Спогад про Пласт у Тернополі

Тернопіль – столиця Поділля, місто-казка моїх юних незабутніх літ… У цьому місті я виросла, тут мій батько був катехитом виділових шкіл і сотрудником о. Володимира Громницького. У цьому місті я ходила до школи, пізнавала життя ілюдей. У Тернополі при кінці 1923 року мої батьки вписали мене до дівочої гімназії Рідної Школи. У цій школі я стала членкою 32-го Куреня УПЮ-ок ім. Олени Пчілки.

Пластовий Улад у Тернополі постав заходом молодень­кої гімназистки, учениці Vкляси, екстерністки державної гім­назії – Євгенії Флисак-Янківської.

Вонапід час літніх ферій перебувала в Золочеві, там познайомилася з Пластом, а коли прибула до Тернополя, по­чала організувати пластові гуртки і в Тернополі. На перші ширші сходини прибув Іван Коропецький із Золочева. На цих сходинах створився перший пластовий гурток у Тернополі. До нього належали екстерністки хлоп’ячої гімназії та семінаристки. Одні з перших були: Євгенія Флисак-Янківська із сестрою Володимирою, Стефа Трояк-Дзядів, Галя і Оксана Сидорак, (†) Ірина Крохмалюк, Лідія і Нуся Мриц, Марійка і Ляля Боднар, Стефа Гнівчинська, Нуся Чемеринська, Надя і Галя Топольницькі та інші. Першим опікуном цього гуртка був учитель тіловиховання Теофіль Остап’юк. Першою пол­ковницею (курінною) була Галя Сидорак. Коли ж рідня Сидораків виїхала в УРСР, полковницею стала Євгенія Флисак. Закуплено книжки “Життя в Пласті” О. Тисовського. Учас­ниці першого гуртка в Тернополі самостійно приготовлялися до першої пластової проби. Першу пластову присягу приймав від них Іван Коропецький. Цей ідейний, життєрадісний пла­стун давно не живе, його замучили большевики в Золочеві. Коли пластунками стало більше учениць гімназії Рідної Школи, тоді Верховна Пластова Команда іменувала дирек­тора цієї школи, енергійного та рішучого колишнього отамана УСС-ів д-ра Никифора Гірняка, опікуном Пласту в Тернополі а одночасно зв’язковим подільської округи (1924 р.). До цієї округи належали повіти: Тернопіль, Бережани, Рогатин, Скалат, Теребовля і Збараж. Н. Гірняк був справжнім батьком і душею тернопільського Пласту.

У 1923 р. постав перший хлоп’ячий пластовий гурток при державній гімназії. До нього належали: Микола Воло­шин, брати Мицки, брати Іван і Антін Малюци, Володимир Сваричевський, Олександер Гайдукевич та інші.

За моєї пам’яті діяльними пластунами були Артем Лу­говий (брат мого чоловіка, замучений большевиками), Богдан Дзюбановський (тепер лікар у Віндзорі), Анатолій та Євген Грицаї, Богдан Філінський, Танько та Ярослав Романюки, бра­ти Сембаї, Володимир Конрад, (†) Володимир Каненко, (†) Юрій Ковальський, останні два вчасно померли.

Під проводом д-ра Н. Гірняка, як опікуна нашого 32 Куреня ім. О. Пчілки, Пласт розвинувся всебічно. Ми точно відбували наші пластові сходини, улаштовували різного роду імпрези, фестини тощо. Ці імпрези з участю пластунок були найкращі в місті. Щоб їх відповідно підготовити, Н. Гірняк використовував увесь свій вільний час. У 1924 р. ми підгото­вили пластове свято в залі Міщанського Братства спільно з пластунами. Щоб гідно підготовити його програму, Є. Флисак їздила до Львова вивчати вправи під проводом О. Тисовського. Пластовим хором диригував учитель музики Пилип Басса. Ми улаштовували фестини у т. зв. Новому городі, в парку, у підміському селі Гаї. Підготовлялися ми у домі п-ва Мриців на Заруддю, бо сестри Мриц – Нуся, Ліля, Слава та Ірина – наших провідників добре знали. Тут нас завжди гостила їх мама, сердешна пані Христина Мриц. Нуся і Слава були моїми виховницями в Тернополі і мали на моє пластове ви­ховання великий вплив. Мою першу пластову пробу я скла­дало як членка гуртка “Скала” в присутності Слави Мриц на однім пластовім святі у Гаях, у парку серед чудової природи. Небуденні переживання іменування учасницею (Н. Гірняк), вручування пл. відзнаки (полковниця Галя Мороз) ще досі свіжі, дорогі, зворушливі.

