Розповідь Михайла Сергійовича Бачинського про свою родину

Згадувати минуле, особливо коли це торкається трагічних обставин близьких та рідних людей – нелегка справа! Та й чи можна все точно відтворити у пам’яті? Ад­же в час, коли відбувалися ті події, я був ще дитиною. Водночас дитяча пам’ять до подробиць фіксує емоційно пережиті моменти, приміром, пригадую, як до нас у с. Велика Харуча після арешту батька прийшов гарно одягнений у цивільний плащ чоловік і розпочав мене допитувати: “Де твій тато? Хто до вас приходить? Хто вам пише?” Коли розстебнув плащ, я помітив на ньому військову форму. Мені тоді було десять років.

Згодом, на засланні, дещо розповідала мені мама Марія Никанорівна Бачинська (1893–1956), що походила з роду Білошицьких, а також рідні та знайомі. Згодом, ко­ли стали доступними деякі матеріали закордонної преси, спецфонди бібліотек, а го­ловним чином слідча справа мого батька (№ 147168), я багато почерпнув інформації про історію мого роду. Всі оті матеріали і лягли в основу моїх спогадів про батька, про рідних дядьків Євгена, Бориса та Леоніда Бачинських, яких я ніколи в житті не бачив.

Наш рід походив із села Бачини, що близько Кульчиць, де народився гетьман Пет­ро Сагайдачний (тепер Самбірський район Львівської області). Від назви села й пішло наше прізвище – Бачинські. Колись давно наш пращур переїхав у сотенне містечко Умань на Поділлі, а прапрадід – на Катеринславщину, де зажив від грома­ди великої поваги. Мій прадід Степан Бачинський став генералом царської армії і не­подалік Катеринослава заснував хутір Бачина.

Мій дядько Євген Бачинський, автор багатьох спогадів про Євгена Коновальця, які виходили під псевдонімом Бачина-Бачинський, так описував історію заснування нашого родинного гнізда: “…Хутір Бачина – так називалося і наше родинне гніздо на Лемківщині [правильно – Бойківщині], а потім маєток діда Степана Петровича Бачинського в “Новомосковщині” або “Самарі”. Ця остання “Бачина” ще існує, хоча палац погорів. Тепер біля се­ла Труднищини є лише маленький хутір та залишки кам’яних льохів і, серед осо­корів, цвинтар нашого роду. Там минуло моє і братів дитинство. Востаннє я був там в 1908 році напередодні еміграції за кордон” (“Євген Коновалець та його доба”, Мюн­хен, 1974).

Мій дід Василь Бачинський мав біля станції Ігрень на Катеринославщині великий наділ землі. У нього та його дружини Олімпіади Іванівни Бачинської було четверо синів – розумних, красивих, сильних, інтелігентних. У їхніх жилах пульсувала ко­зацька кров, даючи силу і натхнення на самопожертву в ім’я національної ідеї. Кожен з них зробив усе, що міг для України. Жоден з них не дбав про особисте збагачення та спокійне життя, хоч цього легко було досягти. Маючи царський привілей на безко­штовне навчання (були дітьми героя російсько-турецької війни), всі сини закінчили кадетський корпус і здобули вищу освіту. Володіли кількома європейськими мовами, Хоч у ті часи українська мова була принижена, вони її шанували і любили, і завше нею користувались у розмовах між собою та в товаристві. Брати підтримували тра­дицію свого роду – не вживали ні горілки, ні вина, не палили, що було тоді досить рідкісним.

Першу згадку про батька Сергія і дядька Євгена я віднайшов у часописі “Рідний край” (ч. 165, 9 серпня 1922), де автор (наведені лише його ініціали – В. С.) у статті “Листок на могилу Михайла Комара” пише: “Пам’ятаю його радість, як я переслав йому комплект військового журналу “Михайловець”, що виходив щось років з вісім і видавався юнкерами Петроградської Михайлівської Школи, під редакцією Євгена Бачинського, і в котрому, хоч під суворою військовою цензурою, поміщено низку перекладів, переробок з української літератури – як віршів, оповідань, описів, заміток, а особливо досить просторий курс української літуратури, надрукований у тім журналі в 1904 р. і написаний Сергієм Бачинським. І небіжчик М. Комар писав, “що давно так не радів, читаючи писання молодих авторів. Дай Боже їм всього хоро­шого в житті”.

Найстарший з братів Євген Васильович Бачинський (1878 р. н.), закінчивши кадетський корпус та Петроградську Михайлівську Артилерійську школу, служив підпоручиком у царській армії. У 1905 р. за участь у повстанні військового гарнізону Осовецької фортеці був заарештований. Звільнившись із в’язниці, виїхав до Швейцарії, звідти перебрався до Парижа, де поселився разом із братом Сергієм. У роки першої світової війни дядько Євген редагував у Лозанні журнал “LaRevueUkrainienne”.

