90-ліття Дарії Навроцької

(Спомин із циклю: “Я пригадую собі”…)

Хтось із друзів, пластунів-сеніорів, пригадав мені, що наша найстарша подруга Дарія Навроцька 1-го травня ц. р. закінчила 90 років життя і що з того приводу вона заслуго­вує на публічне відмічення такого рідкісного ювілею, як вияв пошани до її колишньої громадської праці.

Я пригадую собі, що перший раз я бачив Дарію Навроцьку в домівці “Сокола-Батька” у Львові, при вулиці Русь­кій ч. 20 (дім Т-ва “Дністер”) в 1928 році. Бачив її в гурті по­важних сокільських діячів, але особисто її пізнав щойно кіль­ка років пізніше.

У 1928 році в місяці лютому до Львова на короткий час загостив з далекої Канади проф. Іван Боберський, визначний і заслужений організатор українського сокільсько-січового ру­ху в Західній Україні. Він один із перших ініціяторів україн­ського тіловиховання, тобто проруху й спорту. До 1914 року учитель в академічній гімназії у Львові та голова “Сокола-Бать­ка” в рр. 1908-1914. Він також ініціятор і перший організатор закуплення для тіловиховних потреб української молоді величнього сокільського майдану у Львові, а який з доручення уря­ду Західньої Української Республіки виїхав до ЗСА й Канадиі там затримався на довший час. І тому не диво, що україн­ська громада у Львові його дуже тепло вітала.

Дорогого гостя соколи урочисто вітали окремо в своїй сокільській домівці. Пригадую собі, як чотирикутником у залі уставилися сокільські відділи, а “вулицю” здовж залі, якою увійшов І. Боберський, творили старші учениці під проводом Дарії Навроцької, яка тоді була учителькою тіловиховання в Державній Учительській Семінарії.

У тому ж самому часі, я мав змогу часто зустрічати под­ругу Д. Навроцьку в пластовій домівці у Львові, на Бляхар­ській вулиці, де вона часто перебувала, бо належала до “плас­тової верхівки”, а я туди приходив на сходини, як юнак ІV-го куреня ім. Б. Хмельницького.

Одначе, це моє знайомство з Дарією Навроцькою було, що так скажу, “на віддаль”. Знав її як учительку проруху, яка не дуже любила, як ми – молоді хлопці – залицялися до її учениць.

***

Особисто ближче я пізнав подругу Дарію щойно в 1941 році з початком німецько-більшовицької війни, коли я з дру­жиною та маленькою донечкою Лесею вертався з Криниці до Львова, щоб почати працю ревізора в Ревізійному Союзі Укра­їнських Кооператив у Львові. Тоді сотник О. Навроцький, що був головою Українського Допомогового Комітету в Криниці і не міг ще вертатися до Львова, просив мене віднайти у Льво­ві його дружину Дарію, яка не мала змоги в 1939 р. разом з ним “емігрувати” до Генерального Губернаторства, та переда­ти їй його адресу, малий пакунок і поінформувати її про йо­го життя в Криниці. Це я радо виконав.

З того часу мої і моєї дружини товариські зв’язки з Навроцькими вже не переривалися, а затіснювалися, зокрема тут на новому ґрунті, в Канаді у Вінніпезі, де роками ми ра­зом співпрацювали в Пласті та інших організаціях.

Саме ця дружність зобов’язує мене, з приводу 90-річчя подруги Дарії, сказати про неї хоч кілька слів, щоб пригадати нашій громаді про її життя та колишню її громадську працю. Всі дати з її особистого життя я “запозичив” з її життєпису, який подруга Дарія виготовила для Пласту ще в 1962 році, і за це “зловживання” прошу в неї вибачення.

***

Дарія Навроцька народилася 1-го травня 1893 року в Ко­марні, малому містечку в Західній Україні, де її батько Осип де Качкенович-Білинський, нащадок т. зв. “ходачкової шлях­ти” з Білини коло Самбора, був суддею. Мати Антонина, з до­му Шемеляк, була учителькою в Самборі.

Початкову науку мала Дарця побирала спершу від бать­ків, а відтак у Перемишлі, Бережанах, а по смерті батька (в 1907 р.) у Львові, куди переїхала з мамою і своєю бабусею. Тут закінчила 8 клясу Дівочої Школи УПТ ім. Т. Шевченка, а опісля вчилася в Учительській Семінарії Українського Педаго­гічного Товариства (УПТ), а матуральний іспит склала з відзначенням 12 вересня 1912 року в Державній Учительській Се­мінарії.

