Юрій Пясецький – пластун – будівничий Пласту

(У десяті роковини смерти)

Загал пластунів, зокрема старше покоління сеніорів знає його як постійно активного й відданого Пластові діяча. А й молодше покоління пластунів знає Юрія Пясецького, бож він створив мелодії до багатьох пластових пісень, що їх радо співає пластова й не пластова молодь і старші.

Минуло десять років від смерти Юрія Пясецького (помер 30 травня 1975). Його вклад у Пласт великий, а життя сповнене діяльністю, про яку треба знати. Це ж бо зразок для наслідування іншим. Не саме тільки ім’я його повинно залишитися в пам’яті поколінь, але й приклад життя його.

Народився Юрій Пясецький 12 квітня 1903 року в селі Звертові у Галичині. Початкову освіту здобув у Реклинці, де батько був священиком .V Львові закінчив Академічну Гімназію, диплом інженера будівельних робіт – доріг, мостів і залізничних шляхів здобув у німецькій політехніці в Данціґу. Спершу працював у приватних підприємствах, а опісля в новостворе-ній безробітними українськими інженерами кооперативі КІР у Львові. Заробітки були малі, тому, коли помер батько і на його утриманні була мама, і сам він думав мати родину, почав інтенсивно працювати над нострифікацією диплому, щоб могти мати своє приватне будівельне підприємство, що й осягнув у 1937 році. Власне підприємство добре розвивалося. Однак з вибухом війни поляки арештували Юрія (2.9.1939), і він опинився в Картузькій Березі.

Повернувшись з концтабору, мусів перебороти багато труднощів, щоб здобути засоби до життя. ї тому часі вже мав власну родину. Про своє підприємство треба було забути, бож в опінії комуністів власник підприємства був “експлуататором”, до того не мав “доброго” соціяльного походження (син священика!). Мав труднощі не тільки із знайденням праці, але й з отриманням паспорту. За окупації большевиків коротко працював у Спілці Споживчих Кооператив у відділі плянування. Праця була нестерпна – малі заробітки, а найгірше те, що вимагали шукати за “ворогами народу”. З приходом німецької влади працював опікуном міських господарств і парків. Згодом дістав працю за професією у будівельній фірмі, з якою переїхав до Відня.

По закінченні війні опинився з родиною в Мюнхені. Ю. Пясецький відразу повністю віддає свої сили й знання Пластові. Велика кількість молоді, дітвори, що опинилася з батьками в таборах Ді-Пі, вимагала багато уваги страших. Родина Пясецьких не могла повністю користати з перебування у таборах Ді-Пі, бо маленька доня в тому часі хворіла астмою, і неможливо було їй бути в таборі, де в одній кімнаті жило кілька родин. Родина мусіла поділитися. Батько з донею жив приватно й мусів багато промишляти. Пильнувати дитину допомагала йому “прибрана” тітка, дружина частинно мешкала у таборі, бо син ходив там до української школи.

Юрій замолоду мав замилування до музики, співу, грав на фортепіяні й на струнних інструментах, компонував пісні. Його любов до пісні виявилась також і в тому, що він зібрав, упорядкував і зредагував і приготовив до друку пластовий співаник “В дорогу”, в якому багато пісень його композиції. Співаник має 192 сторінки, старанно люксусово виданий. Був Юрій в Німеччині активним при віднові діяльности Пласту, при організації ЮМПЗ в 1947 році, Першого Пластового Конгресу та при виготовлюванні потрібних виховних матеріялів, був також членом ГПРади.

З Німеччини родина Пясецьких прибула 1948 р. до міста Віндзору в Канаді. Допомогла з приїздом до Канади й отриманням професійної праці працівниця Інтернаціональної Організації Втікачів (ІРО - Інтерн. Рефюджі Орг.), з якою Юрій співпрацював у Мюнхені, і яка цінила його як працівника. Це знайомство допомогло Юрієві згодом дістати працю інженера в “Онтаріо Гайдро” в Торонті, куди родина переїхала при кінці 1948 року.

І в Канаді від початку Юрій організував пластові частини у Вінзорі, таборування їх було вже в першому році після приїзду, подбав про вечірні курси українознавства при місцевому університеті, дописував до преси, перебував у тісному контакті з пластовим проводом у Німеччині та в Канаді.