Під час національно-визвольних змагань Євген Бачинський у 1918 р. став консу­лом УНР у Швейцарії. У Женеві закінчив теологічний інститут, вивчився на місіоне­ра і з того часу їздив організовувати українські православні парохії у Швейцарії, Бе­льгії та Німеччині.

Із зародженням Української автокефальної православної церкви митрополит Василь Липківський назначив його своїм представником на європейському зарубіжжі.

Симон Петлюра в листі до Євгена Бачинського від 6 червня 1925 р. писав: “Вітаю вашу згоду – по пропозиції митрополита Василя Липківського стати офіційним представником Автокефальної Церкви за кордоном Р. S. Рекомендую обережність у лис­туванні з митрополитом В. Липківським, а найпаче не давати ніяких натяків на Ваше близьке знайомоство з “українською контрреволюцією” ні з “петлюрівськими агента­ми”, бо це могло б мати неприємні наслідки для Вашої діяльності” (Мартирологія української православної церкви. – Т. І. – 1987). З цього листа, якого передав Симон Петлюра через надійну людину, випливає, що Євген Бачинський співпрацював з уря­дом УНР в екзилі.

У Женеві він організував українське видаництво. Тут виходив церковний журнал “Благовісник” – орган представництва Української автокефальної православної церкви за кордоном, що друкувався французькою та українською мовами. Кілька примірників цього церковного журналу за 1925–1926 рр. зберігаються у Львівській науковій бібліотеці НАН України імені В. Стефаника.

Як представник Української автокефальної православної церкви Євген Бачинський брав участь у всесвітньому церковному конгресі в Стокгольмі. У Женеві об’єднав на­вколо себе українське студентство і заснував “Клуб”, був його жертводавцем. У “Клубі” проходили різні збори та святкові вечори української громади. Членами “Клу­бу” були Євген та Ольга Коновальці, Михайло Кушнір (Богуш) та інші. Євген Ба­чинський – фундатор і почесний член студентського товариства “Україна”, був чле­ном Комітету Міжнародного Червоного Хреста.

У 30-х рр., щоб забезпечити сім’ю, він працював у Телеграфній агенції, а весь віль­ний час віддавав українській справі. Допомагав Є. Бачинський Євгенові Коновальцю та Михайлу Богушу видавати програмний журнал ОУН “Розбудова нації”. З 1930 р. почав видавати невеликим тиражем журнал “Еклезія”, завданням якого було поширен­ня і розбудова української православної церкви. Писав статті до газети “Трібюн де Женев”, де розповідав про українські звичаї та традиції. Цікавим є те, що власну садибу з будинком він назвав “Бачина”. Там часто збиралися українці, садили дерева, прово­дили свої зустрічі. Там же дядько написав свої спогади “Євген Коновалець у Женеві"”.

Українська громада за кордоном за участю Є. Бачинського зверталась неодноразово до Ліги Націй з проханням захистити українців Галичини від польського терору та полонізації. В 1955 р. Євген Бачинський став єпископом Української автокефальної православної церкви. Помер у сані єпископа у 1978 р. у Швейцарії, де й похований.

З розповідей мами пам’ятаю, що родовий майоратний хрест бабуся Олімпіада передала своєму другому за віком синові Сергію, себто моєму батькові, який народився в 1879 р. Збереглася фотографія, на якій зображені брати Євген та Сергій. Їм тоді було по 12-13 років і обидва виглядали майже однакового віку. З того можна судити, що Євген народився у 1877, а можливо, 1878 р.

Дядько Леонід, третій син Бачинських, народився 28 лютого 1890 р. у Катерино­славі. Після закінчення кадетського корпусу та Київського університету жив у столиці України. Коли почалася лютнева революція 1917 р., він одразу подався до армії УНР і став старшиною. Брав участь у боях за Київ, потім його назначили помічником міністра військових справ. Виїхав із Києва як особистий охоронець поїзда, яким ева­куювався уряд до Вінниці, а пізніше до Кам’янця-Подільського.

У тимчасовій столиці України, якою стало це місто, крім урядової праці, Леонід виконував обов’язки асистента на агрономічному факультеті Українського Державного Університету. Перед приходом большевиків у 1920 р. у Кам’янець-Подільський Рада Університету вирішила частину своїх викладачів відправити на Захід, щоб вони не потрапили в руки більшовиків. Дядько Леонід спеціально залишився для зв’язку між Заходом і Сходом України. Ніхто ж тоді і гадки не мав, що Український Уряд поки­дає місто назавжди.

Леонід Бачинський про оті події писав так: “Більшовики зайняли Кам’янець-Подільський у перших днях червня 1920 р. Зразу призначили комісара університету й секретаря Ради професорів (студента Мізіна); вони негайно провели реєстрацію всіх, хто залишився в університеті, й видали нам посвідки з серпом і молотом на печатці, які служили нам перепусткою до університету Вночі 10 червня 1920 р. мене ареш­тували й відправили до чека”.

