Життя в Пласті

Історія української молодечої організації “Пласт” тісно зв’язана зі Станиславовом. Це тут, у Станиславові, майже одночасно зі Львовом, Пласт розпочав свою діяльність у 1912 році. Це сталося всього 4 роки після започаткування в 1908 році “Скавтінгу” англійським виховником льордом і генералом Бейден Пауеллом. Назву “Пласт”, “пластун” взято з козацької термінології на означення звідунів, розвідників, “слідопитів” аналогічно до німецького “Пфадфіндер”, чи польського “гарцеж”.

Як подає д-р Осип Бойчук у статті “Пласт у Станиславові й околиці” (див. “Альманах Станиславівської Землі”, стор. 327-340), у вересні 1913 р. пластова організація в українській станиславівській гімназії нараховувала вже понад 80 учнів-учасників трьох вищих кляс. Пласт у Станиславові репрезентував професор нашої гімназії Григорій Кичун. Тодішній директор гімназії д-р М. Сабат ставився прихильно до цієї молодечої організації і її праці. По війні, Пласт у Станиславові відродився у вересні 1921 року, за почином проф. Осипа Левицького. До Окружної Пластової Ради в Станиславові належали тоді ще й наші професори: Гнат Павлюх, д-р Сава Никифоряк, о. д-р Іван Фіголь, д-р Кость Кисілевський, Іван Слободяник і інші громадські діячі, пані і панове.

Організаційною одиницею Пласту був на той час “полк”, пізніше цю назву змінено на “курінь”. В нашій гімназії був ХІ-ий полк (курінь) ім. гетьмана Івана Мазепи, заснований проф. О. Левицьким. Дальші три пластові одиниці в Станиславові, це були: 12-ий дівочий полк (курінь) ім. княгині Романової, зложений з учениць нашої гімназії, а потім гімназії Рідної Школи, заснований дружиною проф. О. Левицького, пані Надією-Уляною Левицькою, далі 16-ий курінь ім. короля Данила, заснований учителем Іваном Слободяником з учнів державної української учительської семінарії Рідної Школи та українців, учнів торговельної і промислової шкіл, і врешті 23-ій полк (курінь) ім. Ганни Барвінок в учительській семінарії Сестер Василіянок, заснований теж пані Надією Левицькою.

Згадую всі ці назви тому, що з різними членами всіх тих організацій я й мої ровесники стрічалися в той чи інший спосіб від самого початку їх існування. Коли я вперше побачив на вулиці юнаків-пластунів у їхніх одностроях, коротких штанцях, з кріслатими капелюхами на головах, з кольоровими хустками на шиях і різнобарвними шнурками та стрічками на раменах, та ще й з довгою на два метри дерев’яною палицею у кожного в руці чи на рамені, я аж затремтів від радісного зацікавлення і схвилювання. А що вже й казати про милих панянок-пластунок у білих блюзочках та з шапками, що нагадували шоломи княжих воїнів! Всі вони видавалися мені істотами немов з іншого, кращого світу. Мені зразу й на думку не впало, що і я можу теж зовсім легко стати таким самим, або майже таким самим, пластуном. Коли ж у нашому гуртожитку Малої Семінарії теж появилися пластуни, і то одночасно з двох різних полків – гімназійного ім. гетьм. І. Мазепи і ремісничого ім. короля Данила, я поцікавився ближче їхньою наукою і діяльністю. Тоді то вперше впала мені в руки книжка-підручник “Життя в Пласті”, написана проф. д-ром Олександром Тисовським (псевдо “Дрот”). Невже це наш професор української мови є автором цієї книжки? – думалося мені тоді, і я почав набирати ще більше респекту до нього. Але чомусь тоді ніхто й не згадував про нього як про активного і провідного пластового діяча тих років у нашій школі. Тоді щойно ми почули, що автором “Життя в Пласті” є інша особа того самого імени, прізвища і титулу, заслужений пластовий діяч-виховник у Львові.