Склавши пробу, я була гуртковою “Скали”. Незабутня в пам’ятіперша наша нічна прогулянка до Гаїв з опікуном Н. Гірняком. Ми боялися нарікати на невигоди (холод, комарі!), бо наш опікун відразу називав нас “смаркулями”, що люблять спати на перинах, що не знають приємності твердого пласто­вого життя. Палала пластова ватра, іскрилися вогники на тлі чорного неба, а ми вслухувалися у мову нашого опікуна на те, щоб її ніколи не забути.

На літніх вакаціях в 1926 році нас три пластунки – Галя Мороз, Орися Брикович і я – взяли участь у мандрівнім таборі в Карпатах. Наша збірка була в пластовій домівці у Косові. Ще й досі бачу чудову хатину – пластову домівку, що тонула у квітах мальв, чую шум річки Рибниці та гірських ялиць, спів дрогобицьких пластунок про гірників. Нашою опі­кункою була незабутня Марія Бачинська-Донцова. У Косові пізнали ми місцевих пластунок і д-ра Горбового.

Вирушили ми верхами Карпат до села Красноїлі, одно­го з найкращих сіл Гуцульщини. Дорога була прикра, ішов дощ, а ми не вміли ходити верхами гір. Першу ніч ночували у колибі, дриґотіли із зимна. Зате другої ночі спали вже з вигодами у школі й на гостинному приходстві о. Вергуна.

Після 2-денного відпочинку на приходстві ми пішли до табору в Перехреснім. Життя в таборі було веселе і різно­манітне. Був щодня прорух під проводом Уляни Сітницької, кожного вечора співали й слухали розповідей, сидячи довкола ватри. З табору ми йшли на прогулянки до озера Шибеного, до Буркута, на Довбушанку, до Крнворівні, до Ясенова Горіш­нього. Коли прийшов час вирушати нам на 3-тю Пластову Зустріч, нам було жаль покидати табір. Вирушили ми в ман­дрівку через Жаб’є-Ільці-Слупейку на Ворохту. Кожного дня проходили 42 км та зближалися до нашої мети.

По дорозі минали села Ворохту, Дору, Татарів, Микуличин, Яремче, Ямну, містечко Делятин і місто Надвірну, ба­чили неописану красу гір, печери Довбуша, водопад Прута, гору Крепу, руїни старого Манявського Скиту, на мурах якого знайшли багато підписів знайомих пластунів (-ок). Ночували у гостинних приходствах о. Порубальського, о. Мокрівського, о. Макаревича, у школах, почувалися ми тут як у рідних до­мах, зустрічали своїх приятелів, що відпочивали у горах. Добилися ми нарешті до своєї мети – табору на Соколі. Вітали нас на Соколі великими оплесками та криками, були ми звільнені з таборових обов’язків того вечора.

Другого дня почалася Зустріч. Її відкривали Верховний Отаман Северин Левицький і сотник І. Чмола. Була Богослужба, обід, збірка, піднесення прапорів, церемоніял обіту під журкіт Лімниці – і предвічну казку старих смерек. Ввечо-рі попис пластунок, незабутня ватра. Три дні тривала Зустріч. З неї ми винесли палке завзяття до смерти бути у пластових рядах. Тяжко було прощатися, залишати наш любий Сокіл, дорогу опікунку – п. М. Донцову і учасниць табору у Пере­хресному, бо всі ми були свідомі, що доля не зведе нас біль­ше разом, що й сталося. Тернопільський Пласт брав також участь у 2-ій Пластовій Зустрічі, що відбулася на “Писанім Камені” біля Криворівні. Були там Нуся Мриц, Нуся Кузів. До почесних обов’язків пластунства належало дбати про впорядкування стрілецьких могил, зокрема перед Зеле­ними Святами. Від такого обов’язку ніхто з нас не відмов­лявся на бажання д-ра Гірняка. Ми були горді, що всі могили УСС-ів були впорядковані, що цвіли на них червоні маки. Стрілецький цвинтар у Тернополі був один з найкращих. Пла­стуни опікувалися близько півтори тисячами могил. Польська поліція ворожо дивилася на нашу працю. Комісар поліції Кудеревич часто турбував д-ра Н. Гірняка переслуханнями, але чим більше поліція мішалася до наших справ, з тим біль­шим завзяттям ми працювали. Посередині поміж могилами ми поставили високий дубовий хрест (11 метрів), на ньому вгорі була синя таблиця із золотим написом “Спіть, хлопці, спіть…” Під час пацифікації цей хрест поляки зрізали, а моги­ли понищили. Ми їх знову упорядкували.

Д-р Н. Гірняк був справжній учитель-педагог. Його лек­ції були завжди цікаві, життєві; своїм прикладом та словом сталив характерів молоді. Коли нам доводилося молитися за Пілсудського (польського маршалка), того дня як граматичне завдання дав нам проаналізувати вірш:

Дай нам, Боже, щоб за ката

Ми ніколи не молились,

Щоб і тілом і душею

Ми вільні в сім’ї молились.