В чека, куди привели Бачинского, начальник групи військ району жид Андрєєв змушував його давати відповіді російською мовою: “Нє понімаю, на етом язике (по-українськи) – згадував дядько, – бейте єво в зуби, чтобї говоріл по русскі!

Тодішньої ночі заарештували шість осіб. Ось що далі писав Л. Бачинський: “Що­ночі виводили в’язнів по кілька разів на допит, або просто на вічний спочинок, який виконували агенти чека тут же на подвір’ї проти наших заґратованих вікон. Нічні крики, плачі й благання: “Товариші, єй-Богу я не винен!”, “Рятуйте!”, “Не убивайте!” – шматували наші душі. Божевільні крики, биття, тягнення в’язня силоміць сходами, а потім коротка пауза й стріл – були щоденними явищами”.

Завдяки друзям та щасливому випадку, Леонід Бачинський вирвався з тюрми і нелегально перейшов радянсько-польський кордон.

Після поразки національно-визвольної війни він жив у таборі інтернованих стар­шин війська УНР у Тарнові. Там запізнався зі скаутською організацією Пласт. Почав активно працювати в організації української молоді і все подальше життя присвятив вихованню молодого покоління, свято віруючи, що нащадки все-таки здобудуть неза­лежну Україну.

Західна Україна на той час була окупована Польщею. В 1921 р. Л. Бачинський приїхав на прапрадівські землі – Самбірщину. У селі Лука при школі, якою керував, організував перший пластовий курінь.

З 1923 р. переїхав у Закарпатську Україну. Спочатку працював у Виноградові, а з 1924 р. – в Ужгороді при торговельній академії, а ще трохи пізніше в гімназії. Бага­то зробив у реорганізації існуючих пластових гуртків та створенні нових. Уже в 1926 р. на Закарпатті було 28 пластунських куренів, душею і натхненником яких був Леонід Бачинський. Він не тільки був командантом українського пластунства Закар­паття, але й став зв’язковим українського пластунства Закарпаття з пластунами Гали­чини та Чехо-Словаччини. Редагував українську частину журналу “Пластун”, видавав пластові календарики і різні посібники.

Разом з Богданом Алиськевичем, Остапом Вахнянином та іншими провідниками закарпатського пласту Леонід Бачинський вів постійну боротьбу з москвофілами й мадярами, яких підтримував чеський уряд. За те зазнав переслідувань від поліції.

Весною 1928 р. під час освячування Народного дому “Просвіти в Ужгороді кін­ний курінь пластунів проїхав через усе місто в козацьких строях. Цей похід не прийшовся до смаку не тільки чеській владі, а й москвофілам. Вони зробили все, щоб усунути Леоніда Бачинського від редагування “Пластуна” і вивести з уряду головної управи “Скаутів Підкарпатської Руси”. Проте скаутмайстер далі працював з молод­дю, хоч без титулів і чинів. У 1929 р. Л. Бачинський зорганізував українську пласто­ву делегацію і завіз її на світовий скаутський з’їзд (“джемборі”) до Беркінггена в Англію, за що одержав скаутські нагороди.

Діяльність професора Л. Бачинського в Закарпатті обірвалась в один день, коли йому веліли за 24 години залишити назавжди не тільки Ужгород, а й Чехо-Словаччину. Що послужило причиною для термінового виселення його з країни – йому не пояснили. Леонід Бачинський виїхав у Швейцарію до брата Євгена, що жив тоді в Женеві. З Женеви переїхав до Перемишля, де обійняв посаду директора гімназії, а пізніше – Дівочого інституту. І знову взявся за організацію пласту, написав кілька праць про виховання пластунів, зокрема “Наші табори”, “Порадник впорядчика”, “Доб­ре поведення” та ін.

На початку 30-х рр. пластуни Галичини провели спільні змагання з пластунами Волині біля міста Рівного. Після цього польський уряд заборонив українцям скаутсь­кі організації. Відтоді “Пласт” прийняв таємні форми діяльності, але кожного року на літні збори з’їжджались юнаки та дівчата. Командантом таборів на всю пограничну округу був Л. Бачинський. Він виховав цілу плеяду чесних, сміливих, відданих Україні патріотів, які влилися в ряди ОУН, а пізніше – УПА.

Професор Леонід Бачинський провів 30 пластових таборів, з них 18 – на посаді коменданта.

Очолюючи відомий Дівочий інститут у Перемишлі, організував там “Товариство опіки над молоддю”.

У воєнні роки переїхав з дружиною і дочкою Іриною до Ярослава, де став дирек­тором торговельної школи. Незабаром видав книжку “Готовсь!”, в якій відповідно до військового часу описав методи підготовки скаутів.

