Теодор Данилів: Олександер Тисовський

Одним із маркантних і важливих наслідками явищ у житті галицької вітки українського народу у першій половині 20-го сторіччя були постання й розвиток молодечої організації Пласт.

За п’ять десятків років свойого існування вона виховала тисячі українських юнаків і дівчат у дусі найкращих ідеалів гуманности: любови Бога, любови батьківщини, й пошани національних і пластових авторитетів. Вона виховала в них прикмети людського характеру і оформила їх у свідомих і відданих свойому народові громадян, готових віддати йому все, що найкраще й найцінніше, навіть життя.

Вихованків Пласту можна знайти в рядах борців за волю України під час наших визвольних змагань 1918–1920 р.р., у змаганнях за збереження й всебічний розвиток національної субстанції у міжвоєнному періоді, у підпільно-революційних організаціях міжвоєнного і воєнного періодів, і в наших намаганнях відновити й розбудувати життя української суспільности на еміґрації у країнах нового поселення, на всіх континентах. Немає такої ділянки життя нашої еміґрації, де б не працювали вихованки Пласту, а багато з них займають поважні пости в ньому.

За 50 останніх років, із скромних початків, із невеликої організації шкільної молоді, Пласт виріс у могутню організацію: він перетворивсь у рух молоді, який колись у Краю почав охоплювати також робітничу і сільську молодь і поширюватись на Наддніпрянську Україну; а на еміґрації, поширивсь на всі континенти нашого поселення, гуртує у своїх організаційних рамках щораз ширші кола нашої молоді, одночасно затримуючи в собі всіх тих своїх вихованків, яких молодість проходила “у сиву давнину”, – і всі вони разом творять велику пластову родину, яка невпинною і наполегливою працею виховує новий тип українця, здатний працювати для добра українського народу у цілком змінених обставинах.

Заслуга у виникненні й розвиткові цієї організації належить її основоположникові, опікунові, відданому й невтомному працівникові для її добра, педагогові, ученому, й громадському діячеві – професорові д-рові Олександрові Тисовському, який у серпні цього року відзначує своє 80-річчя.

Народився він дня 9 серпня 1886 р. в родині Василя й Ма-тильди з Балабанів Тисовських.

У родині було четверо дітей: найстарший брат Степан, старша сестра Марія, Ювіляр, і молодший брат Михайло (він помер перед першою світовою війною).

Батько Ювіляра був учителем математики й фізики у чоловічій учительській семинарії у Львові аж до часу, коли пішов на пенсію, з близько трирічною перервою, під час якої був директором учительської семинарії у Сокалі, але цю посаду мусів покинути, бо не міг погодитись із практиками тамошнього польського старости.

Початкову освіту одержав Ювіляр у приватній польській школі учителя німецької гімназії у Львові, Вайґля, звідки перейшов до німецької державної гімназії, а від 3-ої кляси вчився в Українській державній академічній гімназії у Львові і там, 1904 року, склав іспит зрілости (“матуру”) із відзначенням.

Вже в гімназії, Ювіляр інтересувався біологічними науками, не зважаючи на недостачу педагогічного проводу у цій ділянці, і тому, склавши іспит зрілости, він записався на філософічний факультет Львівського університету, вибравши собі як спеціяльність природничі науки (зоологія у проф. Нусбавма, ботаніка у професорів Цесельського і Раціборського, й мінералогія у проф. Дуніковського).

Працюючи у робітні порівняльної анатомії проф. Нусбавма, Ювіляр написав наукову працю, яку надрукавала у своїх анналах Краківська Академія Наук, і на якій основі здобув титул доктора філософії.

Під час своїх університетських студій відбув він курс зоотомії у зоологічній державній станції у Трієсті, а 1912 року, отримавши міністеріяльну стипендію, відбув курс океанографії в Берґені, у Норвегії. Він відвідав також зоологічні городи й музеї в Німеччині.

Свою працю як учитель розпочав Ювіляр 1910 року в німецькому дівочому ліцеї Фанні фон Діттнер у Львові, де його батько, вже як пенсіонер, був директором.

Склавши 1911 року учительський державний іспит, д-р О. Тисовський став заступником учителя, “суплентом”, в Українській державній академічній гімназії у Львові за директури Іллі Кокорудза.

З причини слабкого здоров’я Ювіляра було звільнено від обов’язку військової служби в австрійській армії. Не зважаючи на слабке здоров’я, він не тільки цікавився а й практично займався спортом.

1899-го року померла мати д-ра О. Тисовського.

Ще на шкільній лавці, бувши гімназистом, він почав призадумуватись над методами виховання молоді. І вже тоді його неприємно вражали формалістичні способи виховання у школі. Ці методи він ще більше незлюбив, коли мав нагоду оцінювати їх як молодий учитель. Ідеалізуючи собі покликання вчителя-виховника, він не завагався виступити на публічному форумі проти цих заскорузлих метод виховання.

