Пласт на Волині

Це все, що залишилось в моїй пам’яті. Може, не все воно докладне, але чужих спогадів зі своїми не переплітую. Широке поле залишаю до доповнення, а в самих подіях нема жодної фантазії. Дуже спішуся передати образи минулого, поки вони ще яскраві, не затуманені. Відчуваю вже як склерос висмикує мені назви, прізвища, але фактів ще не може замазати. Щойно тепер створилися умови, що можна розказати вже про все, нічого не ховаючи.

По першій світовій війні Західна Україна – Га­личина, Волинь, Полісся, Холмщина і Підляшшя – залишилася під Польщею. У версальськім договорі мовилось про автономію Галичини, але Польща не дотримала цієї умови, беручи до уваги одначе сам факт, що там живуть українці і допускаючи їх мову до ужитку в деяких інституціях і субсидуючи декілька українських шкіл, в тім три гімназії. Інші українські землі призначено до полонізації. В непам’ять пішла спільна війна Пілсудського і Петлюри з більшовиками. Війська УНР в центральній Польщі інтерновано з забороною перебувати на наших землях. Невеликій частині укра­їнської інтелігенції не признано польського громадя­нства і як чужинці не могли вони займати державних становищ, головно в шкільництві. Заперечувано і пе­реслідувано прояви національної окремішності. За­лякувані селяни боялися називати себе українцями і тому називали себе по-різному: руськими, тутейшими, православними, але ніколи поляками. Була різниця мови, релігії, різниці в соціальнім положенні, й історичні кривди були ще живі. Помимо гніту, свідомість жила. В виборах до сейм у в 1922 році, не зважаючи на сильну пропаганду на “кресах” різних польських партій, перемогла українська 16-надцятка. Для польської влади це було несподіванкою, вона побачила, що це не покірні, а притаєні живуть під стріхами.

В селах були польські три чи чотирикласові школи і тільки в деяких містах була семирічна утраквістична з українською мовою, але і такі школи були джере­лом патріотизму. Не було зорганізованого укра­їнського життя, тільки де-не-де в містах творилися “Просвіти”, але свідомість все ж таки пробилась: постали три приватні українські гімназії – в Кремінці, Рівному і Луцьку. Ці Гімназії не мали жодних державних дотацій і удержувалися виключно з оплат учнів, і тому гімназії були дуже бідні. В гімназ­іях панувала специфічна атмосфера, відмінна від атмосфери в гімназіях в Галичині. Учителі не були “панами професорами” тільки зверталося до них: Віктор Андрієвич, Лука Данилович, Катерина Леонтієвна. Гімназія була, як утраквістичні семирічки, дже­релом національної свідомості і була це заслуга самих учнів, учителі творили повну демократичну основу творити самочинно погляди і переконання учнів. Погляди і переконання приходили ззовні. У їх основі були національні й соціальні кривди як висліди чужого панування. Найбільший вплив мали Українська Соціально Радикальна Партія “радикали” і КПЗУ – комуністи.

Ініціатива утворення Пласту прийшла ззовні, чи не з духовної семінарії. Ми сиділи вже в лавках з приколотими зеленими стяжками. Тривало це одначе не довго. Директор гостро заявив, що жодного Пласту нема і казав нам стяжечки здійняти. Це був рік 1927-мий. В польських школах розвивалося буйно “гарцерство”, демонструючи свою присутність в місті, що виразно пригноблювало нас, учнів укра­їнської гімназії. Нелегальний Пласт утворено в 1928/29-тім шкільнім році. Ініціатором був семінарист духовної семінарії Кузьма Робітницький. Пластові сходини відбувалися на вільному повітрі навіть зимою. Пластові ідеї й обов’язки брали ми з книжки Терлецького і Кархута “Перша проба пластуна”. Пластові ігри робили вночі в лісі. В печерах в “Дівичих Скалах” мали свою криївку. Сиділи при свічці на каміннях, а над головами висіли кажани. Встановили контакти також з нелегальними пласту­нами при луцькій і рівенській гімназіях. Особливо активізувався Пласт, коли до нашої кремінецької гімназії перенеслися учні з гімназії рівенської: Шубський, Порайко, Чорненко. Перший арешт прийшов в листопаді 1930-го року. Заарештовано тоді: семі­нариста Робітницького, Петра Львовича і Ігоря Шубського з української гімназії. Задержано при розклеюванню відозв українського блоку в зв’язку з виборами до сейму. Заарештованих три дні тримали на поліції (всупереч праву), а потім скованих відстав­лено до в’язниці. Не вдалося одначе виявити від кого ми взяли відозви. У в’язниці арештованих острижено і розміщено в окремих келіях. Створено акт об­винувачення, змістом якого була образа маршалка Пілсудського, заклеювання його портретів на вибор­чих плакатах. Судова розправа відбулася в міському суді. Всіх підсудних оправдано. Сам факт безпідстав­ного арешту послужив українському парламентар­ному блоку як підстава до внеску визнати вибори незаконними. Наступною акцією пластунів було свя­ткування річниці проголошення Четвертого Універ­салу. В гімназії зробили ми академію, а вночі пласту­ни розплакатували відповідні, ручно писані, відозви, а на руїнах замку, що над містом на горі Бона, закріплено національний прапор. На літо збиралися зорганізувати водяний табір і приготовляли вже човни в селі Бережцях над Іквою. Манила пластова пригода, вже і пісня була для неї складена.