Підручник “Життя в Пласті” принесли до нашого гуртожитку два початкуючі тоді пластуни-ремісники, Михайло Тихонюк і Микола Рипан. Вони “зубрили” поодинокі розділи цього посібника, – текст пластового гимну, реєстр прикмет пластуна тощо, з більшим завзяттям, як ми свої гімназійні підручники. Впарі з теорією прийшла й практика, головно в формі в’язання різних штудерних пластових вузлів, “гри Кіма” тощо. Щойно тоді цією штукою поцікавилася вже вся наша юна громадка. До гімназійного полку (куріня) вже вписалися деякі наші старші товариші, як Кость Штанґрет, Михайло Мацьків, Теодозій Ґаєцький і інші. Десь роздобули вони вже й однострої, капелюхи, палиці. Нас молодших вже й завидки брали. Ми, надробляючи міною, почали в різний спосіб підтягати їх і насміхатися з їхньої “пластової дурійки”. Почувши, що кожний з них належить до якогось гуртка з назвою тої чи іншої звірини або птиці, як – Вовк, Рись, Медвідь, Олень, Крук, Зозуля, Яструб і ін., ми, “не-пластуни”, почали підсувати одному чи другому пластунові думку – записатися до гуртка “Осел”, “Бик” чи “Свиня”, або “Курка” чи “Качка”, і весело реготалися зі своїх глупих вигадок, як з доброго жарту. До тих “ми” належали, крім мене, ще Роман Дем’янчук, Осип Шиманський, Дмитро Шевчук, Василь Лабчук, Михайло Карпишин і другі. Навіть пластовий привіт “СКОБ” (Сильно, красно, обережно, бистро!) ми єхидно пояснювали як кличку “Скоро кради, обережно бери!”

Але чим більше я вчитувався у сторінки “Життя в Пласті” і приглядався старшим пластунам в однострою під час їхніх занять, тим більше на дні серця щось “шкрябало” і докоряло, що ми займаємо фальшиву позицію. Одного дня я запитався несміливо Юлька Боднарука, на якого ми тоді орієнтувалися у всіх справах принципового порядку, чи прийняли би до Пласту також такого “здохляка” як я. Юлько розвіяв всі мої сумніви і скрупули, ще й заохотив до того не тільки мене, але й інших дотогочасних критиків пластунства. У висліді – одного дня, мабуть у 1925 році, ми внесли до Курінної Старшини формальні заяви і були без ніякого труду прийняті до Уладу Пластунів-Юнаків ХІ-го куріня ім. гетьмана І. Мазепи.

На перших основуючих сходинах нашого гуртка було нас семеро: Юлько Боднарук, Михайло Карпишин, Дмитро Шевчук, Теодозій Ґаєцький, Юлько Щирба, Василь Лабчук і я. На сходини наші прибув тодішній курінний Ярослав Сайко. Ми назвали свій гурток “Хорт”. Провідником гуртка обрано Ю. Боднарука, секретарем мене; інші теж отримали відповідні функції. Згодом до нашого гуртка ще приділено з іншої кляси Володимира Кисілевського.

Самовиховна діяльність учнів-пластунів у замкнених гуртках упорядкована і систематична, регульована устійненим правильником та методичними вказівками і матеріялами, зібраними у підручнику “Життя в Пласті”, контрольована Курінною Старшиною та опікунами професорами, була знаменитим доповненням тієї освітньої і виховної системи, яку давала школа, Церква і гуртожиток. Як дирекція гімназії, так і заряд Малої Семінарії всеціло сприяли нашій участі в Пласті. Пласт давав нам те, що було тоді для нас усіх дуже на потребу. Він зміцнював основи нашого національно-патріотичного спрямування і суспільно-громадського виховання, скріплював почуття особистої і національної гідности і чести, підкреслюючи наше перше завдання – служити вірно Богові й Україні, вщіплював обов’язок допомоги другим, привичку робити кожного дня бодай одне добре діло, плекання чеснот дружби й посвяти. Життя в Пласті сприяло розгортанню нашої фізичної справности, бистрого думання, орієнтації в терені, серед природи і людей та в різних критичних життєвих ситуаціях. Пласт учив нас бути готовими, завжди готовими до всього.