Вживаючи псевдоніму, 1911 року він помістив на сторінках львівського щоденника “Діло” ряд статей п. з. “З думок чудака”, в яких піддав гострій, забарвленій гумором, критиці згадані методи. Це викликало жваву реакцію і в громадськості і серед учителів. Ніхто не догадався, хто був автором цих статтей; переважала думка, що писав їх хтось, хто визнається у справах і проблемах та в дійсній ситуації у школі.

Але у своїй гімназії Ювіляр не скривався із своїми поглядами; вони були відомі його товаришам праці й дирекції гімназії; про них згодом довідалась і його зверхня влада, Шкільна Краєва Рада, де витворилась про нього така опінія: “Тисовський уважає, що теперішня школа вчить, але не виховує молоді”. Це одначе не мало від'ємного впливу на його учительську кар’єру.

Згідно зі власними поглядами Ювіляр під час навчання у своїй клясі почав уводити нові звичаї з метою усунути пересадну дисципліну а на її місце впровадити якісь більш природні стосунки між: учнем і учителем. Його учні були цим деякою мірою здивовані, але нічого шкідливого з цього для школи не вийшло.

Мабуть у цьому наставленні Ювіляра супроти “старих порядків” у школі треба шукати причини його пошуків за чимось новим у вихованні молоді. Ювіляр, вийшов із патріотичної української родини і був учителем української молоді у таку добу, коли українці Галичини переживали підйом у своєму національно-патріотичному житті, в якому й він брав жваву участь. Тому він не міг думати про поліпшення методів виховання молоді взагалі, йому йшлося про поліпшення методів виховання української молоді і то в напрямку, який був би корисним українському народові.

За умов державного шкільництва Австро-габсбурзької монархії і сильних польських впливів у Галичині, було йому очевидним, що йому не вдасться провести у школі своїх задумів.

Тому він уклав і провів у життя систему позашкільного виховання української молоді, створивши організацію для її “патріотичного, всестороннього самовиховання”. Цю організацію він оформив 1911 року при гімназії, в якій був учителем. А згодом, коли вона розрослася і, принявши назву Пласт, поширилася далеко поза рамки одної львівської гімназії, Ювіляр, разом із своїми помічниками й дорадниками, унезалежнив її від школи. І хоч формально піддав її під омофор одної із українських суспільно-громадських організацій (щоб достосуватись до вимог адміністраційних законів), то в дійсності дав їй тим змогу бути цілком незалежною у проводженні в життя своїх цілей.

Про це інтересно розказує сам Ювіляр у другій частині цієї книжечки.

Хоч Ювіляра передусім цікавили педагогічна праця й проблеми шкільної, а зокрема пластової молоді, він знаходив також час для праці в інших ділянках нашого національного життя.

В “Учительській Громаді” був за головування проф. Юліяна Романчука її секретарем а згодом скарбником, був членом руханкового товариства “Сокіл-Батько” та сокільських “Стрільців”, які потім, 1914 року, виступили на “Шевченківському Здвизі” у Львові. Був також активним членом Наукового Товариства імени Шевченка у Львові.

Коли 1912 р. Товариство “Просвіта” разом із Т-вом імени Петра Могили влаштували курси вищої освіти у Львові, Ювіляр був там викладачем природознавства; а коли 1919/1920 р. постав у Львові таємний український університет, Ювіляр, як один із його професорів, викладав у ньому ботаніку та порівняльну анатомію.

Одначе ці заняття не відривали його від наукової праці і в ділянці своєї спеціяльности він вів досліди, писав і публікував наукові праці, а перелік важливіших із них подається у бібліографії творів Ювіляра, надрукованій у цій книжечці.

Та найбільше уваги, поза своєю педагогічно-науковою працею, присвячував д-р О. Тисовський таки Пластові.

Вибух війни у червні 1914 р. перервав цю інтенсивну, багатобічну, й корисну для української суспільности працю Ювіляра. Він мусів покинути Львів і евакувався до Відня.

У Відні, де вже було багато евакуйованих українців з Галичини, було також багато української молоді у шкільному віці. Для неї дир. І. Кокорудз зорганізував “гімназійні курси”, на яких Ювіляр був одним із викладачів. Але незабаром покликали його до військової служби у 30-тому Львівському полку піхоти, який тоді був розташований біля Ґрацу. Його було приділено до канцелярії шефа санітарної служби полку і на цій праці він перебув до часу, коли австрійська армія визволила Львів від російської окупації. Він був звільнений із військової служби для праці у шкільництві. Ювіляр повернувся до Львова і знов учив у гімназії. На цьому становищі застала його українсько-польська війна.

