Мішаний юнацький курінь ім. Короля Данила в Надвірній

Повітове місто Надвірна із дооколичними селами в під­ніжжі гір Карпат та в сусідстві нафтового басейну в районі Битькова і деревного промислу та відпочинково-лікувального ресорту, що завдяки комунікаційним артеріям: залізниці, ко­ловим дорогам і рікам, а особливо Прутові й Надвірнянській Бистриці та сумежним розгалуженням аж до Ворохти – стя­гали курортників і відпочинковців та мандрівників, що шукали розваг і пригод. Населення було в більшості українське, хоч небагате, але все було при грошах, бо й взимку та влітку були заробітки.

В Надвірній жило не мало наших професіоналістів, учи­телів, купців, ремісників, робітників, а навіть і хліборобів. Отож засоби комунікації і матеріяльні спроможності уможливлювали мешканцям міста й околиці посилати своїх дітей до середніх і вищих шкіл поза межами їхнього міста.

Доля хотіла, що автора цього спогаду, чи пак мемуарної розвідки, члена Юнацького Куреня ім. Святослава Завойовни­ка в Павелчі біля Станиславова від 1924 р., дирекція Окружно­го Союзу Українських Кооператив у Станиславові після 9-ти місяців відбутої практики з днем 1 березня 1929 р. перенесла до свого відділу складниці в Надвірній, де діяли два відділи: заготівельно-торговельний і організаційно-ревізійний, з призна­ченням на асистента керівника п. І. Кочержука і практиканта повіт. організатора ревізора п. Г. Пришляка.

Посадником міста був від років дуже статочний підпри­ємець св. п. Василь Свищ, власник модерного ресторану і впли­вовий та провідний громадянин. Тут мешкало чимало вже зна­них мені друзів і подруг, які доїжджали до різних шкіл у Станиславові. Немало з них вже були членами Пласту у Ста­ниславові і в інших містах, де діяли середні школи. Немало з них вже працювали, або й вишколювались на фахівців при верстатах і підприємствах. Комплікації з доїздом і від’їздом до шкіл унеможливлювали нам брати активну участь у дії Пласту в Станиславові, що й довело нас до негайного рішення зорганізувати окремий Мішаний Юнацький Курінь в Надвірній. Вже з 15-тим березня 1929 р. ми внесли до надвірнянського ста­роства обґрунтоване внесення з відбиткою (копією – рубрум) одержання прохання, і на базі того ж внесення скликали біля п’ятдесятки кандидатів у члени на основуючі збори. МЮКуріневі надали присвяту – ім. короля Данила, а число ми дістали від кошової чи окружної команди в Станиславові пізніше – після повідомлення староства в Надвірній про його дозвіл. Пам’ятаю, що число було одного з розв’язаних куренів на Волині, але призабув (десь близько числа 80), чи не з Воло­димира Волинського?…

Правними опікунами куреня були: адв. Микола Николайчук, інж. Ю. Цибрівський і урядник (Каси хворих) Роман Збудовський, а кошова команда призначила мене як організатора та провідника й опікуна та гол. виховника.

Щастя сприяло і ми вже в березні впорядкували два ді­вочі і три чи чотири хлоп’ячі гуртки, а вік наш сягав від 1904 до 1916 року народження. Брати Дунці, Свідруки, Штуняки очолили хлоп’ячі гуртки, а Н. Штуняк і О. Туєшин очолили дівочі гуртки. Було досить багато провідних подруг і друзів з пл. практикою, що радо проводили виховну програму Плас­тової Гри і то завзятої, бо це було повністю в повітовому місті зібрати в слухняні ряди молодь і заставити її до конструктив­ної самовиховної праці, щоб наздігнати втрачений час.

У тому ж часі студентка учительської семінарії сс. Василіянок у Станиславові – пл. Стефа Петровська з сестрою Га­лею, гімназисткою, зорганізували підготовчі гуртки хлопців в с. Цуцилів з метою організації власного юнацького куреня. І це з’єднало нас у спільних вимаршах у природу і дводенних про­гулянках з різними програмами, ватрами й підходами, а навіть і “завойовуваннями” себе, чи підкраданнями і “ограбовуваннями” засобів харчування та охоронного виряду тощо.

Часті були наші вимарші в Карпати на відвідини Скиту Манявського, Каменя Довбуша, водопадів, поблизьких гір, а при тім були теренові ігри, переходи й переправи бистрими гір­ськими річками й потоками, відчитування знаків картографії, орієнтації на сузір’ях небозводу, по деревах і рослинах.

Не можна поминути дводенної і однонічної виправи в підгір’я недалеко м. Солотвини і деяких сіл, як Крички і Старуні, де відкопано тоді кості колишніх мешканців наших незабутніх гір Карпат – мамутів та інших.

Надвірнянці розтаборились і розгосподарились на нічний відпочинок не лише забезпечились, але й “укрупились”, а ватра вже лише символічно “тліла”, піддержувана дижурними, бо після довгого маршу з усім вирядом наша залога таки заснула сном “блаженних” у Свято-Іванську ніч. Здавалось, що на Івано-купальські обряди й пошуки цвіту папороті вже не було часу і сили.

Та наша команда не спала, вона вичікувала несподіван­ки – таємної появи друзів з Цуцилова. Їм – друзям припала почесна роля, як меншої групи в організації, перевести обряд Свята Івана Купала.

