…А ми голосували на нього…

Коли в понурий, листопадовий день ми їхали прощатись із Богданом Кравцем, чомусь не сходили з думки слова Його широко відомої поезії: “…Червоним листом котить падолист”… А далі пригадувались “Дорога”, “Кораблі” і найбільше популярний серед пластунів “Білий лицар – св. Юрій”.

Немов контраст до цих поезій, насувались картини нашої співпраці з Богданом: сходини КПС під його головуванням, зустрічі і свята у таборах, наради у Сірого Лева і десятки буденних зустрічей для наладнування дрібних організаційних справ.

Тоді, в той сумний листопадовий день 1975 року, враз із спогадами різко виступив сумнів, чи мали ми моральне право експлуатувати цього вродженого поета, знаменитого літературознавця і редактора, даючи йому в Пласті десятки звичайних зайнять, що їх могли так само виконувати десятки звичайних людей.

Цей сумнів, а одночасно певне почуття вини, що так сталося, переслідує, здається, не лише мене, але багато Його друзів. Немов як підтвердження цього почуття пригадав Василь Мочула знаменний момент із наших спільних пластових днів.

Це було у вересні 1955 року на 3-му Крановому Пластовому З’їзді в Нью-Йорку. Вуна кінчав свою каденцію як голова КПС, і номінаційна комісія переконала Богдана перебрати цей пост. У тих часах не було серед нас ворожнеч, інтриг та “боротьби за владу” – тож і вибір проходив завжди однодушно зі загальною радістю, що є пластуни, які беруть на себе такі відповідальні завдання. Отже несподіваний протест викликав увагу всіх учасників – тнмбільше, що голос проти Богдана належав фанатичній, але наскрізь сердечній пластунці Нусі М.

А Нуся відважно, голосно і темпераментно заявляє: “А я голосую проти Богдана, бо його шкода на таку працю!”

Але ми всі інші голосували на Богдана, і так він – поруч заробіткової праці у “Свободі”, поруч зайнять при Енциклопедії Українознавства і поруч літературної критики – перебрав обов’язки голови КПСтаршини у США. Майже щоденно, після закінчення редакційних годин у “Свободі”, він їхав на “долину” міста Нью-Йорку і просиджував у маленькій тоді домівці КІІС, полагоджуючи письма, відповідаючи на телефони, наладнуючи дрібні конфлікти.

Немов бачу Його сиву чуприну й чую спокійний голос, як веде засідання крайової старшини, ділово, але дружньо, із постійним усміхом на устах. А після цього пізнім вечором Богдан вирушав у довгу дорогу поїздом домів до Філядельфії, щоб на другий день о 5-ій ранку вертатися тим самим поїздом до редакції, до Джерзі Сіті.

Як Він це видержував фізично і психічно – не відомо, але завжди переконував, що цей час у поїздах для нього найкращий, бо може читати й писати без перепон.

Здається, цієї психічної сили було у нашого Друга дуже багато, а .може ми просто тільки вірили, що воно так?

Ці два роки головування у КПСтаршині – це не був єдиний пластовий обов’язок, який ми на Богдана наклали. Редагування “Молодого Життя”, головство КПРади, пост головного булавного пластунів, редагування “Пластової Ватри” – усе це додавало праці, полонило думки й час та відривало від літературної чи наукової діяльности. Але Богдан Кравців був пластуном із величезним сантиментом до Пласту і до своїх друзів, зокрема курінних, і тому не відмовлявся від усе нових обов’язків, не зважаючи на те, які б вони були важкі. А доля хотіла, що саме Богданові пришилося станути віч-на-віч найважчим потрясенням, які досі зазнав Пласт на американському терені. Це Він як голова КПС пережив трагічну страту друга і співробітника Чорного Джека – тоді коменданта пластунів. Це Він, бувши головою КПРади, станув у Чікаґо перед батьками, які похоронили своїх шістьох синів-юнаків.

Скільки психічного болю завдала Йому – батькові троє дітей, ця сумна місія, ми ніколи не дізналися.

Либонь, було у Покійного Богдана якесь особливе відношення до Пласту, коли Він був здібний стільки із себе йому посвятити.

Із цих довгих років спільної пластової праці товпляться сьогодні, коли пишу ці рядки, на фільмі споминів десятки картин-моментів, які дають докази цього глибокого сантименту до пластової організації.

Ось знову пригадалася палка промова Богдана на крайовому з’їзді і згадане гасло “Не я, не ти, а ми!” – Ця промова і це гасло стали мені підставою до песимістичних міркувань перед і під час останнього КУПО в грудні минулого року.

Пригадалися і давніші з’їзди, збори, зустрічі пластунів, які саме завдяки Богданові були такі інакші, ніж ті, що тепер переживаємо, – бо Він був одним із тих, що надавали “тон”. Він стояв на сторожі пластової лицарськости; не диво, що дістав пластове псевдо “Граф”.

Пригадалися Його численні статті у “Молодому Житті”, у “Листку”, у “Ватрі”, у “Пластовому Шляху” – усі повні оптимізму її віри в успішність завдання і цілей Українського Пласту.

І вкінці пригадується виразніше за інші картина із 4-го Крайового З’їзду КПС у Філядельфії. Бачу поруч Богдана молодого, стрункого студента у сиво-синьому однострої військової школи у Вест Пойнті – це Гоко Кравців. Того дня він, Гоко, провадив цілу свою школу вулицями Філядельфії у традиційній дефіляді перед футбольними змаганнями. У Богдана сміються радістю очі – це ж Його син на чолі славної на ввесь світ військової школи; який батько не хотів би таке пережити? Але… Богдан не мав цього щастя стояти там на вулиці й подивляти, бо мав обов’язок на пластовому з’їзді…

Скільки разів посвячував Богдан те, що було Йому найближче: родину, поезію, книжку,щоб виконати якусь не завжди і важливу пластову роботу? Не знаємо – бо Він ніколи до цього не признався.

Тепер, коли Його не стало і досі немає ким заступати Його в літературі, в УЕнциклопедії у редакційній праці, так хотілося б віддати Йому принаймні частину із тих тисяч годин, які ми Йому забрали.

А все ж, може, вони таки не були зовсім утрачені?

Може, на кожному з нас – пластунів, з якими Богдан зустрічався на нашій спільній дорозі, залишився відблиск того “золотого списа”, що цей шляхетний Білий Лицар ніс через ціле життя у своїй правиці?

Пластовий шлях. – 1977. – Ч.1(52). – С.33-35.