1919 року помер батько Ювіляра, Василь Тисовський.

Коли на Західно-українських землях утвердилася влада новопосталої Польщі, Ювіляр учив дальше в Українській академічній гіназії у Львові, займаючись активно Пластом та беручи живу участь у інших ділянках українського життя в Галичині і між іншим, як уже було згадано, був професором таємного Українського університету у Львові.

1923 року Ювіляр одружився з панною Іриною Студинською, дочкою професора університету д-ра Кирила Студинського, опікункою дів. пл. полка ім. Марти Борецької.

1923 р. помер брат Ювіляра, Степан, який теж багато заслужився для українського Пласту.

За весь час існування польської держави, у склад якої після упадку Української Народної Республіки входила Галичина, Ювіляр присвячував Пластові особливу увагу.

Він був незмінним головою Верховної Пластової Ради від часу її оснування до хвилі, коли 1930 року Пласт був заборонений польською владою.

Йдучи на зустріч все зростаючим потребам Пласту у систематичному підручнику пластування, 1921 року написав він книжку “Життя в Пласті”, яка аж до сьогодні є “кодексом” пластових принципів, законів, і правил, на яких спирається праця Пласту.

Він теж, разом із деякими іншими провідниками Пласту, був завзятим оборонцем незалежности Пласту, коли з’явились намагання підкорити його під впливи, які могли б викривити а то й знищити основні принципи, на яких Пласт, як рух і організація, був побудований. З перспективи часу це становище Ювіляра показалося цілком слушним і правильним. І завдяки цьому Пласт успішно видержав цю пробу життя.

Коли 1939 р. вибухла друга світова війна і наслідком договору Рібентроп-Молотов західно-українські землі опинились під совєтською владою, Ювіляр залишився у Львові. Під час організації Львівського університету д-ра О. Тисовського призначено професором зоології на катедрі, що її за Польщі займав проф. Гіршлер. Асистентами при катедрі стали українці Романишин та д-р Е. Жарський. В короткому часі Ювіляр став деканом факультету.

Коли вибухла німецько-совєтська війна і Львів здобули німці, університет у Львові деякий час існував по старому, під управою комісії, яку очолював проф. Василь Сімович, а Ювіляр продовжував бути деканом. За якийсь час одначе німецька влада зорганізувала із природничого факультету університету і Сільськогосподарської Академії в Дублянах під Львовом вищі Рільничо-господарські курси у двох окремих інститутах, у Львові і Дублянах. Проф. Василь Міліянчук став деканом Львівського інституту, а Ювіляр його заступником.

Коли наближалась лінія фронту до Львова, Ювіляр з дружиною евакувався як університетський професор наперед до Криниці а згодом до Відня. У Відні спершу замешкав у свойого сина, а потім вдалося йому знайти мешкання для цілої родини. Тут з великим трудом одержав він дозвіл працювати у Зоологічному інституті Віденського університету, але не діставав ніякої платні.

У Відні пережив він страшне бомбардування міста на початку 1945 р., і тоді втратив мешкання та майже все майно.

В окупованому аліянтами Відні довелось Ювілярові жити в дуже тяжких обставинах, які погіршились ще важкою хворобою його сина.

Все це вплинуло на те, що Ювіляр розпочав заходи, щоб виїхати за океан, але заходи продовжувались а результату не було.

Тимчасом вдалося Ювілярові дістати мешкання у Відні, ціла його сімя одержала австрійське громадянство; вкінці австрійська влада признала йому пенсію університетського професора.

Тому Ювіляр зрезиґнував із виїзду за океан і залишився в Европі. Живе він із дружиною і сином Юрієм (доктором музикології) у Відні і бере жваву участь у громадському житті українців Австрії. Він очолює УМХС та КоДУС у Відні і є членом Президії Союзу Українців Австрії.

З великим інтересом слідкує він за розвитком Пласту у світі, і, не зважаючи на свій похилий вік, не маючи ніякої допомоги у бюрово-канцелярійній праці, сам веде багату кореспонденцію із пластовими керівниками та пластовим братерством на всіх континентах.

Важкі життєві переживання, зокрема під час останньої війни, болючі родинні втрати, не зламали Ювіляра, – він бадьорий і життєрадісний.

Це він завдячує своєму лагідному, погідному характерові, своєму життєвому оптимізмові і своїм принципам, яким він завжди і за всяких умов залишався вірним, у всьому своєму житті, і в своїй праці для Пласту зокрема.