Якраз опівночі дещо тут й там зашелестіло від гірського бистрого потічка і час-до-часу шелест повторювавсь. Найгірше було те, що таборовики, що вдавали твердо сплячих (вони на­віть хропіли на всі заставки), але ж вони не спали…

Пробрались до нас подруги Стефа й Галя з своїми подру­гами і друзями, запозиченими, вправними пластунками і пла­стунами і зі своїми співвиховниками, завтрішніми пластунами – друзями, на здобуття пл. фортеці “Довбушівців” – надвірнянців і на проведення самобутніх обрядів відзначення – Іва­на Купала.

Щойно по півночі “запалала наша ватра”…, а відтак по­чали у бурхливому гірському потічку плавати “свято-іванські вінці”, були притишені співи й “ворожби”. Це була неповторна ніч, а якщо й була, то вже без автора цього спомину, бо все має свій початок і кінець…

Життя в Пласті протікало щиро-дружнім руслом, ряди юначок і юнаків збільшувались і прямо мобілізували всю ідей­нішу, працьовитішу молодь у свої ряди.

І тут знова доля хотіла, що організатора нашого куре­ня дирекція ОСУКооператив перенесла 1 жовтня 1929 року до централі в Станиславові, щоб увести його до організаційно-ревізійного і вишкільного сектора.

Та лихо не спало… Наша Свято-Іванська ватра стриво­жила адміністраційно-поліцейські чинники, і з часом вони дійшли за ниткою до клубка й притягнули організатора й опікуна до адміністраційної відповідальності. Це вже було у вересні місяці перед виїздом до Станиславова. Щастя сприяло, бо наш опікун д-р М. Николайчук пішов з організатором прогулянки до адміністраційного відділу староства і там вияснив справу, мовляв, студентські прогулянки, ведені програмово з більшіс­тю дорослих членів, з молоддю, були приготовані на все мож­ливе, і, на щастя, погода сприяла, не було вітрів і на поляні, то практично не було ризика щодо вогню.

Автор спогаду бував ще кілька разів в Надвірній на ім­презах і забавах в 1930-му і 1931-му роках, а відтак спорадично стрічавсь із подругами й друзями, бо в 1933 році був перене­сений службово почерез Рев. Союз Українських Кооператив в розпорядження Подільського Союзу Українських Кооператив у Тернополі, де провів повних 11 років на організаційно-вихов­ній і ревізійній праці в кооперації і з молоддю в спортивному т-ві “Поділля”, “Сокіл”, а також в національно-громадському й державно-творчому аспекті в часі пропам’ятних подій – у світлім моменті – “Відродження Української Державности”.

Та лихо не спало… Прийшли роки Другої і безпощадної війни, де всі три наїзники “визволителі” з своїми союзника­ми-коляборантами, почавши від “Берези Картузької” (в роках 1930-их) і з вибухом війни, мадярськими “союзниками” і “гіт­лерівськими вислужниками”, а згодом кінчивши “визволення” старшо-братськими звироднілими ордами, – всі вони май­же поголовно винищили морально й фізично всіх наших по­друг і друзів за ніщо інше, лише за віддану любов, за шляхет­ну службу Богові й Україні.

Авторові відомо, що в живих осталось заледве кількоро колишніх Подруг і Друзів, а між ними друг Юрій Дунець і безконкуренційний виховник новацтва в Монтреалі сл. п. Богдан Білошевський, що у висліді дуже прикрого випадку – автової катастрофи – окалічів і безприкладною паломницькою поїздкою до Столиці Матері Божої в Люрді у Франції звільнивсь від терпінь, віддав їх там же у стіп Богоматері, а шля­хетною душею полинув у засвіти на Вічну пластову ватру в ко­лі сотень і тисяч подруг і друзів, які безупинно поповнюють ряди пластової братії з піснею на прославу Бога Отця і Бого­матері і за кращу долю Матері –України.

Збіг обставин хотів, що з нагоди останнього перебування в батьків після Великодня в 1944 році покійна і незабутня Мама і Батько зберегли і передали декілька світлин з минулого, які збереглись у них. Це моє найбагатше вивінування, бо це були мої останні дні в гостині найдорожчих Батьків, які були вже дуже тривожні й ризиковні…, але воля ціни не має.

І тих кілька світлин, збережених почерез воєнні лихо­ліття й завезених до місця останнього причалу в прибраній но­вій батьківщині, яка уможливила втілитись в ряди незаступного об’єднання в Пласті, де маємо світлу волю пластувати з рідними дітьми й опікунами і тим самим служити Богові і Україні та Канаді, яка не лише дозволяє, але і всесторонньо допомагає нам продовжувати пластову Велику Гру в поколін­нях рідною мовою за власними програмами на пластовому шляху.

А на закінчення попереднього (про 45-тий ЮКурінь) і сьогоднішнього спогаду про наш Пласт, що ось-ось, бо в 1986 році відзначатиме своє 75-річчя, хочу таки апелювати до всіх наших подруг і друзів з минулих років вшанувати пам’ять всіх нам знаних і незнаних членів дорогої і незабутньої самовихов­ної організації, що відійшли на Вічну Ватру, створюючи мільйонову фундацію, щоб відсотками з неї умостити дальший шлях до щасливого сторіччя неоціненного і незаступного Пласту нашим дітям, внукам і правнукам… Що дай нам Милостивий Боже!

Пластовий шлях. – 1984. – Ч.2(71). – C.53-57.