В одну зимову неділю…

Л. Храплива-Щур

В одну зимову неділю…

(Вшанування пл. сен. Тоні Горохович)

Неділя 11 грудня 1988 року в Торонто була особливо морозно-вітряно-ожеледна. І може тим більшим контрастом вражала світла та тепла заля при вулиці Каледж, де зібралися більше трьох сотень місцевих та позамісцевих пластунів, при-пластунів та непластунів, учителів, учнів та інших громадян, щоб пошанувати пл. сеніор. сестричку Тоню Горохович, за ціле її життя, повне праці для Пласту та української громади в цілому, зокрема ж для молодої її вітки: пластового новацтва та школярів українознавства. Зібраним у залі було не лиш затишно, тепло та смачно (від страв, що їх приготовила так старанно пл. сен. Рома Ганьківська!), але було в тому зборі щось ще куди краще: почуття спільноти великої родини, пов’язаними спільними щирими вузлами дружби і вдячности з Ювіляткою, а тому й рідної поміж собою. І зібралися ж, щоб пошанувати Людину, власне з великої літери, що її суттєві прикмети характеру, це власне душевне тепло, привітність, доброта.

Кореспондент часопису “Український Голос”, Маріян Дальний, дуже слушно підмітив у свойому репортажі з цієї імпрези, що найприємнішими відхиленнями від традиційних трафаретів були там: відсутність “головного стола”, алькогольних напитків та довгих промов. Але самі ці короткі, але такі щирі промови, поставили перед очі приявних повний життєвий шлях Ювілятки.

…Починаючи із дитинства та молодости, на багатолюдному хуторі біля Рівного, на хуторі, що їх оспівував Микола Гоголь та Панько Куліш, як твердиню “звичаю і віри”. Кругом, у тіні старинних Дерманя та Почаєва, виросло на тихій, замріяній Волині, у сяйві недавнього Четвертого Універсалу, покоління героїв Уласа Самчука, оті Володьки та Василі Шеремети, які доросли і стали пострахом усіх наїздників та зайд. Там, немов у новацькій казці, виростала маленька Тоня в затишку родинної любови й гармонії, серед живого зацікавлення громадськими справами у всіх своїх рідних, у дружній і творчій близькості природи. Виростала, щоб уже молодою гімназисткою знайти на все життя вислів своїм молодечим мріям – у Пласті. Утому Пласті, що його постійно переслідувала і врешті, вже в 1928 році, закрила – польська влада.

Загальне змагання, проламати штучно-вдержуваний сокальський кордон, привело її в серце Західньої України, до Львова. Студіювала україністику на факультеті, який трохи раніше виховав Богдана Ігоря Антонича, Ірину Винницьку-Пеленську, Романа Завадовича… Зрозуміло, що попри завзяті студії, поринула і в громадську працю. Мило згадувала на святі подруга її молодих літ, п. Ярослава Кіналь, як то всі молоді працівниці в Централі Союзу Українок (опісля і Світового Союзу Українок), під проводом Мілени Рудницької, відпрацювавши призначені години, чимдуж “звівали” на “рандки” до Стрийського Парку, а тільки одна Тоня залишалася, викінчувати роботу довгими вечірніми, а то й нічними годинами.

Вибух війни перервав її гуманістичні студії, а за німецьких часів були дозволені, з великої ласки окупанта, тільки високошкільні технічні курси. Та й тут молода студентка знайшла ділянку, яка за словами Григорія Сковороди, була “сродна” її зацікавленням та прямуванням. Це була та агрономія, що в часі між війнами причинилася до такого буйного зросту національної свідомости та економічного піднесення західньо-українського села, під кличем “Тобі, Рідна Земле, наша любов і труд наш”.

