Розповідь про брата

Наш брат – Любомир-Зенон Беч – молодий дрогобицький лікар, талановитий ідейний юнак, якому смерть у катівнях НКВД не дозволила ширше розкрити його різнобічні здібності, народився у 1914 році в селі Улично, тепер Дрогобицького району Львівської області, в сім’ї вчителів.

Наші батьки змалку прищеплювали нам любов до України, до її минулого. Дома була велика бібліотека. Брат багато читав, любив історію. Особливо захоплювали його козацькі часи. Свої дитячі вірші підписував псевдонімом Л.Запорізький.

По закінченні братом чотирьох класів початкової школи в рідному селі батьки віддали його в Перемишль, у державну гімназію з українською мовою навчання.

Мешкав у гімназійному інституті (гуртожитку). За нелегко заощаджені гроші купував книжки для своєї бібліотеки. Колекціонував поштові марки. Пізніше у нарисі “Філятелістика” писав: “Це був мій перший фах, заняття, якому я віддав усеціло десять літ, з другої кляси народної школи. Кожною новою маркою я радів, як сонячним промінням навесні. Я цілими днями сидів над марківником. Одного разу мені його вкрали. Повернувши з вакацій, я не застав його більше. Щось рідне і близьке урвалося в моїй душі, – щось, що лучило мою юність із дитинством. Я бігав, як зранений звір над зруйнованим гніздом. Тоді вкрали мені були і всі мої книжки…”

Зберігся вірш брата “Мій поштовий альбом”:

Там, удома, в моєму альбомі,

На поштових значках різнобарвних

Мав я коханку чарівну з фіюме,

Мав країни чудні і забавні.

Там були моя радість і щастя,

Аргентина, Ніясса і Чілі,

А багатств, то й сказати не дасться,

Іспанія, цирк ескамілльо.

(1932 р.).

У гімназії брат вивчав українську, польську, латинську, грецьку і німецьку мови. Слухав лекції Василя Пачовського із всесвітньої літератури і мистецтва, цікавився новинками українського та польського письменства.

Під впливом представників літературної групи “Молода Муза” писав вірші, прозу, перекладав із польської мови.

Був членом, а в 1930/31 навчальному році секретарем шкільної організації “Читальня”, заснованої для піднесення самоосвіти учнів. “Читальня” мала гарну книгозбірню, передплачувала газети і журнали. Члени “Читальні” виголошували реферати і звіти на теми прочитаних творів, організовували шкільні торжества.

Брат належав також до спортивної організації “Сянова Чайка” – до секцій легкоатлетів та лижвярів.

Визначальний вплив на формування його характеру мав “Пласт” (український скаут) – організація, до якої належала вся ідейна і діяльна учнівська молодь. У “Пласті” виховувались релігійні, чесні, відважні і кмітливі юнаки та дівчата. Для них любов до України і всього українського була на першому місці.

Пласт у Перемиській гімназії мав багаті традиції. Він почався тут у 1911/12 шкільному році із таємного пластово-бойового гуртка, засновником якого був тодішній учень гімназії Іван Чмола.

Явний пластовий гурток у Перемишлі був організований в 1919 році при спортивній організації “Сянова Чайка” – як “відділ пластунів”. Пізніше він став основою 6-го Пластового Куреня ім. полковника Івана Богуна. У 1928/29 шкільному році Курінь нараховував 107 членів і був поділений на 13 гуртків. Провід Куреня обняв професор Теодор Поліха – скавтмастер Українського Пластового Уладу.

Брат належав до 8-го гуртка – “Орлів”. Основний вишкіл пластуни проходили в Обласному Таборі на Соколі.

У грудні 1928 року видавнича група “Орлів” започаткувала перший пластовий часопис “Промінь”. Редагували його Левицький і наш брат. Був це місячник, літографований на канцелярійному папері. На жаль, уже з другого числа, в січні 1929 року, життя цього часопису уривається забороною дирекції.

В 1929/30 шкільному році у 4-му Пластовому Курені організовується новий гурток провідників і нова команда Куреня, яку творять: курінний – пласт. розвідник Я. Полянський, суддя – пласт. розвідник Л.-З. Беч, скарбник – пласт. учасник Л. Гащук, писар – пласт. розвідник М. Качмар; зв’язковим Верховної Пластової Команди був скавтмастер Т. Поліха.

У тім самім році наш брат керує також “Видавничим гуртком” і разом із М. Качмарем та Р.Ковальським видають ( у листопаді 1929 р.) літографовану одноднівку “Крі-Крі”, кілька пластових листівок і карикатур.

Серед найдіяльніших пластунів часу розквіту 4-го Куреня, яких Верховна Пластова Команда у Львові відзначила за корисну й успішну пластову працю третьою нагородою, був і наш брат.

Восени 1930 року, коли пластова праця була у розпалі, в краю проходить так звана “пацифікація” (“умиротворення”) українських земель. 26 вересня того року польська влада розв’язала Пласт. Позбавлені організаційної бази, перемиські пластуни пожвавлюють працю у різних гімназійних гуртках. Культ пластової традиції зберігає видаваний “Читальнею” місячник “Нове Життя” (березень-квітень 1933 р.) під редакцією нашого брата. У програмовій статті першого числа брат пише: “Хочемо причинитися до розбудження і змодернізування нашого шкільного життя і спрямувати його на нові шляхи, до нових мет.

