Зенон Коссак (спогад)

Сусід

В Дрогобичі родина Коссаків, з якої вийшов сл. пам. Зенон, і моя сім’я були майже сусідами. Кажу: “майже”, бо безпосередньо ми сусідували з іншими Коссаками – родиною небагатого господаря Івана, а Зенко жив по тому боці дороги, дві грядки далі, менш-більш посередині між вулицями Сніжною й Собєського.

Дитиною й юнаком я часто ходив через подвір’я, при якому стояли рядом родинний дім Зенка, дім його діда – кремезного коваля з довгою бородою, та кузня.

Зенко був шість років старший від мене і через це ми в дитинстві з собою не товаришували. Зближення між нами наступило пізніше, коли я став студентом.

Вперше відвідав я Зенка як кольпортер “Студентського шляху” в 1932 р. Цей журнал не було легко кольпортувати – для декого з убогих студентів він був надто дорогий, а старші громадяни, які переважно не погоджувалися з ідеологією й тактикою націоналістів, не хотіли його купувати. При нагоді цих відвідин я довідався від Зенка, що він, як співробітник “Студентського шляху”, дістає несконфісковані “авторські” примірники цього журнала тоді, коли я кольпортував ті, .що друкувалися після конфіскати з білими плямами.

– Чи можете мені позичити несконфіскований примірник? – запитав я Зенка.

– Чому ні? Якраз позичив я його Мотиці – можете собі в нього взяти.

В тому часі мій колишній шкільний товариш Микола Мотика з Трускавця приготовлявся до ґімназійного іспиту зрілости й жив на квартирі в Зенкової бабусі (тоді вже вдови) – “Коссачки Ковальки”, як її в нас на передмісті називали. Нікому з нас тоді не снилося, що Мотика замешкав там не випадково, а з доручення поліції, щоб краще слідкувати за Зенком… Одного разу зайшов я чогось до Зенка. Застав його, як звичайно, за столом, що стояв під вікном і був завалений паперами й книжками.

– Студіюю “Кобзар”, – розказував мені мимоходом Зенко. – і Хотів би написати до нього коментар з націоналістичної точки бачення. Про Шевченка в нас багато пишуть, але чи направду вже його добре знаємо? Візьміть хоч би Шевченкові поняття “людей” і “недолюдків” – це ж цікава тема: варто її докладніше опрацювати.

Удари, що незабаром посипалися на Зенка – арешт і тюрма – перервали на довший час наші сусідські зустрічі. Десь із кінцем 1936 року всіх нас урадувала вістка – Зенко Коссак на волі*.

Правда, він тепер мало показувався між людьми – був, очевидно, під наглядом поліції. До свого виїзду з Дрогобича восени 1937 р. я декілька разів відвідав його в його хаті. Зенко цікавився між іншим діяльністю дрогобицької Студентської секції, темами доповідей, що їх вона влаштовувала для своїх членів, і особами доповідачів.

Пластун

В гімназії Зенко був активним членом 18-го Пластового полку імени Івана Франка в Дрогобичі, а як студент – старшим пластуном дрогобицького коша.

Тодішня пластова молодь болюче переживала недавній упадок Української Держави 1918-1919 років і неволю, в якій Україна опинилася. Пластуни вважали себе за переємників стрілецької слави, за тих, хто має підняти символ збройної боротьби – Червону Калину. Вони рвалися до чину, ненавиділи окупантів і за словами пісні, яку самі склали й залюбки співали, були готові в кожний момент піти “сміло до бою” за красу, “за нарід свій”.

Найкращим виразником цих прагнень був пластун Зенон Коссак.

Ніколи не забуду пластової зустрічі Верховинської Округи, до якої належали коші Дрогобича, Стрия й Борислава, в гірському селі Підбужі біля Дрогобича під час Зелених Свят 1928 року. На цій зустрічі Зенко при ватрі виголосив до великої громади пластунів, пластунок, гостей, що їх очолював директор гімназії Володимир Кузьмович, і місцевих селян, палку промову, яку закінчив словами:

– Десять років тому воскресла Українська Держава й Українська Армія: Дай Боже, щоб за десять років Україна була знову самостійна й щоб воскресла Українська Армія! Майбутній Українській Армії тричі Слава!” – Слава! Слава! Слава! – крикнули захоплено учасники свята, а кількох пластунів, що стояли близько Зенка, підхопили його вгору й понесли на руках навколо ватри …

На другий день після зустрічі ми – її учасники подалися через гірський верх до родинного села Івана Франка Нагуєвич і попрямували битим шляхом через Унятичі й Лішню на Дрогобич. Дехто з менших пластунів і пластунок уже так охляв, що ледве ноги тягнув за собою. Раптом почули ми за собою бадьорий спів Зенона: “Гей, на горі там женці жнуть!” Пісню підхопили другі й ноги ожили, відбиваючи її такт. Далі пішли про стрільця Цяпку, про смерть комаря й інші, що їх завжди починав своїм мелодійним тенором Зенко, і ніхто в лавах не думав уже про втому.

Підпільник

Як провідник молодого націоналістичного руху Зенон часто звертав на себе увагу інших, і його досить скоро почали вважати спершу наші люди, а далі й польська поліція, за повітового провідника УВО і ОУН.

Думаю, що через брак досвідчених підпільників у роках, коли цей рух народжувавася, Зенон не раз був змушений себе розконспіровувати і що завжди був готовий принести себе в жертву для добра справи.