Леонід Бачинський у пласті співпрацював з батьком і сином Старосольськими, не раз зустрічався з ними на нелегальних пластових зборах, як це було у маєтку митрополита А. Шептицького в Остодорті.

З наближенням до Ярослава радянських військ Леонід Бачинський виїхав до пів­нічної Німеччини, де організував два пластові курені, а сам став курінним суддею. В 1947 р. був відповідальним за делегацію українського Пласту на міжнародні змагання у Франції.

Перебравшись до США, Леонід Бачинський в 1952 р. у Клівленді заклав перший пластовий музей, багато праці також вклав в організацію Архіву української громади.

За свою пластову діяльність Леонід Бачинський був нагороджений багатьма наго­родами, зокрема Хрестом “За значне діло”, орденами “Пластова сокира” та “Вічний вогонь”, найвищими орденами Святого Юрія в сріблі й золоті.

За публіцистичну й наукову працю у 1923 р. професора Леоніда Бачинського було обрано дійсним членом Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. За участь у визволь­них змаганнях йому вручили Воєнний Хрест та Хрест Симона Петлюри.

У 1976 р. О. Фединський видав “Бібліографічний покажчик Української преси по­за межами України”, в якому поет Богдан Кравців зокрема писав: “Заходами і в рам­ках діяльності очолюваного проф. Леонідом Бачинським Українського Музею-Архіву у Клівленді появляється постійно, почавши з 1966 року, “Бібліографічний покажчик Української преси поза межами України”. Досі з’явилося чотири таких видання: за 1966, 1967, 1968/69 і 1970/71 роки”.

У листі до дочки Інни, яка жила у Польщі, Леонід Бачинський в 1969 р. писав: “Тут нам, старшим віком, нелегко жити, бо пенсія мала, а залежить вона від того, хто скільки літ працював і платив вкладку… Богу дякувати, що жию… Не так укладаєть­ся, як хочемо… Мене дуже звеличали та нагородили срібним Хрестом за мою гро­мадську, педагогічну та виховну працю. Та мене все це не радує. Хотів би побачити тебе та своїх онуків. Вже трачу віру у це”. На жаль, зустрітись з ними не судилося. Не побачив він ні дочки, ні онуків. Помер Леонід Бачинський 25 червня 1989 р. у пансіонаті для одиноких і перестарілих людей і похоронений в американському м. Бавнд-Бруку на українському цвинтарі. Газета “Свобода” від 8 серпня 1989 р. писала: “Закінчилися 93 роки (99 – М. Б.) життя, наповненого до меж можливости задумами, починами, діяльністю на найбільш відповідальних громадських постах… Леонід Бачинський “Примружене око” – нероз­ривна частина семи декад історії українського Пласту… мав мету виховання нової ук­раїнської Людини. Вчений та популяризатор широкого діапазону, громадський діяч, музейник, організатор… піднявся до вершин жертвенної ідейності та невсипучої праці у своїй пластовій та життєвій мандрівці”.

Найменше відомостей поки що вдалося зібрати про дядька Бориса Васильовича Бачинського (1883–1938), людини важкої, неласкавої долі. У 1905 р. був заарештова­ний царською поліцією замість брата Сергія. У роки Української Народної Республіки Борис з братами перебував у Києві і працював у господарському відділі уряду УНР. Коли уряд евакуювався з Києва, Борис також виїхав із столиці у Кам’янець-Подільський. З наближенням більшовиків, дядько Борис вирішив переїхати до Катеринослава, щоб жити біля матері. Незабаром померла його дружина, і Борис залишився з од­норічним сином Ігорем. Одруження з сестрою померлої дружини допомогло йому ви­ховувати сина. Крім того у них народилася дочка Ірина.

У 1924 р. органи ГПУ заарештували Бориса Бачинського і засудили до семи років тюремного ув’язнення. Після звільнення він працював бухгалтером у Дніпропетровсь­ку, дружина вчителювала, ростили двійко дітей. Весною 1938 р. Бориса Васильовича заарештовали вдруге, а дружину звільнили з роботи. 24 жовтня 1938 р. Верховна ко­легія Верховного Суду СРСР засудила Б. Бачинського до розстрілу. У 1959 р. його реабілітовано посмертно.

У Дніпропетровському державному історичному музеї встановлена піраміда пам’яті загиблим під час сталінських репресій. Там є також фотографія Бориса Васильовича Бачинського.

Мій батько Сергій Васильович Бачинський народився 26 лютого 1879 р. у с. Чечелівка під Катеринославом. Після закінчення кадетського корпусу в Орлі навчався у Петербурзі в Михайлівській Артилерійській військовій школі та в лісному інституті. У столиці Російської імперії він організував у 1902–1905 рр. гурток студентів-українців, які цікавилися українським питанням та соціалізмом. Проводив політичну роботу серед студентів, військових та робітників. Належав до партії “Земля і Воля”, а пізніше до соціал-революціонерів (есерів).

