Мої спогади про Пласт у роки війни

Український молодіжний рух пройшов славний, але важкий шлях формування національної свідомості молодого покоління – майбутньо­го народу. Особливе місце в цій боротьбі за юні душі належить організації ПЛАСТ. Вона витримала цьку­вання і заборони з боку довоєнної Польщі, німецьких і більшовицьких окупантів. Сьогодні на сторінках періодики появляються окремі матеріали про діяльність Пласту у цей важкий період.

Як бувший член і курінний цієї організації в Самборі на Львівщині в період німецької окупації, хочу поділитися своїми спогадами про життя самбірського Пласту, членом якого був я від його утворення в 1942 році до ліквідації більшовиками в 1944 році. Це потрібне ще й тому, що в деяких львівських публікац­іях допущено, мабуть у зв’язку з віддаленістю в часі, окремі неточності.

В Самбірській учительській семінарії, торговельній і кравецькій школах навчалося в ці роки багато дівчат і хлопців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини. Більшість з них були у нашій пластовій організації. Пригадую декого з них. Це Степан Сулик, Іван Корнафель, Богдан Чабан, Андрій Мицьо – з Лемкі­вщини; Володимир Масляк, Оля і Юля Ханаси, Степан Черкас, Дарія Качмар – з Надсяння, Едвард Бродацький з Підляшшя та інші.

У зв’язку з забороною гітлерівськими окупантами діяльності пластових організацій, виникла необхідність утворення їх під іншою назвою, у напівле­гальному режимі. Осінню 1942 року в Самбірській учительській семінарії було створено пластову орган­ізацію під назвою Виховна Спільнота Української Молоді (ВСУМ). Підготування до її утворення вели­ся ще з весни. Першим курінним нашої організації став старший семінарист Степан Сулик.

Перші кроки ВСУМ-у мали організаційний харак­тер: оформлення куреня, якому ми вибрали назву – Курінь ВСУМ ім. князя ЛЬВА, утворення гуртків, перше знайомство з історією і структурою Пласту, його традиціями тощо. Почали своїми силами збира­ти нашу першу бібліотеку.

Директор семінарії Гнат Мартинець виділив нам у її приміщенні гарну кімнату, у якій ми відкрили нашу всумівську домівку, відповідно оформили її. Нашу маленьку бібліотеку ми поступово поповню­вали (і при допомозі дирекції семінарії) науковою літературою, комплектами окремих періодичних пластових видань довоєнних років. В домівці ми проводили свої сходини, організували чергування.

Основним організатором і душею нашого куріня був наш опікун (так ми його офіційно називали), директор студентської бурси і викладач семінарії Олександр Бережницький, який мав уже досвід пла­стового життя. Ця молода і енергійна людина була відданим помічником і другом студентів. Він до­помагав нам чим міг, постійно був у гущі молоді, організував і брав участь у різних походах і екскурс­іях, спортивних іграх. Людина веселої вдачі, він одночасно був і вимогливим, і, навіть різкуватим, але завжди доброзичливим і справедливим.

Значну допомогу самбірським пластунам подав також, щиро поважаний нами, друг молоді по натурі, наш семінарний катехит о. Володимир Івашко, який пізніше був парохом в одному з сіл Лемківщини.

Основною турботою нашого куріня було допомог­ти молоді вирости всебічно розвиненою, морально сформованою, багатою заннями, відданою Богу і Україні. Цьому сприяла вся атмосфера всумівського життя. Відчувалося, що в ці важкі часи пластуни горіли бажанням якнайкраще підготувати себе до майбутньої праці для рідного народу. Важливо, що в усій цій роботі не було примусу, адміністрування, напучування, надмірної звітності, перевірок тощо. Було якесь внутрішнє почуття обов’язку і прагнення принести якнайбільше користі знедоленій Україні.

Наші старші пластуни – сеньйори, наш опікун, намагалися сприяти розвитку самовдосконалення, самостійності, морального гартування. Так, наприк­лад, гордістю куріня була наша “Крамниця чесності”. На окремому столі в домівці розкладено потрібні студентам шкільні приладдя, розмінну монету. Кожний бажаючий сам брав потрібну річ і розраховувався за неї. Ніхто не контролював цієї торгівлі. Раз у тиж­день, відповідальний за крамницю, забирав виручку, поповнював “товар”. Ми гордилися тим, що за весь час не було жодного випадку зловживань.

В куріні стимулювався культ знань, потреба глибо­ко оволодіти ними. Одним з обов’язків пластуна було вивчати історію і культуру рідного народу, його традиції. Всумівці складали екзамени з історії й гео­графії України, історії Пласту, з основ туризму. Кожен пластун повинен був скласти норми на здобут­тя “Відзнаки фізичної справності” (ВФС), вивчити азбуку Морзе, проявляти ініціативу і кмітливість. Важливе місце займали питання народознавства. В нашій домівці ми зібрали й відкрили виставку регіональної вишивки, писанок, народних пісень. Пе­ребуваючи в таборах, та під час туристичних походів, ми знайомилися з життям, культурою і побутом лемків, бойків, гуцулів.

Спілкування з природою, зокрема з рідними Кар­патами, було в нас постійним. Однією з наших улюблених пластових пісень була:

Гей, юнаки, гей, пластуни!

Ми діти сонця і весни,

Ми діти Матері – Природи.

До нас шумить зелений бір,

В ліси, поля, до синіх гір,

На ясні зорі, тихі води…

Ми часто робили походи в околиці Самбірщини, до скель Довбуша, на Карпатські верхи, на Лемківщину. Особливо запам’яталися екскурсії до Сянока, Пере­мишля, походи на Лемківщину в район Східного Бескиду (села Душатин, Команьча, Лупків, Бальниця та ін.). Літом і зимою бували в пластових таборах. Крім нашого азового табору в Розлучі б. Турки, бували в таборах у Брюховичах біля Львова, в Косові і Пасічній на Гуцульщині, в Криниці.

