90-ліття Дарії Навроцької
Хтось із друзів, пластунів-сеніорів, пригадав мені, що наша найстарша подруга Дарія Навроцька 1-го травня ц. р. закінчила 90 років життя і що з того приводу вона заслуговує на публічне відмічення такого рідкісного ювілею, як вияв пошани до її колишньої громадської праці.
Я пригадую собі, що перший раз я бачив Дарію Навроцьку в домівці “Сокола-Батька” у Львові, при вулиці Руській ч. 20 (дім Т-ва “Дністер”) в 1928 році. Бачив її в гурті поважних сокільських діячів, але особисто її пізнав щойно кілька років пізніше.
У 1928 році в місяці лютому до Львова на короткий час загостив з далекої Канади проф. Іван Боберський, визначний і заслужений організатор українського сокільсько-січового руху в Західній Україні. Він один із перших ініціяторів українського тіловиховання, тобто проруху й спорту. До 1914 року учитель в академічній гімназії у Львові та голова “Сокола-Батька” в рр. 1908-1914. Він також ініціятор і перший організатор закуплення для тіловиховних потреб української молоді величнього сокільського майдану у Львові, а який з доручення уряду Західньої Української Республіки виїхав до ЗСА й Канадиі там затримався на довший час. І тому не диво, що українська громада у Львові його дуже тепло вітала.
Дорогого гостя соколи урочисто вітали окремо в своїй сокільській домівці. Пригадую собі, як чотирикутником у залі уставилися сокільські відділи, а “вулицю” здовж залі, якою увійшов І. Боберський, творили старші учениці під проводом Дарії Навроцької, яка тоді була учителькою тіловиховання в Державній Учительській Семінарії.
У тому ж самому часі, я мав змогу часто зустрічати подругу Д. Навроцьку в пластовій домівці у Львові, на Бляхарській вулиці, де вона часто перебувала, бо належала до “пластової верхівки”, а я туди приходив на сходини, як юнак ІV-го куреня ім. Б. Хмельницького.
Одначе, це моє знайомство з Дарією Навроцькою було, що так скажу, “на віддаль”. Знав її як учительку проруху, яка не дуже любила, як ми – молоді хлопці – залицялися до її учениць.
***
Особисто ближче я пізнав подругу Дарію щойно в 1941 році з початком німецько-більшовицької війни, коли я з дружиною та маленькою донечкою Лесею вертався з Криниці до Львова, щоб почати працю ревізора в Ревізійному Союзі Українських Кооператив у Львові. Тоді сотник О. Навроцький, що був головою Українського Допомогового Комітету в Криниці і не міг ще вертатися до Львова, просив мене віднайти у Львові його дружину Дарію, яка не мала змоги в 1939 р. разом з ним “емігрувати” до Генерального Губернаторства, та передати їй його адресу, малий пакунок і поінформувати її про його життя в Криниці. Це я радо виконав.
З того часу мої і моєї дружини товариські зв’язки з Навроцькими вже не переривалися, а затіснювалися, зокрема тут на новому ґрунті, в Канаді у Вінніпезі, де роками ми разом співпрацювали в Пласті та інших організаціях.
Саме ця дружність зобов’язує мене, з приводу 90-річчя подруги Дарії, сказати про неї хоч кілька слів, щоб пригадати нашій громаді про її життя та колишню її громадську працю. Всі дати з її особистого життя я “запозичив” з її життєпису, який подруга Дарія виготовила для Пласту ще в 1962 році, і за це “зловживання” прошу в неї вибачення.
***
Дарія Навроцька народилася 1-го травня 1893 року в Комарні, малому містечку в Західній Україні, де її батько Осип де Качкенович-Білинський, нащадок т. зв. “ходачкової шляхти” з Білини коло Самбора, був суддею. Мати Антонина, з дому Шемеляк, була учителькою в Самборі.
Початкову науку мала Дарця побирала спершу від батьків, а відтак у Перемишлі, Бережанах, а по смерті батька (в 1907 р.) у Львові, куди переїхала з мамою і своєю бабусею. Тут закінчила 8 клясу Дівочої Школи УПТ ім. Т. Шевченка, а опісля вчилася в Учительській Семінарії Українського Педагогічного Товариства (УПТ), а матуральний іспит склала з відзначенням 12 вересня 1912 року в Державній Учительській Семінарії.
