Наш незабутній Чмоль

(Спомин з приводу 75-ти ліття уродин)

Із нашим незабутнім Чмолем познайомився в 1913 р. у Львові, коли в осені приїхав там на університетські студії. Вперше стрінувся з ним на Загальних Зборах Академічної Громади, на яких його вибрано головою, а мене секретарем.

Академічна Громада це була відома студентська організація, яка об’єднувала всіх студентів вищих шкіл. Вона мала обширне приміщення недалеко університету при вул. Осолінських. Мала велику українську бібліотеку, клюб для читання часописей, організувала дискусійні вечорі. В ній мали приміщення інші організації: Український Студентський Союз, ідеологічні секції, як національно-демократична, драгоманівська – та наукові: філософічна, літературна, історична та інші. В Академічній Громаді все був рух і життя, особливо вечорами.

В тому часі в студентському житті були відомі: Евген Коновалець – голова національно-демократичної секції, Роман Дашкевич, правник – голова драгоманівської секції, Олесь Кульчицький, філософ – голова філософічної секції. Інші відомі в студенському русі були: Котецький, Ничка, брати Степан і Ярослав Індишевські, Дідушок а із студенток – Олена Степанівна та Орися Величко.

Наш Чмоль виявляв особливе заінтересування Пластом, а ще більше військовою справою, хоч у тих часах вона не була популярною між студентством. Видавав місячник “Відгуки”, в якому популяризував військове діло, як важний чинник будови української держави. Для цієї мети зорганізував із студентів, що мешкали в Академічному Домі – пластовий гурток. Щонеділі, замість нормальних сходин, члени гуртка вибирались о 5-ій год. ранку за місто – на т. зв. “Кайзервальд”. Там відбувалися – вправи і військовий впоряд, вчились практично картографії в терені, підходу в різних формаціях проти ворога. Вправи з крісом ми вивчали раз в тиждень в Повітовому Січовому Домі, при вул. Коперника. Там вчились орудувати крісом і стріляти до мети. Весною 1914 року ми одержали стрілецькі однострої, оливкової краски і шапки-мазепинки. Нас приділено до окремої сотні С. С. І. Була це сотня зложена із самих студентів.

Другу сотню на терені Львова зорганізував суперник Чмоля – Роман Дашкевич. – В її склад входила робітнича молодь. Він також вишколював її у військовому ділі, справив їм однострої і шапки, але іншої краски і форми, назвав їх С. С. II.

На Великому Сокільському Здвизі, при кінці червня 1914 р., з приводу 100-ліття уродин Тараса Шевченка, обі групи, разом з іншими з краю, в числі понад 500 учасників машерували вулицями міста Львова. Оваційно витали їх українські маси міста Львова, як зав’язок майбутньої української армії.

Вже в липні – творення української військової формації стало дійсністю. – Прийшло до 1-ої світової війни і до створення леґіону У.С.С. що став зародком пізніших формацій українського війська, як армії У.Н.Р., У.Г.А., київських С.С. та У.П.А. В леґіоні У.С.С. наш Чмоль за свої небуденні організаційні та військові здібності, – набуває ступінь сотника, а в Київських Січових Стрільцях ступінь полковника. Належав він теж до Стрілецької Ради, дорадчого і провідного органу коменданта С.С.-ів, яким був полк. Евген Коновалець.

По першій світовій війні, наш Чмоль був учителем в приватній ґімназії Рідної Школи в Яворові. В тому часі, я вчителював в ґімназії Р. Ш. в Долині. Був це рік 1922 відомий в Галичині з бойкоту виборів до польського Сойму і оживленої акції У.В.О. В осені того року ми оба одержали відпустки і виїхали за границю, – кінчати університетські студії, бо польський державний університет українці бойкотували. Чмоль виїхав до Відня, я до Праги. Прощаючись, ми умовилися вертати по році знова разом до Краю.

