Історія 17-го пластового куреня ім. М. Драгоманова в Яворові

Історію 17-го Пластового Куреня, що його засновано в 1921 р. при українській гімназії “Рідної Школи” в Яворові, почну від початків Пласту в тій гімназії перед Першою світовою війною, в 1912 – 1914 рр. Базуюся виключно на недрукованому спомині пл. сен. Маріяна К. Мареніна, тоді учня яворівської гімназії. Пл. сен. М. Маренін присвячує свій спомин організаторові Пласту в Яворові Юліянові Оборському.

Вже в 1912 р., пише автор спомину, Пласт працював успішно. Душею Пласту і його завзятим пропаґатором та організатором був учень 5-ої кл. Юліян Оборський, хлопець середнього росту, тендітної будови, шатен зі синіми очима, стриманий. Всі його любили, зокрема учні нижчих кляс. До них він завжди звертався з пошаною і по-това­риському. Дбав про свій зовнішній вигляд. Гроші, що їх одержував на свої особисті потреби, зуживав майже повністю на поїздки в пластових справах до Львова та на закупівлю скавтової літератури чужими мовами, головно німецькою. Немало часу присвятив він на простудіювання книжки, що тоді вже мала славу – Бойден Павела “Скавтінґ фор бойс”. Пластове життя щойно ставило свої перші кроки в Галичині і Оборський, студіюючи всі доступні йому джерела, став спеціялістом у пластових справах на цілу гімназію не лише в теорії, але й у практиці, організуючи в Яворові першу пластову частину. Оборський зумів захо­пити пластовою ідеєю учнів вищих кляс, а далі захопилися нею й учні нижчих кляс, бо Пласт давав їм змогу виявити себе. При кінці 1912 р. Пластовий Полк нараховував вже около 60 членів на всіх 220 учнів гімназії. Стільки зі спомину К. Мареніна.

Перший ідеєю Пласту зацікавив шкільну молодь яворівської гімна­зії Северин Левицький ("Сірий Лев"), який був професором тієї гімназії в 1912-13 рр.

На основі звітів дирекції гімназії Пласт формально засновано 14-го лютого 1913 р. Його організатором і душею був учень 5-ої кляси Юліян Оборський. Поруч Ю. Оборського організатором і провідником яворівського Пласту був Іван Паславський, учень 6-ої кляси в шкільному році 1912-13. Оборський очолював молодших пластунів, старшими опіку­вався Паславський. Тому що в тому часі панували воєнні настрої, старші пластуни цікавилися військовим ділом. Вони спільно з січовиками відбували військові вправи і вчилися стріляти під проводом вишколе­них підстаршин, брали участь у маневрах. В часі заснування було 33 пластуни, а при кінці шкільного року – 60. В червні 1913 р. пластуни взяли участь у гімназійному фестині, виступаючи з вільноручними впра­вами, виконаними дуже справно. Опікуном Пластового Полку був люблений учнями проф. Дмитро Ліськевич. Перші загальні збори Пластового Полку відбулися 9-го жовтня 1913 р. Прийнято статут та ви­брано старшину, зложену з 5 осіб. Отаманом Полку вибрано Юліяна Оборського. Полк був поділений на 2 чоти, кожна з них мала по 3 гурт­ки. Щотижня відбувалися сходини членів Полку. Окремо відбувалися сходини полкової старшини для намічання праці Полку і обговорення біжучих справ. Для вироблення витривалости, орієнтації, зручности і ін­ших прикмет пластуна, організовано денні і нічні прогулянки в довко­лишні ліси, а часто і в дальші околиці. В 1912/13 шкільному році було 12 прогулянок, в тому 2 нічні. Перероблювано впоряд, сигналізацію й інші пластові вмілості. В 1913/14 р. пластуни мали шатро, фльоберт, сиґналізаційні хоруговки, лопатки, ліхтарики та підручну бібліотеку. Пластуни відбули нічні вправи з новозорганізованими в Яворові Українськими Січовими Стрільцями в червні 1913 р. та брали участь в одностроях в Сокільському Здвизі в липні 1914 р.

Проф. Северин Левицький, який в рр. 1912/14 був учителем в яворів-ській гімназії, помістив під псевдом “Сірий Лев” в 11-12 числах пласто­вого журналу “На Сліді” з 1936 р. свій спомин про спільні вправи пластунів з січовиками. Згадує про початки яворівського Пластового Полку, а Оборського характеризує як: “ідейного, енерґійного, інтелі­гентного та охайного юнака”. Автор спомину в 1936 р., Верховний Отаман Пласту, широко оповідає про спільні вправи одної гарної червневої ночі (мабуть у 1913 р.), про пластунів, що брали участь під проводом свого провідника Оборського і про Українських Січових Стрільців. Пластуни під вмілим проводом Оборського виконали тоді справно своє тяжке завдання і перемогли стрільців. Спомин кінчиться словами: “А нині дитина дивиться на мої уста (я оповідаю), тулиться і шепче: “Тату, а яке вбрання вони носили? Я мовчу... А яких вони пісень тоді співали? Бадьорих – відповідаю. А по чім їх можна було тоді пізнати? По їх серці і ділах, дитино. Дитина встала, її очі побігли вікном на сумежні горби. Був сніг і мороз. Та вона виділа літо, збіжжя, великий яворівський став і перший яворівський пластовий гурток Оборського”.