На тему “пластових добрих діл” я вже в 1920-тих роках прочитав у пластовому журналику (мабуть “Молоде Життя”) переклад вірша, здається, з французької мови, з якого запам’ятав оцих пару рядків:

“Добре діло я вчинив… Серце, тішся!… Живе людина, людина живе, А очі в неї так жевріють… В неї на думці – Я!”

- Ого, – подумав я собі тоді. – Щось занадто це пахне самозакоханим егоїзмом, самолюбством… Чи не є тут нагорода більша від самого “доброго вчинку”?.. Якщо так, то це зовсім згідне з вченням християнської етики і моралі. Таки “добрий учинок” є вартістю самою в собі, благословенням для обидвох сторін і добрим прикладом для оточення.

Вже саме тільки пластове поздоровлення – оклик СКОБ! – з піднесенням до висоти грудей трьох пальців правої руки, символізувало для кожного з нас три основні наші обов’язки: бути вірними Богові й Україні, допомагати ближнім і підпорядковуватися пластовим законам. Ті самі засади нагадувала нам нагрудна відзнака, металева пластова лілія, звичайна, чи – згодом – переплетена Тризубом.

Всі 14 точок пластового “кодексу чести”, прикмет пластуна, відповідали повністю моїм вродженим нахилам і моральним імперативам. Вони голосили, що пластун є і має бути:

а) у своїх ділах: словний, совісний, точний, ощадний;

б) в поведінці з іншими: справедливий, чемний, товариський, врівноважений;

в) для добра України і Пласту: пожиточний, карний, пильний, здоровий;

г) для оточення: дбайливий про красу і погідної гадки. Таким я хотів і намагався завжди бути.

Точка про здоров’я була для юнацтва імперативом особливої ваги, бо не раз могла вирішальне вплинути на дальше життя молодої людини, очевидно на краще. М. ін., ця точка забороняла пластунам курити, вживати алькогольні напитки чи піддаватися спокусі наркотиків і інших пагубних навичок. Найчастіше впадали мої ровесники в манію курення. В нашій клясі, вже у нижчих річниках, було кількох налогових курців. На кожній шкільній перерві вони в туалеті затягалися димом, а що вже говорити про позашкільне дозвілля. А спонука до цього була зовсім глупа: мавпувати старших і в той спосіб надавати собі фальшивого німбу “дозрілости”. Ця дурійка почала була вже закрадатися і до нашої побожної бурси. Мене особисто намовляв “попробувати диму” Осипцьо Шиманський-"Шимко”, і перша “цигарка”, з якої я собі кілька разів “пакнув”, це був запалений скруток звичайного паперу. Я закашлявся, прослезився і раз на завжди відмовився від такої “приємности”. Дещо пізніше я спробував, разом з іншими, закурити “правдивого папіроса”, коли ми припадкове знайшли на високій кафлевій печі нашої спальної кімнати коробку саморобних цигарок, висушених на “сіно”, напевно скарб-залишок з часу окупації будинку Духовної Семінарії польськими вояками в 1919-20 роках. Але і це зілля мені зовсім не припало до смаку, я вже більше ніколи не пробував курити. А інші, здоровші колеги, стали налоговими курцями. Один з них, Василь Лабчук, мабуть внаслідок курення і перестуди, захворів на легені і вмер на сухоти несповна рік по матурі, таки у своїх батьків у Семиківцях біля Галича. Його старший кузен Михайло (?) Гевко був у той час студентом теології в нашій духовній Семінарії.

Мене і багатьох інших юнаків Пласт урятував від того налогу і від других, ще гірших. І за це я вдячний Богові і добрим людям.