На кожний прояв, заобсервований у діяльності наших товариств чи кружків, або навіть у нашому житті, старатисямемо відгукнутись та представити його читачам.

Слідкуватимемо за життям наших ровесників у інших народів.

Хочемо дати читачам підбір цікавих статей з усіх галузей людського знання, побуту, культури, техніки”.

Після виходу другого числа “Нового Життя” дирекція забороняє і цю газету.

Пласт існує як нелегальна організація.

У 1931/32 шкільному році брат із відзнакою закінчує гімназію і вступає на медичний факультет Львівського університету. Перед ним відкривається ще ширше поле діяльності.

Брат швидко нав’язує контакт із групою львівських таємних пластунів, що мала назву “Вогні”. Роботу в пласті поєднує з роботою у Товаристві “Медична Громада”, в якому гуртувалися студенти-українці медичного відділу університету.

Метою “Медичної Громади” була наукова й самоосвітня праця студентів, а також виховання правдивих лікарів-громадян, борців за здоров’я та гігієнічну культуру народу.

Під час студій на медфакультеті брат пише і публікує низку кореспонденцій і наукових статей. У виданні “25-ліття Українського Лікарського Товариства і “Медичної Громади” (Львів, 1935), що з’явилося як додаток до другого числа “Лікарського Вісника”, вміщено його “Начерк історії “Медичної Громади” (1910-1935)”.

У тім же додатку, в статті І. Гнідця та Б. Олесницького “Культурно-освітні змагання “Медичної Громади” (С. 92-93) читаємо: “З багатим пляновим матеріялом і юнацькою енергією приступає до праці культосвітня комісія ювілейного року під проводом т. Беча. За терен свойого діяння вибирає вона не так близькі й приступні читальні Львова й передмість, але в першу чергу численні занедбані села Львівського повіту. І до цієї чорної важкої праці змобілізували весь ідейний актив “М[едичної] Громади”. З технічною допомогою приходить тут “Мед. Громаді” повітовий союз кружків “Рідної Школи”. Кожного тижня дає він для медиків п’ять поїздок у повіт, за те ці медики побіч своїх гігієнічних викладів і курсів проводять на місці загальні збори кружків “Р. Ш.”, роблять люстрації читалень і виголошують “рідношкільні” реферати. В кожну осінню чи зимову неділю сірими ранками роз’їздяться медики по Львівському повіті… Це залізні лицарі будня – ентузіясти праці, що, задивлені в міраж прийдешнього, сірим щоденним трудом і чорною працею будують фундамент народної могучості, що приспані етнічні маси перетворюють у кріпку модерну націю”.

У львівському часописі “Вогні” (1937. – С. 121-131) брат друкує статтю “Мілітаризм скаутінгу і пласту”, в газеті “Спорт” (1937.  – №№ 4, 8, 9) – статтю “Гігієна спорту”.

Цікаві дані до історії Пласту містить братова публікація “Пласт у Перемиській гімназії”, що з’явилася в альманаху “Де срібнолентий Сян пливе”: Пропам’ятна книга ювілею 50-ліття української державної гімназії в Перемишлі, 1888-1938” (Перемишль, 1938).

На кожні ферії та більші свята члени Львівської “Медичної Громади” роз’їжджалися у свої рідні сторони з дорученням проводити гігієнічну пропаганду і культурно-масову роботу, тримати нагляд над спортивним життям української молоді з метою правильності його організації.

Наш брат Любомир-Зенон у часі ферій і свят працював разом з учителькою Катериною Сов’як та агрономом Богданом Кульчицьким у “Читальні” і в Товаристві “Сокіл” села Улично. Читав там реферати, проводив бесіди з історії та літератури, вів санітарний курс. Вечорами організовував збір “Соколів” і руханку. За дорученням Головної Ради Відродження проводив люстрацію уличнянського гуртка “Відродження” (гурток для боротьби з п’янством).

У 1933 році, в роковини боїв Українських Січових Стрільців, брат організовує з товаришами похід на Маківку. Щоб уникнути зустрічі з поліцією, переходять убрід ріку Опір, пробираються вздовж потоку Головчанка у присілок Тухлі – Погар і звідтіля найбільш недоступним боком гори вибираються наверх, до окопів поблизу стрілецької могили. Не дочекавшись товаришів, котрі пішли іншою дорогою і, звичайно, відразу потрапили до рук поліції, ті, що дісталися на Маківку, через Головецько, Коростів, Сколе, Камінку повернулися додому. Побував брат із товаришами також на стрілецьких могилах на Ключі.

Літні ферії 1935 року брат проводив у Таборі на Соколі. Член Булави, він був одночасно таборовим лікарем, референтом гутірок і ватр, інструктором впоряду і рятівництва, бібліотекарем.

