Рідними плаями

Присвячую тим,
що промірюватимуть рідні плаї
слідами батьків
автор

Пластовий біг

У курінному наказі прочитали: “Сьогодні о третій годині по полудні збірка всіх пластунів, що складають іспит з бігу до другої пластової проби. Треба явитися в повному цивільному одязі”.

Вернувся я зі школи додому та й задумався. Страх мене, бачите, огорнув: чи втну я цю штуку, чи видержу отой пластовий біг? Та ще й у повному одязі, бо так наказує закон.

І почав я збирати докупи “повний одяг”. Мов на злість, саме тоді подерлися мої черевики, і я заніс їх до шевця. Лишилися мені важкі зимові чоботи. Ну, а до чобіт, звичайно, потрібні “райтки”1) та ще з “райт-флеками”, а під “райтки” – довгі підштанці, бо так воно вже годиться. На ноги – скарпетки, а на скарпетки – онучі, бо онучі належать до повного зимового одягу. Отак я скомплетував долішню частину.

Тепер – гора. Ніщо так не підходить до чобіт, як вишивана сорочка. Надів. Застібнув комір. Гм, ще б зав'язати червону стяжку… Зав'язав. Готово. Яка ж блюза? Треба взяти грубу, зимову, бо ж літня до чобіт не підходить. Одягнув, застібнув. Та, чи не буде зле? А що, як наш курінний Шматера загляне під блюзу, спитає, чи повний одяг? Треба ще светер під блюзу одягнути. Одягнув светер, зверху надів блюзу, застібнув. На голову надів кашкет. Значить –усе!

А кишені? У пластових законах стоїть: “Кожний пластун має все потрібне при собі”. І я почав пакувати. Ніж, свисток, шнурок, годинник, хустка до носа, електрична лямпка, бандаж, компас, сірники… Кишені помітно понадувалися.

Готово, пора йти! На всякий випадок перевісив через плече ще й зимову куртку і рушив.

– Ти куди так по-зимовому? – спитала на відхіднім господиня, в якої я мешкав.

– Пластовий біг “здавати”! – відповів я гордо. Господиня тільки здвигнула плечима.

* * *

У домівці вже чекали “пугачі”, тобто мій гурток, а також дехто з “вовків” і “лисів”. Мене привітали голосним реготом.

– Куди це ти так одягнувся? – питають.

– Як куди? До пластового бігу, в повному одязі! – відповідаю.

Хлопці ще дужче зареготалися. Аж тепер я побачив, що кожний з них був якнайлегше одягнений, у легеньких капцях на ногах, з викладеними комірами сорочок. Я непомітно упхав свою куртку за шафу. Та скинути светер або онучі соромився…

За хвилинку рушили. По дорозі пражило нас червневе сонце. Був дуже гарячий день. Ми вийшли за місто, перейшли міст на Стрию і гульк! – опинилися аж під Фалишем.

Біля кілометрового стовпа спинилися і повернулися обличчям до міста. Курінний дивився на годинник.

– Бігом гуш! – скомандував він. (Він не вимовляв “р”).

Ми рушили.

Важко застогнала під моїми чобітьми земля. Хмара куряви знялася за мною. А я біг. Біг, заціпивши зуби, щоб дорівняти другим. Та де! Ледве пробіг кількасот кроків, здавило мене в горлі, потемніло в очах, у грудях засвистало. Немов крізь туман бачив я, як переді мною легенько, мов серна, біг стрункий Орися, чалапав ходаками Кот, підгицкував грубий Дуко, стрибав Крокодиль. Краєм дороги біг наш курінний, ввесь час спостерігаючи змагунів.

А для мене кінець світу наближався… Рясний піт десь з-під кашкета заливав обличчя і потилицею стікав десь глибоко під теплий светер. Електрична лямпа і великий ніж немилосердно товкли по ногах. Компас вискочив із нагрудної кишені і, баламкаючись на шнурку, час від часу вдаряв мене в обличчя. Одна онуча якось зсунулася і жорстоко муляла мені ногу, а грубі “райтки” з “райтфлеками” пекли вогнем.