Наші гурткові сходини відбувалися щотижня, звичайно в одній із клясних кімнат в будинку гімназії. При відкритті рецитували на струнко “символ віри” і обіт пластуна, укладу основ-ника українського Пласту “Дрота”. Тодішній текст був дещо відмінний від того, який є поданий у другому виданні “Життя в Пласті” з 1961 року. “Для рекорду” подаю тут обидві версії 1-ої строфи:

З року 1921 (з пам’яти): В пожарів всесвітних луни ті кроваві, Під звуки завзятих вогнів боротьби, У пам’ять давньої предківської слави Вкраїні обіти складаю отсі:

З року 1961:

В пожежах всесвітніх, у лунах кривавих, Під громом гармат, у важкій боротьбі, на лицарську честь і на предківську славу Отчизні обіти складаю такі:

В дальших чотирьох строфах були розвинені пластові обіти:

- “Плекатиму силу і тіла і духа…”

- “Красу я і щастя по всій Україні ширитиму…”

- “З життям поборюсь як з трудами у полі…”

- “На щастя дорогу введу Вітчину”, згл. “До щастя Вітчизну мою поведу”.

У програму кожних сходин входив короткий реферат будь-котрого з нас на актуальну тему – виховну або історичну, гутірка, цікава гра, найчастіше – “гра Кіма”, а в літі, на лоні природи, ще й вправи, впоряд, руханка. На закінчення сходин ми співали пластовий гимн – “Цвіт України і краса”.

Текст гимну був знову ж укладу “Дрота”, на канві Франкової поезії “В дорогу”, а музику-мелодію до нього уклав Ярослав Ярославенко (Вінцковський). Тут знову було підкреслено, що життя в Пласті, – “для вітчини це наш труд”, а мета – “славу Україні придбать”.

В часі масових прогульок, улюбленою маршовою піснею пластунів була поезійка Спиридона Черкасенка “Гей юнаки, гей пластуни”, з музикою Ярославенка, що була на початках гимном закарпатських пластунів. Вона поривала нас своєю юнацькою бравурою:

“ніщо нам лихо ні пригоди”…,

“веде нас гордо вільний стяг – до щастя, слави і свободи”,

згл. “на ясні зорі, тихі води”.

Всі ті слова про батьківщину, Україну, її щастя і свободу, – це не були для нас пусті фрази. Це була свідома душевна – індивідуальна і гуртова – настанова, закріплювана в нас постійно на ціле дальше життя.

Наш гуртковий зверхник Юлько Боднарук мав у собі справді провідницьку жилку. Він ніколи не допустив до того, щоб ми знудилися пластуванням. Наші сходини у шкільних приміщеннях мали завжди цікаву програму. Зокрема інтересна була “гра Кіма”, названа так за героєм повісти Редіярда Кіплінґа “Кім”, що насправді звався Кімбал О Тара. В цій грі треба було, по однохвилинній пильній обсервації розкладених на столі кільканадцяти різних предметів, негайно по їх закритті записати на папері всі, зглядно якнайбільше число запам’ятаних предметів. Одною з відмін цієї гри, вже не в кімнаті, на ходу, була коротка обсервація будь-якої крамничної вистави, а тоді такий самий перелік на папері всіх запам’ятаних об’єктів. Ця цікава гра виробляла в нас спостережливість, запам’ятування баченого і спроможність якнайточнішого звітування. В погідні суботи чи неділі ми йшли на прогульку, геть з міста, в поля, гаї, над Бистрицю Солотвинську чи Надвірнянську, але не вигідними шляхами, тільки крутими й трудними манівцями. Раз ми переходили річку через високий спалений залізничий міст, без настилу дощок, без поруччя, переступаючи зяючі півметрові порожнини поміж порогами, а іншим разом – ступаючи вузькою, з одної довгої дерев’яної колоди зробленою кладкою, яка небезпечно розгойдувалась під нами. На плечах кожний з нас мав добре наладований наплечник, в руках довгу пластову палицю. Було чимало емоцій. Кілька разів ми ночували в ліску над потічком, у шатрах. Смакувала нам прикурена каша з казанка, чудовий був чай з води з потічка, заправлений цитриною і добре засолоджений. Незабутні нічні стійки на сторожі сплячих побратимів.

