічній, Літературознавчій і Бібліологічній і, звичайно, на провідних адміністраційних постах. Він був, м. ін., заступником і головою Товариства Українських Бібліофілів у Львові. Навчав у ряді українських середніх шкіл, а саме: в Купецькій гімназії Рідної Школи у Львові (1929-1939), в Кооперативнім ліцеї РСУК у Львові та в торговельних курсах у Ярославі й Кракові.

На еміграції з завзяттям віддався видавничому ділу, яке в той час було на найбільшу потребу, щоб заспокоїти голод на рідну книжку. Був співосновником і першим директором “Українського видавництва”, яке крім книжок видавало газету “Краківські Вісті”, а згодом заклав власне видавництво “Бистриця”, яке в час наступної післявоєнної еміграції переніс до Міндену, а потім до Бльомбергу в Німеччині.

Коли в 1949 році виемігрував уже постійно на поселення до Сиднею в Австралії, забрав з собою українські черенки й заснував на новому місці видавництво та журнал “Слово”.

Наукова праця

Від 1928 року до закінчення його життьової мандрівки не переривалася наукова праця Євгена Пеленського, як літературознавця, бібліографа, педагога й музейника. Найвчасніша його друкована стаття, занотована ним в його “Бібліографії праць Є. Ю. Пеленського. Вибрана бібліографія 1928-1948”, яка появилась у його ж видавництві “Бистриця” в Бльомбергу, Німеччина, 1949 року, п, н. “Селопласт”, підписана його раннім псевдонімом Буй-Тур і поміщена в пластовому журналі “Молоде Життя” – ч. 7 – 10 з 1925 року ч. 1 з 1926 року. Вона відноситься до пластової проблематики, а найранішою науковою статтею є ймовірно стаття “З дослідів над творчістю Осипа Маковея”, поміщена в “Літературно- Науковому Вістнику”, книжка 6 з червня 1928 року. Вона була дебютом студента другого року університету на полі літературознавства. З того часу не пройшов ані один рік, в якому не появилися б у друку його статті. Були роки багаті, як 1936, коли його друковані статті доходили до сорока позицій, а були й скупі, зокрема початкові студентські, коли появилася одна, чи кілька статтей.

"Бібліографія праць Є. Ю. Пеленського” нараховує в ділянці літературознавства 12 позицій окремих видань, 137 статтей і 24 твори з редакцією і передмовою Пеленського, разом 173 позиції за двадцять років. Тематична й часова аналіза зацікавлення автора утруднена тим, що автор “Бібліографії” часто не додержується хронології власних видань…  Темою його більших праць, що появилися окремими виданнями, є літературні нариси “Богдан Лепкий”, “Марко Черемшина”, “Райнер Марія Рільке й Україна”, “Овідій в українській літературі” польською мовою та згодом українською, “Шевченко і Галичина”, “Шевченко – клясик” та інші.

В серії українських клясиків Пеленський видав, м. ін., Писання гетьмана Івана Мазепи, Козацькі думи, Слово о полку Ігоревім, Кобзар, твори Марка Черемшини, О.Вишні, Івана Виличковського, Квітки Основ’яненка, Степана Руданського та інших, зокрема цінна “Антологія сучасної української поезії” та “Соняшні клярнети”, “Антологія української символістичної поезії”. Більшість цих видань появилася на еміграції в Кракові в час особливого голоду на українську книжку. Як учений і водночас практичний педагог, Євген Пеленський дбав про народню освіту й культуру й виданими творами вельми для неї заслужився.

Неменшу заслугу має він у ділянці педагогіки, як видавець і автор шкільних підручників. Його “Бібліографія” у відділі “Педагогія” обіймає за двадцять років 23 книжки та 12 статтей, разом 35 позицій виховної літератури. Між книжковими виданнями є п’ять педагогічних посібників, а решта – це підручники, зокрема читанки, українські та німецькі для народніх і середніх шкіл. У цьому пішов Є. Пеленський давнім довоєнним шляхом Наукового Товариства ім. Шевченка, яке друкувало підручники для галицьких шкіл. Неоціненну вартість цієї ділянки праці знають наші вчителі важкої воєнної доби, коли шкільний підручник було важче дістати, ніж хліб і масло. Ціну цієї роботи підносить той факт, що підручники писав, або редагував знавець і досвідчений учитель та управитель середніх шкіл, передовий науковець – україніст, доцент Українського Вільного Університету в Празі, а згодом у Мюнхені.