Курінний, бачачи мій стан, махнув рукою і… побіг з попередніми. Мабуть, думав, що я не закінчу бігу. Один Сахарина, спасибі йому, змилосердився наді мною. Зрезиґнував з передньої групи і почав бігти біля мене – отак на всякий випадок.

Тим часом мій язик прилип до піднебіння, в роті висохло, курява забила ніс. Чоботища човгали по розпеченій дорозі, ноги дерев'яніли…

Нарешті замаячів довгожданний кілометровий стовп, мета моєї каторги. Ми з Сахариною прибігли останні. Сміхом і вигуками вітали нас переможці.

– Тгуп, тгуп! – радісно закричав курінний, вказуючи на мене.

Це мене пригнобило до решти. Біг, біг, рештками сил доплентався, а тут тобі ще “тгуп”! Пропало, несклав, значить, іспиту з бігу. Але за мене заступилися “пугачі”.

– Товаришу курінний, – кажуть, – просимо, погляньте, як він до бігу одягнувся!

– Згідно з наказом! – кажу ледве переводячи дух. А “пугачі” почали показувати частину за частиною моєї гардероби. Навіть онучі розмотали.

Курінний помітно м'якшав, хоч сміх його дусив.

– Нехай буде! – каже. – Здав, але тільки на правах вийнятку.

– За повний одяг! – гукнули “пугачі”.

– Повний зимовий одяг! – додав з притиском Дуко. – І то – серед літа!

Як Дуко палив ватру

 Ми складали “другу пробу”. У вимогах тієї проби стояло чорним на білому: “Уміти запалити вогонь щонайбільше двома сірниками”. Така, бачите, була “точка”.

Що ж, як палити, то палити! Уставив нас курінний Шматера двійками і гайда за місто над ріку Стрий! Над рікою лава чистесенької ріні та піску.

– Тут будете палити, – каже курінний. – Даю вам п'ять мінут на те, щоб назбирати дров. Опісля збірка в одному ряді, і кожний приготовляє перед собою ватру. Зрозуміли?

– Зрозуміли!

– Розхід!

Рушило братство, мов мурашки. Де яка суха стебелинка, де яка трісочка чи прутик – все так і горнуть, бо проба – не жарт! За хвилину кожний мав, як не оберемочок, то бодай жміньку матеріялу, про який можна було думати, що буде горіти.

Курінний дав знак, ми стали в ряд, і кожний почав готувати свою ватру – хто пірамідку, хто якусь копичку, або й так собі, без пляну. Кожний присідає, пріє, квапиться і поглядає нишком на курінного, що ходить коло нас гордо, мов півень.

– Готово! – відзивається довгий Кот.

– Готово! – повідомляє те саме Орися.

– Готово! Готово! Готово!

Випрямились скулені постаті, чекають дальших наказів. І тоді наші погляди збіглися на гладкій постаті Дука, що все ще стояв хильцем над землею. Та це не диво! Тоді, як кожний приготовляв ватру з усякого сміття, яке тільки знайшов, перед Дуком лежала ціла дривітня – докладніше: цілий склад пального. Тут вам і сухенькі щипки, і тоненько поколені полінця, смолюхи й березова кора, папір і якесь клоччя та ще й пляшечка з нафтою. Поруч – чотири коробки сірників і бензинова запальничка! Сам Дуко водив пальцем по розкритій книжці, звідки вичитував, що й як складати докупи.

– Гей, Дуку, звідки ти набрав цього добра? – гукнув курінний.

– Заготовив, друже курінний!

– Де заготовив? Тут, на ріці?

– Ні, дома, друже курінний! Хлопці зареготали.