Відтак, як надзвичайний студент, студіювала на філосо­фічному факультеті Львівського Університету, де по двох ро­ках, 4 липня 1914 року, склала іспит на учительку тіловихо­вання з правом навчання в середніх школах. Рівночасно поча­ла учителювати в школі вправ при Учительській Семінарії УПТ.

У перших днях війни, в 1914 році, Дарія Білинська (ді­воче прізвище Навроцької) з мамою і бабцею виїздить на “пер­шу еміграцію” на Моравію, а коли австрійські війська звільнили Львів з-під московської окупації, вона знову вертається до Львова на свою давню учительську працю.

У тому ж часі, 4 березня 1916 року, Дарія Білинська ви­ходить заміж за Осипа Навроцького, що тоді був старшиною Українських Січових Стрільців.

У 1917 році склала кваліфікаційний іспит на учитель­ку народніх шкіл, а в 1919/20 шкільному році вона почала пра­цю в Державній Учительській Мужеській Семінарії у Львові як учителька проруху з приділенням таких же обов’язків на Державних Українських Семінарійних Коедукаційних Курсах, що їх очолював о. Юліян Дзерович. У 1920/21 рр. подруга Да­рія, разом із своїм чоловіком закінчили однорічний торговель­ний курс при Торговельній Школі Т-ва “Просвіти” у Львові, що допомогло їм пізніше у веденні адміністраційних справ у “Червоній Калині”, в Пласті та в інших організаціях.

Праця Д. Навроцької не подобалася польській шкільній владі й тому в 1933 році переносить її зі Львова, на таку ж са­му працю до Бучача до Державної Гімназії, де вона працювала до приходу на Західньо-українські землі більшовиків у 1939 році.

Час Другої світової війни Дарія Навроцька перебула у Львові сама, бо її чоловік Осип Навроцький мусів втікати пе­ред більшовиками “на зелено” до Генерального Губернаторст­ва, щоб оминути більшовицьку тюрму й заслання.

Д. Навроцька у тому часі з трудом дістала працю поміч­ника книговода на Львівському Університеті, а з приходом німців до Львова стала книговодом у централі “Народня Торговля” у Львові.

У 1942 році Д. Навроцька повертається до своєї учитель­ської праці, спершу вчить у Державній Дівочій Ремісничій Школі, а від 1 квітня 1943 року переймає управу Державної Школи Садівничок, тобто виховниць дитячих садочків. В бе­резні 1944 року вона мусить все залишити й розпочати разом з чоловіком “довгу мандрівку” в невідоме, в західній світ.

Шлях цієї “мандрівки” – це Криниця на Лемківщині, а відтак через цілу Словаччину до Австрії, Німеччини, а далі через табори переміщених осіб в Баварії, а при кінці 1948 ро­ку до Канади, до Вінніпегу, де подруга Дарія перебуває досі.

***

Цей короткий перегляд життя й праці Дарії Навроцької треба ще доповнити хоч кількома реченнями про її пластову та іншу громадську працю.

Членом Тайного Пластового Гуртка при Учительській Семінарії УПТ вона стала зараз після Першого Сокільського Здвигу, що відбувся 1911 року, тобто вона є вже пластункою 72 роки, а звербували її до цієї організації Олена Степанівна і Іван Чмола, тоді ще студент університету.

Іван Чмола був виховником того гуртка, а відтак орга­нізатором перших відділів Українських Січових Стрільців. У 1913 році пластунки зорганізували окрему чоту Українських Січових Стрільців під проводом Олени Степанів. У тій чоті бу­ла і наша Ювілятка, а чота була при Повітовій Січі у Львові.

Рівночасно проф. Іван Боберський намовив Дарію Навроцьку стати членом Учительського Кружка в “Соколі-Батьку”, який підготовляв цей славний Сокільський Здвиг у 1914 році.

Не маючи змоги бути в чоті УСС, вона відтак включа­ється до комітету, що займався раненими українськими воя­ками у львівських шпиталях.

У часі “Листопадового Зриву” в 1918 році подруга Нав­роцька ввесь час працювала у військовій кухні в Народному Домі, де містилася Начальна Команда. За цю працю вона бу­ла відзначена відзнакою Української Галицької Армії для ци­вільних осіб – синій хрест на золотому полі.