У воєнній хуртовині Першої світової війни пішли ті перші молоденькі пластуни в лавах Українських Січових Стрільців, щоб показати, чого вони в Пласті навчилися. На поклик Бойової Управи (серпень 1914) тво­рити власне військо, відгукнулися й яворівські пластуни. Між ними Ю. Оборський й І. Паславський. Вони стрінулись у Львові з чотарем Северином Левицьким, а потім стрічалися на різних постоях. Багато з них не вернулося з поля слави. Не вернувся і перший організатор яворівського Пластового Полку Юліян Оборський. Його доля невідома. За свідченням ред. Івана Світа І. Паславський попав у російський полон у січні 1915 р. в Карпатах. В полоні жив на Сибірі, там одружився, а коли Сибір зайняли большевики, він утік до Харбіну, де був активний в українській громаді, був головою т-ва “Просвіта”. Після зайняття Харбіну большевиками дальша доля І. Паславського невідома.

По Першій світовій війні відновлено Пласт в Яворові в 1921 р., а пластову частину затвердила Верховна Пластова Команда у Львові в травні або червні 1922 р. Дати беру з пам'яті, бо не залишилися ніякі документи. Тоді постав XVIIПластовий Полк ім. Михайла Драгоманова, а його зв'язковим був іменований проф. Іван Чмола, організатор післявоєнного Пласту в яворівській гімназії.

В липні 1921 р. польська військова влада передала до вжитку влас­ника українську гімназію, що її поляки зареквірували на військовий шпиталь зараз по окупації Яворова. Шкільний рік 1919/20 ми просиділи вдома, бо це були ще воєнні часи, а в 1920/21 рр. лекції відбувались по приватних хатах. Були лише три, а згодом чотири кляси, бо старші учні пішли здобувати волю Україні.

Перший день навчання в просторому будинку, у відчищених залях, був великим святом та радісттю для нас, учнів.

Організаційні сходини Пласту відбулися 21-го вересня 1921 р. Прийшло 67 учнів, щоб послухати гутірки проф. Івана Чмоли про Пласт і його завдання. Проф. Чмола щойно з початком року прийшов до гімназії і вчив історії і географії. Гутірка була цікава і ми слухали її пів­тори години з запертим віддихом. Про помічування з власним прикла­дом, про фізичну заправу, винахідливість у різних випадках, витри­валість і несення помочі. Не поминув прелеґент і труднощів, що треба їх побороти, щоб стати справжнім пластуном. Вписалося тоді 19 відваж­них і охочих пластувати. До кінця шкільного року Полк нараховував 39 пластунів. З кожним роком число членів побільшувалося, а і форми вияву пластування, як це побачимо пізніше, змінялися з року на рік. Перші зголошені оформилися в два гуртки “Вовки” і “Пугачі”. Вели сходини окремо, мали власну програму, а разом, коли приходив до нас на гутірку наш опікун, як ми називали спочатку проф. Чмолу. Нові чле­ни прибували і в грудні 1921 р. ми оформилися вже в Полк та вибрали полкову старшину. Яка ж була наша радість, коли в листопаді одер­жали ми поштою “Життя в Пласті”. Кожний одержав “пластову книжку”, як ми її називали і вона стала джерелом нашого пластування та наших пластових вмілостей. Чого не вичитали ми в книжці, доповнював нам своїми вмілими, цікавими гутірками наш зв'язковий проф. Чмола, а решту дали нам численні прогулянки в довколишні ліси. Пластову романтику витворила серед природи при вечірніх ватрах молодеча, буйна уява. Під час прогулянок ми пізнали докладно околоці Яворова і зацікавилися ними. Ще недавно не знали ми, як і куди зайти в най­ближче село за Яворовом, хоча знали назви деяких. По двох роках мандрівок, прогулянок, нічлігів у лісі, ми знали напам'ять всі довко­лишні села, їх віддалення від міста, як довго треба йти, яка церква, хто священик тощо. Індивідуально кожний з нас став відважний, винахід­ливий, вмів влаштувати свій нічліг, щоб добре спати, вмів зварити їжу. Наш пластовий однострій давав нам привілей бродити і ночувати по лісах. В селах ставилися до нас з пошаною. У кожного виробилися пев­ність себе і загартованість, бо кожний знав, бо випробував довгими мар­шами, який простір він може пройти і в якому часі, та скільки нести на своїх плечах. Ця підготовка дала нам відвагу заплянувати пішу прогу­лянку в Карпати – на Маківку. Заохотив нас до цього на сходинах в лютому 1923 р. наш зв'язковий проф. Чмола: “А що хлопці, якби ми пішли в Карпати?” Та ми випередили події. На весні 1922 р. розгорнув Курінь вже повну діяльність. Кожного дня на великій перерві відбу­вались короткі сходини Полку, на яких відчитувано доручення, накази та звіти про виконання наказів. Сходини відбувались вліті на подвір'ї гімназії, взимі в домівці. Раз на місяць відбувалися сходини цілого Полку. Прогулянки відбували ми цілим Полком, коли була заплянована гра, або коли ми йшли в дальші околиці. Гуртками, коли ходили в поблизькі ліси. В травні 1922 р. вийшов цілий Полк, около 40 пластунів у ліс на прогулянку і при настроєвій ватрі травневої ночі перші два гуртки зложили пластову присягу та були іменовані пластунами учасниками зв'язковим проф. Чмолою. Між ними був і автор цього спомину.

