Спогади про Коломию і Пласт
Хоча я народився в рідному селі моєї мами на Поділлі (тепер Заліщицький район Тернопільської области), найкращі спогади моєї юности пов’язані з Коломиєю. Мій рід виводиться зі села Іспас (тепер Спас), не так то вже й далеко від Коломиї. Дідо був там одним із заможніших ґаздів, посідав чимало поля. Сьогодні з його маєтків залишився тільки скромний городець із хатою, де хазяйнує мій двоюрідний брат. Все решту обкроїли комуністи.
У мого діда й баби було п’ять синів і одна дочка (а може й більше, але коли хтось помер у дитинстві, що часто траплялося в ті часи, то того я не знаю). Мій тато був наймолодшим із синів. Всі вчилися в Коломиї. По закінченні коломийської гімназії й складенні матури виїздили вони на вищі студії у дальший світ. У 1920 роках, за польської окупації, українцям дістатися на університет було майже неможливо. А коли й покінчили вищі студії, то Польща не дозволяла їм працювати за фахом на рідних землях. Тому мій тато студіював у Празі (столиця Чехії), де закінчив лісову інженерію. Після того повернувся додому й одружився. Маму знав ще зі шкільних літ у Коломиї. Мама закінчила в Коломиї учительську семінарію. Одинока можливість дістати працю за своєю професією була в корінній Польщі. Туди вони й поїхали.
Так мені довелося провести діточі літа серед поляків. Ходив у польську школу, де вчителювала мама. Окремо, в хаті, вчила мене по-українському. Вдома ми говорили двома мовами: польською, коли були присутні другі люди, і українською, коли були самі. Десь на дев’ятому році життя мама вперше показала мені “Кобзар” і завдала вивчити напам’ять перший вірш Шевченка “Мені тринадцятий минало”. Відтоді “Кобзар” став моєю улюбленою книгою, з якої я черпав відомості про те, “хто я? Якого народу дитина?”
Настав час і мені їхати до гімназії в Коломиї. Це був 1943 рік, час IIсвітової війни й німецької окупації. Тато післав мене мешкати зі стрийком Ільком, довголітнім професором гімназії в Коломиї, який тоді був уже на емеритурі. Проте він мешкав при гімназії, де була бурса для сільських хлопців, що навчалися в гімназії. Стрийко був її настоятелем.
Спочатку стрийко віддав мене до народної школи ім. Шевченка, щоб я трохи звик до нового окруження, а зокрема до української школи. Прибув я туди якраз у травні, й один із учителів постійно називав мене “Maikoefer”, тобто по-німецькому “хрущ”. . Донині тямлю, як то мене страшно боліло.
Походивши у школу Шевченка місяців чи не два, я став до іспиту, щоб бути прийнятим до гімназії. Іспит пішов мені дуже добре й мене приділили відразу у другу клясу, пропускаючи першу. Пам’ятаю прізвища деяких професорів (не всіх). Німецьку мову вчив проф. Левицький, якого ми кликали “Штравс” (струсь по-німецькому). Спів і музику – проф. Рубінґер. Рисунки (яких я дуже не любив, бо не маю ніякого хисту в тій ділянці) – проф. Іван Кейван, пізніше відомий як маляр-митець, помер у Канаді. Географію – проф. Дрогомирецький. Руханку – проф. Кульматицький (згинув під Бродами). Латину – проф. Ковбуз, який був рівночасно директором гімназії.
Отой проф. Ковбуз, будучи директором, мав мешкання при гімназії. Там я досить часто бував, бо в нього була дочка Мірка, приблизно мого віку, а може трішки молодша, з якою ми майже щодня гралися на гімназійному подвір’ї. Це була моя перша любов (так я думав), про яку я не мав відваги признатися нікому, а вже найменше самій Мірці. Де ж Ти тепер, моя Мірко?
Катехитом-духівником гімназії був о. Микола Куницький (виїхав до Бразилії й там помер). Кожної неділі зранку гімназисти збиралися в школі на “екзорту”. О. Куницький давав відповідну науку, а відтак усі зорганізовано, парами йшли до церкви св. Михайла на Службу Божу.
З товаришів пам’ятаю тільки декого. Кожного дня в клясі перевіряли присутність, читаючи з денника поазбучний список учнів. Запам’ятався початок того списку: Аронець Богдан, Аронець Василь, Андріїшин, Андрусишин… Були ще брати Вакалюки. А найближчим моїм другом був Софрон Чайківський. Нашою улюбленою розвагою була гра в “кічки”. Грали теж у відбиванку – навіть улаштували турнір поміж клясами гімназії. Ніколи не пропускали театральних вистав, які йшли в Народному Домі, коло ринку. Тоді я вперше запізнався зі знаменитою оперою “Запорожець за Дунаєм”. Пригадую, цо на афішах, які обов’язково мусіли бути в двох ловах, було написано: “Zaporozhier jenseits der Donau”.