В Празі я замешкав із Миколою Саєвичем, сотн. УСС, з яким ми спільно організували Пласт – в Кам’янці Подільському, в році 1919/20. Саєвич допоміг мені одержати стипендію від чеського уряду та влаштуватися в Празі. Рік студій минув скоро. – Я одержав абсолюторію закінчення університетських студій і в порозумінні із Чмолем ми рішили вертатися до край “на чорно”. Тут знову став нам в пригоді сотник Саєвич, він поручив нас обох опіці пана Б. на границі Чехії і Польщі. Наш опікун виробив нам перепустки в міській управі, перевів нас через міст і запровадив на залізничну стацію. Цікаво і пильно обсервувала нас погранична поліція, це завважив Чмоль і порадив нам всісти до окремих вагонів. По дорозі мене турбувала поліція, а Чмолеві вдалося переїхати щасливо, без турбот до Львова. Прощаючись, ми умовилися зустрітися знову, але вже з нашими дружинами в Карпатах – в місцевості Рунґури, недалеко Печеніжина.

Тут перебули ми два літні місяці. – Робили часто короткі і дальші прогульки в гори, бо наш Чмоль був завзятим туристом. Одною з більших, бо тривала 3 дні, була прогулька на Хом’як – через Березів і Микуличин. Під верхом Хом’яка – Чмоль варив на спішно зробленій кухні, у своїх пластових кітлах, – обід. Але ми його не їли…, бо горохова зупа ніяк не хотіла зваритися, тому що варилася під верхом гори. Із невдачі Чмоль був дуже невдоволений. Ми мусіли вдоволитися іншими запасами і ми жартували на цю тему. Зате на другий день вдались йому, за Микуличином, зварити з великим успіхом – пироги з афинами, за що одержав від нас орден з цибулі, як нагороду.

В 1924 році ми знову стрінулися на вакаціях в Карпатах, – цим разом над Лімницею. Він організував перший літний пластовий табір над річкою Кам’янкою, недалеко Підлютого, в митрополичих добрах. Ми з дружиною доїздили туди з Ціневи біля Рожнітова. Сам я перебув в його таборі тиждень і був свідком його розбудови. Режим в пластовім таборі був спартанський. Рано – вже о годині 6-ій всі були на ногах: прорух, купіль у зимній ріці, наказ із розподілом праці, снідання а потім важка цілоденна праця: треба було вичистити великі коров’ячі стайні із кількалітнього гною, мостити дорогу до табору, будувати адміністраційні будинки, вартові будки, поглиблювати плесо ріки, поставити входову браму до табору та інші роботи. До двох тижнів праця була викінчена. Решта – два тижні лишилася на пластові заняття і прогульки. Не всі видержували тверду школу табору, частина покинула табір. Але ті, що видержали, гартувалися духово і фізично на ціле життя.

Любив наш Чмоль мандрувати в гори… Ці мандри були також твердою школою. Могли йти з ним лиш вже загартовані в прогульках, бо не всі видержували його темпо. Перед виходом поділились ми на дві групи – одна під його проводом, що могла робити денно від 30 – 40 км. і друга під моїм, 15 – 20 клм. Перша група мала перейти Високий Бескид і Чорногору з верхами Висока, Говерля і Піп Іван, друга Високий Бескид. По п’яти днях мандрівки, мали ми стрінутися в Скиті Манявськім і відти вже вертатися разом. Пластову гру з підходом і здобуттям Скиту виграла перша група. При вечірній ватрі, яку ми присвятили гутірці про Скит, в імені моєї групи я висказав признання першій групі, яке ми підкріпили трикратним окликом “слава”.

В 1930 році, в часі т. зв. пацифікації арештували Чмоля і держали в тюрмі майже півроку. Розказував мені, по виході на волю, що вільний час в тюрмі використав на вивчення англійської мови, а щоденною руханкою старався вдержати свій організм в добрій фізичній формі. По повороті перенесено його з Яворова, на домагання шкільної кураторії, до Гімназії Рідної Школи в Дрогобичі.

