Сотник Черник

Гетьман Павло Скоропадський, висунений німецькими багне­тами на чоло українського уряду, своєю русифікаційною політи­кою довів до “злуки” України з Москвою, яку проголосив 14 листопада 1918 р.

У відповідь на це Україна спалахнула повстанням. Створив­ся новий український уряд – Директорія.

Першими в бій проти гетьмансько-московських військ виру­шають з Білої Церкви Січові Стрільці.

Шлях їх веде на Київ, бо він – столиця України, бо він сим­вол рідної, незалежної влади.

В передовій лінії цього походу іде сотник Федь Черник, син Галицької Землі, враз з дорученим собі відділом.

Дня 18 листопада 1918 р. в бою під Мотовилівкою його відділ розбиває гетьмансько-московські війська. І хоч сам сотник Чер­ник паде в нерівному бою, шлях на Київ стоїть вільним. Ним проходять його товариші зброї по слідах відступаючого ворога.

Ось що розказує один з учасників про бій під Мотовилівкою:

“На другий день потім, як ми проголосили повстання, перед наші бараки заїхав невеличкий поїзд із 6-ти вагонів. Перед ма­шиною один вагон, а на нім гармата. Два скоростріли з переду, два з заду. Це був потяг стрілецьких передових сил. Ми – ба­чите – рішили під’їхати якомога ближче під Київ, щоб з роз­маху, у бою на вулицях, узяти столицю.

Вся стрілецька залога вийшла з бараків прощати товаришів, що перші поїдуть до побіди або – на смерть.

Шістьдесять Стрільчиків вистроїлося рядами перед потягом. Як сталевий мур вони стояли. Тихо було. Іноді тільки легкий осінний вітрець налітав і грався червоними ягодами калини на стрілецьких шоломах.

Заходило сонце. А криваво воно заходило в тих днях; крива­вим відблеском блестіли стрілецькі багнети.

Перед тих шістьдесятьох вийшов сотник Черник. Стрункий він був як тополя. А обличчя його було бліде, бо кілька ночей не спав, готуючи плян повстання. Насуплене було його чоло, затиснені вузькі уста. А з-під насуплених брів якось дивно горіли його темносірі очі. Іноді здавалося, що глибоко в тих очах засіли промінчики сонця.

Сталевий шолом був на його голові. А заквітчаний він був грознами червоної калини. Бо пізна осінь була й калина вже вспіла почервоніти.

Мовчки попри фронт пройшов сотник Черник, пильно вдив­ляючись в очі своїх Стрільців. Нарешті пристанув і запитав:

“Чи вірите ви, що здобудемо Київ, Стрільці?”

– Віримо! – твердо одвічали Стрільчики.

А сотник Черник усміхнувся: “Якщо вірите, Стрільчики, в побіду, то кажу вам – смерти немає. Нам доведеться стати проти тисячів, бо тисячі московської голоти вишле проти нас гетьман. А ми змережемо нашою кров'ю стрілецькою біле каміння київ­ських вулиць. А ми розсиплемо червону калину з наших шоло­мів. І будуть червоні ягідки казати: “Смерти немає – є тільки стрілецька честь”. То ж хто вірить у смерть – на бік! Хто не вірить – на свої місця!”

Бігцем побігли Стрільці до своїх вагонів. Засвистіла машина, із тихим гуркотом посунувся паротяг на північ під Київ. Так, так, друзі! Іноді ввижається сталевий шолом, заквітчаний чер­воними грознами калини і тоді тяжкий жаль налягає на мою ду­шу за сотником Черником, а в голові появляється думка: “Смерти немає. Смерти немає.” А треба вам знати, друзі, що була в тому часі у Києві дівчина, що її сотник Черник любив понад усе в сві­ті. А їхав він у Київ не того, щоб побачити кохану, а того, щоб розсипати ягоди калини із свого шолому... І розсипав їх, мої друзі.

Так почався стрілецький похід на Київ у девятьсот вісімнад­цятому році. Було тоді чотириста Стрільчиків при чотирьох гар­матах і двадцяти скорострілах. Вся Україна тихо лежала в тому часі. Була вже пізна осінь і калина вспіла почервоніти. Грознами калини заквітчали Стрільці свої шоломи, ідучи на Київ, а були ці грозна такі червоні, як молода стрілецька кров. Помалу їхав поїзд сотника Черника на Київ. Ніччю минув Хвастів і в’їхав у Мотовилівський ліс. Ще тільки ніч кінчалась, як поїзд пристанув посеред темного соснового бору на Мотовилівській станції.

Із станції вибіг телеграфіст.

“Команданта поїзду мені треба!” – кричав він задиханий, підбігаючи до стрілецьких вагонів.

Сотника Черника збудили, бо дуже втомлений був і ляг тої ночі спочити.

– “Що сталося?” – запитав сотник.

– “З Василькова мені телеграфують, що там прибули два ешелони, повні московських офіцерів. Хтось доніс їм із Хвастова, що їдете, бо почали вигружуватися з вагонів і готуються здо­бути цей ліс.”

– “Скільки їх там?”