В тих днях посилено працювало підпілля (ОУН-УПА). Одного разу приїхав зі Львова, де студіював, мій двоюрідний брат Олесь (син стрийка Ілька). Вечорами він кудись загадково зникав. Раз я вирішив прослідити, куди то він ходить. І коли він вечором вийшов із хати, я крадькома пішов за ним. Слідуючи з певної віддалі, я зайшов за ним аж за Прут. Аж там він відкрив мою присутність і зараз завернув та повів мене додому. Виглядає, що з його зв’язку в той день нічого не вийшло. Потім він наложив головою під час війни.
Ми всі були наставлені на те, що швидко прийде час, коли й нам припаде роля в боротьбі за Україну. Й ми приготовлялися. Старалися так школити себе, щоб усе бачити й усе чути, але самі мали мовчати. І та навичка “заклятої мовчанки” залишилася в мене на все життя. Тепер люди твердять, що зі мною тяжко вести розмову, бо я слухаю, але сам мало говорю.
Велися бойові акції. Партизанка обороняла населення від вивозу на працю до Німеччини (молодь ловили, немов звірину: оточували село чи частину міста й усіх зловлених садовили в товарні вагони в Німеччину), від непомірних контингентів. Тобто кожнийгосподар мусів здати зі своєї садиби наложену висоту зерна, худоби, птиці, яєць і т. д. Пригадую масовий похорон у Коломиї тих, що полягли в сутичці. А німці мстилися. Арештували і розстрілювали закладників та розвішували по місті афіші з їхніми прізвищами. Ми підслідили, як на подвір’ї коломийської тюрми розстрілювали в’язнів. Під муром забито 5-10 палів, висотою десь по груди нормальній людині. До такого паля прив’язували руки жертви, а тоді стріляли.
Серед такої атмосфери я вперше запізнався з Пластом. А було це так. Бурсаки кожного ранку й вечора проводили спільну молитву на коридорі бурси.На пластовий спосіб відчислювали “на стан”, був звіт, а тоді співали молитву: вранці “Боже Великий, Творче Всесвіту”, а увечері “Боже, вислухай благання”. Мені це подобалося, й я почав приходити й ставати в лаву на вечірню молитву (на ранішню не ставало охоти вставати). З того виходило замішання: не могли дочислити стану, бо було одного забагато, оскільки я на стані бурси не був, а мешкав окремо зі стрийком. По кількох днях полапалися й прийняли мене до свого товариства.
Одного дня хтось мені шепнув, щоб я по нічній тиші прийшов на умовне місце. Це була невживана руханкова заля в тому самому будинку. Двері були закриті, а клямка забрана. Проте хто знав, як те робити, то вмів ті двері відчинити. Там я застав з десяток моїх товаришів. Це й був наш пластовий гурток. Виховником був скавтмайстер Кульматицький (той самий професор руханки). Все відбувалося конспіративно. Гадаю, що дирекція була свідома, що діється, але формально нічого не знала, бо в іншому випадку мусіла б заборонити. Влада нерадо дивилася на Пласт, хоч і існував він напівлегально під назвою “Виховні Спільноти Української Молоді” (ВСУМ). Все там було пластове: привіт, Присяга, програма. Мене спочатку взяли на пробу: дали розв’язати якесь-там завдання (не пригадую вже точно). Потім я склав заяву вступу, яка кінчалася словами: “…щоб заслужити на довір’я товаришів і проводу ВСУМу”.
Раз переходом через Коломию мандрував гурт пластунів (не пам’ятаю вже, звідки). Їх ми зустріли на гімназійному подвір’ї. Їхні палиці, дисципліна, грімке “Сильно, красно, обережно, бистро!” зробили на нас дуже сильне враження.
Ми відбували сходини, пластові ігри, влаштовували прогульки. Не раз ходили над Прут, до Вербіжа, Воскресінець. Всі були захоплені пластовою Великою Грою.
Справою чести кожного пластуна було робити щодня добре діло (або й більше, коли була нагода). Якось, будучи на вакаціях у Польщі, ми з мамою придумали поміч для жидів, яких німці замкнули у гетті перед винищенням. Серед них було чимало наших приятелів: купців, шевців, кравців і т.п., які роками перед тим нас обслуговували. Тато, будучи надлісничим, мав досить велике господарство, й харчових продуктів нам не бракувало. Отож мама ладила передачу, й ми йшли до гетта. Там мама, будучи ще молодою і вродливою та знаючи німецьку мову, нав’язувала розмову з вартовим-німцем, а коли його увага була відвернена, я крадькома перебігав до гетта й доручав передачу голодуючим. З цим було пов’язане певне ризико, оскільки переступати кордони гетта було строго заборонено, а сміливців не раз стріляли.
А потім? Світова хуртовина закинула мене аж на другий бік земної кулі. Але раз я став пластуном у Коломиї, то й лишився ним на все своє життя. Можу певно сказати, що мої літа в Коломиї сформували мій національний світогляд.
Пластовий шлях. – 1997. – Ч.2(114). – С.50-51.