Мандрівочка пахне

Є різні спонуки, які примушують людей мандрувати. Раз обставини змушують людину шу­кати кращих умов прожиття. То знов якісь стихійні лиха гонять людину шукати даху над голо­вою чи хліба. Або політичні чи релігійні переслідування змушують людину кидати рідну хату, свою землю і йти на скитання по чужих краях.

Другий рід мандрівок – це воєнні виправи у чужі сторони, це всякі дослідно-наукові чи дослідно-еко­номічні виправи у пошуках за чимось потрібним чи корисним для людства.

Та є зовсім інші мандрівки. Мандрівки не виму­шені, але добровільно визначені з виховними цілями, головно для молоді. Такі мандрівки організуються під різними гаслами: “пізнай свій рідний край” або “живи в природі і з природою”, або прямо “шукай пригод”. Всім нам відомі мандрівки наших людей за море. Втеча від безвихідної нужди, пошуки кращих умов життя. Недавно мали ми нагоду оглядати й переживати голодні мандрівки етіопців, спричинені довголітньою посухою, або мандрівки тисячі людей із загрожених ядерним вибухом у Чорнобилі теренів України. Це мандрівки зумовлені якимись стихій­ними лихами.

А наша еміграція, чи втеча афганців у Пакістан, чи в’єтнамців куди очі понесуть – це мандрівки зумовлені політичними переслідуваннями. А от – екс­педиція на Південний Полюс, чи у верхів’я Амазонки або навіть, в останні часи, на місяць – це мандрівки з науковою метою, щоб дослідити невідоме, щоб відкрити для людини нові світи, нові терени поселен­ня чи якість мінеральні копалини.

Зате мандрівки молоді з розважальною чи виховною метою є призначені радше не для наукових цілей чи втечі від стихійних нещасть або переслідувань, але для різблення характерів самої молоді, для їх гар­тування, для збагачення особистим досвідом її знань про свій край, його людей та природу. Це свого роду втеча від гамірного й змеханізованого способу життя в містах – у природу. Щоб на практиці збагнути оті природні закони, які незмінними природа віками зберігає, а які людина лише викривляє для своїх потреб.

Нині присвятимо трохи уваги саме таким мандрівкам, які не пов’язані ані зі стихійними нещастями, ані з політичними гоніннями, ані з науковими дослідженнями чи воєнними вправами. Отже, з мандрівками організованим для самовиховання чи для маніфестування наших почуттів або протестів.

Мандрівки релігійного характеру – прощі – це якраз вияв наших релігійних потреб. Наші зусилля, часто сплетені з легким а то й строгим постом, сповіддю та покутою присвячуємо звичайно не лиш своїм особистим потребам, але теж якійсь вищій, спільній цілі. Чи то буде спільна молитва за долю нашого народу, чи за здійснення візії нашого Патріярха, чи то за мир у світі – то це гасло намічене організаторами наших прощ.

Дуже популярними у нас були маніфестаційні походи на могили борців за волю України. Маківка, Лисоня, Пикуличі чи Берестечко – стягали молодь з найдальших закутків нашої Галичини та Волині. Ішла студентська молодь, організовано йшли молодіжні організації, йшла молодь сіл та міст . Щоб поклонитись прахові тих, що лягли “за друзів своїх”, щоб своїй батьківщині вибороти волю. А при тому – це було нагадання окупантам, що їх панування на нашій землі не вічне й година відплати не за горами. Такі походи, часто заборонювані окупантом і переслідувані поліцією – прибирали не раз многотисячних розмірів, були спробою помірятись силою. У та­ких мандрівках гартувалась національна свідомість, гартувались характери в обличчі шикан, арештів, засудів. Походи на могили борців – це були мандрівки напіврелігійні, напівполітичні.

Зате чисто політичний характер мали мандрівки на різні вишколи чи навіть на всякі диверсійні акції, організовані нашими підпільними організаціями. Це були мандрівки, де на першому плані ставлено життя, а меншу увагу присвячувано гартові тіла і духа. Зате зовсім відмінним характером відзначались мандрівки молоді, для фізичного гартування, для пізнання з близька природи, для збагачення особистого вміння

давати собі раду з усякими перешкодами як в природі, так і між людьми. їх можна сміло назвати самовиховними мандрівками.

Молода людина, вихована в місті (дома чи в школі), де все мала готове, приготоване матусею чи в бурсі – у мандрівці мусила сама собі зварити їду. Не на один день але на два чи три тижні підряд. Мусила приготовити сухий нічліг, переважно в лісі або в полонині. Мусила привчитись пізнавати по зовнішних прикметах погоду на наступний день. Мусила навчитись не лише спинатись по скалах, але теж перебрести через гірські річки. Мусила навчитись втримувати ватру навіть в дощовий час, щоб зварити страву та обсушитись чи обігрітись в гострому гірському вітрі. Але найважливішим моментом було навчитись жити не лише для себе самого, але гармоні­зувати співжиття з рештою товаришів мандрівки. Саме в таких мандрівках вироблявся гуртовий солідаризм, заникав поволі питомий всяким “маминим синкам” еґоїзм. Гарт тіла, гарт духа, а над усе гуртова солідарність – стояли на першому плані.