Та ці студії, що їх проходила пані Тоня з притаманною собі докладністю, вдалося закінчити аж на Українському Технічно-Господарському Інституті в Реґенсбурзі. Закінчила дипломом з найкращими оцінками, але ж Рідна Земля осталася вже тільки безмежною тугою в серці…

А тоді вона кинулася у вир пластової праці, а Пласт тоді ж так буйно відроджувався, нарешті раз без ворожих обмежень. Мабуть всі учасниці тодішніх таборів чи зустрічей пластунок пам’ятають нерозлучну трійку відвідувачок, найвищих пластових авторитетів: Цьопу Паліїв – ідеолога великих візій та невгнутої волі, Ґанку Коренець – носія найкращих пластових традицій та відданости Ідеї, і завжди усміхнену й привітну до всіх, новацьку Сестричку Тоню. Чи не найкращу її характеристику подала, ведуча на святкуванні, пл. сен. Іроїда Винницька, згадуючи, як то її, тоді ще надто молоду юначку, прийняла сестричка Тоня на вишкіл новацьких виховниць і… не помилилася!

Прийшла Канада: нові обставини, нові труднощі, і ця ж сама Велика Мета. Прихильник і співробітник Пласту, д-р Микола Шлемкевич, один із світлих умів діяспори, кинув гасло: відшукання загубленої української людини. По цій лінії, крім численних і постійних постів у Пласті, зайнялася сестричка Тоня теж і українознавчим шкільництвом, ділянкою спорідненою із пластовою виховною дією. На Курсах Українознавства передавала учням не лиш своє безхмарне захоплення красою української літератури, але й слідкувала з особливою ревністю, чи молодь належно засвоює подавані знання. Скільки ж то дала вона окремих лекцій учням, чи то менше здібним, чи менше охочим, щоб їх “підтягнути"! Не раз і не за вдяку, а на невдоволення “запопадливих” батьків… Але що ж могло її стримати, коли перед нею були живі учні, майбутні відповідальні громадяни нації, а в неї було обильне знання та запал, і ці елементи необхідно було злучити в одне ціле. За всяку ціну. І хоч ця ціна була висока, та приносила й бариші. Численні вихованки пані Тоні, молодші і старші, теперішні й колишні, пластуни й учні, чимало із них сьогодні вже самі батьки, вчителі, виховники, підходили до її стола з квітами та словами; не раз може не бездоганно вивченими, але завжди щирими. А пані Тоня, дякуючи, зворушена, пам’ятала докладно не лиш ім’я кожного, але й хто як учився, хто в чому здобув найвищі осяги, а хто міг би був і краще попрацювати…

Зацікавлення научним матеріялом українознавства привело сестричку Тоню знов до замилування її молодих літ, студій літератури. їх закінчила вона в 1965 році на Оттавському Університеті, маґістерською працею про її велику, ближчу Землячку, Лесю Українку.

І знов же постійне перебування у крузі виховних проблем нашої діяспори, дало велике число її статтей на виховні теми, головно у журналі “Промінь”. Частина їх зібрана у книжці “Батьки й діти”, якої актуальність ніколи не проминає Та потік цих статтей і не висохне ніколи, як довго існують виховні проблеми людства та нації.

Між численними пластовими комендатурами, референтура-ми, секретарствами та іншими постами сестрички Тоні в Пласті, особливого її піклування зазнає пластова преса й видання. І це вповні правильно. Приявна на залі колишня редакторка новацького “Готуйся”, пл. сен. Леся Щур, не могла не раз надякуватися сестричці Тоні, що в “скрутну годину” перебрала від неї, без слова застереження, редагування цього журналика і так врятувала його існування. І редагує й досі, вже 18 років, а в майбутньому ще неозору їх кількість… Авторка високо педагогічних гутірок із “Готуйся” “Сестричка Уля” та з “Юнака”, “Подруга Гребля”, це ж та сама сестричка Тоня, яка й співредаґує та співпереживає теж “Пластовий Шлях”.

