Спогади про Коломию і Пласт

Хоча я народився в рідному селі моєї мами на Поділлі (тепер Заліщицький район Тернопільської области), найкращі спогади моєї юности пов’язані з Коломиєю. Мій рід виводиться зі села Іспас (те­пер Спас), не так то вже й далеко від Коломиї. Дідо був там одним із заможніших ґаздів, посідав чима­ло поля. Сьогодні з його маєтків залишився тільки скромний городець із хатою, де хазяйнує мій дво­юрідний брат. Все решту обкроїли комуністи.

У мого діда й баби було п’ять синів і одна дочка (а може й більше, але коли хтось помер у дитинс­тві, що часто траплялося в ті часи, то того я не знаю). Мій тато був наймолодшим із синів. Всі вчилися в Коломиї. По закінченні коломийської гімназії й складенні матури виїздили вони на вищі студії у даль­ший світ. У 1920 роках, за польської окупації, укра­їнцям дістатися на університет було майже немож­ливо. А коли й покінчили вищі студії, то Польща не дозволяла їм працювати за фахом на рідних зем­лях. Тому мій тато студіював у Празі (столиця Че­хії), де закінчив лісову інженерію. Після того повер­нувся додому й одружився. Маму знав ще зі шкіль­них літ у Коломиї. Мама закінчила в Коломиї учи­тельську семінарію. Одинока можливість дістати працю за своєю професією була в корінній Польщі. Туди вони й поїхали.

Так мені довелося провести діточі літа серед по­ляків. Ходив у польську школу, де вчителювала ма­ма. Окремо, в хаті, вчила мене по-українському. Вдо­ма ми говорили двома мовами: польською, коли бу­ли присутні другі люди, і українською, коли були самі. Десь на дев’ятому році життя мама вперше показала мені “Кобзар” і завдала вивчити напам’ять перший вірш Шевченка “Мені тринадцятий мина­ло”. Відтоді “Кобзар” став моєю улюбленою книгою, з якої я черпав відомості про те, “хто я? Якого наро­ду дитина?”

Настав час і мені їхати до гімназії в Коломиї. Це був 1943 рік, час IIсвітової війни й німецької окупа­ції. Тато післав мене мешкати зі стрийком Ільком, довголітнім професором гімназії в Коломиї, який то­ді був уже на емеритурі. Проте він мешкав при гім­назії, де була бурса для сільських хлопців, що нав­чалися в гімназії. Стрийко був її настоятелем.

Спочатку стрийко віддав мене до народної шко­ли ім. Шевченка, щоб я трохи звик до нового окруження, а зокрема до української школи. Прибув я туди якраз у травні, й один із учителів постійно на­зивав мене “Maikoefer”, тобто по-німецькому “хрущ”. . Донині тямлю, як то мене страшно боліло.

Походивши у школу Шевченка місяців чи не два, я став до іспиту, щоб бути прийнятим до гімназії. Іспит пішов мені дуже добре й мене приділили від­разу у другу клясу, пропускаючи першу. Пам’ятаю прізвища деяких професорів (не всіх). Німецьку мо­ву вчив проф. Левицький, якого ми кликали “Штравс” (струсь по-німецькому). Спів і музику – проф. Рубінґер. Рисунки (яких я дуже не любив, бо не маю ніякого хисту в тій ділянці) – проф. Іван Кейван, пізніше відомий як маляр-митець, помер у Ка­наді. Географію – проф. Дрогомирецький. Руханку – проф. Кульматицький (згинув під Бродами). Ла­тину – проф. Ковбуз, який був рівночасно директо­ром гімназії.

Отой проф. Ковбуз, будучи директором, мав мешкання при гімназії. Там я досить часто бував, бо в нього була дочка Мірка, приблизно мого віку, а може трішки молодша, з якою ми майже щодня гра­лися на гімназійному подвір’ї. Це була моя перша любов (так я думав), про яку я не мав відваги приз­натися нікому, а вже найменше самій Мірці. Де ж Ти тепер, моя Мірко?

Катехитом-духівником гімназії був о. Микола Куницький (виїхав до Бразилії й там помер). Кожної неділі зранку гімназисти збиралися в школі на “екзорту”. О. Куницький давав відповідну науку, а від­так усі зорганізовано, парами йшли до церкви св. Михайла на Службу Божу.

З товаришів пам’ятаю тільки декого. Кожного дня в клясі перевіряли присутність, читаючи з ден­ника поазбучний список учнів. Запам’ятався поча­ток того списку: Аронець Богдан, Аронець Василь, Андріїшин, Андрусишин… Були ще брати Вакалюки. А найближчим моїм другом був Софрон Чайківський. Нашою улюбленою розвагою була гра в “кічки”. Грали теж у відбиванку – навіть улаштува­ли турнір поміж клясами гімназії. Ніколи не пропус­кали театральних вистав, які йшли в Народному Домі, коло ринку. Тоді я вперше запізнався зі знаменитою оперою “Запорожець за Дунаєм”. Пригадую, цо на афішах, які обов’язково мусіли бути в двох ловах, було написано: “Zaporozhier jenseits der Donau”.