Такі молодечі мандрівки мали теж різні свої окремі цілі та свій питомий характер, якого надавали органі­затори. Пригадую собі нашу гімназійну мандрівку до Борислава, Дрогобича, Стебника. Тоді їхали ті, які мали змогу оплатити залізничний квиток у Борислав з Перемишля й назад. Ніякого підготування, ніякого інструктажу. їхали ми в чім хто мав і без всяких запасів їжі на два повні дні. В Бориславі ночували ми в якійсь шопі без ніякого прикриття. Гостив нас брат нашого провідника проф. Волянського сніданкомі вечірнім чаєм. Потім в Дрогобичі, запізнавшись з процесом дестиляції нафти, їли ми яєчню в якійсь придорожній корчмі і пішки пішли до Стебника. Процесу видобутку сірки так і неоглянули, бо було вже пізно, а ми й голодні, перевтомлені, бо не спали майже цілу ніч – вернули ми до Перемишля пізно вночі. Це була неприготована і неорганізована мандрівка з науковим підложжям, з якого ми дуже мало скористали саме через брак технічного підготу­вання.

Іншого роду мандрівки бували до Крилосу, де проф. Пастернак вів археологічні розкопки княжих теренів. Тижнями молодь мандрувала до Крилосу, щоб потім свєю працею при розкопках помогти професору вигребувати із забуття нашу минувшину. В мандрівці ми харчувались самі, а вже в Крилосі була спільна кухня для всіх помічників. Так потяг до мандрів сплітався з корисною працею.

Та були й іншого роду мандрівки – змагання. Вирушило з Перемишля нас три групи. Ціль – Маківка. Але йшли ми трьома різними шляхами і завданням кожної з груп було зробити по дорозі якесь корисне діло (здобути хрести заслуги). Шлях понад 180 км, переважно горами від 800 до 1000 метрів. Пригадую звіт із відбутої мандрівки. Одна група помагала організувати гашення пожежі й здо­була першу нагороду, бо принесла подяку від началь­ника громади за успішну протипожежну працю. Дру­га група запізнилася на Маківку, бо по дорозі помага­ла дроворубові добиратись до лікаря в Турці. Через те втратила два дні. А нам не трапилась ніяка нагода для доброго діла. То ж прибувши завчасу на Маківку ми позичили в Грабівці у читальні два бляшані ведра. Наповнили їх джерельною водою і вкопали біля цвинтара в холодну землю. Коли ж під час відправ, втомлені люди починали вмлівати, ми напували їх холодною водою, бо на самій Маківці вже немає джерела, треба сходити кілька сот метрів вниз. Та були мандрівки іншого характеру, де елемент співжиття з природою, вироблення солідарності спілтався тісно з елементом демонстрації проти забо­рон окупантами накинених.

Коли Варшава адміністративними розпорядженнями старалася увести в життя т. зв. Сокальський кордон – тобто не допускати впливів українського Львова на Волинь та Полісся – то молодь почала саме на Волинь чи Полісся організувати свої мандрівки. Піші але частіше водяні. Тоді така мандрівка мала подвійний характер. Встановити насильно розірвані сокальським кордоном зв’язки між Галичиною і Волиню чи Поліссям. А друге – це пізнати блище ці дві вітки нашого народу, з дещо відмінною психікою, звичаями та ступенем національної свідомості.

Подібні мандрівки відбувались теж по Лемківщині, яку Польща старалася відсеперувати від культурних впливів Львова чи Перемишля. Але були теж мандрівки для самого мандрування. Тоді головний тиск кладено на моменти самовиховання, незалежність, зжиття з природою, гартування тіла та духа до невигод і пригод.

Були теж мандрівки краєзнавчого характеру. Мандрівники старалися пізнати різниці в одягу, говорі чи звичаях поодиноких частин нашого краю, часто записуючи теж пісні, приказки тощо. Тоді маршрут такої мандрівки обминав гірські масиви, а тримався осель.

А треба пам’ятати, що в Карпатах від Гриневи на сході до Сколого на заході, на просторі 200 км, можна було мандрувати, зустрічаючи виключно пастухів на полонинах чи пограничних стражників при дорогах або лісорубів, не зустрівши ні однієї оселі.

Цікаве інше явище зумовлене не самим матеріальними причинами. Більшість мандрівок відбувалася пішки, при мінімальних грошових витратах на найнеобхідніше: купівлю хліба, солі чи каші та інколи залізничного квитка. Другим засобом були байдарки або кількаособові човни – Сян, Буг, Стир, Турія, Прип’ять чи Дністер. А вже до рідкостей належали ровери. При допомозі роверів мандрували найчасті­ше поодинокі родини (Венгриновичі з Сянока чи Любовичі з Перемишля). Як вихователі так і сама молодь вбачали, що саме у пішій мандрівці криється найбільше вальорів необхідних для самовиховання. Це була свого роду втеча від змеханізованого життя міста.

* * *

А нині? Мандрівка без літака, без автобуса – немислима. Люди в погоні за пригодою гонять тисячами кілометрів, витрачаючи сотні доларів. Шукання самому “пригоди” завмерло зовсім.

Нині “… подбають і про їду і про нічліг, очевидно в м’якому, чистому готелі, приготують теж “екзотич­ну пригоду”, для розваги туристи. Чи ж можна порівнювати наші Карпатські мандрівки із сучасним вганянням по світу для розваги?

А мені все ще сняться тамті примітливі пригоди. Коли ми шукали слідів медведя, коли живились три дні грибами та ягодами, бо нам запаси скінчились, а Цвях не міг швидко мандрувати з пораненою ногою. Коли доводилося нести на плечах із зломаною ногою Миросю з Високої на Камянець. Коли лісова колійка з клецами розлетілась на повороті, а ми що хотіли втекти перед дощем до Ворохти – порозлітались в хащівнику разом із клецами.

Навіть до Люрду чи до Риму їдуть люди з вигода­ми та ще нарікають, то на готель, то на провідника. Про молитву, піст чи посвяту ніхто навіть не думає. Вигода, техніка, сенсація – це все.

А мені таки сниться мандрівочка власними силами і спроможностями, де людина тікала від гамору, від техніки, від цивілізації. Де природа з її твердими законами вимірювала твої спроможності.