Таку думку про Зенка виробив я собі між іншим на підставі двох його виступів, які вбилися мені в пам’ять.

На закритих сходинах дрогобицьких громадян, що їх, мабуть, у 1928 р. запросив тодішній політичний і культурно-освітній діяч Дрогобиччини д-р Степан Витвицький для відзначення роковин 1-го листопада 1918 р., побіч гімназиста – молодого поета Михайла Смоли, який тоді деклямував, здається, свій власний вірш “Орлента”, – промовляв і Зенко. Свою запальну промову він закінчив словами: “Ми всі підем в підпілля!”

При іншій нагоді в доповіді для гімназистів Зенко покликався на польські повстання, які, хоч не мали успіху, підготовили ґрунт відродженню польської держави, і свої міркування закінчив висновком: “Нам треба жертв!”

Про діяльність Зенона Коссака в УВО і ОУН повинні докладно подати його колишні підпільні співробітники, що ще залишилися в живих, бо те, що досі відоме з опублікованих актів політичних процесів і згадок мемуаристів, далеко не все, що він зробив.

На жаль, саме про цю діяльність, я, крім того, що досі в нас надруковано, небагато знаю, бо Зенко ніколи не був моїм безпосереднім зверхником. Таємні націоналістичні гуртки, що постали в 1929 році в четвертій і п’ятій клясах української приватної гімназії імени Івана Франка в Дрогобичі й дали почин Юнацтву ОУН, зорганізував сл. пам. Михайло Смола (помер 18 січня 1934 р.), який, як потім виявилося на судовій розправі за членство в УВО-ОУН, був повітовим організаційним референтом ОУН і, так сказати б, правою рукою Зенка.

Тільки раз звернувся до мене Зенко безпосередньо в організаційній справі. Було це в 1932 р. Він саме вийшов зі слідчої тюрми. Одного дня з’явився в мене під вікном і викликав мене на двір.

– Підемо в поле! Добре? – відізвався до мене таємничо.

Ми пішли городами в поле на так звану Погорівку.

– Чую, що заходите до читальні на Горішній Брамі, – почав розмову. – Що там робите?

– Тепер читаю хлопцям і дівчатам книжку про правила доброї поведінки, – відповів я. – Ця тема дуже цікавить молодь.

– Лишіть ці дурниці комусь іншому. Нам треба організувати підпілля. Старайтеся знайти там кількох хлопців для Організації.

– Не знаю, чи мені вдасться, бо нікого там ближче не знаю.

– Пробуйте! Але, до речі, в тюрмі я пізнав цікавого хлопця – Василя Н. зі села Н. Сидів за те, що брав дерево з лісу, і вже вийшов на волю. На селі цього ніхто не уважає за крадіж, бо ліс – Божий і людський. Я попрацював над хлопцем і його можна буде взяти до Організації. Підіть в його село й зв’яжіться з ним.

Розказавши докладніше, як виконати це доручення, Зенко перейшов на іншу тему.

– Ага! Я читав анкетний листок, який ви виповнили колись. Ви написали тоді, що вважаєте шлях національної революції правильним, але бажаєте, щоб на чолі Української Держави стояв гетьман.

Зенкові слова мене спершу заскочили, бо я вже забув про відповідь на анкети, що їх передав у 1929 р. М. Смолі. Тепер я собі це пригадав.

– Чи далі так думаєте, як тоді? – продовжував Зенко.

– Це було кілька років тому – відповів я. – Від того часу я багато прочитав і передумав.

– З гетьманцями, – пояснював він мені своїм звичним лагідним тоном, – не погоджуємося перш за все, коли йде про тактику. Дім ще не збудований і нам найважливіше, як його збудувати, а не те, де в ньому стояти мають меблі. Гетьманці зате журяться, де в домі буде стояти стіл чи шафа, а не кажуть, що робити, щоб цей дім збудувати.

Зенкове доручення я, очевидно, виконав. Василь (є неперевірені вістки, що загинув геройською смертю!) захопився революційною боротьбою й згодом став районовим провідником ОУН.

Слава Героєві!

Влітку 1939 року з уст сл. пам. Володимира Тимчія-Лопатинського почув я страшну вістку: офіційно стверджено, що Зенон Коссак згинув з рук мадярів на Закарпатті.

Вістка мене приголомшила.

Перед моїми очима стала раптом знайома постать на тлі полум’я ватри в Підбужі й багато задивлених у промовця блискучих очей. У вухах причулися колишні пророчі слова про майбутню Українську Армію та крики: “Слава!”

Аж тепер мені стало ясно, що тоді – в 1928 році кричали ми: “Слава!” Карпатській Січі, яка мала постати рівно за десять років і її хороброму поручникові – Героєві сл. пам. Зенонові Коссакові-Тарнавському.

* В. Вересняк подає в своєму спогаді, що 3. Коссака звільнили з тюрми в серпні 1938 р. (Див. цикл статтей “Зенон Коссак з перспективи років”, “Гомін України”, жовтень 1962 – березень 1963). Можливо, що поляки арештували Коссака ще раз після того, як випустили його з тюрми, але з тюрми, на яку він був засуджений у зв’язку зі справою сл. пам. Василя Біласа й Дмитра Данилишина він вийшов був таки раніше, бо вже в січні 1937 р. двотижневик “Гомін Басейну” помістив його статтю про Крути (непідписану)

Шлях перемоги. – 1965. – Ч. 26(593). – 27 червня. – С. 3, 6.