V Канаді Юрій Пясецький поринув у складну пластову проблематику, що витворилась через нові еміграційні обставини. Підготовив разом з іншими провідниками Першу Пластову Конференцію (1949), на якій при битком набитій залі Народного Дому в Торонті виголосив продуману доповідь на тему “Моє відношення до України та Канади”. Вона викликала гарячу й довгу дискусію. Дискусія була про необхідність збереження української індентичности. При цьому доцільно згадати, що Юрій походив з родини, в якій пильно плекано традиції, зберігаються досі дані про це в родині, починаючи з 1797 року. А від половини XIX ст. в кожному поколінні роду були священики. З священичого роду була і мати Юрія. Родина зберігає пам’ятки родинні. І в родині Юрія обоє батьки пильно дбали і дбають про національне виховання, що віддзеркалилося у заповіті п.н. “Лист до сина”, що його залишив Юрій синові Володимирі, доручаючи продовжувати традицію роду. Довелося Юрієві пережити трагічні події: смерть брата Андрія (розстріляли його німці як закладника), брата матері д-ра Олександра Подолинського, якого застрелили партизани). Очевидно, що такі переживання мали вплив на стан здоров’я Юрія.

Коли в Канаді активність, відповідальність за діяльність Пласту великою мірою спочивала на плечах Юрія, це довело до серцевих атаків у 1954, 1962 рр., а після інтенсивної праці при віднові “Юнака” і “Пластового Шляху” прийшов важкий крововилив до мозку. Два тижні не було надії, що вижеве. (Був він тоді головою УПС, а в 1956 р. – референтом вишколу в ГПБ).

Активність Юрія в Пласті безперебійна, бачимо його на різних постах: 25.12.1954 р. обрано його членом КПРади, хоч був він тоді головою УПС, а в 1956 р. – референтом вишколу в КПС Канади. На черговому КПЗ’їзді 1957 р. Юрій став крайовим комендантом пластунів, одночасно працював у Головному Рефераті Вишколу ГПБ. У роках – грудень 1958 до жовтня 1962 був головою КПРади, а одночасно відповідальним редактором другого видання “Життя в Пласті”. Була це чотирирічна тяжка, клопітлива й дуже відповідальна праця, яка великою мірою прискорила і, мабуть, спричинила затяжну недугу Юрія. Останній пост його – це референт видань ГПБ і головний редактор “Пластового Шляху”.

Поруч цих дуже відповідальних функцій, завжди дописував до преси, а до “Юнака” писав на виховні теми, ведучи свої “Гутірки дєді Юрка” з юнацтвом. У тому часі спільно з крайовою коменданткою Канади видавав окремо виховні мате-ріяли п. н. “Наше листування” для виховників.

Невимовно боляче було дивитися на немічного Юрія під час дев’ятирічної недуги, що позбавила його навіть змоги фізичного самообслуговування. Єдине що міг робити - це грати на фортепіяні. І тільки проблиски давнього запалу до праці проявлялися в охоті щось перекласти, щось написати, створити. Проблиски щастя виявлявись при народженні внуків і при зустрічі з ними – з Левчиком і Оленкою. Сьогодні і діти й внучата у Пласті, йдуть шляхом батька і дідуся, наслідують його дивують, що в середовищі, яке втікає від позитивної оригінальности себевияву, вони на такий себевияв здобуваються. Тому й пам’ять про Юрія Пясецького тривала, переконує, що люди такого стилю життя, такої духовости, як Юрія Пясецького, не вмирають. Юрій у заповіті, що його написав у нотаря українською мовою, просив дітей, щоб повернулись в Україну: “Як святочний мій заповіт і останню волю залишаю бажання,щоб наші нащадки заховали Віру, Мову і Національну приналежність мою і наших Предків, а коли б на це дозволили політичні умовний, повернулись, без уваги на можливі різниці добробуту, на рідній землі”.

В розмові про Пласт і еміграцію взагалі звертав завжди увагу на крайню потребу капіталовкладення в духовну ділянку (лист до А. Фіґоля):

“Народ цього не годен зрозуміти і робить ті самі помилки, що їх робили герої Стефаникових новель, що приїхали невчені до Америки. Будували доми і церкви, і були переконані, що справа розв’язана. Решта якось буде. Тепер часто не мають кому передати цих маєтків”. Свій патріотизм Юрій виявляв у дії. Працював сам, і в гурті. Був активним членом свого Куреня “Лісові Чорти”, кількакратно був у його проводі, редагував курінний журнал. Любив поезію і сам її творив на різні нагоди (віршовані привіти й привітання синові на одруження!).

Ше в 1958 році начальний Пластун Сірий Лев нагородив Юрія Пясецького відзначенням св. Юрія в золоті, а згодом дістав три ордени св. Юрія, один з них, у золоті під час ПКДругого (тоді був уже тяжко хворий!). Та, мабуть, найбільшою нагородою для людини є добра й тривала пам’ять про його шляхетні діла, тривалість його ідей, вчинків у житті його нащадків. Дай же, Боже, снагу їм заповіт батька і дідуся здійснити.

Пластовий шлях. – 1985. – Ч.4 (75). – С.14–18.