Перед вакаціями 1922 р. прочитано наказ полкової старшини, що під час вакацій мусимо роздобути фонди, щоб дальше вести успішно пластову роботу. Ці фонди роздобудемо не збіркою грошей, але збиранням лікувальних зел. Кожний одержав писану інструкцію, що і коли збирати та як кожне зілля сушити й переховувати до вересня. Інструкції та цінник на кожне зілля одержали ми від львівської фірми. Наложено також “контингент” на кожного пластуна, на яку суму має зібрати зілля. З початком вересня почали пластуни зносити назбиране добро. Простора пластова домівка була заповнена всяким зіллям, гарно висушеним і посортованим, а запах цього зілля нісся по цілій гімназії: підбіл, біла кропива, лопух, м'ята, любисток з лісу, спориш з поля в скляних слоїках, волошки, придорожник, мішки квіту липи, мальви, рум'янок і ін. Представник фірми два дні пакував це все добро у великі чисті, білі міхи і хвалив нас, що все зібрано акуратно. Хлопці помагали йому, а він розказував про вжиток кожного зілля в лікуванні. Інший спосіб “пластового заробітку” було пиляння і рубання дров на опал по домах яворівських громадян. За зароблені гроші закупили ми верстати з усім потрібним вирядом і матеріялами: переплетницький, столяр­ський і шевський, а згодом і слюсарський. Найкраще працював у нас переплетницький верстат. Перші лекції дав нам зв'язковий проф. Чмола, з рук якого дві чи три книжки вийшли мов із рук фахо­вого переплетника. Ми захопилися тією вмілістю. На власних книжках пробували, а далі оправляли книжки з бібліотеки. Цю штуку добре опанував пластун Степан Каламунецький, який був шефом майстерні, інструктором цього фаху і питав при іспитах вмілостей з переплетництва. Іспит, це була лише формальність, бо кожному, що хотів такий іспит мати, казав він у пластовій майстерні так довго працювати, поки з його руки не вийдуть принаймні 3 різної величини книжки. До нашої майстерні заходили й не пластуни на науку. До пластової переплетні приносили книжки до оправи гімназійна бібліотека і бібліотека читальні “Просвіта”, що нараховувала около 800 томів. Це була справжня робітня. Столярська робітня мала менші шанси, але і тут охочі дечого навчилися: направляли шкільні лавки, крісла, робили предмети практичного вжитку до пластових проб, а головно вчилися як працю­вати сокирою, стругом (гембель), пилкою, свердлом тощо. Господарив тут батько нашого пластуна Ціня Айхлера, який працював для бурси і гімназії. Шевський верстат не мав опікуна, але знаряддям користували­ся час-від-часу пластуни, або учні, як треба було зашити черевик чи при­бити підкову або ґуму.

В 1922 р. гімназійні учениці (в Яворові була коедукаційна гімназія) зорганізували два дівочі гуртки і включилися до нашого Куреня. Полко­ва старшина зі зв'язковим проф. Чмолою погодилися прийняти їх до Полку. З того часу аж до розв'язання Пласту в 1930 р. наш Полк, а від 1924 р. “Курінь”, був коедукаційним Куренем. Крім наших дівчат-пласту-нок, зголосилося около 20 дівчат з учительської семінарії в Яворові, якими опікувався проф. Андрій Маренін, а проводила енергійна пластунка Люна Маґдій. Команда Куреня їх прийняла, і Курінь наш роз­рісся. Семінаристки вели працю в себе, а лиш час-від-часу мали спільні сходини Куреня в нашій домівці. Співпраця була прекрасна, а на спільні сходини пластуни приходили в одностроях. Спільним нашим зусиллям в червні 1924 р. ми влаштували “Пластовий Фестин” на вели­кій гімназійній площі, на якій наші пластунки виводили вправи вільно-руч та вінками а пластуни показали в природі сценку з підходження і оборони, при чому використали глибокий замковий рів і частину замкового подвір'я. Замок колись був власністю польського короля Собєского і межував безпосередньо з гімназійною площею. Для пластунок-семінаристок лише цей рік був пригожим для пластування. Наступного шкільного року СС Василіянки заборонили дівчатам належати до Пласту, бо, як вихованкам СС Василіянок їм не вільно було брати участи в діяльності позашкільних організацій.

