Пласт у Сокалі

Початки Пласту припадають на часи, що не дуже сприяли його розвиткові. Заносилось на першу світову війну, а в такій атмосфері тяжко навіть від найкращих одиниць вимагати важкоентузіязму та ініціативи. Коли ж у 1914 р. дійсно вибухла війна, можливість організувати нові відділи Пласту зовсім від­пала. До Галичини ввійшли москалі, виарештували наш громад­ський і політичний актив, позамикали школи і припинили все організоване життя.

Нічого й дивного, що в Сокалі появляється Пласт щойно навесні 1919 р. у вільній тоді українській державі. Появляється у твердих воєнних умовинах, бо Галицька Україна кривави­лось тоді з Польщею, яка негайно після проголошення нашої самостійносте пішла на нас війною.

На захід від Сокаля, заледве кільканадцять кілометрів від міста, пробігав польсько-український фронт. Вечорами чути було фронтову стрілянину. Гімназійний будинок був частинно зайнятий для війська. На просторім шкільнім подвір’ї по одно­му боці вишколювалися українські вояки, а по другому ми проводили наші перші пластові сходини.

Старші студенти тоді до Пласту не належали. Вони були зорганізовані у студентську сотню і виручали регулярні військо­ві частини у вартовій службі при важливіших стратегічних об’єктах. Організували Пласт учні нижчих кляс гімназії, і треба підкреслити, що ми все проводили самі. Ніхто зі старших нам не помагав. Ми пильно читали “Пласт” Тисовського і точно його дотримувались.

Але цей перший гурток не проіснував у нас довго. Фронт перенісся на схід, і ми опинились під польською окупацією. Перші її місяці були прикрі. Між поляками і українцями були дуже напружені взаємини. Більш активних українців, між ними наполегливого сівача національної свідомости серед молоді, о. З. Лехицького, поляки арештували. Всюди боляче відчувалося чужу владу.

В таких умовинах ми не робили собі надій, що поляки – хоч у найближчім часі – дозволять нам відновити Пласт і ми зорганізували тайний пластовий гурток. Сходини відбували у приватних мешканнях членів гуртка – найбільше у Тріски і Небожука, які були душею нашої групи. Щоб не звернути на себе уваги, ми збиралися на сходини кожний у точно означенім часі, не більше як трьох нараз, у п’ятихвилинних відступах. Приносили із собою шкільні підручники, щоб на випадок потреби показувати, що ми лише “спільно переробляли шкільні лекції”.

Вимоги пластового закону ми виконували дуже вірно. Зокрема перестерігали, щоб ніхто не курив і не пив. На тім тлі дійшло раз до неприємного випадку. Один із членів курив, а усунути його з гуртка було дуже незручно. Тоді провідник запропонував на сходинах гурток розв’язати, бо “за нами слі­дять, ми можемо бути викриті і наражені на грубі неприємності”. Після одобрення тієї пропозиції ми розійшлися в пере­конанні, що гурток більше не існує. Але кілька днів пізніше провідник заповів дальші сходини, пояснюючи, що розв’язання гуртка було лише фікційне, щоб позбутися “курця”. Та біда хотіла, що в часі сходин до товариша, у якого вони відбувались, зайшов теж випадково і “курець”. Зрозумівши, в чім діло, він образився на провідника і накинувся на нас з жалями, що ми його здурили. Тоді ми дійсно гурток розв’язали.

Та за той час відносини трохи унормувались, ми дістали від шкільної влади дозвіл на Пласт і в порозумінні з Верхов­ною Пл. Командою оформилися в ІХ-ий Пластовий Полк ім. Гетьмана Петра Дорошенка. Було це правдоподібно в 1920 р. Сокальська гімназія начисляла тоді коло 250 учнів. З того трохи більше ніж половину творили українці. Упродовж кількох тижнів вписалося до Пласту около сто юнаків.

Було у нас тоді багато військового духа. Ми недавно бачили українських вояків, як вони заправлялися до військо­вого життя, як з піснею маршували на фронт, і ми пробували їх наслідувати. Ми теж маршували через місто на військовий лад та співали наші пісні. Тим разом були вже у Пласті і старші студенти. Ми часто ходили на мандрівки за місто, до лісу, і там проводили бойові вправи, підходили під ворога і продирались у його запілля.

За нашим прикладом пішли теж жіноча і чоловіча семінарії, і ми вкоротці представляли собою поважну пластову залогу.