“Наш Табор – “Оселя”, – писав тоді в одному з листів, – наче давній “Сокіл”. Вчора я мав промову при ватрі – “Історія визвольних днів”. Це моя друга ватра на Соколі. Тепер збираю програму до веселої ватри і матеріяли до стінної газетки”.

Підготовляючись до ролі виховника на Соколі, складав актуальні “Таборові гутірки”. Хотів вислати їх на конкурс “Видавництва Українського Пласту”.

Попри свої медичні студії, котрі континував із повним запалом, брат із великим зацікавленням читав історію і писав для “Літопису Бойківщини” дослідження про село Улично. “Моє село – повідомляв у листі до І. С. у 1935 році, – це останки староукраїнського племени Уличів, які разом з Дулібами мали тут межі своїх садиб. Я поширюю, аргументую і в дечому перевіряю новими зібраними матеріялами ту цікаву тему, про яку писав навіть М. Грушевський у своїй історії. Він покликується на моє село в І томі…”

Диплом лікаря брат одержав 30 червня 1939 року і відразу, 20 липня того ж року, був призначений на посаду ординатора терапевтичного відділу Дрогобицької лікарні №1. Рівночасно працював над кандидатською (по-тодішньому: докторською) дисертацією “Захворювання робітників Борислава”.

“Не думай, що я загруз у провінціональній сірині будня і потухли в моїй душі всі поривання до росту, – писав у листі до Б. О. 6 вересня 1940 року. – Я прагну всею душею прийти на наукову працю у Львів. Коли лише в мене буде найближча нагода улаштувати мамі життя, я приїжджаю до Вас, мої друзі, щоб разом з Вами працювати і збагачувати наш досвід. Щоб і я міг додати своїм трудом якусь крихту на жертвенник науки.

Поки що, щоб не тратити часу, я цілий потонув в опрацювання теми, яку дістав для докторської праці від професора Панчишина”.

Не до вподоби було завідуючій міськздороввідділом “товаришці” Борисенко, що брат займається науковою роботою. Не зважила і на те, що на його утриманні в Дрогобичі була одинока стара мати. У квітні 1940 року “товаришка” Борисенко звільнила його з лікарні і відрядила у розпорядження Облздороввідділу для призначення в район. І хоч Облздороввідділ не дозволив переводити брата на інше місце, Борисенко не залишила його в лікарні, а призначила спочатку санкомунінспектором, а згодом завідувачем профілактично-санітарно-гігієнічним пунктом Міськсанепідемстанції та, від 14 лютого 1941 року, дільничним лікарем у поліклініці.

У той час у журналі “Червоний Хрест” (1941. – № 3) брата відмічають “за сумлінну роботу в червонохресній організації” як лікаря – активіста Червоного Хреста в Дрогобичі.

Різко змінила його долю війна.

23 червня 1941 року брата мобілізують у Червону армію і відправляють у Білу Церкву, на Київщину. Він працює воєнним лікарем III рангу в 22-ій школі молодих авіаспеціалістів. Із Білої Церкви його переводять до Ворошиловграда, потім до Уральська.

Наприкінці сорок першого року брата викликають у Сталінград, у розпорядження начальника санслужби “Сталінградського окремого округу”.

Тут починається його трагедія.

2-го січня 1942 року брата заарештовують на основі постанови начальника 7-го відділення Окремого відділу НКВД Сталінградського військового округу, ст. лейтенанта “Держбезпеки” Болотіна.

У судовому висновку, складеному слідчим Городецьким, брата звинувачують в участі у націоналістичній організації (ОУН) і в підготовці зради батьківщини.

4-го січня його заточують у внутрішню тюрму № З НКВД Челябінської області, відтак – у тюрму № 7 Верхньо-Уральська, і остаточно – в тюрму № 8/41484 Челябінськ-Івдель, де 11 вересня 1943 року постановою “особливої наради при Народному Комісаріаті Внутрішніх Справ СССР” виносять йому вирок: за антирадянську агітацію – вісім років виправно-трудових таборів.

Два роки допитів, нелюдських знущань, голоду і поневірянь так підірвали здоров’я брата, що він лише сім місяців прожив після засуду.

Пішов зі світу у весняний день – 21 квітня 1944 року.

Ми довго нічого не знали про долю брата. Лише по смерти Сталіна на наші постійні запити зрідка почали з’являтися скупі відповіді.

Наші заходи віднайти могилу брата, щоб перевезти його останки, виявились безрезультатними. Щоб символічно зменшити віддаль розлуки, ми помістили напис про його смерть на стіні нашої родинної гробниці на дрогобицькому цвинтарі, що біля церкви на вул. Івана Франка. Посмертна реабілітація, котра прийшла в січні 1989 року, лише роз’ятрила біль нашого родинного трагізму.

Був наш брат, Любомир-Зенон Беч, добрий, скромний і доброзичливий для всіх. Загинув у розквіті молодих літ далеко на чужині, хоч рідну землю любив понад усе і працював для її добра.

Дрогобиччина – земля Івана Франка. – Дрогобич, 1997. – Т.4: упор. і ред. М. Шалата. – С.269-276.