Взимку ми вибиралися на прогулянки зі санками. В парку чи над ставом Ромашкана влаштовували “маневри” з перестрілкою сніговими кулями. Більшу прогульку з санчатами зробили ми одної зимової неділі до села Вовчинця, у північно-східньому напрямі від Станиславова. По дорозі вступили до гостинної хати п-тва Лемехів. П. Микола Лемеха, урядовець окружного суду у Станиславові, був загально відомим і шанованим українським громадським діячем. Того дня ми не застали його в хаті. Але нас сердечно вгостила пані Лемеха і їхні дві старші доні-красуні, Ростислава і Оксана, учениці української гімназії “Рідної Школи” в Станиславові. Наймолодша сестра Віра, тоді ще мале й незвичайно миле дівчатко, на загальне прохання відспівала чудовим голосочком пісню “Ой зійди-зійди, ясний місяцю”. Я мав тоді першу в житті нагоду побути бодай одну годинку в такій сердечній культурній атмосфері української родини. Тут відмічу, що присутній тоді з нами на прогульці колега Теодозій Ґаєцький одружився в 1940 році з пані Славою Лемехою, а другий мій колега Євген Луцький з пані Оксаною. Далеко тяжча життєва доля випала їхній сестричці Вірі. А їх молодший брат Всеволод, згодом ветеринарний лікар, згинув у боротьбі в 1946 році. – Зайво й згадувати, що дальші враження нашої пластової прогульки того дня зовсім зблідли у моїй пам’яті у порівнянні з враженнями з короткої гостини у панства Лемехів.

Пані Оксана Луцька пригадала мені в листі з 27.06.1982 р. колишню нашу пластову “фамулу”, тобто фамілію-родину, створену при нагоді одної з численних наших імпрез, як завжди галасливих і веселих. “Татом” тоді було іменовано Юлька Боднарука, “мамою” Оксану Вовк, “стрийком” Богдана Ліськевича. Нагадала пані Оксана також деякі наші тодішні пластові псевдоніми: Тарас Ліськевич – “Шкаралупка”, Славка Лемеха – “Ковбаска”, Оксана Лемеха – “Динька”, Дозьо Ґаєцький – “Гольтіпака”, Дмитро Шевчук – “Планетник”, Марійка Припхан – “Бубон”, Марта Терлецька – “Франка”. Це мені нагадало й мій тодішній пластовий псевдонім – “Дротяний”. – “Більшість з них уже не живе”, – стверджує сумно в листі пані Оксана… Але пам’ять про них усіх живе і далі житиме в наших споминах.

Крім щотижневих гурткових сходин ми мали раз на місяць сходини цілого куріня, в одній з більших клясних кімнат у будинку гімназії, з участю всієї курінної старшини і нашого опікуна проф. О. Левицького, а згодом д-ра С. Никифоряка. Сходини починалися рапортом і відспіванням пластового гимну. В програмі були звіти, інструкції, коротка доповідь, дискусія, слово нашого опікуна тощо. За неприсутність або спізнення записувано відповідну кару, від 2 до 10 пунктів-мінусів.

Курінні прогульки в довколишні ліси були незабутніми пере-життями для всіх учасників, зокрема тоді, коли доводилосьночувати в лісі під шатрами. Терен для пластування був дуже догідний. Це були околиці Хриплина, Посіча в Чорному Лісі, Вовчинецька гора і навіть далека Манява. Це була теж практична наука теренознавства і картознавства, лекція користування компасом і мапою, орієнтації місяцем і зорями та іншими вказівками самої природи. Прогульки були зв’язані з різними іграми, спорто-вими змаганнями, ватрами, виступами з мистецькою самодіяльністю, нічними стійками. Раз наша частина, вирушивши з міста в неділю рано, мала непомітно підкрастися до табору пластунів, які ночували в лісі під шатрами, і по можності “захопити їх у полон”. Треба було незамітно прорватися через “демаркаційну лінію”, проведену горбкуватим тереном. Але таборовики малися на осторозі. Майже всіх напасників переловлено на самій лінії. Згодом -у дружній компанії, проф. О. Левицький обговорював докладно з нами цілу ту операцію та вказував на допущені помилки, як нападу, так і оборони.