Чимало праці вклав Євген Пеленський у справу українського музейництва, зокрема в Національний Музей у Львові, що його утворив і вивінував великий Митрополит Андрей Шептицький. Довгі роки мешкали Пеленські в будинку Музею, напроти катедри св. Юра, резиденції майстра Олекси Новаківського. В Національному Музеї працював Євген Пеленський від студентських років і майже до вибуху війни, спершу як стипендист Музею, а потім як науковий співробітник. Тут він глибше зацікавився музейними справами й написав про них низку статтей. Крім інформаційних та пропагандивних статтей, особливу вартість мають статті про наукову дослідчу роботу Національного Музею, про його 30-ліття і шляхи розбудови; статті “Від страстей до воскресення” і “Пам’ятка українського мистецтва з-перед 900 літ”. Цікаво відмітити статтю п. н. “До питання про організацію Українського Музею в Америці” ("Америка”, Філядельфія, 3 серпня 1935), яка не втратила актуальности досі, особливо в час, коли Союз Українок Америки заклав тривкі основи під професійно влаштований музей і саме недавно святочно його відкрив. Стаття говорить про далекозорість Євгена Пеленського.

Пластування

Значну частину свого життя й трудів присвятив Євген Пеленський Пластові і його історичній місії виховування нових українських поколінь. Він пластував від раннього 1918 року, коли став учнем стрийської гімназії й зберіг своє ідейне та організаційне пов’язання з Пластом до кінця життя. Спочатку, як юнак 5-го Полку, згодом – Куреня ім. кн. Ярослава Осьмомисла, а ще пізніше – 46-го Куреня ім. кн. Буй – Тура Всеволода в Стрию, що його сам заклав. Ще як учень останньої гімназійної кляси, діставши дозвіл про перехід до Уладу Старших Пластунів, разом зі своїми одноклясниками, сл. п. Володимиром Ерденбергером, Богданом Петріною, Олександром Котом, Володимиром Ничаєм, Юліаном Гошовським та іншими, став одним із засновників стрийського старшопластунського Куреня ім. полк. Івана Богуна, який, як було вже згадано вище, у 1928 році прийняв назву “Загін Червона Калина”, членом якого Є. Пеленський лишився до своїх останніх днів.

Ще в юнацьких роках склав усі обов’язкові пластові проби й здобув ступінь пластуна-скоба, яких на кінець 1926 року було в усій пластовій організації тільки 26. Згодом став і одним із трьох Гетьманських Скобів. Закінчивши гімназію, виїхав до Львова на студії, включився в пластову працю у Львові й став членом проводу Уладу Старших Пластунів. Далі піклувався своїм 40-им юнацьким сільським пластовим Куренем у Конюхові, що його заклав 1924 року, чим, як було сказано, розпочав намагання поширити Пласт і на селі. Цій проблемі присвятив він окрему розвідку “Селопласт (Замітки до дискусії)” в журналі “Молоде Життя”, (чч. 7-10 з 1925 і ч. 1 з 1926 р.). 1930 року у видавництві “Вогні” появився пластовий посібник авторства Є. Пеленського п. н. “Пластовий Гурток”, який мав і друге видання в Нью-Йорку 1960 року на сторінках журналу для пластових провідників “В дорогу з юнацтвом”, де й поміщено пластовий життєпис автора.

Редагуючи журнал “Молоде Життя”, а після розв’язання Пласту з 1931 року журнал “Вогні”, про що була мова раніше, Є.Пеленський у численних статтях клав основи для ідеології та організаційних форм Пласту. Робив це по-пластовому й по-професорськи: методично й розважно, чим вельми заслужився для Пласту, зокрема в цю проміжну добу, коли після переходу Пласту в підпілля, треба було більш як коли розважности, щоб вдержати й поширювати пластове виховання поколінь.

 Квітучі береги. – Нью Йорк: Комітет Стрийщини, 1977. – Ч.17 (квітень)