Пластова таємниця

Здається мені, що у пластовому житті, подібно, як у приватному, насуваються аж надто часто порівнання, спогади, аналогії, насува­ється на уста цей такий притаман­ний вислів: “За наших часів воно було інакше”.

І коли тепер вертаємося дум­ками в часи, коли ми починали пластувати – це нічого дивного.

Як сильно роки змінили підхід до пластування, як змінилися по­няття, доказує ось хоч би такий приклад. Нещодавно чула я, як хтось, ідучи на пластові сходини, не хотів сказати цього батькам, бо… наслухавшись про пластову таємницю, хотів здійснити її та­ким способом. А все ж, не так вже і давно були часи, коли пластова таємниця не була пластовою чес­нотою, яку треба вивчити – а життєвою конечністю, що органіч­но виростала з пластового будня.

* * *

Я вже буладекілька місяців в перемиському інституті, а все таки відчувала, що я не зовсім з’єднана зі спільнотою, що їй на ім’я було: шоста кляса. Передусім бачила, що під поверхнею цієї спокійної, зраз­кової кляси діють ще якісь підзем­ні, таємні течії, до яких я вже зов­сім не мала доступу. Хоча як бала­кучі й повні отвертої щирости до себе дівчата в тому віці – вміли мовчати як закляті, коли було треба.

Я завважила, як деколи зника­ють на довший час деякі з товари­шок, щоб вернутися опісля до за­нять з так само непроглядним об­личчям як спершу, я бачила, як Марушка часто проходжується зі старшими товаришками й веде жи­ві розмови, які завжди переходили на злободенні теми, коли хтось посторонній зближався. І моє повне амбіцій серце сильно боліло, що стою осторонь цих таємниць.

Аж одного дня почала зі мною розмову “осьмачка” Наталка. При­току дав предмет нашого вічного страху й ненависти, професор літе­ратури, Поляк – та його нетактов­ні виступи.

А там наші розмови стали часті­ші і все щиріші. Бувало вже, що Наталка, обнявши мене впів, про­ходжувалася по широкому коридо­рі гімназії, а я крадькома дивила­ся, яке це враження робить на моїх товаришок, що все ще не могли знайти спільної мови зі “зарозумілою львов’янкою”.

Вкінці одного разу Наталка за­питала мене, чи маю охоту вчитися з нею і ще кількома товаришками українознавства, що його так ску­по вчили в гімназії з огляду на го­стру контролю польської влади. Розуміється, це може відбуватися тільки потайки. Але цього Наталка не потребувала підкреслювати.

* * *

“Завтра о четвертій на піддаші інституту” – сказала мені, так між двома фізичними правилами, що ми їх саме голосно вивчали, бай­дужим тоном Марушка.

Я не могла дочекатися умовленої години. Обдумувала ввесь страте­гічний плян і пильно стежила, що роблять інші товаришки. Це була пора, коли ми, інститутки, сиділи у своїх клясах і вивчали лекції на наступний день. Мені, що перший раз в житті ішла на конспіраційні сходини, здавалося, що я напевно в цій своїй дорозі натраплю на ці­лу масу перепон. Але, розуміється, дійшла до цілі цілком просто і зі здивуванням застала там уже шість своїх товаришок і це таких, що їх найменше сподівалася зустріти.

Мій прихід не викликав ніяких коментарів, ані запитань. Певне всі вже знали про це давніше, а мені в цій хвилині здавалося, що теплий погляд Наталки відбився і в очах цілого гуртка та перший раз про­ломив льоди між мною “новою” й іншими.

І гутірка Наталки була,здається, призначена в першу чергу для поінформування мене. Вона говорила про заборону Пласту, про по­требу продовжування самовихов­ної роботи між молоддю без ле­гальних рямців і про пересліду­вання польської влади. Ми сиділи тісним кругом на запорошених сходах і вікні, а Наталка оповідала нам про Сокіл, спільні ватри і ман­дрівки, про пластову дружбу і до­держання таємниці.

* * *

Сходини відбувалися правильно щотижня, але місце і пора зміняли­ся часто. Ми знайомилися під про­водом Наталки з матеріялом до першої проби, хоч ніколи ніодним словом не говорилося про нашу приналежність до таємного Пласту та про те, чи такий існує.