Під час літніх канікул їздив по Катеринославщині та по селах від Херсона до Таганрога і вів агітаційну роботу як українець та соціал-революціонер, проводив неле­гальні мітинги, гуртував українську молодь проти російського панування, за що царська поліція вирішила його заарештувати. Трапилося так, що Сергія Бачинського не було вдома, то поліція забрала молодшого брата Бориса. Сергій змушений був емігрувати до Франції. У Парижі закінчив математичний факультет університету та агрономічний інститут у місті Тулузі. Працював у Франції на високих педагогічних посадах, підтримував зв’язки з українцями. Одружився, мав дочку Ганну.

Весною 1917 р. С. Бачинський разом з емігрантами через Архангельськ повернув­ся в Росію, а звідти – на Україну, до свого рідного Катеринослава. У липні став го­ловою Катеринославського комітету українських есерів, а через місяць головою комі­тету партії есерів трьох губерній (Катеринославської, Херсонської та Таврійської).

Від цих губерній його обрано на Перші Всеросійські Установчі збори, а також чле­ном ЦК партії українських соціалістів-революціонерів. Влітку 1917 р. С. Бачинський став членом Центральної Ради. Переїхав до столиці України, працював у видавництві газети “Боротьба”.

Після проголошення Гетьманщини та приходу німців повернувся у Катеринослав, де редагував часопис “Республіканець”. У серпні 1918 р. опублікував статтю, в якій, зокрема, писав: “Як більшовики можуть силою брати Катеринослав та інші міста Ук­раїни, коли більшовики самі говорили, що Україна має право влаштовувати своє са­мовизначення аж до відокремлення?

Сергія Бачинського дуже хвилювало селянське питання. З його ініціативи було проведено два з’їзди селян Катеринославщини. Усі роки Великого Зриву, утвердження Української Народної Республіки мій бать­ко жив проблемами свого українського народу, виражав його надії і сподівання. Гро­мада півдня України обрала його до Трудового Конгресу – своєрідного парламенту, сформованого з депутатів від селян, робітників, залізничників і трудової інтелігенції. Сергій Бачинський як член Президії Трудового Конгресу мав щастя зачитати Декла­рацію (Універсал) про злуку Українських земель в єдину Соборну Українську Народ­ну Республіку. Він був представником від Наддніпрянської України, а його родич Лев Бачинський, адвокат з Станіславова (тепер Івано-Франківська), – від галичан, який виголосив Декларацію Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Трудовий Кон­грес затвердив Акт Злуки УНР та ЗУНР у єдину УНР.

Тим часом більшовики вже підходили до Києва і на початку лютого 1919 р. уряд УНР евакуювався до Вінниці. Сергій Бачинський в числі української делегації виїхав до Одеси на переговори з Антантою, яка, висадивши десант, зайняла південну части­ну території України між Дністром і Бугом.

У лютому 1919 р. Сергій Бачинський став товаришем (заступником) міністра іноземних справ Директорії і членом уряду. Між ним і Володимиром Винниченком ви­никла суперечка: батько стверджував, що вести одночасно переговори з Антантою та більшовицькою Москвою недоцільно, настоював на зустрічі Симона Петлюри з представниками Антанти.

Після прибуття до Кам’янця-Подільського Сергій Бачинський надавав допомогу Іванові Огієнку в організації Українського Університету, який відкрився у жовтні 1918 р. Влітку 1919 р. вони організували курси для вчителів при університеті, де С. Бачинський читав лекції. Він був деканом сільськогосподарського факультету, чи­тав лекції з математичного аналізу на фізико-математичному факультеті, був деканом природничого факультету та завідувачем кафедрою ентомології, а також був членом Правління Університету. Разом з керівництвом університету (Іваном Огієнком, Васи­лем Бєдновим, Павлом Зайцевим) евакуювався у 1920 р. до Польщі. Зупинився у м. Тарнові біля Кракова, де знаходився уряд УНР. Тут він приєднався до спроби об’єднати всі українські партії та створити дієздатний верховний орган народної вла­ди. Було обрано Раду Республіки (РР) та Президію Ради Республіки з трьох чоловік. Головою Ради Республіки став Іван Фещенко-Чопівський, товаришем голови – Пилипчук, а першим секретарем – Сергій Бачинський.

Опублікована “Відозва до українського народу” була найбільш яскравим антира-дянським актом РР. 30 квітня 1921 р. вийшла друга “Відозва” за підписами І. Фещенка-Чопівського і С. Бачинського. За тими ж підписами місяць перед тим, 30 бе­резня 1921 р., виданий “Регулямін ради Республіки”, а 25 березня 1921 р. прийнята “Декларація Правительства Української Народної Республіки”.