Курінь підтримував зв’язки з іншими пластовими групами. Зокрема були в нас зустрічі з пластунами Сянока й Криниці. Наші всумівці були організаторами й учасниками різних студентських гуртків (хор, художня само­діяльність, спортивні) проведення різних студентсь­ких масових заходів. Особливо урочисто щорічні святкували ми Шевченківські дні. Готували ми цікаві концертні програми, проводили різні студентські вечори.

Умови нашого життя під час гітлерівської окупації були дуже важкі. Не вистачало найбільш необхід­ного: продкутів, одягу, взуття, підручників. Голод був нашим постійним супутником. У бурсі зимою рідко опалювали приміщення. Декілька разів німці виганяли нас з приміщень. Семінарія та бурса “манд­рували” по місту. А в останні місяці навчання в 1944 році наші заняття відбувалися у звичайному малень­кому і тісному житловому будинку з перехідними кімнатками. А жили ми в ріхзних добрих людей, в тому числі і в наших викладачів, умови яких теж були не легкі. Окрилювало нас прагнення оволодіти знаннями, допомагала переносити труднощі мо­лодість й пластунський гарт.

Не залишили без уваги окупанти і наш курінь. У 1943 році він був заборонений. Ми продовжували своє офіційне існування під виглядом гуртків, фактич­но ж продовжували діяти напівлегально.

Серед всумівців було багато ентузіастів пластово­го руху. Це перш усього наш курінний, теперішній архієпископ філадельфійський у США Степан Сулик, це наш незмінний літописець, пізніше вчитель й ак­тивний громадський діяч, Іван Бучківський. Хроніку нашого куріня вів він дуже акуратно і з письменниць­ким хистом. На жаль у трагічні воєнні і післявоєнні роки цей безцінний документ всумівського життя і діяльності нашого куріня пропав. Друг Бучківський був у нас ще й відомим поетом ІКБ (Іван Купновиченко Бучківський).

Виходець з Лемківщини С. Сулик багато зробив для організації та розгортання роботи куріня. По­єднувати успішне навчання зі значними всумівськими обов’язками, в тих важких часах, було не легко. Друг Степан успішно справився з цими обов’язками, чим заслужив нашу любов і повагу. Йому властиві високі почуття відповідальності, наполегливість, а також значні організаторські здібності, доброзичливість, товариськість, оптимізм.

Загальною пошаною й любов’ю всумівців користу­валися сестри Оля і Юля Ханаси. Чудові співачки – солістки нашого семінаріального хору. На жаль доля їх нам не відома, по деяких чутках – трагічна.

Відомим у Львові і в Україні лікарем - хірургом став колишній наш всумівець, тепер заслужений лікар республіки, доцент Львівського медінституту Воло­димир Масляк.

Душею нашої пластової братії був наш весельчак – Едзьо Бродацький. І його доля нам не відома.

В ВСУМ-і була своя пластова символіка і ат­рибутика. Портрет нашого патрона князя Льва намалював наш художник, тепер відомий професор, За­служений діяч культури, проректор Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтв, тодішній всумівець – Дмитро Крвавич. У нас він був редактором і оформлювачем нашої газети “Слідом”. Курінь мав свій прапор, гімн і пластову форму, складовою частиною якої була чорна краватка а на ній скісно нашита вузька синя стрічка. Використовували ми відомий пластовий салют і девіз “СКОБ” (сильно, красно, обережно, бистро). Курінь мав свою печатку (відтворюю її по пам’яті).

За давньою пластовою традицією у житті куреня важливе місце займала романтика. Крім вищесказа­ного, всумівці обирали собі пластові псевдоніми, наприклад: Орлине Око, Орлине Перо, Сірий Вовк, Річкова Русалка, Морська Чайка і подібні. Прийнято були вітатися лівою рукою.

У тих важких часах ми відчували підтримку і до­помогу з боку нашої громадськості. Зокрема турбувалися про нас самбірський Український Допомоговий Комітет (УДК). Він виділяв нам певні ресурси для діяльності пластових таборів, надавав деяку фінансову допомогу, вишукував і утримував при­міщення для семінарії, для бурси.

Благословив наш курінь і побажав йому успіхів у вихованні молоді галицький митрополит Андрей Шептицький.

Після закінчення С. Суликом семінарії в 1943 році курінним було призначено автора цих рядків.

Недовге існування самбірського Пласту дало бага­то корисного нам пластунам-всумівцям. Він вико­нав своє завдання, багато його вихованців пішли в ряди борців за волю України, деякі загинули у цій боротьбі, були репресовані, частина була змушена залишити рідну землю. їх боротьба й муки прискори­ли відродження народу і досягнення незалежності України. Всумівці мужньо перенесли сибірську каторгу, знущання катів у гулагах і тюрмах, цькування на місцях роботи. З числа бувших всумівців, у важких умовах тоталітарного режиму і переслідування на­ціональної свідомості, все ж вийшли і художники, вчені, вчителі, лікарі.

Історія Пласту воєнних і післявоєнних років чекає своїх дослідників. Окупанти робили все, щоб знищи­ти найменші сліди діяльності цієї молодіжної органі­зації. Пропало багато цінних матеріалів, документів, першоджерел. Тепер лише частково відкривається завіса діяльності Пласту у ці важкі роки. Наше завдання – розшукати й зберегти для майбутніх поколінь усе те, що ще десь збереглося, в тому числі і спогади пластунів тих часів, яких стає все менше. Дуже цінними були б збережіні документи, видання, фотографії тощо.