Ми добре розуміли, чому таке завдання ми мали робити.

Поруч д-ра Н. Гірняка, коли мова про Пласт у Тернополі, не можна не згадати нашої курінної Галі Мороз. Ви­значалася вона незвичайно гарними прикметами душі і старалася те саме защепити і в нас. Плекала в нас почуття обо­в’язку, поведінку згідно із пластовими засадами, оправдань вона не любила. Наше відношення до неї було шанобливе, сповнене любов’ю. Що ми були такі активні у Тернополі – це була заслуга д-ра Н. Гірняка та Галі Мороз. Після матури в 1930 р. Галя виїхала до Відня на студії, там померла на удар мозку. Про її ненадійну смерть писав у “Свободі” Сірий Лев: “Смерть її вкрила смутком на довгі роки всіх, хто знав її – енергійну, але при тому приязну і лагідну. Зокрема для всіх тих, що її добре знали, що високо цінили її прив’язання до Пласту. Ще живуть ті, що її знали. Варто б зложити її життє­пис, варто навіть, щоб та молоденька пластунка стала патро­ном одного з дівочих куренів”. Галя була вимоглива до дів­чат, не любила жінок безрадних, уважала, що жінка мусить бути зарадна нарівні з мужчинами. Я певна, що рідко які вихованки з таким теплом згадують своїх виховниць, як ми згадуємо свою Галю Мороз.

З 32-го Куреня ім. Олени Пчілки в Тернополі вийшли такі визначні жінки, героїні: сестри Юськевич, Леся Береза, Ґеня Петерзіль, Оля Чемеринська, моя сестра Галя Столяр (замучена в Берліні в 1944 р., перейшовши перед тим відомий процес за большевиків у Львові т. зв. 59-ох. У цьому процесі була засуджена на смерть, Сталін помилував досмертною в’яз­ницею; перебувала в тюрмі в Бердичеві). З нашого куреня вийшла героїчна Катря Зарицька, можливо – ще інші, про долю яких не знаємо. Напевно і не одна з нас серед невигод скитання на чужині могла легко заломитися, якщо б не була загартованою духом і тілом у Пласті. Світ для нас не був “батьком”, а доля “ненькою”, ми несли відповідальність за родину, нераз у невідрадних обставинах боролися з трудами, щоб здобути кусок хліба. Могли видержувати труди, бо зга­дували своє таборування, стійку серед ночі, палкі слова про­відників при ватрі… Із відомих таборів наших пластунок був водний табір у Монастирку над Дністром (1930 р.), що його зорганізували наші Євгенія Янківська, а в проводі табору були Галя Мороз і Марійка Руда Солонинка. “Дністрянки” хотіли нарівні з чоловіками бути добрими гребцями, плавцями, керівниками різного роду човнів. Чи могли не загартувати нашого духа такі події, як Окружний З’їзд Пласту в Тернополі 1929 року, коли відбулося посвячення нашого курінного пра­пора в присутності Сірого Лева та багатьох гостей? З Бережан прибула пластова оркестра, під її звуки головними вули­цями міста йшли лави пластунів з митратом Базюком на чолі до церкви. Похід робив незвичайне враження, дехто плакав із зворушення. Посвячення прапора відбулося на майдані “Со­кола Батька”. У наслідку цього звільнено нашого опікуна д-ра Н. Гірняка з праці, повернувся до неї по двох роках після численних інтервенцій. Чи ж може залишитися без впливу на доросле життя виховний вплив такого пластового опікуна, яким був наш д-р Н. Гірняк? Ми, учениці його, якось мали щастя гостити свого учителя в Монтреалі. Він далі називав нас по-давньому, навчав і підносив на дусі. В одному із своїх листів з 1954 року висловився: “Пам’ятай раз на все, що пла­стун ніколи не старіється, він тільки має багато літ, а душею він завжди молодий”. Смерть Н. Гірняка була для мене болю­чим ударом. Його цінні листи я ще й тепер часто перечитую У них стільки порад, багато підйому і краси духа людини.

Пишучи спогади про Пласт у Тернополі, мені тяжке відтворити у пам’яті багато інших цікавих подій. Мабуть будуть серед нас такі, що зможуть це доповнити. Згадуючи Тернопіль і час мого юнацького пластування, “щось стискає дусить грудь”, за словами І. Франка. Коли я покидала Тернопіль, дерева в місті були покриті білим інеєм, а моя душі тоді була оповита тяжкою журбою… Чи ж у підсвідомосі моїй було вже передчуття, що прощаю свою Рідну Землю раз на завжди?…

Пластовий шлях. – 1973. – Ч.2(37). – С.17-22.