Бували теж прогульки спільні з дівочими куренями. Не обходилося тоді без перших невинних фліртувань, нав’язування знайомств. Пригадую собі, що перша гарна дівчина пластунка з куреня Василіянок, з якою я познайомився в часі такої прогульки в лісі, називалася Галущинська. Ім’я її призабулося, бо це була теж наша остання зустріч. Інші колеги були щасливіші. В самому Станиславові, при частіших зустрічах пластунів з пластунками, наші кавалери мали багато більше нагод фліртувати, залюблюватися (як це нам здавалося), зітхати і умовлятися на “рандку”. Мені запам’ятались ще дві такі вимріяні тоді нами, але недосяжні для нашого брата, панянки-красуні: Ярослава Островська і Марта Терлецька.

Коли ми раз у гарну травневу неділю сиділи з проф. О. Левицьким на зеленій галявині серед молодих деревець і вели пластову гутірку, під милозвучне гудіння численних хрущів, нагло надбіг захеканий дядько і, почервонілий від злости, почав на нас кричати, а радше нерозбірливо белькотіти, яким правом ми топчемо його траву. Проф. Левицький, не підводячись з місця і навіть не дивлячись на крикуна, відізвався до нього різким, але стриманим, голосом:

- Ви, дядьку, говоріть до нас або по руськи, або по польськи, а не по жидівськи, бо ми не розуміємо того, що ви нам хочете сказати.

Дядька видимо збентежила самовпевнена мова нашого професора, і з черги він сам почав виправдуватися за своє поденервування і просити, щоб ми перейшли в інше місце, де є менше трави. Ми заспокоїли його, що зараз підемо далі, а траві його не сталася ніяка кривда.

Ми справді перейшли в інше місце, на зруб, і очистивши з ломаччя трасу на яких 60 до 100 метрів, перевели змагання у швидкості бігу. Сонце вже доволі добре припікло, отже ми поскидали сорочки і таки добре засмалили шкіру.

Поворот до Станиславова відбувався довільним порядком, хоч і в колоні чвірками, серед збуджених розмов, жартів і пісень. Коли ж ми вступили на Липову вулицю, зараз за парком, наші чвірки вирівнялися, всі підтягнулися і різко відбивали крок, а ліс палиць на раменах погойдувався ритмічно. Здалека ми бачили вже нашого директора Сабата на бальконі гімназійного будинку. Команду над колоною перебрав курінний Омелян Тарнавський:

- Курінь, позір! На ліво глянь! Почесть дай!

Основний впоряд всі пластуни і гімназистки вже давно були добре засвоїли. Тільки команди “Струнко!” тоді ще не вживали. Парадний марш і салют нашому директорові і нашій “Альма Матер” випадав завжди “пріма кляса”.

Дир. Сабат розчулено дякував киванням головою і помахами рук. Кільканадцять метрів дальше заряджувано “розхід” і всі прогульковці чимдуж спішили на заслужений відпочинок до своїх хат.

Про другу, невідому нам тоді, сторінку постави дир. М. Сабата до українського Пласту в гімназії, згадує у своїх споминах д-р Ол. Тисовський, який у 1920-их роках був професором в українській Академічній гімназії у Львові, за часів директорства Іллі Кокорудза. (Див. Теодор Данилів, “Основоположник Пласту”, Мюнхен 1966, стор. 32-33):

“Деякі неприємності – згадує д-р Ол. Тисовський, – мав я на нашому, українському терені. Одного разу я мав скаргу від пластунів української гімназії в Станиславові, вони скаржились, що директор тамошньої гімназії вживає пластунів офіційно для відзначування польських державних свят і змушує їх як пластунів до участи в них. Тоді я, неофіційно, написав листа дир. Миколі Сабатові, що таку жалобу надіслали до Верховної Пластової Ради, чим я хотів до певної міри вплинути на зміну його наставлення супроти пластунів. Відповіді від нього я не дістав, але пластуни із Станиславова інформували, що в стосунку до них настав гостріший курс”.