– Недаром Дуко ледве рухався сьогодні, мовляв, черевики давлять! – каже хитрий Луць. – Мабуть, по всіх кишенях, і за пазухою, і в камишах повно було всячини…

– А хіба ж по такім грубім пізнаєш? – додав худий, мов щипка, Крокодиль.

Дуко не втратив духової рівноваги:

– Друже курінний! Як їде експедиція на північний бігун або на Сагару, то хіба не бере з собою топлива?

– Певно, що так! – відповів курінний. – Та тут тобі не Сагара…

– Але пісок є! – не здавався Дуко. – А втім, по-що має когось голова боліти, з яких дров я приготував ватру? Головне – щоб горіла!

– Ну, нехай! – каже курінний. – Тільки дивись, щоб двома сірниками запалити, не більш, а то…

Дуко заклопотано почухав потилицю.

– Друже курінний, я думаю, що пластун розпалює двома сірниками в крайній потребі, коли більше сірників нема… Але ж я маю повну коробку! І не одну…

– Не балакай багато! – гримнув Шматера. – Давай сюди свої сірники!

– Але ж, друже курінний, будь спокійний! Запевняю тебе, що я взяв сірники на запас, тож можу спокійно кресати…

Курінний швидким рухом підійняв з піску розкладені там коробки з сірниками і запальничку.

– На, маєш два сірники, і кінець! Запалиш – добре, не запалиш – пропала друга проба!

Дуко остовпів. Хлопці один за одним запалювали свої вогники, а він стояв, широко розставивши ноги, і тільки очима лупав.

Густий дим з не зовсім сухих дров на хвилину огорнув нашу громадку. Це використав пустун Орися. Він швидким рухом засунув поміж розставлені кроквами Дукові ноги запалену головешку в його копичку. Зразу ж ударило високе полум'я і припекло спантеличеного хлопця. Дуко підстрибнув, мов би його вжалила оса. Очам своїм не вірив.

– Горить, друже курінний! – заревів на радощах.

– Справді горить! – притакнув не менше здивований курінний. – А скільки ж ти зужиткував сірників?

– Ні одного! Я й ці два заощадив!..

– Але ж ватра горить.– Горить!

– Як же ти її запалив?

– Коли пластун дуже хоче, то й без сірника запалить! На те він пластун! – випалив щораз певніший себе Дуко.

Спантеличений курінний стояв стовпом перед зраділим Дуком. Тишина.

– Але ж вогонь горить! – ствердив Орися.

– Горить.

– Значить – Дуко пробу склав!..

– Склав, склав! – заревіли хлопці, заливаючись дзвінким сміхом.

І справді, Дуко пробу склав!

Горохова зупа

 Перед нами стояло велике завдання: самостійно влаштувати пластову зустріч Верховинської Округи. Від початку до кінця все в наших руках: підібрати місце, дістати згоду власника площі, скласти програму, повідомити окремі частини, запросити ВПК та ОПК. А далі, командант зустрічі, майстер церемонії, обозний, бунчужний і їм подібні достойники – все тільки ми, свіжо спечені старші пластуни. Тому й не диво, що міркуванням, плянуванням, нарадам не було кінця. Бо ж стрийські ведуть, показатися хочуть…

Отак то сиділи ми в домівці, раду радили. І гаря-чився народ, кожний мав щось сказати, кожний підсував якийсь плян, якусь думку, якусь поправку до того, що вже раз намічено. Один тільки Олесь Кот сидів тихо, неначе б мимо вух пускав нашу балачку, і десь аж наприкінці, коли притихли, бо вичерпалися промовці, повагом промовив:

– Дозвольте й мені сказати своє слово. Так оце ми організуємо зустріч. Ба, не тільки організуємо, але цілу Верховинську Округу репрезентуємо, чи так? А якщо репрезентуємо, то й самі мусимо при тому “пописатися”, вогневу пробу видержати, показати, що ми вміємо й можемо, чи так?

