Дитячі роки Павла Богацького

“Вільна думка” в Сіднею в Австралії помістила в 1959 р. спомини Павла Богацького “На горбах Поділля”. В них автор змальовує свої дитячі роки. Подаємо виїмки.

 Походження, родина

Народився ранньою весною в місяці березні 1883 р., коли шпаки прилетіли.

Баба-пупорізка наворожила йому таке: “А-а-а… це Марчук. То буде сердитий, дуже непостійний вдачею. Ледви буде щасливий у своїм довгім житю”.

Родився в родині священика Івана Григоровича, молодого, щойно два роки як висвяченого. Першою парафією було містечко Купин, на Сх. Поділлі. Нею не був задоволений. Церква кам’яна, холодна, перебудована з старого костела. Парафіяне це міщани-кабанники, торгівці худобою, кіньми, прядивом, возами, до церкви не ходили, пан-отця не-поважали і слова науки його не слухали.

По другім році служби з благословення архиєрея перенісся на парафію в село Грицьків Камянец;ь-Подільського повіту, недалеко галицького кордону над р. Смотричем. Гарна околиця серед горбів що тягнулись сюди з Галичини.

Був слабенькою дитиною. Його плохе здоров’я лякало батьків. Тому одного дня поспішились із христинами, без ніякої урочистости. За свідків були сусід селянин та баба Мокрина, що доглядала старшого брата. Скромність акту виявилась в тому, що прикрасили його не золотим хрестиком як брата, а простим бляшаним, яким священик наділяв всіх охрещених дітей в селі. Цей дрібний факт відіграв в його житті не абияку ролю.

Всіх дітей було 16, а підросло 10.

Спомини виховання

Батько пробував внести певну систему у вихованні своїх дітей. В його бібліотеці знаходилась велика і груба книга “Мій сад” та маленька книжечка “Моя сім’я”.

Сад розвивав не лише в себе, але і в сусіда дідича, за що дістав панську подяку…

Система виховання не була инакшою, ніж її вживали й всі ті, що книжок не читали. Основою її були лише “страх і послух”; досягали їх хто як міг і вмів: криком, погрозами, вухонатяганням, “порками”, починаючи від березової різки і кінчаючи дубовою лінією. Вживались і модерні засоби: це була довга нагайка -канчук, що висіла на дверях книжної шафи; використовав його батько у всіх випадках примінення своєї системи, яку називав спартанською.

Коли Гарасимко (так називає-себе автор в споминах) підріс, то чув з уст мами, що коли бувало він заплаче, то досить було йому почути не тільки голос батька, але лише його кроки, які вмів відрізняти від инших, як вже раптово втихав і знітившись, спокійно лежав у колисці. Ця суворість батька відповідно зростала з літами хлопця і відогравала у формуванню його характеру величезну ролю.

Дім і сад

Дім і сад… це, властиво була та точка на землі, де прожив свої дитячі роки Гарасимко.

Дім був це звичайний селянський дімок. Критий соломою, деревяний, потинкований, побілений вапном, з малим ґаночком.

Осередком була їдальня. Тут за великим дубовим столом ціла родина пила чаї, обідала, вечеряла. Кожний тут мав своє місце: наймолодший біля мами і далі на лавці із спинкою йшли по старшенству хлопці і дівчата. Мати сиділа по одному кінці стола, де роздавала їжу, а батько напроти неї в другому кінці.

В правому наріжному куті стояло довгі роки ліжко мамки Мокрини. Біля висіла лозова, скрипуча колиска одного з чергових членів родини, поки його не витисне ще молодший. Тут також вигойдувався Гарасимко.

З їдальні переступалося в невеличку кімнату без дверий. Це була спальня батьків. З батьками спали старші хлопці аж до часу, коли попідростали й спали самі.