І далі: “У міжчасі дир. І. Кокорудз пішов на пенсію, передчасно, як він казав, а на керівника гімназії прийшов дир. Микола Сабат із Станиславова. (Це сталося в 1927 році, – прим. В.М.). Він застав мене в учительському складі нашої гімназії. Ситуація була досить неприємна, і я мав з ним пізніше деякі клопоти із-за недовір’я до моєї льояльности супроти польської влади”.

Один з колишніх станиславівських пластунів так окреслив ролю цієї виховної організації у 1920-тих роках:

“Пласт тих часів неповторний. Для цього були спеціяльні політичні обставини. Генерація, що дітьми-юнаками пережила великий народний зрив до волі, що на рідній землі відчувала гніт ворога-окупанта, що легендою овіяну боротьбу за свободу бачила в продовжуванні акції “батьків”: Зелені Свята, Листопад, Маківка, акції УВО, націоналістичний рух, політичні процеси, боротьба за університет і т. п. В Пласті ми готовилися “бути готовими” заступити батьків і продовжувати боротьбу за визволення. Для цього треба було здобути власну моральну, а з нею інтелектуальну та фізичну силу. Ми дійсно бажали великого: “Меґаля айтейте!” (“Альманах Ст. Землі”, стор. 331).

***

Наш гурток “Хорт”, подібно як і всі інші пластові гуртки нашого гімназійного куреня, а також куренів дівочих і ремісничого, доволі часто ходили на міський цвинтар, де була окрема секція могил поляглих воїнів українських армій, і працювали там годинами, щоб вони постійно були у взірцевому порядку. На ці могили рік-річно на Зелені Свята відбувалися величаві многотисячні походи з оркестрами, хорами, прапорами. Кожний пластовий курінь маршував окремо, порядку в поході і на цвинтарі теж пильнували пластуни.

Всі замітніші національні річниці, головно з визвольних змагань 1917-22 років, ми відмічували врочисто на сходинах гурткових і курінних, а також у співдії з пластунами 16-го ремісничого куріня ім. короля Данила, коли його курінним був загально відомий і всіма улюблений пластун, змагун і громадський діяч Ярослав Андрухович.Це він м. ін. підготовив нас до виступу з першолистопадовою інсценізацією на прилюдному святі в 1927 році в малій залі “Сокола”. А коли в листопаді 1928 року, після кривавих подій у Львові, польські шовіністи в Станиславові почали також нахвалюватися й погрожувати знищенням різних українських установ і вже навіть зробили були бомбовий замах на будинок “Українського Сокола”, місцеві пластуни були першими між охотниками, що зголосилися нести охорону наших важливіших інституцій і будинків, як шкіл, театру, книгарень, кооператив і ін. На заклик Яр. Андруховича, всі члени нашого гуртка “Хорт” поспішили на цілонічну охорону приміщень “Маслосоюзу” при вулиці Собєського, напроти будинку пошти. Сам Андрухович був тоді працівником у “Маслосоюзі”. Нас кількох членів, що мешкали в бурсі Малої Семінарії, – Шевчук, Ґаєцький і я (не пригадую, чи був теж і Михайло Карпишин) – викралися на вулицю через вікно, коли вже всі бурсаки спали. До “Маслосоюзу” було недалеко. Було нас в охороні тої ночі мабуть десять. Керівником був Андрухович. Він озброїв нас міцними дрючками і залізними прутами, тут і там були приготовані каменюки і цеглини до кидання. Стійки стояли в укриттю близько парканів на подвір’ї і коло фіртки від вулиці, а решта в пивниці при вікнах. Андрухович напевно мав у кишені набитий револьвер, але про це не кожний мусів знати. Він був постійно в русі, бігав на гору, щоб і звідтіля слідкувати за сподіваними напасниками, перевірював стійки назовні. Ніхто з нас не спав. Коло години 2-ої ночі Андрухович накормив нас канапками і молоком. Ми були розчаровані, що ніч проминула спокійно. Коло години 5-ої рано, як вже почало розвиднятися, ми незамітно порозходилися домів. Бурсаки перелізли до своїх кімнат знов через вікно. Наш префект о. В. Коновалець таки довідався про цю нашу нічну вилазку і мав з нами серйозну розмову. Не робив нам докорів за добрий намір прислужитися громадській справі, але звернув увагу на можливі прикрі наслідки для бурси як інституції.