В тих днях посилено працювало підпілля (ОУН-УПА). Одного разу приїхав зі Львова, де студіював, мій двоюрідний брат Олесь (син стрийка Ілька). Вечорами він кудись загадково зникав. Раз я вирішив прослідити, куди то він ходить. І коли він вечором вийшов із хати, я крадькома пішов за ним. Слід­уючи з певної віддалі, я зайшов за ним аж за Прут. Аж там він відкрив мою присутність і зараз завернув та повів мене додому. Виглядає, що з його зв’язку в той день нічого не вийшло. Потім він наложив головою під час війни.

Ми всі були наставлені на те, що швидко прий­де час, коли й нам припаде роля в боротьбі за Україну. Й ми приготовлялися. Старалися так школити себе, щоб усе бачити й усе чути, але самі мали мовчати. І та навичка “заклятої мовчанки” залишилася в мене на все життя. Тепер люди твердять, що зі мною тяжко вести розмову, бо я слухаю, але сам мало говорю.

Велися бойові акції. Партизанка обороняла населення від вивозу на працю до Німеччини (молодь ловили, немов звірину: оточували село чи частину міста й усіх зловлених садовили в товарні вагони в Німеччину), від непомірних контингентів. Тобто кожнийгосподар мусів здати зі своєї садиби наложену висоту зерна, худоби, птиці, яєць і т. д. Пригадую масовий похорон у Коломиї тих, що полягли в сутичці. А німці мстилися. Арештували і розстрілювали закладників та розвішували по місті афіші з їхніми прізвищами. Ми підслідили, як на подвір’ї коломийської тюрми розстрілювали в’язнів. Під муром забито 5-10 палів, висотою десь по груди нормальній людині. До такого паля прив’язували руки жертви, а тоді стріляли.

Серед такої атмосфери я вперше запізнався з Пластом. А було це так. Бурсаки кожного ранку й вечора проводили спільну молитву на коридорі бурси.На пластовий спосіб відчислювали “на стан”, був звіт, а тоді співали молитву: вранці “Боже Великий, Творче Всесвіту”, а увечері “Боже, вислухай благання”. Мені це подобалося, й я почав приходити й ставати в лаву на вечірню молитву (на раніш­ню не ставало охоти вставати). З того виходило за­мішання: не могли дочислити стану, бо було одно­го забагато, оскільки я на стані бурси не був, а меш­кав окремо зі стрийком. По кількох днях полапали­ся й прийняли мене до свого товариства.

Одного дня хтось мені шепнув, щоб я по нічній тиші прийшов на умовне місце. Це була невживана руханкова заля в тому самому будинку. Двері були закриті, а клямка забрана. Проте хто знав, як те робити, то вмів ті двері відчинити. Там я застав з десяток моїх товаришів. Це й був наш пластовий гурток. Виховником був скавтмайстер Кульматицький (той самий професор руханки). Все відбувало­ся конспіративно. Гадаю, що дирекція була свідо­ма, що діється, але формально нічого не знала, бо в іншому випадку мусіла б заборонити. Влада не­радо дивилася на Пласт, хоч і існував він напівле­гально під назвою “Виховні Спільноти Української Молоді” (ВСУМ). Все там було пластове: привіт, При­сяга, програма. Мене спочатку взяли на пробу: да­ли розв’язати якесь-там завдання (не пригадую вже точно). Потім я склав заяву вступу, яка кінчалася сло­вами: “…щоб заслужити на довір’я товаришів і про­воду ВСУМу”.

Раз переходом через Коломию мандрував гурт пластунів (не пам’ятаю вже, звідки). Їх ми зустріли на гімназійному подвір’ї. Їхні палиці, дисципліна, грімке “Сильно, красно, обережно, бистро!” зробили на нас дуже сильне враження.

Ми відбували сходини, пластові ігри, влашто­вували прогульки. Не раз ходили над Прут, до Вербіжа, Воскресінець. Всі були захоплені пластовою Великою Грою.

Справою чести кожного пластуна було робити щодня добре діло (або й більше, коли була наго­да). Якось, будучи на вакаціях у Польщі, ми з ма­мою придумали поміч для жидів, яких німці зам­кнули у гетті перед винищенням. Серед них було чимало наших приятелів: купців, шевців, кравців і т.п., які роками перед тим нас обслуговували. Тато, будучи надлісничим, мав досить велике господарс­тво, й харчових продуктів нам не бракувало. Отож мама ладила передачу, й ми йшли до гетта. Там мама, будучи ще молодою і вродливою та знаючи німецьку мову, нав’язувала розмову з вартовим-німцем, а коли його увага була відвернена, я крадько­ма перебігав до гетта й доручав передачу голодую­чим. З цим було пов’язане певне ризико, оскільки переступати кордони гетта було строго забороне­но, а сміливців не раз стріляли.

А потім? Світова хуртовина закинула мене аж на другий бік земної кулі. Але раз я став пластуном у Коломиї, то й лишився ним на все своє життя. Мо­жу певно сказати, що мої літа в Коломиї сформува­ли мій національний світогляд.

Пластовий шлях. – 1997. – Ч.2(114). – С.50-51.