– Ну, так, так, це все стара пісня, пощо нудиш непотрібно? Говори до речі! – перебив хтось.

– Як до речі, то й до речі. Отож, скажіть мені, мої кохані, що ви думаєте варити на зустрічі?

– Але ж, Коте, ти ж знаєш, що кожна частина варить собі окремо і варить те, що хоче. Це вже не наше діло, – відповів курінний Дуко.

– Я не про те … Я питаю, що ми, тобто наша пластова одиниця, буде варити для себе.

– Дурне питання! – вирвався Юзик. –Відомо що – кулешу!

– Отож бо й є, я так і знав… Кулешу! К-у-л-е-ш-у! ! ! На станції сидиш – кулешу вминаєш, на прогулянку йдеш – кулешу в наплечник пакуєш, зайдеш до гуцула на полонині – кулеші дістанеш, впросишся на нічліг на приходство – неминуче кулешею з квасним молоком повечеряєш. Ой, закулешився наш пластовий світ!..

Хлопці похнюпили голови: воно ніби правда, що Кот говорить. Хвилину панувала мовчанка, а далі несміливо обізвався Юзик:

– Так що ж ти хочеш варити?

– Слухайте! – почав Кот трохи жвавіше. – Пригадую вам ще раз: організуємо зустріч, так? Репрезентуємо Верховинську Округу, так? Вогневу пробу перед цілим Уладом видержати хочемо, чи так?

– Так!

– Ну, коли так, то тямте: до репрезентації передусім належить кухня. Треба не тільки пластову поставу зберегти, але перед цілою округою показати, як і що ми варимо і що ми їмо…

Хлопці наставили вуха: – Ну?

– Так ось я думаю, що необхідно зварити щось запашне, щоб запах страви пішов по цілій площі. А тоді ціла зустріч заворушиться, загомонить, хто це, мовляв, так смачно варить. І піде з уст до уст: дивіться, що ці стрийські виварюють!… Юзик аж рота роззявив.

– Ну, так що ж ти, Олесю, радиш варити? Говори, не муч!

– Моя думка така, що треба зварити горохову юшку з вудженою свининою, затерту часником. А після видачі обіду нехай кожний іде (не поспішаючи!) в іншу сторону табору, нехай проходить якнайближче пластових частин, нехай їсть також не поспішаючи і нехай багато дмухає на страву… Таким способом так рознесемо запах, що в одну мить усі про нас заговорять… А далі, так ніби нехотя, підведемо до кухні представника ВПК і там, гарненько посадовивши його десь у тіні бука чи берези, поставимо перед ним їдунку, повну запашної смачної юшки… Ясно, що й представникам ОПК по порції занесемо – на репрезентацію жаліти не можна! А тоді, тоді знаєте, що буде?

Кот нахилився і таємничо прошептав:

– Про нас заговорить ціліська пластова Галичина й Волинь!..

– І Закарпаття! – додав Юзик, радісно затираючи долоні. – Браво, Коте, хай живе горохова юшка!!!

Дальше обговорювання було зайве. Аргументи Кота були такі переконливі, що народ одноголосно рішив виплатити з курінної каси гроші на купівлю гороху, свинини й часнику.

***

Нарешті надійшла вона – довгожданна Пластова Зустріч Верховинської Округи. Час – Зелені Свята 1927 року. Місце – лісова галява в Волі Довголуцькій, у маєтку незабутнього Остапа Луцького.

Одночасно зо сходом сонця першими вмаршували на площу зустрічі ми, організатори й господарі. Негайно закипіла робота: визначити місця для жіночого й чоловічого таборів, збудувати похідний вівтар, поставити щоглу, вирішити, де буде ватра… Двоїться і троїться у своїй ревності братія. У кожного роботи по самі вуха.

А Кот? Як тільки ми вмаршували на площу, зразу ж таки збудував над річкою кухню і почав варити горох.