Пару місяців пізніше, після чергової протидержавної демонстрації учнів нашої гімназії, нас усіх – учнів 8-ої кляси, на наказ владики остаточно “видворено” з Малої Семінарії “на зелену травку”, як тоді говорилося.

Кожного року на Курінній Раді відбувалися перевибори Курінної Старшини. Першими курінними нашого куреня, почавши від 1921 року, були: Василь Ісаїв і Петро Ісаїв, далі Микола Тимчишин (1925/26), Ярослав Сайко (1926/27), Омелян Тарнавський (1927/28), Теодозій Ґаєцький (1928/29), Петро Саноцький (1929/30), і Володимир Тарнавський в 1930 році, коли то польська влада остаточно розв’язала Пласт. За головування курінного Т. Ґаєцького я був курінним писарем. Остання Курінна Рада, в якій я ще брав участь, перед виїздом зі Станиславова, відбулася в червні 1929 року. В “Альманаху Станиславівської Землі”, на стор. 333, у списку курінних нашого куреня подано помилково прізвища Василя Пашницького і Володимира Блаженка, натомість пропущено прізвища Миколи Тимчишина і Ярослава Сайка. Щодо Ярослава Кондри, він сповняв функції курінного всього пару місяців у 1928 році, по розв’язанні поляками вищих кляс нашої гімназії.

Це були вже останні дні мойого перебування в Станиславові. Ми були вже по матурі. При кінці червня 1929 року відбувся в Чорному Лісі, між Майданом і Посічем, трьохденний табір-злет різних куренів Станиславівщини. Я був тоді з Юльком Боднаруком і ще деким із нашого куреня, від першої ночі таборування.

В темному лісі, над потічком, відвідали нас і тоді два лісничі чи побережники, які наглядали над тими лісами, що були частиною митрополичих дібр. Вони дружньо порозмовляли з нами, один з них навіть дав мені до рук великий револьвер “наган” з валком на 9 набоїв і показав, як закладати в барабан кулі.

На третій день, в неділю, зібралося на галявині біля табору вкількасот пластунів і пластунок. Погода була гарна, настрій у всіх був радісний, веселий. Не пам’ятаю вже, хто тоді був присутній із наших опікунів. Проф. Осипа Левицького вже не було.

В часі вечірньої прощальної ватри я разом з іншими гуляв “Аркана”, хоч був дуже втомлений нічними дижурами і браком відпочинку за дня. Тоді я вперше був свідком виступу ст. пластуна Платона Полотнюка, який під звуки гітари і під мурмурандо хору відспівав сольо дивну пісню, не то індіянську, не то індуського “змісту”. Мельодію тої пісні пам’ятаю до нині, а зі слів залишились у пам’яті тільки уривки, як ось:

Кум-квай квиними-тиними

Насай кум-кум квай-кве, кум-квайкве,

О Нікодиме, ото чорна умбра…

(Хор: Умфа-умфа, умфа-умфа, умфа-умфа, умфа-умфа)

Брамапутра, Гімаляя -

Червона, зелена, не твоя, не моя”,

(Хор: Умфа-умфа… і т. д.).

Мелодія і уривки тієї дивовижної пісеньки бриніли настирливо в моїй заспаній голові, коли нас кількох пізною ніччю поверталися залізницею зі станції Ямниця (?) до Станиславова. Переспавши до полудня наступного дня на своїй тодішній квартирі, я зі своїми вбогими манатками виїхав зі Станиславова, щоб – мабуть – ніколи вже більше не повернутися до нього.

Макар В. Від Бистриці до Бугу (1911-1929) // Макар В. Спомини та роздуми. Зібрання творів у чотирьох томах. – Торонто-Київ, 2001. – Т.1. С.251-266.