Дрогобицький Пласт у моїх спогадах

До Пласту я вступив у 1925 році, як учень другої кляси української приватної гімназії імени Івана Франка в Дрогобичі.

Гімназія містилася в тому часі в тісних кімнатах будинку української бурси на вул. св. Івана Хрестителя й аж у 1930 р. перенеслася до новозбудованої величавої будівлі на Сніжній вулиці.

В нашій гімназії діяли дві пластові частини, які звалися спочатку полками, а потім – куренями: 18-й полк (курінь) пластунів імени Івана Франка і 36-ий полк (укрінь) пластунок імени Ольги Кобилянської (пізніше – імени Людмили Старицької-Черняхівської).

Ознакою полкової чи пак курінної приналежности був ко­лір пластової хустки: ґранатовий у пластунів нашої школи і зе­лений у пластунок.

Опікуном Пласту був спочатку учитель релігії, рисунків і фізики, колишній вояк Української Галицької Армії о. Степан Венгринович. Після його від’їзду до Сянока опікуном став учи­тель гімнастики й математики і диригент шкільного хору, по­літичний емігрант з окупованих червоною Москвою областей України – Михайло Іваненко. Він дуже полюбив Пласт, став скавтмайстром і провадив новацькі табори в Карпатах. Через те, що не мав польського громадянства, польська влада забо­ронила йому по якомусь часі учителювати, а офіційним опіку­ном Пласту в нашій гімназії став на його місце учитель греки й латини Микола Байрак. Іваненко став директором української бурси й брав активну участь у проводі пластової організації. Великим прихильником Пласту був і директор гімназії Володи­мир Кузьмович.

Варто згадати, що в тодішньому Пласті, метою якого було патріотичне всестороннє самовиховання молоді, всю пластогу працю в куренях і гуртках вели самі пластуни-юнаки без жод­ного втручання чи допомоги з боку старших. До нашої курін­ної команди ми вибирали на загальних зборах учнів вищихкляс, але нікого з восьмої кляси тому, що вони готувалися до кінцевого іспиту, так званої “матури”. Гуртки не мали своїх виховників, як це тепер заведено на еміграції, тільки провід­ників, якими звичайно були однолітки. Лише в гуртках наймо­лодших пластунів їх провідниками були старші на кілька ро­ків юнаки.

З командантів нашого куреня найбільш незабутніми для мене залишилися два, які подавали великі надії і, на жаль, по­мерли в молодому віці: Сергій Бутенко й Михайло Смола.

Бутенко був сином політичних емігрантів з Наддніпрянської України. Польська влада не дозволяла нашим братам з централь­них і східніх земель поселюватися в Західній Україні, але Сер­гієві якось пощастило й він став учнем нашої гімназії. Несподі­вана смерть перервала юне життя нашого курінного: 8 січня 1929 р. він помер у бурсі на запалення легенів, його поховали на головному цвинтарі при Трускавецькій вулиці.

Через п’ять років на тому самому цвинтарі спочило тіло колишнього курінного Михайла Смоли, що помер на сухоти 18 січня 1934 р. під час слідства за його участь в Організації Українських Націоналістів.

Зі своїх гурткових провідників особливо гарно згадую Ма­р’яна Шведа, який пізніше став священиком і кілька років тому помер в Канаді. Завдяки йому я, готуючися до першого пласто­вого іспиту, вивчив напам’ять усі дати з княжої доби з малої історії України Івана Крип’якевича й усі важливіші дати з жит­тя патрона нашого куреня – Івана Франка.

З лав пластунів 18-го куреня вийшли між іншими й два визначні націоналісти, які віддали своє життя в боротьбі за не­залежну Україну: крайовий провідник ОУН, організатор Кар­патської Січі сл. п. Зенон Коссак і генерал УПА сл. п. Дмитро Грицай.

Наш курінь часто виступав спільно з 36-м куренем пластунок.

Разом з другими куренями Дрогобича, Тустанович, Бори­слава, Стрия й інших місцевостей 3-ої Верховинської Округи ми брали участь в окружних зустрічах і святах. На все життя залишилися в душах учасників милі спогади з пластових зу­стрічей в лісі коло Нагуєвич у 1926 році, у Волі Довголуцькій коло Стрия в 1927 р., в гірському селі Підбужі в 1928 р. На всі злети ми ходили пішки, спали в шатрах, шаласах або в сто­долах, а харчувалися тільки тим, що взяли з собою з дому.