В 1923 р. збільшився стан учнів і дирекція гімназії забрала від нас гарну домівку на другому поверсі, а дала нам одну пивницю під гімназією, в якій роками складали вугляний пил. Весь цей пил та землю, що ми Ті викопали, щоб поглибити домівку вивезли ми на подвір'я (около 600 тачок) уклали в насип і обложили дерниною. Це була дуже важка праця, але ми її виконали. Вималювали самі домівку, прибрали, знесли туди все наше майно – верстати, шафу з бібліотекою, стіл, крісла, лавки, що їх ми самі робили; було й місце на збірку Куреня.

При кінці січня 1923 р. мали ми гутірку про Українських Січових Стрільців і про славні бої УССтрільців з москалями за гору Маківку в Карпатах. Гутірку мав проф. Чмола. Ми її переживали. Після гутірки кинув нехотя проф. Чмола: “А що, як би ми так зробили пішу прогу­лянку на Маківку. Подумайте. Часу ще доволі на підготовку”. – На найближчих сходинах курінна старшина розглядала справу прогу­лянки. По мапі виходило, що треба зробити около 400 км, але коли ми дістали запевнення, що прогулянку поведе сам зв'язковий Чмола, всі сумніви відпали. Почалася підготовка. Прогулянка добровільна. Зголо­силося 24. Закупили ми гуртом скіру юхтову і додатки, а домовлений швець пошив на міру кожному сильні, ковані черевики. Гроші ми скла­дали у скарбника щотижня потроху і хто виплатив готівку одержував черевики. До травня ми вже мали черевики і почали їх заношувати на поблизьких прогулянках. Прогулянка на Маківку хвилювала всіх пластунів. Ще ніхто з Яворова не ходив пішки в Карпати, а бачили їх лише бувші військовики, що в Карпатах воювали. Але вони поблажливо усміхалися і не вірили, що втнемо цю штуку. Остигав трохи запал, коли зближався назначений речинець вимаршу, бо одні не мали змоги, а інші відваги. Визначено шлях і обраховано, що прогулянка триватиме 16 днів. Харчі – мука, товщ, цукор, фасоля і гречана каша були спільною власністю, а хліба міг взяти собі кожний довільно.

Ціль прогулянки: відвідати цвинтар поляглих в околиці Маківки Українських Січових Стрільців, поправити могили, віддати шану і тим засвідчити пам'ять про них і подив їхньому геройству. Визначена траса бігла: на південь через Судову Вишню польовими дорогами до Дністра. В пляні було: покупатися в Дністрі, в Бориславі, оглянути нафтовий промисл, відвідати село Нагуєвичі, де народився Іван Франко, а звідси піти на Маківку. Поворот: оглянути скелі в Бубнищі і Розгірчі, а там найближчими дорогами додому. Дня 3-го липня 1923 прийшло на місце збірки (міст на ріці Скло) 17 пластунів і зв'язковий Чмола. Погоду ми мали прекрасну, ночували по лісах, рідко в стодолі. Сонце витискало з нас всю воду; в марші понатирали ми ноги, словом це коштувало нас великих зусиль і сили волі, але плян виконали так, як накреслили та прийшли шістнадцятого дня по полудні додому з порожніми наплечниками але задоволені з перемоги.

З початком шкільного року на гімназійній таблиці оголошень висіла мапа, а на ній червоним олівцем визначена наша траса. Довжина траси 376 км. В гімназійній газетці був поміщений докладний, дотепний опис прогулянки. Ми придбали нових членів. Ця прогулянка відкрила нам двері у “широкий” світ. В 1924 р. з пластунками ми пішли на вишкільний табір у Підлютому, 1925 вибралися човнами на Дністер, 1926 пішки помандрували на Сокіл, 1927 знову на Сокіл.

Професор Чмола перший започаткував паломництво – прогулянки на славні побоєвища У.С.С. – Маківку та інші.