Третьою була т.з. вітальня. Тут був парадний стіл та два високі фотелі, обиті зеленим рипсом та шнурками. Пружини в них були попсовані і брінчали. Через те господарі пильнували, щоби там сідали лише лехонькі дами, або лише святі отці. Навколо в кімнаті цій попід стінами стояли різні крісла. В куті шафа з парадною одежею. Біля грубки велика мамина скриня, що грала при відкриттю, де була шлюбна виправа, білизна цілої родини та три прискринки із якимись таємничими речами…

На одній із стін був диван. Оббитий він був з тилу сірим полотном. В одному крайньому місці він мав діру – кишеню. До неї Гарасимко складав всяке своє добро: вербові сопілки, бузинові пукавки, довгий батіг, крашанки та писанки, свою бібліотеку, свистуна з глини, голуба з яйця і воску, яблука-яриці які там і з’їдались.

Тут же за диваном ховався перед карами батька або покараний ховався там щоб “вмирати” та налякати тим батька та всіх домашніх.

Остання невелика кімната це був “батьківський кабінет”. Тут було ліжко, письмовий стіл, завалений церковними книгами, шафа із шкляними дверима, крізь які видно було рядочки книг більших і менших. Шафа не була замкнена на ключ, бо там зберігалась каса, а згодом лінея і канчук, зброя кари Гарасимка.

Велику ролю в житті Гарасимка відограли сади і огороди з яблунями, грушками, сливами, черешнями, малинниками та яринні огороди. Вони давали не тільки смачну поживу, але були також місцем забав із Дмитриком та сусідськими дітьми.

Дитячі пригоди і перебивання

Мав малий Гарасимко різні дитячі пригоди. Раз в вечір батько убавився з дітьми та розказував їм різні казки. Потім казав Гарасимкові вдавати п’яну Химу, як вертає з коршми до дому. Наслідуючи Химу, падаючи і встаючи, зломив ногу і пролежав з протезою два місяці.

Була в канцелярії батька шабля. Лишив її російський драґун. Ночею крав в саді черешні. Але застуканий псом, поквапно скочив з дерева, лишаючи зброю. Під гострою карою батько заборонив хлопцям рушати шаблю.

Одного разу коли батька не було дома, Дмитрик відважився взяти зброю. Вибрався з Гарасимком на високу гору, якою була висока купа соломи при молотільці збіжа. Шабля при здобуванні соломяної гори згубилась. Коли батько вернув, то покарав Дмитрика клячанням в вітальні. Шаблю найшли молотільники і мати принесли її до їдальні. Дмитрика звільнено із клячання з погрозою більше її не рушати. Гарасимко не міг з дива вийти, що так лехко обійшлося Дмитрикові. Бо колиб це зробив він, то не минувби його канчук і лінійка дубова. Про цю подію не міг довго забути.

Перед храмом Св. Дмитрія мати вибирала із своєї скрині білизну та сервіси до стола. При цій нагоді діти просили показати все, що є в тих прискриньках. Мати неохоче вийняла гарне пуделко, в середині якого на синій аксамітній подушечці виблискували 2 золоті хрестики і один звичайний бляшаний.

Чий то третій хрестик? Запитали всім враз. Твій оцей третій! Каже мати до Гарасимка. Тебе хрестили хворого, поквапно і ти дістав звичайного, як дістають в церкві при хрестинах всі селянські діти… Гарасимко мовчки вислухав оповідання мами і дальше не цікавився тим, що показувала вона в иншій скринці, золоті сережки, наручники тощо… Хвилі сліз тиснули його за горло. Він непомітно вийшов, і пішов над річку. Сів на кам’янім березі і тут дав уже волю безудержним сльозам. Важкий камінь залишився назавжди в його серці.

Любив малий Гарасимко заходити крадькома до стайні, де спав фурман ІванХрін, та слухати його народніх оповідань про опирів, відьом, козаків, любив із мамкою Мокриною ходити до сусід, танцювати з дівчатами та співати з ними пісень, любив із братом Дмитриком на конях із патиків бігати по садах, чагарниках, малинниках, ганятись за татарами….

Листки дружнього зв’язку. Бюлетень І-го куреня УПС ім. Степана Тисовського. – 1963. – Ч. 2 (51). – С. 3–5.