Граємо відбиванку у Ждині

Нас було 12. Був доктор, наш опікун. Студент політехніки як командант, прецизний слюсар – обозний, а книгар – господарським. А решта таборовики дуже сорокаті. Два студенти зі Львова, один адвокацький концип’єнт, один ви­пускник гімназії, а решта ремісники з перемиського Плаю. Друкарський челядник, кравецький, кімнатний маляр та цинкограф. Територіально: чотири зі Львова, а вісім з Перемишля. Наша офіційна назва “Другий лемківський мандрівний табір”.

Пласт вже був розв’язаний. Пластова праця велася під всякими видами та організаційними назвами, а очолювала працю Комісія Виховних Осель Молоді при Українському медичному товаристві під протекторатом д-р Панчишина. В Перемишлі Пласт діяв тайно, а Українське туристичне товариство Плай, гуртувало реміс­ничо-купецьку молодь міста. Програма вихо­вання сперта на пластових основах, лише без зовнішніх ознак.

Саме перемиський Плай організував цей табір, а централя зі Львова прислала нам комен­данта та кількох учасників. Від Плаю опікуном того табору був саме місцевий лікар – непластун.

На самого св. Івана, вислухавши призначену Богослужбу у кафедрі, західним узбережжям Сяну почалась наша мандрівка. Перший нічліг у славній нині Павлокомі, де під час останньої війни вимордували майже всіх українців, з па-рохом на чолі.

Черговий етап Бондарівка, одне із семи сіл т.зв. “залишенців”. Цебто українського острівця під Березовом оточеного з усіх сторін польськи­ми селами.

А далі вздовж північної границі Лемківщини, де праворуч вже польські села, а ліворуч від гостинця – лемківські. Далі повернули на південь до Криниці, верхами Яворини до Жеґестова, а далі вже пограниччям чесько-лемківсь­ким повернули на схід.

У суботу прибули до Ждині. Старенький парох не міг нами натішитись, запросив взяти участь в Богослужбі, а його молодий сотрудник не відступив нас по Богослуженні, бо замовив хлопців на відбиванку. Трудно було відмовитись від обіду та від відбиванки перед вечірнею. Відбиванкарів між нами не було. Один добре стинав, а другий акробатично виловлював зрад­ливі удари. Але сільські хлопці крім запалу не мали теж вправи, тож отець сотрудник, скинув блюзу, і почав їм помагати. Хто кого побив не пам’ятаю. Знаю, що отець сотрудник був в сьомім небі, бо врешті знайшов противника для своїх хлопців. А ми теж були горді, що не посоромили мандрівницької опінії та й на щось пригодились у тому забитому в горах селі.

Вечором машеруємо до Гладишова. Горді, бадьорі на дусі, бо побачили на власні очі, що і в горах починає закріплюватися спортивне життя серед наших лемків. З піснею на вустах, вмашеровуємо під церкву. За нами хвостом підбігають хлопчаки. Під церквою складаємо наплечники, а хлопці ведуть нас на річку, де можна викупатись. Пароха немає, бо в читальні якасть нарада, тож варимо кашу при ватрі – а самі на річку.

Обмивши піт та пилюку, що насіла на нас на польовій дорозі, знова з піснею йдемо по свою кулешу.

Та не так то просто мандрувати по Лемківщині. По дорозі перепиняє нас поліцай і без пардону приарештовує, та веде на станицю. Нічого не помагає дозвіл з воєвоства з позначе­ним маршрутом нашого табору. Нічого не по­магають гострі спротиви нашого опікуна-доктора. Починає марудне списування з кожним зокрема персональних даних. А що хлопці го­лодні – то ж гострі на язик. Дотинають при кожному запиті. Ось зразок. “Папери” – коман­дує комендант станиці. “Які вам потрібно пане коменданте – тверді чи м’які? М’які маю при собі, а тверді в наплечнику…” Або знов таке. “Я голодний. Або пустіть мене до кулеші, або дайте хоч кусок хліба з маслом”. Ще інший запитує чемно: “Властиво, за що Ви нас притримали? Документи в порядку виставлені вищою владою – то ж у чому справа?” – “Бо Ви робите замішання в селі”. “Чим робимо замішання? Тим, що вліті в дорозі йдемо купатись у річці?” “Нє. Бо співаєте заборонені пісні!” “Які заборо­нені?” “Бо співаєте по-українськи, а тут таких пісень не дозволено співати!” Тоді хлопець кру­тить головою співчутливо й каже: “Вас пане коменданте, якби я був воєводою, то засадив би до Берези…” Комендант визвірився: “Що ти сказав”? А наш Ромко спокійно пояснює: “Кєпура, поляк, співає по-польськи у Берліні й йому ще за це платять, а міністерство освіти ще йому допомагає. А ви нас за те, що співом людей веселимо – арештуєте. Люди їдуть за кордон співати, а Ви забороняєте внутрі держави людям співати!”…

Уже місяць заглядає з-поза стріхи на нас, а комендант далі веде собі допит. Знервований тією процедурою, доктор жадає сполучити його телефонічно із староством у Горлицях. Якось подіяло. Комендант затримує наш дозвіл з воєвідства, та всі персональні документи й відпускає з тим, що коли будемо відходити, щоби хтось прийшов по документи.

Вперіщили ми холодну кулешу, але ґаздиньки винесли нам гарячого молока, а біля нашої ватри півсела. Й як тут спати? Доктор пішов до пароха на пізну розмову, а ми поволі загортає­мось у коци таки під вербами. Лише стійкові мають доручення, після зміни йти на поліцію, будити коменданта, жадати документів, “бо ми вже відходимо з негостинного Гладишова”.

Стійкові двічі добивались до станиці та ніхто не відчинив, аж щойно о 6 рано через вікно видав документи.

Так то наша перемога у Ждині закінчилась нашою поразкою у Гладишеві. Таких чи под­ібних пригод-перепон під час двотижневої мандрівки мали ми п’ять. Але дійшли щасливо до Сянока, де офіційно закінчили наш Мандрів­ний Табір. Половина роз’їхалась, а решта ще приватно відвідали наш дитячий табір у Старяві біля Хирова, то юнацький у Спасі під Старим Самбором. Це був 1938 рік.