В 1924 Верховна Пластова Команда проголосила, що в Підлютому відбудуться вишкільні табори для пластунів і пластунок. Комендантом табору пластунів мав бути проф. Чмола. На табір зголосилося 10 пластунів і 6 пластунок. Між пластунами був щупленький, смаглявий 13-літній Володимир Барагура, тепер редактор “Веселки”, що був остан­нім на лівому крилі під час збірок Куреня. Був він “пупільком” учасни­ків прогулянки і ми, мимо його протестів, нераз помагали йому дещо нести, а бодай палицю. Він був взором для нас усіх. Все усміхнений, не виказував втоми і не просив помочі, додержував нам кроку у всьому, а рано вставав один із перших. Наш марш до табору заплянували ми на довше з уваги на пластунок, які ще не мали достатньої заправи. Третього дня маршу зайшли ми підвечір на приходство в селі Конюхові попросити нічлігу. Вислані наперед два пластуни-квартиранти повер­нулися з прихильною відповіддю. Отець парох сказав, що для пласту­нів завжди є місце на нічліг. Ми вмаршували на подвір'я, станули в два ряди, а проф. Чмола підійшов до священика, що вийшов з хати. Пригля­нувшися ближче проф. Чмолі священик вигукнив: Іване! Де ти тут взявся? Віталися щиро. Пізніше ми довідалися, що це були шкільні товариші. Хлопців приміщено в стодолі на сіні, а дівчат забрала їмость до хати. Пізніше нам дівчата оповідали, що їмость їх купала, мила волосся, смарувала поранені ноги, годувала та напувала, мов мама. Коли ми причепурилися, нас попросили на вечерю. В саду поставлено столи, а на них повно всякого добра. Були з нами господарі і діти, що нас не відступали. Щезла втома, почалися жарти, а по вечері спів. Незамітно настав в саду присмерк. Проф. Чмола встав, ми подякували за вечерю, зробили збірку. Після молитви зв'язковий пригадав, що завтра вставання о 6-ій год. На це підійшла до зв'язкового їмость і як ми пізніше довідалися говорила за дівчат, їмость не хотіла їх пустити. Торги закінчилися компромісом, що вийдемо о 8-ій рано. Дівчата якось постягалися і ми біля 9-ої вирушили. Йшли поволі, бо дівчата, що щойно дістали черевики, не розходили їх якслід і понатирали ноги. Відпочи­вали частіше. На обід затрималися лиш на зулу. Увечері лиш поїли хліба і попили водою, зварити щонебудь не було часу. Біля десятої години вечора ми переходили міст у Болехові, а радше поволі посувалися одинцем на двох дошках, прокладених вгорі без поруччя, бо міст був у будові, а до води, що шуміла під ногами було 4-5 метрів. Біля півночі відпочинок. Кожний впав, де йому здавалося вигідніше і за хвилину тиша, все спить. Здавалося, – ми лиш лягли, як торкнув мене зв'язко­вий – будіть усіх, збірка! Один одного розбудив, зробили збірку, почистили себе. Зв'язковий дав кожному по одному квадратикові чоколяди. Ми спали півтори години, з'їли смачний сніданок з чоколяди і на­брали сил. Йдемо до Долини до залізничної станції. Там мусимо спій­мати поїзд, що ним вранці поїде все пластове братство до табору. Перед нами 12 км маршу і мусимо його зробити за 2 і 1/4 год. Будемо лише раз відпочивати за 6 км. Підбадьорені, ми зібрали сили і почвалали вперед. Вже стало сіріти, як перед нами зарисувалося місто. В четвертій з мінутами були ми на станції. Може за двадцять хвилин над'їхав поїзд, а че­рез вікна привітав нас ліс рук. Поїздом проїхали ми дві станції і висипа­лися разом з усіми на площу в Брошневі. Около 200 юнацтва, мов кві­том, засипали площу. Гамір, рух, сміх, перекликування, аж хтось з про­воду свистком втихомирив муравлище. Наказ: перейти на іншу площу і сісти на відкриті вози вузькоколійної залізниці, що мала від'їхати до Ос-молоди по дерево. За хвилину порожні площадки заповнилися пласту­нами й пластунками. Лиш залізничка рушила, як хтось зачав пісню, і підхопило усе братство і понеслася вона горами. Залізничка вперше везла в гори стільки розсміяного, веселого, молодого люду. Була гарна погода. Залізничка пнеться вгору і вужем в'ється, щоб оббігти гору, а за кожним закрутом відкривається новий краєвид. Всюди зелень лісів, де-неде ще висить мряка над лісом, а з долини доповнює цю гармонію природи, шум Лімниці.

Ми відбули з успіхом наші табори. Пластунки жили в кімнатах літниської оселі, що була власністю Митрополита Шептицького, а ми на Кам'янці, 3 км від Підлютого в стайні, яку мусіли вичистити, збудувати “причі” і приспособити її хоч сяк-так придатною на довше перебуван­ня. Клопіт був з дахом, бо як падав дощ, то тут і там вода капала на “причі”. В стайні помістилося около сотні пластунів. Варили ми самі, а головним кухарем був славний з пісні пластун Кіт. Кухня містилася коло стайні під дашком, який також протікав. Навіть для мене, що знав пластові невигоди і мав добру заправу – табір був тяжкий. Табір закінчили ми прогулянкою, яку сам комендант Чмола назвав “ведмежею турою”. На цю прогулянку зголосилося 17 пластунів. Це була добровільна прогулянка. Траса: Висока, Ігровище, Синяк, Хом'як, Надвірна, з Надвірної через Оліїв до Скита Манявського, де мали в суботу в год. 12-ій полудня стрінутися з рештою учасників нашого табору, які мали вийти два дні пізніше і легкими плаями прийти на означений час до Скита Манявського. Попри тяжку туру, мали ми ще виконати “скок” на чеську сторону Карпат “ламати кордони”, які штучно розділюють наш нарід. Скок нам удався. Підійшли близько річки, що ділила Польщу від Чехословаччини. “Око”, висланий наперед до річки, оглянув околицю і подав знак. Ми пройшли тихо до річки і в черевиках вбрід перебігли та окрилися на другій стороні. Чехи не пиль­нували строго кордону. Побули ми на чеському боці, відпочили і натра­пили на окопи з Першої світової війни. Окопами ми перейшли знов до “Польщі” і помандрували вже своєю дорогою дальше. Два дні без перерви падав прикрий дощ, але не припинив нашого маршу. З дощем зійшли ми до Надвірної, їда: чай, що його ледве загріли і шматок хліба з маслом. Наступного дня підвечір прийшли ми до Олієва і за дозволом директорки школи заночували в одній клясі. Вечеря була справжнім пиром. По добрім сніданку на другий день вирушили ми вже до означе­ної мети – Скиту Манявського. Перед 12-ою замаршували на подвір'я б. манастиря, де нас привітало около півтори сотні пластунів і пластунок. По обіді ми оглянули довкілля, відпочили, запалили ватру, згадали монахів манастиря, відспівали пісень і почали поворотний похід до та­бору. По розв'язанні табору все пластове братство в Брошневі пересіло на поїзд. Поїхали і наші дівчата і 3 пластуни, а нас сімох ще три дні міряли далекий шлях додому. Переміряли 160 км, а третього дня біля шостої були в хаті.