У 1919/20 рр., за старанням проф. М. Федусевича, при Учительській Семінарії зорганізовано 3 полк (пізніше переіменовано полки на курені – прим. А. К.) УУПластових Юначок ім. княгині Ярославни, якого наша Ювілятка була опікуном, або зв’язковою. Цю функцію вона виконувала до 1929 року. З того часу Д. Навроцька була членом Верховної Пластової Ради, або Верховної Пластової Команди.

У роках 1927 і 1928 вона була коменданткою жіночих пластових таборів на Соколі, а рівночасно вела адміністрацію журналу “Молоде Життя” аж до розв’язання Пласту польською владою в 1930 році.

За свою пластову діяльність була нагороджена в 1929 році “Пластовою Свастикою Заслуги”. Рівночасно вона була членом Першого Куреня Українських Пластових Сеніорів ім. Степана Тисовського, у цьому курені вона є досьогодні.

У часі тих років проживання у Львові вона працюва­ла активно в “Соколі-Батьку”, Союзі Українок, Учительській Громаді, у кооп. “Червона Калина” (помагала часто своєму чо­ловікові, який був головним директором цієї кооперативи), бу­ла членом кооп. “Народне Мистецтво”, а по розв’язанні Плас­ту стала членом туристичного Т-ва “Плай”, яке продовжувало виховну пластову працю в дещо іншій формі. Д. Навроцька була скарбником цього Т-ва.

По Другій світовій війні, в Німеччині, на З’їзді Пласту­нів у Байройті, 20 жовтня 1946 року переведено її верифікацію як пластової сеніорки.

У Канаді, зараз по приїзді до Вінніпегу в жовтні 1948 року зголосилась до Уповноваженого, Головним Пластовим Проводом, на Канаду о. пл. сен. В. Івашка, готова знову до пластової праці.

У Вінніпезькій Пластовій Станиці пл. сен. Д. Навроцька виконувала різні діловодства. Була заступником Станичного, писарем Провірної Комісії Українських Пластових Сеніорів на Канаду, головою Комісії юнацьких проб, провідником Осеред­ку Праці УПС, інструктором ігор і забав для юнацьких виховниць, скарбником Комісії Купна Пластового Дому, скарбником Станиці, членом, або головою Контрольної Комісії, а рівночас­но довгі роки вела касові книги та евіденцію членських внес­ків і оподаткування пластунів, що погодилися патронувати Рідними Школами в Німеччині.

У 1956 році надано Д. Навроцькій Перше пластове від­значення – “Золотий Юрій”. У 1957 р. вона одержала Друге пластове відзначення Куреня – “Срібну Пластову Сокиру”, а в 1974 році одержала “Орден Невгасимої Ватри”. Вона бу­ла також іменована Начальним Пластуном членом Кадри Виховників 3-го ступеня вишколу, а в УПСеніорів має ступінь пластуна сеніора керівництва.

Крім пластової праці Д. Навроцька працювала в Т-ві Опіки над Українським Дошкіллям, в Кредитовій Кооперативі Північного Вінніпегу, в Осередку Української Культури і Ос­віти, в Представництві Виконного Органу Української На­ціональної Ради, у Фонді Допомоги Українців Канади та в ін­ших організаціях.

По смерті чоловіка Осипа Навроцького в 1972 році на­ша Ювілятка, хоч ще трималася бадьорою, але на здоров’ї по­чала занепадати. Сьогодні вона перебуває в домі Пресвятої Родини, де має добру опіку, і не зважаючи на похилий вік, все ще цікавиться громадським життям, зокрема пластовим, пос­тійно платить свої членські внески до всіх товариств і організацій, де ще залишилася членом, стала Фундатором Народньої Фундації ім. Т. Шевченка, Енциклопедії Українознавства, є чле­ном катедри св. Володимира і Ольги та втримує далі зв’язок із своїм матірним пластовим курінем.

Ця загальна і далеко неповна інформація про життя і працю пл. сен. Дарії Навроцької хай буде виявом пошани укра­їнської громади до її Особи в день її 90-ліття, а з тим і подя­кою за цю довголітню громадську працю, бажаючи їй ще ба­гато сил і здоров’я у дальшому її житті.

Пластовий шлях. – 1983. – Ч.2(69). – С.31-36.