У 1921 р. батько виїхав на Волинь, де зібралися такі видатні українські діячі, як генерал Сальський, С. Письменний, Волинець, Ст. Скрипник, Д. Александрович, Б. Козубський. Працюючи агрономом Крем’янецького повіту у пограничних із Радян­ською Україною районах, зокрема Білозерському, Дедеркальському, Ланівецькому, Ос­трозькому, батько проводив курси для вчителів, засновував просвітянські хати, ор­ганізовував бібліотеки. Був деякий період директором української гімназії у Дермані (тепер Здолбунівський район Рівненської області), а також директором дослідної сільськогосподарської станції у Новому Дворі під містом Рівне. Ховаючись від польської дефензиви та агентів ГПУ, Сергій Бачинський змушений був змінювати місце праці та проживання на Волині. В останні роки панування Польщі на Західній Україні став безробітним, але ніколи не залишав просвітянської праці. Жив тоді з нами у містечку Межиріччі, де моя мама вчителювала.

Добре пам’ятаю батька. І ще пригадую, що у нас завжди було багато людей. Авторитет у батько був величезний як серед старших, так і серед молоді. Дехто з юнаків, серед яких пригадую Федора Кондратюка, допомагав сестрі після арешту батька хова­ти книги. Про це згодом мені розповідала сестра, коли нас виселили до Казахстану.

Приведу виписку з допиту обвинувачуваного Сергія Бачинського від 3 грудня 1940 р. “Добившись відкриття Просвітянської хати в Межиріччі, я взяв на себе, незалежно від того, ким я був в управі, всю чорнову роботу. Я організував декілька вис­тав, виписав українські газети („Новий час”, “Сільський господар”, “Пасічник”, “Ук­раїнська Нива” і ще дещо) – тим самим заснували безкоштовну читальню. З грошей, зібраних з вистав, виписала управа комплект додатків до “Нового часу” та комплект видавництва “Для самоосвіти” (дешеві книжчеки для народу) – і ці книжки станови­ли основу нашої бібліотеки. Я переписав усі книги (хоч і не був бібліотекарем), дуже часто видавав книжки, вів протоколи нарад (хоча не був секретарем), читав реферати.

Я хотів розворушити “межирицьке болото”, тобто ту апатію, яка так на мене тис­нула серед селянського населення в Межиріччі… Я чистосердечно хотів що-небудь зробити для свого темного народу (Полісся), який так багато мав неграмотних людей.

В очах поляків я займався політикою… а фактично я тільки боровся з неосвіче­ністю та неписьменністю. Безумовно, кожну культурну діяльність важко відділити від політики, ще трудніше відділити культурну діяльність в умовах польської держави, де одне тільки читання української газети (легальної газети) уже було політикою.

Тим часом я був під наглядом поліції, весь час питала поліція моїх сусідів, що я роблю та хто до мене ходить, поки не дійшло до того, що розпорядженням воєводст­ва я перед самою війною був висланий далеко від Межиріччя.

Але поки дійшло до висилки, я пробував працювати в інших галузях… Так я увійшов у кооперацію, де був у Надзірній Раді (головою був Тижук Арсен Григоро­вич, заарештований разом з батьком. –М. Б.), увійшов у церковне Братство…, де про­читав три реферати („Історія Межиріча”, “Історія Межиріцької церкви”, “Діяльність церковних братств на Волині в XVI–XVIII століттях”); став головою Пасічного това­риства цілого Межиріцького району – а вдома в той час мав важкі умови (діти вчи­лися, дружина перенесла важку хворобу, заробітки мої були поганенькі)”.

Пригадую, що крім неділі та свят я ходив часто з батьком на пошту, де він мав свою абонентну скриньку і звідти діставав багато газет, журналів, книжок, листів. Ко­ли мені було шість років, я довго хворів і лежав у ліжку, а батько часто сидів біля мене і читав казочки, історичні оповідання. Незабаром я сам навчився читати і дуже полюбив книги на історичну тематику. До сих пір пам’ятаю повісті Андрія Чайковського “За сестрою”, “Козацька помста”, “Олюнька”. Любив читати “Історію України” Аркаса.

Пригадую, що біля батькового письмового столу висіла мапа України, на якій по-польськи було написано “USSR”. Спочатку я цього я ніяк не міг зрозуміти…

Ще й зараз перед моїми очима малюнки чи фотографії людей, які молотять збіж­жя, а неподалік лежать військові з кулеметами і пильнують, щоб голодні люди не взяли собі хоч кілька зернин.