Намандрувалися доволі. В 1924 р. Курінь збудував 4 човни-сандоліни. Ними по черзі плавали ми по ріці Скло. Спочатку було цікаво, як ми ще вправляли, але згодом стало вузько. Поплисти б кудись на ширші води. Заплянували прогулянку на Дністер. Це добре, але як дістатися до Дністра, коли наша річка впадає до Сяну, а з ним до Висли. Треба нам перетягнути човни дорогою, що веде на Львів около 13 км. попри село Скло, звідки випливає наша річка і дальше битим шляхом, а там вже польовою дорогою 3 км. до Добростан, де вже можна спустити човни на потічок, що впливає до Верешиці. Приспособили ми човни так, що підкладали на переді одно колесо, що ним ми керували, а два колеса, злучені з собою віссю, підставляли під задню частину човна. Потічком ми мали дістатися до ріки Верешиці, нею на великий понад З км квадратові став, перетягти човни в Городку через греблю і вже далі вигідно до Дністра. Погуляти по Дністрі і з поворотом додому. На прогулянку вибрали ми Зелені Свята 1925 р., бо мали три дні вільні від науки. Все те ми плянували, приспособлювали, випробовували з проф. Чмолою, що проектував сам човни, наглядав за їх виконанням, насмоленням, ущільненням тощо. Перед прогулянкою заявив нам проф. Чмола, що не виїде з нами, бо мусить бути в суботу у Львові на конференції і щойно увечері доскочить до нас в Городку біля шлюзи. В суботу о год. 5, як запляновано, виїхали ми чотирма човнами з гімназійного подвір'я. Залізні колеса тарахкотять по гостинці, аж люди крізь вікна заглядають, що воно за чудасія. А ми гордо “пливемо” по битій дорозі. Проїхали біля 10 км., а тут нам одно переднє колесо почало псуватися. Та щастя з нами. Проїхали ще трохи і бачимо зда­лека кузню. Доїхали туди і просимо коваля: “Направте, пане майстре”. Розпитав хто ми, звідки і як почув, що українці, гімназійні учні з Яворова, кинув свою роботу, направив прекрасно колесо та й нічого не хотів взяти за направу, ще й щасливої дороги побажав. Проїхали ще около 3 км. і з'їхали на м'яку дорогу. Тут щойно ми почули, що це значить тягнути по м'якому. Кілометр на битій дорозі проходив нам легше, ніж тут 100 м. Та з нами знов щастя. Загудів гудок на обід на недалекій великій будівлі, де приміщувалися машини, що гонили доб­ру, добростанську воду до Львова. Висипалися робітники, зрівнялися з нами і дивляться, як ми ті човни пхаємо. Звичайні запитання: хто, звідки, куди. Відповідаю: “Ми пластуни, учні яворівської гімназії. Хочемо конче дістатися Верешицею до нашого Дністра і трохи погу­ляти”. Якийсь старший каже: “Видите, що свої, їдуть на маневри на Дністер, приложи кожний руку до човна і поможи”. А до нас: “Ануте, керуйте, ми туди йдемо”. Ми і не спостереглися, як прямо проскочили решту дороги. “Ось вам і потічок. Дальше давайте собі раду, як можете”. Ми хором подякували робітникам і помахали їм пластовими капелюхами. Скоро зняли колеса, зложили їх у наших сховках на човнах, спустили човни на воду. Потік зреґульований між двома плете­ними плотами, що забезпечують береги від підмулювання і вода біжить, мов у кориті. Спочатку ми йшли берегом, а потім котрийсь дотепний сів на човна і бачимо – пливе. За ним пішла решта. Пливемо, веслами не працюємо, лиш час-від-часу поштовхнемо. Весело нам і не зчулись, як вплинули в ріку Верешицю, що глибока, мутна і пливе поволі. Тут ми взялися за весла, їдемо, та повну силу годі розгорнути, бо багато закру­тів і завжди треба сповільняти. Пливемо довго, годин дві-три (годин­ника ніхто з нас не мав) аж нараз ріка поширюється і довкола комиші, а лиш просмик вказує кудою біжить течія. Виїхали на став, для нас це море. З човна не видко берегів, течія згубилася. Сягнули по компас і мапу. Зорієнтували і їдемо вже не “гусаком”, а лавою, весело змага­ємось у плавбі. Ще далі не видно берега. Побачили недалеко рибалку і поїхали до нього досягнути язика. Так, так, тримайтеся трохи більше вліво і до греблі доб'єтеся. Через пів години ми біля греблі причалили до південного берега, бо там хати міщан. Витягнули човни, післали двох пластунів підшукати квартиру (стодолу). Два інші сіли в човен і поїхали до шлюзи на умовлене зі зв'язковим місце. Побачили дві шлюзи, а не зауважили третьої, що є найближче залізничої станції на млинівці.