У своїх споминах про особисте й родинне життя та свою наукову працю й суспільно-громадську діяльність Ювіляр в одному місці так пише:

“Коли-небудь у воєнному часі залишалася мені свобідна від життєвих клопотів хвилина, я все роздумую над моєю науковою проблемою (на цю тему написав він наукову працю, яка все ще залишається в рукописі – Т. Д.), навіть у бункрі підчас летунських налетів. Це мене успокоювало й усувало журбу про хліб насущний”.

А у своїй книжечці “Під розвагу молоді”, виданій у Львові 1914 р., Ювіляр м. і. пише:

“А ... ще скажу, що по найглибшому мойому переконанню не бажав би я ніколи, навіть у випадку біди, нищити чи присипляти якунебудь силу, бо вже саме те, що вона є на світі, доказує, що для неї визначена якась праця до виконання, праця, якої може ніяка інша сила не змогла би виконати” (стор. 3).

“Я ... не переймаюся ніколи закидами чи висловами чиєїсь ненависті до мене... А що ніколи нікому нічого злого я не зробив то й ніхто не має причини з ненависті робити мені докорів, отже зовсім спокійно, рівнодушно можу оцінювати те, що хтось другий про яку-небудь справу говорить. Що дальше – висказуючи свій власний погляд я ніколи не горячкуюсь, бо так мені видається, як в тім погляді висказана правда, то щоб тисячі противників, даруйте за висказ, на головах ставало, воно так станеться як я сказав. Не моя в тім сила – а сила правди” (стор. 4).

“Чому то ця славна “праця для ідеї” мусить все опиратись на ненависті до чогось? Дивний то... пересуд, що правдиво добрий, ідейний чоловік мусить обганятись від ворогів як олень від гончих псів. І потім виходить з того, що як не жерешся з другими, не сваришся, не лаєшся, то ти безідейний. Відси патріотизм це – менше любов до рідного, а головне – ненависть до чужого ...” (ст. 7).

“Вертаючись до предмету, зверну увагу, що природним наслідком тої неможливості дійсного критицизму у людей, які беруть діяльну участь у суспільній боротьбі, є те, що вони не мають правдивої моралі. В своїх душах вони все удержують воєнний стан: їх мораль є мораллю війни, значить, в них є геройські пориви до виконування справедливості, до здобування прав добру, красі, до помагання бідним, угнете-ним, невільним, до рятування недужих, умираючих і пр. і пр. та те все перемішане з вибухами ненависті, шовінізму, звірячої жорстокості супроти ворогів – суспільних, національних, політичних і особистих – словом війна, страшна, зажерта, жорстока і – вічна війна” (стор. 13).

“Вона, ця молодіж, не має сили видістатися із розгару боротьби, вона не розуміє просто, щоб можливе було серед безмежного поля боротьби найти горбок, на якому можна би стати і критичним оком обняти цілу боротьбу і побачити звідтам, що таке люди, а що ідеали, самі для себе – ті ідеали, що на устах і в того, що дає себе розпинати на хресті і палити на кострі, і мучити по вязницях і засланнях, і в того, що підступно мордує свойого противника ...” (стор. 13–14).

Ті й багато інших золотих думок, які характеризують автора як людину, можна знайти у згаданій книжечці та в інших публікаціях Ювіляра. Всі вони свідчать про нього як благородну людину, яка турбується майбутнім свойого народу та його молоді зокрема, а думки його, висловлені перед 50-ти з лишком роками, не втратили своєї актуальности і сьогодні.

Коли ж говорити про роль і значення Ювіляра як основоположника Пласту і творця його ідейних положень, то найкраще запитувати опінію Начального Пластуна, Северина Левицького, який у своєму “Нарисі історії Пласту” (В-во “Молоде Життя”. Мюнхен 1966) так пише про нього:

“Тисовський – холодний та послідовний інтелектуальний чинник організації і її властивий творець.. . зробив передусім велику підготовчу теоретичну працю. Схема організації та степенування пластових занять, опрацьовані ним завжди до деталів, визначили наперед увесь зміст і форму. Він трактував Пласт як виховну систему, що, як і кожна виховна система, мала дати наслідки щойно після довшого часу. Він автор першого пластового підручника “Пласт” виданого у 1912 р. у Львові, а потім посібника “Життя в Пласті” (1921), на основних ідеях якого виросла вся многогранна організація Пласту. Молодь, ведена Тисовським, ішла, через працю над собою, до вироблення характеру...”

Професор О. Тисовський щасливий, що дожив того часу, коли укладена ним виховна система Пласту дала свої чудові наслідки у вихованні української молоді. І хіба не буде кращої для нього приємности, як та, коли українська суспільність, у 80-річчя з дня його народження, привітає його із успіхом твору його духа і праці – Пласту.

Основоположник Пласту: До 80-річчя з дня народження професора д-ра Олександра Тисовського / уклав Теодор Данилів. – Мюнхен, 1966. – С.5-16.