– “Кажуть більш тисячі буде.”

Сотник Черник видав короткий наказ і в пітьму старого сос­нового бору вперед посунув залізний стрілецький потвір.

На краю бору поїзд пристав.

Сотник Черник вискочив із вагону, задзвеніли кріси, глухо загрюкотіли скоростріли, як Стрільці знімали їх з вагонів.

Мовчки, як сталевий мур, стало шістдесят Стрільців, ждучи на наказ.

Почало світати. На небі появилася молочна біла лента і вид­но вже було безмежне широке, рівне поле, що від ліс;а простяга­лося аж туди, де небо на землю спірається.

Туди поглянув сотник Черник. Десь там за молочною лентою досвідку лежав Золотоверхий Київ. Десь там, за тими полями чекала його кохана дівчина... Даремно!

І сказав сотник Черник:

— “Стрільці! Не змережемо білого каміння Золотоверхого Києва нашою стрілецькою кров’ю, а розсиплемо червону кали­ну з наших шоломів тут – у цьому борі!”

І як сонце стихло сюди з далеких піль, то серед червоної за­грави пішли густі, чорні, ворожі ряди на Мотовилівський ліс.

Тихо чекав на них бір, криючи Стрільців за пнями старих сосон.

Все ближче надвигалися ворожі ряди на ліс.

А там, у лісі, біля одної старої сосни трьох Стрільчиків похи­лилося над скорострілом. При скорострілі високий, гордий, наче молодий ясень з почервонілим листям, стояв сотник Черник у сталевім шоломі, заквітчанім червоними грознами калини.

Ще хвиля тиші, – ще ближче підступили ворожі ряди. Аж тут сотник Черник підняв руку в гору серед тиші понурого бору.

І враз заревів бір, ніби від чарів, загудів, заклекотів.

Почався бій у Мотовилівському лісі.

Покосами поклалися ворожі ряди. Але тільки жмінка Стріль­ців боронила ліса і не всюди долітала їхня куля.

Ворожа лінія вигнулася півколесом, а кінці того півколеса чимраз ближче підходили під ліс.

Бір ревів скаженим клекотом стрілецьких скорострілів. Се­ред того реву не чути було ні людського голосу, ані свисту куль. І здавалося, що мовчки іноді Стрільчик якийсь молоденький, стоючи побіля старої сосни, вниз опускає свій кріс, приклякає на коліна і лагідно якось усім тілом припадає до м’якого моху соснового бору. Виглядало воно так, наче б то втомився Стріль­чик і лягав на холодний мох відпочити.

Досягли ліса кінці ворожого півкола. На крилах стрілецького авангарду почав змовкати голос крісів.

Клекотів ще тільки скоростріл побіля сотника Черника. У скорострільчиків замрячені були очі з бойової горячки. Але сотник Черник спокійно дивився вдаль. В його сірих очах були промін­чики сонця.

Нараз один скорострільчик підповз до сотника і схопив йо­му за ногу.

— “Долів, сотнику!” – скрикнув. – “Невже не бачите? З чо­тирьох скорострілів косять до нас! Долів!”

А сотник Черник усміхнувся. Він нагнувся до Стрільчика і сказав:

“Смерти немає, мій друже.”

І коли випрямився сотник Черник, то нараз випустив свій полевий далековид, захитався – і ляг на м’який мох старого бору.

З його шолому розсипали червоні ягідки калини. А він під­вівся на руці й очима повів кругом. В тих очах почали гаснути соняшні іскри. Злегка підігнулися кутики його уст наче б то до гіркого усміху. Рештками сил він вслухувався в клекіт бору.

А там – у цьому клекоті – у глибині бору озвався новий го­мін. Чим раз виразніше гомонів він і нарешті старий бір загудів від ясного пробійного крику молодих грудей.

І враз вороже півколо захиталося і геть від ліса одшатнулося на чисте поле.

До сотника ще раз підповз його Стрілець.

“Сотнику, наші наспіли!”

А в сотника вже збіліли уста і згасло соряшне проміння в йо­го очах. Напружена рука під ним підогнулася і сотник Черник тихо приляг головою до моху. А тим часом на крилах стрілецького авангарду заклекотіли нові скоростріли. Розшалілий заревів понурий бір. Іноді здава­лось, що великанський якийсь потвір скаженіє в глибинах темного лісу. Здавалося, що потвора, грубими ланцами прикута там, у глибинах бору до прастарих пнів сосон, що то вона зриває ланци, ломить сосни і вмить вирветься на чисте поле, сіючи смерть і руїну.

Ах, Друзі мої! Дорого заплатили гетьманці за ту червону ка­лину, що її розсипав сотник Черник із свого шолому! Дорого, друзі!

А сотника Черника поховано в залізній труні в Києві на ви­сокій горі над Дніпром. Дубовий хрест стоїть на тій могилі. А мо­гила травою заросла. Іноді тільки хтось кладе на тій могилі під хрестом червоні квіти. А такі червоні ці квіти, як червона буває калина восени пізно...”

“На чатах”. Журнал для молоді. –  1946/ – Ч.1.