Дитячий табір у Окшові біля Холма – літо 1940 р.

Хочеться згадати про цей табір зокрема, бо він був унікальним, експериментальним, а при тому вповні успішним.

По-перше, відбувався на Холмщині, до якої за пану­вання міжвоєнної Польщі, українцеві з Галичини доступ був закритий. Відбувався цей табір в Окшеві, селі у три кілометри від Холма, незвичнім та цікавім. Бо проживали в селі “калакути”, тобто українці, колишні уніяти, яких насильно переведено на право­слав’я. А коли можна було вертати до католицизму, то з браку греко-католицького священства (заборо­на) вони перейшли на римо-католицизм. Зберегли однак звичаї та частинно рідну мову. Відбувався цей табір властиво у воєнний час, бо німці саме роз­будовували свої військові сили при границі до насту­пу на СССР. А експериментальним можна назвати його тому, що вперше пробувано німцями накинуті рамці виповнити пластовим досвідом. Ще іншою прикметою того табору був факт, що більшість дітей, що виростала у Варшаві, не володіло українською мовою. Тому вихованці мали подвійну працю: засвої­ти українську мову та провести освідомлюючу робо­ту, щоб нащадки наших козаків з армії УНР не пропадали для нас. Всі ці моменти взяті разом й викликали потребу згадати про цей табір.

* * *

Ми саме в Перемишлі розглядали можливості влаштувати табір молоді повітового масш­табу . А що Засяння не мало відповідного приміщення, а також кадрів виховних – то ж ці підготування обмежились до пошуків місця та скоро­ченого курсу для виховників.

В останніх днях червня отримую телеграму з Референтури Молоді при УЦК у Кракові, щоб негайно приїхати з повним таборовим вирядом. У Кракові з’ясувалось, що разом з р. Гаврилюком маю їхати приготовити приміщення для дитячого табору під Холмом у Окшові. Керманич Реферату Молоді, Я. Рак з’ясував всі деталі, подав потрібні у Холмі адреси та практичні поради.

У Холмі ми попали саме на акцію “очищення” міста від жидів. Скрізь повиламувані двері, порозсипуване пір’я, а в ринштоках людська кров.

Вже таке бачили, але в чужому для нас місті, стало моторошно, хоч в кишені були всякі посвідки та дозволи. Але до приватних помешкань то таки після тої кровавої ночі ми не могли достукатись. Тож прийшлось вичекати, аж всякі установи почали пра­цювати. Там ми зустріли всіх, кого нам було треба, щоб поладнати всякі апровізаційні та адміністраційні справи. Петро Башук, дир. Вакуленко чи дир. Лялька, а й дир. Голояд – без надуми приобіцяли доставу всяких харчів, лише треба було отримати підтверд­ження від місцевої апровізаційної влади. Хоча у на­ших документах мовилось про 100 дітей, але нам на всяк випадок, виготовлено приділ на 120 осіб.

Поладнавши вступні справи в Холмі, подались ми до Окшева. Рільничу школу відпитали легко. Поло­жена вона трохи збоку від села, з гарним садом, мрійливим ставком. Сама школа – мурована, одноповерхова. Директором школи був інж. Воробець, а господарством завідував інж. Охрим. Занять у школі вже не було, тож нам прийшлося лише приготовити приміщення для дітей, команди та канцелярії. З тим ми скоро справились, тож від нічого робити то помагали сушити сіно, то збирали та сушили липовий цвіт на чай.

До нас приїхало ще двох виховників, а Р. Гаврилюк, користаючи з нагоди, що до нас прийшло три жінки, які мали працювати в юнацькому таборі біля Туркович, відмашерував разом з ними до Туркович, де він мав вести спортивну ділянку.

У першому тижні липня приїхали діти з Варшави. Хлопці та дівчата віком від 8 до 15 років. Більшість з них розмовляли лише по-польськи. Разом з ними приїхало багато батьків, а представники варшавсь­кого УДК. Двох старшин, полк. Рембалович та Канівець перебували з нами два тижні. Спали у шопі на возі, а Канівець був спритним у роздобуванні м’ясива, тож помагав закуповувати без приділу для нашої кухні. Залишилось теж кілька мам, але тих ми відправили в село шукати приміщення, а до табору дозволили їм приходити лише вечорами після занять або на ватри.

З Варшави прибуло 83 дітей, а 16 з повітів Сокаль, Белз та Любачів. Комендантом та обозним були старі пластуни, виховники з діточих таборів у Підлютому. Комендантом був д-р Л. Дубас, обозним (улю­бленець) Р. Копач-Слонь. Писарем був Петро Свя­тий, скарбником та виховником дітей М. Ценко. Був ще один виховник, холмщак (прізвище забулось). За те незаступними й повними посвяти були виховниці (всі непластунки) Бариляк, Лушпинська. Санітарну опіку вела учителька – Левицька, а кухнею завіду­вала теж учителька при допомозі двох місцевих жінок. Я був інтендентом, магазинером і господарем.

Коли у справах інтендентських велику поміч давав нам Канівець з Варшави (що мав у таборі двох синів) то господарські справи вимгали від мене багато праці. Діти, крім нормальних таборових занять, згідно з вимогою німців, мусили теж частинно помагати в праці на полі. Були це заняття марудні, бо варшав’яки непривчені й неознайомлені. Але збирання порічок, малин та черешень було приємне.

На закінчення табору відбувались теж іспити із засвоєного знання. Якраз тоді прийшли до нас у відвідини: Р. Шухевич, Ю. Лопатинський і В. Гошовський. Ми посадовили їх як іспитову комісію. Іспити випали навдивовижу успішно. Бо діти не лиш засвоїли українську мову до тої міри, що на ненадто складні питання з історії України могли відповідати таки по-українськи. Заслуга наших невтомних вихо­вателів та виховниць. Для дітей найкращі хвилини були, коли ми маршували до ставків купатись, або на прогульку, чи на Богослужбу до Холма. Тоді пісням не було кінця, а найпопулярнішою була в той час “Ми українські партизани”. Холмщаки з цікавістю огля­дали нас й не могли зрозуміти: співають по-укра­їнськи, а розмовляють між собою по-польськи. То напевно якість “калакути”…

Був між таборовиками наймолодший віком хло­пець, але у поведінці міг бути прикладом для стар­ших. Це був Юрко Шухевич, син пізнішого коман­дира УПА, Романа Шухевича-Чупринки. Хоч йому тоді було 6 років, та він поводився, як старий таборовик. Все сам вдягався, вмивався. Все тримав у взірце­вому порядку. І хоч до інших приїжджали мами, тати з всякими ласощами, то він завжди поводився, як дорослий, – не плакав.

* * *

Для мене табір в Окшові, хоч був цікавим пережиттям, але не скажу, щоб залишив приємні враження. Я звик до пластового стилю життя серед природи, здалека від людей. А тут і село за дорогою, й налети татів-мамів, й військо, й всякі експерименти між звичним способом ведення таборів, новим шуканням розв’язки. Хоча назовні табір був успішним, хоча внутрі не було якихось непорозумінь чи розходжень, але атмосфера була якась напружена, вічно панувала якась непевність, чи зуміємо всякі противенства пере­могти. І коли табір закінчився, та ще з видимим позитивним вислідом – то замість вдовілля, зали­шився у мене якийсь несмак, бо свідомість підказувала, що все-таки остає ще щось недовершене.