Тепер зрештою вона працює, днює і ночує у канцелярії Пластового Видавництва. Про це розказали на святкуванні, з нелукавим пластовим гумором, і два сеніори з Куреня “Карпатських Вовків"(автори сценки І.Франів, та Є. Ващук), називаючи, не менш дотепно, свій дар Ювілятці “вовчою прислугою”. Крізь вибухи сміху та часті оплески приявних, можна було непомильно почути, що довкруги тендітної постаті в “бюрі без вікон” скупчується неспівмірна кількість проблем та турбот як пластового, так і громадського життя, що до неї звертаються з повним довір’ям усі, навіть у справах зовсім далеких від її обов’язків.

А коли відкрилося хоч тісненьке віконце в омріяну Батьківщину, сестричка Тоня зараз же полинула стуженою перелетною пташкою, відвідати рідну стріху. І тільки досадно, як типово по-большевицькому опоганила цей прекрасний образ режимна преса, в широкому, відомому пасквілі! Але не зважаючи на це, на явну навіть небезпеку, сестричка Тоня таки там побувала, поки її “видворили” просто силою. Таки побувала не раз, відвідала та обдарувала теплом своєї душі своїх рідних, включно з небаченими молодими, яким одначе була завжди “виховницею на віддаль”. І не одним спасла таки життя від голодної сибірської смерти, постійними дарунками на “ялинку” та “писанку”, їх зворушливу подяку за те відчитав повністю на святкуванні другий ведучий програмою, Голова Головної Пластової Булави, проф. В. Янішевський.

Та, припавши серцем до рідної землі, сестричка Тоня використала не лиш вповні можливість, творити добрі діла. Вона й сама наснажилася, в зустрічах з кращими діячами відродження,яке саме брунькувало, антеївським їх духом. Зрештою, за їх працею й писаннями слідкувала сестричка з тугою вже від самих початків. З того постала серія статтей про них, пера “Уляни Пелех”, спершу у журналі “Промінь”, а далі появилася вона окремою книжкою, що саме наспіла, ювілейним даром, на святкову залю. Її зрецензувала в короткому слові проф. д-р Леся Копач, а всі доступні примірники зразу “розтопилися”, приносячи Ювілятці чимало мороки із писанням нашвидку такої кількости автографів та присвят.

Чародійна снага рідної землі, яку привезла зі собою сестричка Тоня, вилилася теж у численних оповіданнях для дітей, що в них зустрічаються, в подорожі в Україну, двоюрідні ровесники, щоб гармонійно сполучити знання й досвід дітей двох таких далеких світів любові до одної, спільної Батьківщини. Цим оповіданням ще теж побачити світ окремою, такою цікавою та доцільною книжечкою!

Неможливо й передати, навіть у широкому репортажі, всіх добрих та щирих слів, які впали в той день на адресу Ювілятки із уст безкінечного числа її шанувальників, із різних кіл: пластових, педагогічних, ширше-громадських та вужче-земляцьких, волинських; від Редакацій “Нових Днів” та “Променя”, від Об’єднання Працівників Літератури для Дітей та Молоді, від Церков, як від матірної Православної, так і від Католицької. Всюди там Сестричка однаково в себе дома, щиро зацікавлена, спільно врадувана чи затурбована, діяльна з витривалістю та ентузіязмом, незалежним від зовнішніх обставин.

Треба висловити велике признання всім громадським чинникам, які ввійшли в склад святкового комітету під проводом п. Петра Баера, за ініціятиву й переведення вшанування довголітньої творчої праці Людини, із тих, що на “камені родилися б”, а, на жаль, трапляються так нечасто.

І святкування це не пройшло намарно. Воно не лиш далозаслужене (і як давно вже і як добре заслужене!) вдоволення сестричці Тоні, але й у серцях всіх приявних залишило світлий спомин про справедливе пошанування заслуженої Української Людини.Хай же живе Вона нам ще на Многі і Благі Літа; а скільки тих літ не було б, вони певно будуть завжди виповнені вщерть добротою та працею!

Пластовий шлях. – 1989. – Ч.2 (88). – С.42–50