Своїми поглядами пластуни симпатизували з “радикалами”. Весною 1931-го року наш провідник Робі­тницький пропонував зліквідувати Пласт, але пласту­ни ввійшли вже в свою конспіраційну діяльність і відчували потребу служити свойому народові, боро­нити свою націю перед щораз сильнішим натиском чужої руки, примушуючої до покори, і тому, не негуючи пласту, перейшли до юнацтва ОУН.

Одержували вже нелегальну “Сурму” і націоналі­стичні відозви. Контакти з проводом й інструкції отримували зі Львова за посередництвом Степана Пшеничного – студента, абітурієнта нашої гімназії й члена нашого Пласту. Нашим провідником став Ігор Шубський і він організував звена в нижчих класах. Долучувалися до нас і учні з польської учите­льської семінарії.

Більшу акцію провели ми в травні 1932-го року. Привезли зі Львова цілу валізу відозв і у великодню ніч розкидали їх по Кременцю і довколішніх селах. Акцію проведено рівночасно і жодної впадки не було. Поліція арештувала, одначе, нашого члена Міщену, тоді вже сільського учителя. Арешти нашої цілої групи наступили 7-го червня 1932-го року. Організації прибирала щораз більший масовий характер і видно, що в її ряди дісталась якась поліційна втичка. Комп­рометуючі матеріали знайшли у Шубського, в слідстві заломився один з ліцеїстів і засипав цілий провід. Цілий провід заарештовано і осаджено у в’язниці, а в нім були: Степан Пшеничний, Ігор Шубський, Данилко (ліцеїст, не можу пригадати його прізвища), Петро Львович, Микола Недзвецький і Юрко Козубський. Слідство тривало півтора року. Процес, що тривав тиждень часу в грудні 1933 року, закінчився засудженням: Пшеничного на 6 років, Шубського на 5 років, Данилка на 4 роки, Львовича, Недзвецького і Козубського на 2 з половиною року. Боронили адвокати Шухевич і Біляк зі Львова та Підгірний з Ковеля. Під час процесу збиралася під судом товпа народу, після винесення присуду зроби­ли в суді і під в’язницею демонстрацію. До тюрми відводило багато народу. Внаслідок демонстрацій були арешти, судові розправи за вихвалювання зло­чину і присуди по 7 місяців, що охопили батька Козубського і сестер Клаву і Рузю Недзвецького.

Львович, Недзвецький і Козубський відбули свої повні присуди у в’язниці в Крем’янці. Інших засудже­них вивезено до в’язниць в центральній Польщі, були вони звільнені передчасно на підставі загальної амнестії. Пшеничний і Шубський в 1937 чи 38-му році знайшлися знову у в’язниці й визволила їх з неї в Тарнові щойно війна в 1939-му році.

А яка була дальша доля волинських пластунів? Пшеничний загинув в 1940-му році, як висланик ОУН на Україну, Шубський загинув від братовбивчої кулі в 1942 році, Недзвецький згинув на фронті в 1945-му, Козубського забрало НКВД в 1939, не знаю, що сталося з Данилком. Львовичем, після звільнення з в’язниці заопікувався професор Гірничої академії в Кракові, Іван Фещенко-Чопівський, і це завдяки йому він закінчив вищі студії й може оминув долю своїх товаришів СКОБ-ів.