Відтак, як надзвичайний студент, студіювала на філософічному факультеті Львівського Університету, де по двох роках, 4 липня 1914 року, склала іспит на учительку тіловиховання з правом навчання в середніх школах. Рівночасно почала учителювати в школі вправ при Учительській Семінарії УПТ.
У перших днях війни, в 1914 році, Дарія Білинська (дівоче прізвище Навроцької) з мамою і бабцею виїздить на “першу еміграцію” на Моравію, а коли австрійські війська звільнили Львів з-під московської окупації, вона знову вертається до Львова на свою давню учительську працю.
У тому ж часі, 4 березня 1916 року, Дарія Білинська виходить заміж за Осипа Навроцького, що тоді був старшиною Українських Січових Стрільців.
У 1917 році склала кваліфікаційний іспит на учительку народніх шкіл, а в 1919/20 шкільному році вона почала працю в Державній Учительській Мужеській Семінарії у Львові як учителька проруху з приділенням таких же обов’язків на Державних Українських Семінарійних Коедукаційних Курсах, що їх очолював о. Юліян Дзерович. У 1920/21 рр. подруга Дарія, разом із своїм чоловіком закінчили однорічний торговельний курс при Торговельній Школі Т-ва “Просвіти” у Львові, що допомогло їм пізніше у веденні адміністраційних справ у “Червоній Калині”, в Пласті та в інших організаціях.
Праця Д. Навроцької не подобалася польській шкільній владі й тому в 1933 році переносить її зі Львова, на таку ж саму працю до Бучача до Державної Гімназії, де вона працювала до приходу на Західньо-українські землі більшовиків у 1939 році.
Час Другої світової війни Дарія Навроцька перебула у Львові сама, бо її чоловік Осип Навроцький мусів втікати перед більшовиками “на зелено” до Генерального Губернаторства, щоб оминути більшовицьку тюрму й заслання.
Д. Навроцька у тому часі з трудом дістала працю помічника книговода на Львівському Університеті, а з приходом німців до Львова стала книговодом у централі “Народня Торговля” у Львові.
У 1942 році Д. Навроцька повертається до своєї учительської праці, спершу вчить у Державній Дівочій Ремісничій Школі, а від 1 квітня 1943 року переймає управу Державної Школи Садівничок, тобто виховниць дитячих садочків. В березні 1944 року вона мусить все залишити й розпочати разом з чоловіком “довгу мандрівку” в невідоме, в західній світ.
Шлях цієї “мандрівки” – це Криниця на Лемківщині, а відтак через цілу Словаччину до Австрії, Німеччини, а далі через табори переміщених осіб в Баварії, а при кінці 1948 року до Канади, до Вінніпегу, де подруга Дарія перебуває досі.
***
Цей короткий перегляд життя й праці Дарії Навроцької треба ще доповнити хоч кількома реченнями про її пластову та іншу громадську працю.
Членом Тайного Пластового Гуртка при Учительській Семінарії УПТ вона стала зараз після Першого Сокільського Здвигу, що відбувся 1911 року, тобто вона є вже пластункою 72 роки, а звербували її до цієї організації Олена Степанівна і Іван Чмола, тоді ще студент університету.
Іван Чмола був виховником того гуртка, а відтак організатором перших відділів Українських Січових Стрільців. У 1913 році пластунки зорганізували окрему чоту Українських Січових Стрільців під проводом Олени Степанів. У тій чоті була і наша Ювілятка, а чота була при Повітовій Січі у Львові.
Рівночасно проф. Іван Боберський намовив Дарію Навроцьку стати членом Учительського Кружка в “Соколі-Батьку”, який підготовляв цей славний Сокільський Здвиг у 1914 році.
Не маючи змоги бути в чоті УСС, вона відтак включається до комітету, що займався раненими українськими вояками у львівських шпиталях.
У часі “Листопадового Зриву” в 1918 році подруга Навроцька ввесь час працювала у військовій кухні в Народному Домі, де містилася Начальна Команда. За цю працю вона була відзначена відзнакою Української Галицької Армії для цивільних осіб – синій хрест на золотому полі.