Потяг до читання залишився у мене на все життя: без книжок і газет я себе не уявляю. Навіть під час обшуку у мене в 1948 р. я читав книжку. Це притупило ува­гу чекістів, і мені вдалося, коли підписував документи про вилучену літературу, пере­дати через трирічну дитину дуже небезпечні для мене папери, які відразу ж заховала бабуся – господиня, де я мешкав.

З 1935 р. батько постійно був безробітним. Весь час щось писав, а у вільний від писання час працював на клаптику землі, на якій вирощував помідори різних сортів.

Я мав уже 9 років і добре запам’ятав той день, коли батько разом з Данилом Бондаром від’їжджав до Луцька. Напередодні ввечері до нас зайшов польський поліціянт і конфіденціально попередив, щоб батько та Боднар терміново покинули Межи­річ, бо їх мають заарештувати, запроторити до Берези Картузької.

Нежданий і напівтаємний виїзд батька, а ще більше його слова: “Тепер в сім’ї ти залишаєшся єдиним мужчиною”, – справили на мене особливе враження, я, дев’яти­літній хлопчик, одразу ж відчув себе старшим і відповідальнішим. Тоді батько спо­вістив мені дуже важливу таємницю про те, що в дровітні у ямі в залізній скриньці закопано наші родові документи, цінності, його майоратний хрест, і ще деякі рукопи­си та цінну літературу.

Забігаючи наперед скажу, що цей будинок під час німецької окупації був спалений. І коли я в 1957 р. приїхав у Межиріччі, то на цьому місці побачив новозбудовану хату.

Вивчаючи різні матеріали, я роблю висновок, що батько був не тільки вчителем, агрономом, політичним діячем, вченим, а й журналістом. Багато друкував статей як під своїм прізвищем, так і під численними псевдонімами або від “Нашого кореспон­дента”. Друкували статті Сергія Бачинського часописи: “Степова України”, “Селянин”, “Нове життя”, “Республіканець”, що виходили у Катеринославі, “Трудова громада” (у Кам’янці-Подільському), “Боротьба” (Києві), “Народний вісник” (Луцьку), “Рідний край”, що видавався у Львові та Луцьку, “Діло”, “Свобода”, “Громадський голос” (Львів), “Українська трибуна” (Варшава). Крім того, батько брав активну участь у ви­данні повного зібрання творів Тараса Шевченка (16 томів), які готував до друку Український народний інститут у Варшаві. Займався також перекладами, зокрема, пе­реклав українською мовою розділи із книги Дарвіна “Походження видів”.

Подальша доля батька досить чітко зображена в його арештантській справі. Він писав: “…Все врешті скінчилося висилкою. Я став жити в селі Червоному біля Луць­ка. Пережив бомбардування німцями і під бомбами в кінці кінців повернувся в Ме­жиріччі, коли він був зайнятий червоною армією. Ще будучи в Луцьку, я подав ка­сацію у воєводство відносно мого виселення, а пізніше мав розмову з Тимошенком (головою Головної Управи Волинського Українського об’єднання), який мені сказав, що Волинь буде передана СРСР і він перед від’їздом до Німеччини міг би допомогти і мені виїхати в Німеччину. Але я волів вернутися у Межиріччі. Не раз тільки ви­падком рятувався від німецької бомби чи від розстрілу поляками, як це мало місце біля Клеваня та Турчина, де осадники вирішили розправитися зі мною”.

Повернувся батько додому хворим. Ноги його послухали, стали як колоди. Це бу­ло на четвертий день після вступу в містечко червоної армії. До нас прийшло багато людей, щоб привітати батька. З Корця приїхала заплакана бабуня.

Повернення батька в Межиріччі, напевно, було пов’язане з необхідністю продовжи­ти ту роботу, яку він провадив усе своєї життя – боротьба за визволення своєї Бать­ківщини.

Нові радянські власті пропонували батькові працювали директором школи, вибра­ли в правління професійної спілки. Часто доручали головувати на загальних зборах учительської спілки. Навіть виставляли його кандидатуру по Межиріцькому району на Народні збори, які згодом відбулися у Львові та Києві. Але він відмовився, волів ма­ти маленьку роботу у сусідньому селі Велика Харуча, де ще за польської влади зай­мався організацією будівництва школи. Тому у листопаді 1939 р. наша сім’я (батько, мама і я) переїхали жити у Велику Харучу. А сестра Наталя залишилася мешкати у знайомих, бо ходила у сьомий клас. Крім вчителювання у двох класах сільської шко­ли, батько проводив вечірні курси для молоді (з математики і фізики за 5-6 класи), вів курси для неграмотних.

Батько відчував, що його дні перебування на волі вже полічені, тому й сказав своїй дочці: “Наталочко, якщо зі мною щось трапиться, ти вже велика (їй тоді ще не було 15 років. – М. Б.) мама хвора, Михайлик ще малий! На тебе у мене вся надія. Тобі буде нелегко, але ти мусиш все витримати та їм допомогти”.