– О-го-го! – радісно гукав. – Ми вже зранку напустимо таборової парфуми, аж людям слина потече!

Тим часом з усіх усюдів одинцем, гуртками, куренями почали надходити учасники зустрічі. Стрий, Дрогобич, Борислав, Тустановичі, Конюхів, Синевідсько, Трускавець… Скоб! Сильно, красно… луною котиться лісами, сердечно вітаються давні знайомі, знайомляться ще незнайомі. Сотні питань, окликів, привітів… А залізна рука обозного Орисі вміло спрямовує всіх на заздалегідь призначені місця. Немов гриби по дощі, виростають табори й підтабори, біліють шатра, зеленіють шалаші й колиби, стеляться дими кухонь, справно діє пластовий мурашник. Гордо поглядає на діло своїх рук провід зустрічі, і задоволено походжають представники ВПК й ОПК.

Непомітно надійшов час снідання.

– Ну, Коте, як там юшка? – загукали хлопці.

– Заждіть до обіду, – відповідає Кот, – горох ще трохи твердий, а я вас хочу по-панськи вгостити.

– Ну, то давай хоч би якого чаю, ми голодні!

__На сьогодні вибачайте! Бачите ж, що всі казани зайняті, в чім було чай варити? Обійдіться зранку хлібом і водою, зате ж на обід поласуєте!

Що було робити? Розійшовся народ з порожніми їдунками. Але про голод не було часу думати, бо ось засурмів наш курінний сурмач Гриць, і на головній площі виструнчилися пластові лави. Відкриття, піднесення прапорів, привіти, перший наказ… Пам'ятаєте ці хвилини? Переживали їх? Якщо так, довіку не забудете… Опісля польова Служба Божа, а там – обідня перерва. Ми з Юзиком просто до кухні:

– Як там, Коте, горох?

– Не стовбичте марне, – гримнув Кот, – але швидко принесіть два “коци”!

Ми покірно виконали наказ.

– Тепер добре витріпайте з них хатні блохи, бо ж знаєте: пластун любить чисто – і простеляйте!

Ми знову виконали наказ. Тоді Кот тиць нам під ніс якогось тіста.

– Нате, – каже, – щіпайте на маленькі грудочки і простеляйте на коцах!

– Що це буде?

– Не базікайте багато! Не бачите? “Лазанки” до юшки! Як же можна, щоб горохова юшка була без “лазанків”?

Ми слухняно взялися до діла, хоч бачили з острахом, що наші так старанно відчищені й вигладжені однострої стаються подібні до одягу мельника. Але діло йшло, хоч і поволі, і наші килими вкрилися ґудзами тіста різної величини. Та тут новий клопіт: немов на команду, до твору наших рук злетілася мушва. Спершу одиниці, потім десятки, а там сотні й тисячі…

– Принесіть ще два “коци”, витріпайте й накрийте! – скомандував Кот.

І цей наказ виконано. Тим часом з головної площі надійшов в оточенні представників ВПК й ОПК наш Крокодиль. Він то вже замолоду вмів, як то кажуть, коло панів закрутитися, а тепер провадив гостей з найкращим наміром послужити справі пропаганди.

– О, як прекрасно розстелені “коци”, може посідаємо! – запропонував гостям. Товариство не дало себе просити і вигідно порозсідалося на килимах. У тому моменті відвернувся від казанів Кот і… несамовито зверещав. Товариство схопилося на рівні ноги.

– Що таке? Що сталося? – понеслися тривожні запити.

– Нічого, нічого, прошу сідати! – промовив уже спокійним голосом Кот, негайно прибираючи пластову рівновагу духа. А до Крокодиля гадиною прошипів:

– Ну, й навів ти мені гостей, водили б тебе “шандарі”. Пропали мої “лазанки”!

– Та я ж їх привів згідно з програмою! – виправдувався Крокодиль. – Давай юшку, і все буде гаразд!