В перший день другої світової війни, коли Німеччина несподівано напала на Польщу, його арештовано і вивезено до Берестя. Коли німці опанували східні території Польщі, він вийшов на волю і повернув до Дрогобича. Коли ж Німці покидали Дрогобич, він не виїхав на захід, – не хотів покидати старенької хворої мами, яка потребувала їхньої опіки. Під большевиками він вчив в середній школі, але все був під гострою контролею НКВД. Весною 1941 року його викликано до Львова на ніби виховну конференцію, – а в дійсності на переслуханий до НКВД. Внедовзі доручили йому знову їхати на конференцію до Москви… По повороті нічого не хотів розказувати, сказав тільки, що не заломився. Вважав, що це передчасно. Дальший свій побут в Дрогобичі вважав за невказаний і тому рішив тікати з родиною, через Карпати до Чехословаччини. Гірський кордон, одначе, був так сильно обставлений пограничною сторожею і тренованими псами, що перехід показався неможливий. Треба було вертатися до Дрогобича… В перший день вибуху німецько-большевицької війни, ще заки подано офіційно про воєнний стан, його арештовано. Вивезено його разом з іншими 50-ти арештованими громадянами на схід. Що сталося з ним, не відомо – до сьогодні. Ніхто з цих арештованих не повернувся ані не дав про себе ніякої вістки.

Вже тут в Америці, в Чікаґо, поширювалися різні версії про його теперішній побут. У фабриці, в якій я працював, стрінув я робітника, що походив з Дрогобича. В розмові, він розказував, що знав проф. Чмолу особисто, що він не пропав, але живе під цю пору в Царгороді, куди він втік ще з одним з Дрогобича. По праці, я пішов з ним до його хати, щоб прочитати лист від його приятеля, що пише про ці справи. Листа, однак він не зміг найти. Дав мені за те адреси інших осіб, які знають про цю справу. Ці радісні вістки я передав дружині Чмоля – Асі. Вона почала оживлену кореспонденцію в цій справі, але безуспішно. Вістки показалися неправдивими. Таксамо невірною показалася друга версія. Повідомила мене дружина Чмоля Ася, що одна знайома пані читала спомини одного польського письменника, який втік із Сибіру. В цих споминах він згадує проф. Чмолу, з яким ніби перебував в тімсамім концентраційнім таборі…. – Я переглянув польські бібліотеки, перечитав усі друковані спомини, переглянув усю бібліографію за останні роки, але ніде не попав на слід нашого Чмоля…

Як станичний Станиці Чікаґо, подав я був пропозицію хлоп’ячому куреневі назвати свій курінь ім. полк. Івана Чмоли. Пропозицію приняли. Кілька років пізніше, курінь при співучасті Дружини Чмоля посвятив прапор свойого патрона, щоб під його іменем йти з життя його ідейними шляхами.

Духова сильветка нашого Чмоля багата змістом. Хрустальний характер, товариський, ідейний, – один з перших організаторів військового діла, виховник пластової молоді, організатор пластових таборів, яким дав був свій питоменний стиль. Він ставив великі вимоги, в першу чергу, до себе самого і тому своїм прикладом наче магнетом з’єднував пластову молодь, яка йшла його слідами. При Січових Стрільцях вимагав залізної дисципліни і безоглядного послуху, – тому не диво, що С. С. стали довірною військовою частиною за Центральної Ради і Директоріяту.

Своєю особою Чмоль доповнює велику трійку в Пласті – Дрота і Сірого Лева, що далеко вийшли поза Матірний Курінь, стаючи духовим добром цілого Пластового Уладу.

Листки дружнього зв’язку. Бюлетень І-го куреня УПС ім. Степана Тисовського. – 1967. – Ч.  1-2 (63-64). – С. 3–6.