Пам’ятаю той страшний вечір перед арештом батька. Він був якийсь сердитий, за­думаний. Я перед сном навіть з ним не попрощався.

Вночі 28 лютого 1940 р. батька заарештували. За ним особисто приїжджали на­чальник Межиріцького районного відділу НКВС Новиков, працівник з області Носад. Обшук проводили у присутності понятих Пелеха і Боднара.

Більше батька я вже ніколи не бачив.

26 лютого 1979 р., у день його століття, моя сім’я відслужила за батька першу заупокійну Службу Божу і панахиду, а раніше я звертався до Бога лише словами: “По­милуй, Боже, Сергія – Сам Ти, Господи, знаєш!” Так було заведено в родині: ми мо­лилися за живих і мертвих одночасно.

Батька звинуватили в тому, що він (цитую уривки з вироку): “Займав відпові­дальну посаду товариша міністра іноземних справ у контрреволюційному уряді Петлюри на Україні, вів активну боротьбу проти робітничого класу і революційного ру­ху… продовжував вести боротьбу проти Радянської влади”. Присуд звучав жорстоко: “Бачинського Сергія Васильовича згідно статті 54-13 КК з санкцією статті 54-2 КК присудити до вищого кримінального покарання – розстрілу…”

Як я довідався пізніше, батька вдень і вночі викликали на допити і дуже катува­ли. Коли я в 1992 р. нарешті побачив його фотографію, – не повірив, що це мій батько.

Мабуть, прах його лежить десь у Биківнянському лісі – трагічному пантеоні українського народу, де протягом 1937–1941 рр. було розстріляно десятки тисяч його кращих синів і дочок. У травні 1993 р. я відвідав це страшне місце. Кров холоне у жилах, коли згадаю, що я тоді пережив…

Вночі 13 квітня 1940 р. мене, маму і сестру посадили на сани (лежав ще глибо­кий сніг) і повезли до Межиріччя, а звідти відкритою бортовою машиною відправили до Рівного. Висадили на станції на запасній колії, де зібралася тьма людей. З нами до одного вагона посадили жінку Софію Тижук з маленьким сином Андрійком, якому було менше року. Весь день ми нічого не їли, бо продуктів з собою не мали. Якась жінка, що проходила мимо, збагнувши мій стан, подала кусок хліба.

У вагоні були на два поверхи нари, і кожен, де міг, зайняв місце. Серед тих, кого вивозили, в основному були жінки та діти, але траплялися і чоловіки. Везли нас більше двох тижнів. Удень ми часто посеред поля зупинялися. Охоронці відчиняли двері, і можна було вийти біля вагона на повітря. Давали якусь “похльобку”, хліб і кип’яток. Пригадую, коли вдосвіта ми проїжджали через Орел, мама мені тихесенько сказала, що в цьому місті вчився мій батько у кадетському корпусі (військовому учи­лищі). Це була перша інформація з таємничої біографії батька.

На станції Таянча (колишня Північно-Казахстанська область) прибулих розвезли по колгоспах. Ми потрапили в с. Миронівку, що за 8-10 км від райцентру Ново-Сухотіно. У Миронівці однією з головних проблем було паливо. Пригадую, як влітку доводилося бігати, щоб захопити “улов” і висушити кізяк. Ми пережили немало лиха. Тільки Божа сила і ласка врятувала мене з сестрою від зграї вовків, коли ми верта­лися пізно увечері зі степу. Мама ж тоді лежала хвора і мала високу температуру…

А як самі місили глину ногами, готуючи будівельний матеріал – саман… Як і передбачав батько, основний тягар впав на сестру Наталю, яка ходила на роботу в колгосп, бо мама часто хворіла. Але, мабуть, без допомоги маминого брата; дядька з Корця, ми не вижили б. Він присилав нам харчі та одяг. Декілька посилок прийшло із Дніпропетровська, від батькової матері Олімпіади Іванівни. Вона, хоч і сама бідува­ла, не забувала нас.

Олімпіада Іванівна Бачинська (дівоче прізвище Іллічевська) походила з роду геть­мана Виговського, була освічена, інтелігентна, користувалася повагою людей.

З розповіді двоюрідної сестри Ірини, дочки дядька Бориса, з якою ми вперше зустрілися у вересні 1993 р. у Львові, дізнався, як важко жилося їм, особливо бабуні. Які страждання довелося їй витерпіти. Але прості люди ставились до неї із співчут­тям, бо її внуків, як і дітей, доля порозкидала по всьому світу.

Влітку 1941 р. мене, маму і сестру хотіли з с. Миронівки переселити кудись на будівництво спецтаборів, але, протримавши п’ять днів на станції Таянча, під відкри­тим небом завернули до районного центру Ново-Сухотіно, бо ж які з нас були будівельники! Оскі