Крім наших двох гімназійних куренів була в Дрогобичі ще одна середньошкільна пластова частина: 31-й полк (курінь) імени Софії Галечко при учительській дівочій семінарії Сестер Василіянок на вул. Конарського. Колір хустки цього куреня був вишневий. Опікункою куреня була вчителька семінарії Емі­лія Ізничак.

Існував теж таємний Пласт при польській державній гімна­зії в нашому місті, але докладніших відомостей про нього я не маю. Пластуванням захоплювалася й та молодь, що не ходила до середніх шкіл. У Дрогобичі воня гуртувалася в ремісничому курені пластунів і в дівочому курені при кравецькій школі “Труд”.

Старші пластуни мали свій 6-й курінь.

Усі ті пластові частини творили разом один кіш. В часі пластової зустрічі в Підбужі кошовим дрогобицького коша був старший пластун Олександер Веселий.

Другим осередком пластового життя Дрогобиччини був Борислав з Тустановичами й Мразницею. Особливо велике вра­ження на нас – дрогобицьких пластунів робив 49-ий курінь імени Івана Богуна в Тустановичах, який нам імпонував своїм зовнішнім виглядом, чисельністю й дисципліною. Бориславський пластовий кіш звався Кошем Червоної Калини. Організаторами пластового життя на цьому терені були Петро Веприк, д-р Ми­кола Терлецький, інж. І. Озаркевич, Авдій Іванчук і інші. В Ко­ші Червоної Калини був майбутній крайовий провідник ОУН сл. п. Мирослав Тураш.

Деякий час існував пластовий гурток у Трускавці. До ньо­го належали безстрашні члени ОУН, що згинули на польські шибениці смертю героїв: сл. п. Василь Білас і Дмитро Данилишин.

Комендантом нашої 3-ої Верховинської пластової округи був інж. Остап Левицький.

Український Пласт був завжди сіллю в очах поляків. Пере­слідування збільшилося, коли виявилося, що багато пластунів були одночасно членами підпільних організацій УВО й ОУН.

Участь пластунів в урочистому посвяченні нового будинку української гімназії на Сніжній вулиці 9 червня 1930 р. була їхнім останнім публічним виступом в уніформах. По вакаціях того року дирекція гімназії, щоб не дражнити поляків, а може й на вимогу польських шкільних властей, заборонила нам но­сити пластову уніформу. Це й так нічого не помогло, бо 26 ве­ресня 1930 р. польська влада заборонила Пласт у Галичині й негайно почала притягати до судової відповідальности тих, шо до того часу брали активну участь у пластовому житті. 27 вересня 1930 р. поліція провела масові обшукування й арешти пластових діячів Дрогобича, Борислава й Тустановнч. Вона шукала за амуніцією, вибуховими матеріялами й підпіль­ною літературою. Не знайшовши цього, вона забрала, як “про­тидержавний матеріял” пластові обіжники, накази й друковані в гімназії на гектографі журнали. Декого з арештованих звіль­нили, а решту – коло тридцяти осіб відвезли закутих того самого дня ввечорі поїздом до Самбора до слідчої тюрми. На­ша молодь якось довідалася, коли будуть саджати арештованих до поїзду, і, побачивши на залізничому двірці закутих ареш­тованих, між ними й свойго директора гімназії й учителів, про­щала їх окликами: “Слава!”

Слідство в справі “протидержавної” діяльности Пласту три­вало довго й аж 27 лютого 1932 р. суд видав вирок, засуджуючи двадцятьох підсудних, між якими були директор В. Кузьмович, інженери О. Левицький й І. Озаркевич, П. Веприк, М. Тураш і М. Смола, на три місяці тюрми, і чотирнадцятьох підсудних, між ними д-ра М. Терлецького й В. Біласа, на один місяць тюрми. Проти деяких осіб (А. Максимович і інші) велося чо­мусь окреме слідство за Пласт, але мені не відомо, як воно закінчилося.

Дрогобиччина – земля Івана Франка. – Нью-Йорк – Париж – Сидней  – Торонто, 1973. – Т.1. – С.500-504.