Записувати Наталка майже не позволяла так, що все треба було відразу вивчати на пам’ять. В конечних випадках кружляв між на­ми один однісінький примірник “Життя в Пласті”, який найчасті­ше переховувався в Марушчинім сіннику. В нашій клясі існували два чи три гуртки, але, що ми всі, здається, знаємо конспірацію від колиски – не знали ми взаємно про себе, а єдиним лучником була Марушка Кацабан.

Це саме було під Юрія, коли Марушка прийшла з великою но­виною.

– Увечері по загашенні світел сходимо до руханкової залі – бу­де присяга.

День тягнувся в безконечність, повний ожидання і неспокою, як воно буде. В голові роїлося від плянів, як улаштувати ту вечірню ви­праву.

Моя спальня сусідувала з кімнатою “Пані Орисі”, яку ми всі так любили і рівночасно боялися як вогню. Вона саме в тому часі була нашою опікункою в інституті й у наших спальнях панувала вій­ськова дисципліна. Пані профе­сор була всюди й усе бачила і тому висмикнутися з кімнати після “ніч­ної тиші” здавалося мені майже не­можливим до здійснення.

Вкінці прийшов вечір. Точно, як звичайно, о дев’ятій Орися прий­шла згасити світло і всі розмови замовкли. Крізь дерев’яну стінку було чути не лише розмови, але кожний стукіт – а з Орисею не було жартів. Довгу хвилину я ле­жала зовсім непорушно, одягнена, аж рішилася на пробу встати. Не знаю, чи мої товаришки справді вже спали, чи просто не хотіли за­чіпати, але до дверей я дійшла без найменших перепон. З кімнати Орисі пробивався вузький стру­мок світла і мені здавалося просто неможливим пройти туди без спо­стереження. Ось стане зараз на по­розі віч-на-віч зі мною і що тоді? Серце билося з цілої сили, але до­бра стара долівка не заскрипіла, як це було її звичаєм, і я опинилася на сходах, а вкінці й у руханковій залі.

Там ворушилися вже тіні, які часом впадали в дорогу світла, що його кидала вулична ліхтарня і я могла пізнавати обличчя. А було кого бачити! Справді “цвіт” гім­назії з трьох вищих кляс, найкра­щі в науці, спорті й товариському житті.

Я віднайшла свій гурток і ми ше­потом перекидалися словами. Все ще з’являвся хтось новий, тіні пе­реливалися, але тиша повна вичі­кування держала всіх цупко в ру­ках.

Як воно буде, хто буде відби­рати присягу, чи побачимо вкінці когось з тих таємних провідників, що невидною рукою кермують на­шого працею? – “Може приїхав хтось зі Львова?” – впало не то питання, не то здогад, біля мене Але в тій хвилині, ті, що близько дверей, заметушилися, хтось новий увійшов, двері зачинилися і всі за­стигли на своїх місцях. А від гурту при дверях відорвалася одна тінь і в кількох енерґійних кроках ста­нула в смузі світла.

Я не вірила своїм очам – це бу­ла… Орися. Але так добре зна­йомий голос розвіяв мої останні сумніви і на його наказ ми стану­ли в лаві. І понеслися у темряві слова пластової присяги з дрижа­чих уст кілька десяток дівчат: “У пам’ять давної предківської слави Вкраїні обіти складаю отсі. ..”

В залі державної школи, де ми стільки разів відбували зненави­джені “паньствовотвурчі поранки” – складали ми перед учителькою цієї ж школи першу в житті таємну присягу.

* * *

Наш перемиський курінь роз­сипався по всьому світі і втратив контакт зі собою. Навіть цих тоді так близьких, вже давно немає. На­талка від років за мурами бельгій­ського манастиря, Марушка за за­лізною заслоною, Славка на Личаківському кладовищі, Лідка здається десь в Австралії і так мож­на б довго вичисляти. Навіть не знаю, чи хоч одна, що переживала зі мною цю присягу, буде читати ці рядки.

Час таємного Пласту давно за­кінчився. Ми тепер в новій такій дуже інакшій стадії пластування. Але цей один момент моєї присяги залишився в мене на ціле життя добре в пам’яті і не притьмарили його ніякі пізніші великі чи малі переживання.

Молоде Життя. – 1953. – Ч.1. – С.6-8.