Мандрівка по Волині

Вліті 1922 або 1923 року ми вибрались на довшу мандрівку по Волині. Це була перша пластова мандрівка на Волинь, лише про неї не писалось ніде в пластових журналах. У пляні ми мали відвідати Луцьке, оглянути замок Любарта, а відтак козацькі могили під Берестечком. Та в Луцькім стрінули нас посол Пашак і сенаторка Левчанівська, сердечно нас прийняли і доручили відвідати теж Рівне і Крем’янець. У Рівнім ми дові­далися, що кільканадцять кілометрів звідтам – в Олександрії – є добре зорганізований гурток пластунів, і постановили їх відвідати.

Зайшло вже сонце, як ми вибрались у дорогу. Щоб уночі не блукати, ми йшли вздовж залізничого шляху. Прикрий і тяжкий то був марш, і ми, втомлені до скрайности, добились пізно вночі до провідника гуртка, Федося Довгалюка. Незви­чайно ідейний юнак. Я довго з ним переписувався. Я довідався, що його в ганебний спосіб большевики замордували. У нього на сіні, після доброї перекуски, ми гуторили до пізньої ночі з тамошніми пластунами, що, не зважаючи на пізню пору, по­приходили до нас на сіно. Ранком ми від’їхали до Крем’янця. Крем’янець зробив на нас дуже гарне враження. Це була неділя. У домі “Просвіти” зібралась поважна група старших і молоді. Хтось із громадських діячів читав і пояснював “Лиса Микиту”, а на екрані висвітлювано відповідні ілюстрації. Там зустріли ми теж групу пластунят-жовтодзюбів.

Під Берестечком

З Крем’янця ми подались пішки на козацькі могили. Я уявляв собі, що вони десь на перемістю Берестечка, але ви­явилось, що від них до Берестечка ще поважний шмат дороги. В селі, а радше за селом Пляшево, стоїть над Стиром церква-манастир, а в її підземеллях маса козацьких черепів. Їх знайшли у землі, як викопували фундаменти під манастир.

Чернець-провідник розповідав нам, що бій під Берестеч­ком відбувся вночі після св. Петра і Павла. Козаки, певні себе після попередніх перемог, легковажили поляків. Вони дуже гучно святкували день Петра і Павла. Багато пили до пізньої ночі і п’яні поснули. Тоді ненадійно напали на них поляки і зчинили страшну різню.

***

По дорозі ми мали багато пригод, але все старалися брати на весело. Одного дня пражило немилосердно сонце. При дорозі ні одної деревини, а села не видно. Втомлені і пригноб­лені, питаємо придорожніх женців: “Далеко ще до села?” – “Верстов півтори з гаком”, – відповідає селянин. – “Там теж річка, зможете викупатись”. Радіємо, збираємо рештки сил, ідемо приспішеним ходом, щоб скоріше туди дістатись. Але пройшли вже більше як дві верстві, а села не видно. Питаємо других женців, чи ще далеко. “Верстов зо три”, – відповідають. “Як ви рахуєте ті ваші верстви? ” – питаємо. – “Та ж нам вже давно казали, що лиш півтори верстви”. “А, бо вони певно казали з гаком”.

Був між нами “мамин синок”, наймолодший з нас, дуже чулий на невигоди. Ми звичайно ночували десь у стодолі. Уночі по черзі хтось дижурив. Коли на нього випав дижур, він роз­плакався і хотів додому. З трудом ми його переконали, що він вже великий і що йому плакати не годиться. Пізніше був з нього дуже бравий юнак.

***

Сокальські пластуни були зжиті між собою і добре зорга­нізовані. Це кололо в очі польську владу, і вона шукала причи­ни, щоб нас розв’язати. Причина знайшлася. Польська поліція замордувала тоді у львівській тюрмі св. п. Ольгу Басарабову. У Сокалі улаштовано за неї поминальне Богослуження, і Пласт зорганізовано взяв у нім участь. Це донеслось до шкільної влади; провели слідство, сокальський Пласт розв’язано, а актив­ніших пластунів усунено зі школи.

Очолювали сокальський Пласт за чергою: І. Тріска, Ю. Савчук, П. Саноцький і В. Максимець. Дуже активними члена­ми пластової старшини були: В. Стефанишин, Е. Гриньків і М. Винників. Опікуном полку був проф. І. Сокіл, а в семінарії проф. Гудим.

Пластовий шлях. – 1973. – Ч.1(36). – С.29-32.