Проф. Чмола не приїхав цього дня. Думаємо – щось трапилось. В неділю рано вислали ми на станцію двох пластунів і патруль на став, щоб доїхав якнайближче до станції, не держався шлюз, а кидав оком по березі. Біля 11-ої патруля привезла проф. Чмолу і післанців, що ждали на станції. Проф. Чмола був як умовлено, але ждав при шлюзі, що на млинівці. Звідтам не видно інших шлюз. Думаючи, що щось притрапилось і ми не виїхали, сів до наступного поїзду, поїхав до Судової Вишні, а звідси 18 км. пішки до Яворова. Тут переночував, довідався, що ми поїхали і раненько знов до Судової Вишні пішки, поїздом до Городка і тут зустрів на станції пластунів. Цього дня я був кухарем, наварив борщу з молодих буряків, що дістав від наших господарів, в господиня зварила великий баняк молодої бараболі, яку хлопці почистили і ми мали знаменитий обід. Справи дальше пішли скоро. По обіді навантажили ми човни, перетягнули через греблю справно і помчались до Дністра. Пливеться нам легко з водою і відчуваю, що нас несе течія. Я при веслах, проф. Чмола за кермою. Взяли якийсь закрут, проф. Чмола скомандував: “Праве весло до берега!” Я наляг на весло, а воно трісь – зломилось. Течія підхопила човен, вдарила боком об кладку, що її робітники тут проклали, працюючи при регуляції ріки. Ми оба з проф. Чмолою вхопилися за кладку руками, човен вода втиснула попід кладку на другий бік і понесла мов іграшку на недалекий водопад в місці, де вода зі старого корита, вливалася в нове, около 1 1/2 м. нижче. Та сама доля стрінула ще і другий човен, що плив зараз за нами. Третій і четвертий причалили до берега. Ми виловили весла, а зломане заступили запасовим. Тоді втратив я мою цінність на прогулянці – коц. Веслуючи двома веслами, я сидів на дні човна, а щоб було м'якше підстелив коц. Новий коц нелегко було набути, а цей, пропалий, був батьків, військовий.

Регульованою частиною Верешиці добились ми легко до Дністра і спробували своїх сил на його бистрих водах. Вечоріло, як ми пове­черяли, витягли човни на берег, поставили варту і лягли спати. Збудив нас дрібний дощ. Було дуже рано. З'їли, хто що мав, попили чаєм і виру­шили в поворотну дорогу. Тепер треба гребти проти води. Дрібний дощ падає без упину, холодно, а гребти треба, бо завтра наука. Мусимо ще за дня дістатися зі ставу до ріки Верешиці, бо ніччю цього не втнемо. На обід перекусили лиш дещо сухого з наплечника і попили чаєм, що ми його взяли собі рано до пляшок. Перетягнення човнів з нової до старої течії і на греблі в Городку взяло нам багато часу, бо тепер це все вгору. Одначе ще за дня щасливо потрапили ми в гирло ріки Верешиці, заховане в комишах. Біля десятої в'їхали ми у зреґульований потічок. В долину було легко плисти, але тепер не можна було вжити весел, бо вузько. Ми прив'язали до переду човна шнур, ішли по обох берегах потоку і тягнули човна. Темно, а на березі кропива, її не видно, а втім немає її як оминути, бо вона всюди. По полудні показалося сонце і нам прихопило трохи скіру на ногах, а решту зробила кропива. Було під північ, як ми прийшли на пункт, де в суботу щасливі спустили човни на воду. Тут з криком обскочили нас якісь тіні. Придивляємося – пластові капелюхи. А вони в сміх: ми ждемо вас тут вже чотири години. Щастя, що не пішли додому. Як радісно стало на серці! Це молодший від нас гурток, знаючи наші пляни, з власної волі прийшов нам допомогти тягнути човни з поворотом, а при тому зробив собі прогулянку. Скоро ми причепили колеса до човнів. Спільними силами перетягли ми човни через м'яку дорогу і, як вийшли на битий шлях, відітхнули. Всі ми пхали човни. В певному моменті я наткнувся на щось і... дивлюся і нічого не розумію, де я тут узявся. Щойно човен привів мене до свідомости. Ідучи, я спав, не знаю, як довго, але після того втома трохи уступила. Біля 6-ої год. проф. Чмола стягнув допоміжний гурток. Треба було йти поспіш­ним маршем додому, щоб на 8-му годину бути в школі. Прийшлося нам тягнути човни самим. Це вже недалеко. Дещо спізнимося до школи. Ми відпочили, добули цукор, що остався з прогулянки, з'їли по кілька грудок, попили водою. Втома уступила і ми бадьоро Малим Перед­містям в'їхали до міста. Була друга перерва, як ми з гуркотом заїхали на гімназійну площу. Ціла гімназія включно з професорами зробила нам овацію, а директор звільнив нас цього дня від науки. Цього дня ми відробили важко 29 годин при веслах, перетягуваннях на шлюзах, без сну і нормальної їжі. Ми перемогли різні труднощі, негоду, дощ, сонячне попарення, але прибули додому цілі і непошкоджені на здо­ров'ї, виконавши все, що було запляновано. І коли б не мале непоро­зуміння в Городку, прогулянка була б нам вдалася так, як її заплянували. За нами ще один досвід.