У 1919/20 рр., за старанням проф. М. Федусевича, при Учительській Семінарії зорганізовано 3 полк (пізніше переіменовано полки на курені – прим. А. К.) УУПластових Юначок ім. княгині Ярославни, якого наша Ювілятка була опікуном, або зв’язковою. Цю функцію вона виконувала до 1929 року. З того часу Д. Навроцька була членом Верховної Пластової Ради, або Верховної Пластової Команди.
У роках 1927 і 1928 вона була коменданткою жіночих пластових таборів на Соколі, а рівночасно вела адміністрацію журналу “Молоде Життя” аж до розв’язання Пласту польською владою в 1930 році.
За свою пластову діяльність була нагороджена в 1929 році “Пластовою Свастикою Заслуги”. Рівночасно вона була членом Першого Куреня Українських Пластових Сеніорів ім. Степана Тисовського, у цьому курені вона є досьогодні.
У часі тих років проживання у Львові вона працювала активно в “Соколі-Батьку”, Союзі Українок, Учительській Громаді, у кооп. “Червона Калина” (помагала часто своєму чоловікові, який був головним директором цієї кооперативи), була членом кооп. “Народне Мистецтво”, а по розв’язанні Пласту стала членом туристичного Т-ва “Плай”, яке продовжувало виховну пластову працю в дещо іншій формі. Д. Навроцька була скарбником цього Т-ва.
По Другій світовій війні, в Німеччині, на З’їзді Пластунів у Байройті, 20 жовтня 1946 року переведено її верифікацію як пластової сеніорки.
У Канаді, зараз по приїзді до Вінніпегу в жовтні 1948 року зголосилась до Уповноваженого, Головним Пластовим Проводом, на Канаду о. пл. сен. В. Івашка, готова знову до пластової праці.
У Вінніпезькій Пластовій Станиці пл. сен. Д. Навроцька виконувала різні діловодства. Була заступником Станичного, писарем Провірної Комісії Українських Пластових Сеніорів на Канаду, головою Комісії юнацьких проб, провідником Осередку Праці УПС, інструктором ігор і забав для юнацьких виховниць, скарбником Комісії Купна Пластового Дому, скарбником Станиці, членом, або головою Контрольної Комісії, а рівночасно довгі роки вела касові книги та евіденцію членських внесків і оподаткування пластунів, що погодилися патронувати Рідними Школами в Німеччині.
У 1956 році надано Д. Навроцькій Перше пластове відзначення – “Золотий Юрій”. У 1957 р. вона одержала Друге пластове відзначення Куреня – “Срібну Пластову Сокиру”, а в 1974 році одержала “Орден Невгасимої Ватри”. Вона була також іменована Начальним Пластуном членом Кадри Виховників 3-го ступеня вишколу, а в УПСеніорів має ступінь пластуна сеніора керівництва.
Крім пластової праці Д. Навроцька працювала в Т-ві Опіки над Українським Дошкіллям, в Кредитовій Кооперативі Північного Вінніпегу, в Осередку Української Культури і Освіти, в Представництві Виконного Органу Української Національної Ради, у Фонді Допомоги Українців Канади та в інших організаціях.
По смерті чоловіка Осипа Навроцького в 1972 році наша Ювілятка, хоч ще трималася бадьорою, але на здоров’ї почала занепадати. Сьогодні вона перебуває в домі Пресвятої Родини, де має добру опіку, і не зважаючи на похилий вік, все ще цікавиться громадським життям, зокрема пластовим, постійно платить свої членські внески до всіх товариств і організацій, де ще залишилася членом, стала Фундатором Народньої Фундації ім. Т. Шевченка, Енциклопедії Українознавства, є членом катедри св. Володимира і Ольги та втримує далі зв’язок із своїм матірним пластовим курінем.
Ця загальна і далеко неповна інформація про життя і працю пл. сен. Дарії Навроцької хай буде виявом пошани української громади до її Особи в день її 90-ліття, а з тим і подякою за цю довголітню громадську працю, бажаючи їй ще багато сил і здоров’я у дальшому її житті.
Пластовий шлях. – 1983. – Ч.2(69). – С.31-36.