В липні 1926 р. мав відбутися перший обласний табір на Соколі біля Підлютого. Площу під табір подарував Пластові опікун української молоді Митрополит Андрей Шептицький. Верховна Команда найняла майстрів-гуцулів, щоб поставили в гуцульськім стилі два курені для таборовиків, будинок для команди табору і кухню. Коли при кінці квітня побачив наш інспектор, а був ним в тому часі ст. пл. Петро Пясецький, що до закінчення будови далеко і вона не буде до початку таборування викінчена, Верховна Команда звернулася до найсильніших двох куре­нів – яворівського і стрийського, щоб післали скоро по 15 пластунів допомогти. Одного пластуна Володимира Станька Курінь вирядив негайно, а 14 інших пластунів зараз по закінченні шкільного року спаку­вали наплечники і знаними стежками помандрували на Сокіл разом із зв'язковим проф. Іваном Чмолою, що мав бути комендантом табору. Четвертого дня ми добилися до табору. Стрийців ми вже застали у таборі. Покріпившися трохи, ми стали до праці. Наш майстер, гуцул доручив нам закінчити вставляти підлогу в другому курені, яка була в

1/3 зроблена. Справно взявся за діло наш курінний Ціньо Айхлєр, син столяра. Помірив, розділив роботу і все пішло в рух. Одні вичистили сміття, другі викинули глину, що тут була накопичена і покопали місце під підвалину, два прирізували і прибивали дошки там, де вже підлога була почата. Ціньо відмірив і врізав підвалину, прикріпив її до двох поперечних, набив на середині лиштву і ми почали вже прибивати перші дошки, як прийшов заглянути майстер, що ми робимо. Зі здивуванням оглянув рух, копнув підвалину, стоїть твердо. Глянув на припасовані фахово і прибиті щільно дошки і запитав Ціня: “Ци ви столярі"? “Ні, відповів Ціньо – школярі”. “Ви дурите мене, так школєр не потрафит. Ви вчилиси”. “Мій батько столяр і від нього я навчився”. “Кінчіть хлопці. Добра робота”. Ми скінчили підлогу, а в наступних днях побуду­вали одноповерхові “причі”. Інші порядкували, подавали на дах майстрам ґонти тощо. Наш Ціньо покінчив нагляд робіт на долині і поліз на дах прибивати ґонти ще останнього дня перед початком табору. В день, коли мав початися табір, курені були готові, площа при­брана, а пишній матеріял зложений оподалік. Щоденно на площі був проф. Чмола, вказував, що треба зробити та пильнував усього. Харчі варили ми для себе, а стрияни для себе.

Проф. Чмола був комендантом першого табору на Соколі. Понад 120 пластунів привезла залізничка, що бігла у підніжжя гори Сокіл. Табор був вишкільний, повний зайнять. Руханку і спорт провадив знаний наш змагун Волинець, який оповідав нам часто ввечорі свої пригоди, що мав їх повно під час дужання ("врестлінґ") на арені і з ким він змагався. Цікаво оповідав. Він і наглядав над нівелюванням площі перед будинком і сотня хлопців увихалася з тачками, носилками, джаґанами і лопатами. Це була важка праця, а зайняттями була випов­нена кожна хвилина, від 5-ої год. ранку до 7-ої вечора. Проминув місяць. 1-го серпня починався дівочий табір. Верховна Команда рішила поблагословити нову будову саме тоді, коли наш табір кінчився, а діво­чий починався і проголосила зустріч. Вже 31-го липня наїхало багато дівчат. Нас стіснили всіх до одного куреня, а дівчатам відступили ми другий, випрятавши його гарно. Всюди лад, вже ми зробили стежки-хідники, визбирали і вигромадили все, та побудували “вигідки”. Увечорі ще проба хору, щоб співати на Службі Божій. Пробні уставки обох таборів під час свята і інші приготування. У день свята наїхало повно гостей, священики ї достойники зі Львова, а між ними наш великий приятель о. мітрат Войнаровський. Оба курені відкриті для оглядин. Це не пластові курені, а просто музеї. Вечірнім наказом попереднього дня іменовано хорунжими під час дня зустрічі пл. розв. Мартина Айхлера, Масюка Володимира і пл. розв. з 17-го Пластового Куреня та пл. розв. Рака зі стрийського Куреня. По співаній Службі Божій відчитано святочний наказ, в якому вирізнено оба Курені – яворівський і стрийський за пластову діяльність та за