– Ба, не штука давати, коли ж не готова! Забери гостей куди-небудь, а вже на вечерю попросиш!

На обидві ноги кутий Крокодиль негайно метнувся:

– Прошу панства, тут, мабуть, загаряче, сонце припікає, може підемо кудись у холодок?

Товариство, що, як це було видно, сподівалося гостини, раде-не-раде підвелося. А ми з Юзиком з трудом віддирали один від одного склеєні тістом коци, рештки ж тіста зішкрябували й кидали в річку, де на ці ласощі жадібно кидалися рибки. Про обід ми вже й не говорили, кулешею від стрийських юначок пообідали…

І на вечерю не зварився горох. Знову довелося “запрошеним” іти… Кулешею від дрогобицьких пластунок утробу насичували…

***

Ватра! Ватра палає, ватра горить, міріядами іскор сипле. Навколо ж ватри Скобів рід орлиний! Задивлений, заслуханий, розмріяний… Іноді зайдеться дзвінким сміхом, радісно загомонить або ж непомітно сльозу з ока рукавом обітре, тихесенько зідхне, на небо погляне. А тії іскри з ватри у пригорщі бере, до серця тулить, щоб опісля повік носити їх з собою. Гей, ватро, ватро, спомине ясний!..

Один тільки Кот немов не от міра сего: немов журавель стовбичить над казанами, вогонь поправляє, мішає…

Молитва. Надобраніч! Затихають табори. Лягає спати завуджений Кот. Та насамперед договорився з стійковими, щоб вони всю ніч під юшкою вогонь палили, води підливали, мішали, як ока берегли. Сам неспокійно спав, декілька разів зривався, на провірку вибігав, а вдосвіта, ще до ранньої сурми, вже стояв на своєму втоптаному місці…

А горох – не зварився… Ані на снідання другого дня (у бориславських “нафтярів” мамалиґи покуштували…), ані на обід (тустановецьку кулешу тіпали…), ані на підвечірок (знову ж до стрийських дівчат на кулешу впросилися…).

Перед заходом сонця незабутня картина закінчення зустрічі: останні накази, слова прощання, гимни, поволі опадають горді прапори. Помалу пустіє лісова галява. Залишаємося ще тільки ми, господарі зустрічі, але й нам час у дорогу…

– Гей, Коте, давай юшку! Доволі вже два дні на-постилися!

– Коли ж бо не готова! – з розпукою в голосі проскиглив Кот.

– Не шкодить, зілляй воду, а горох усип до наплечника, може на наступній зустрічі довариш… – радив злобний Сват.

Тоді Кот з пересердя вхопив один по одному казани і вилляв юшку в річку, де на горох хмарою кинулися рибки.

– Ходім, хлопці, – сказав.

Ми рушили. По дорозі на станцію журливо почав Юзик:

– Ну, Коте, юшки ти не зварив, пропаганди не зробив. Так дай хоч по кускові тієї свинини, менше жалю буде!

– Еге, свинини! – відбуркнув Кот. – А чим же я мав жити два дні? Ви бодай “за прошеним” могли піти, а я? Від казанів не відступав, зустрічі не бачив, з людьми не побалакав, завудився, немов судак… І все для ідеї, для репрезентації трудився… – ледве не просльозився нещасний. – А в результаті тільки риби нагодував – раз тістом і вдруге горохом. Боюся тільки, щоб їм не пошкодив, бо твердий був, як шріт. Тому то вибачайте, але свинини нема! От, ще хіба по зубчикові часнику, прошу!

* * *

Все ж з тієї пригоди вийшла одна користь: Кот зацікавився годівлею риб. І тепер з його ставів їсть рибу половина Франції…

Міністер фінансів

Пам'яті Юзика

 – На скарбника пропоную Юзика, – сказав Дуко.

– Згода! – гукнули всі.

Кремезний присадкуватий хлопець з червоним обличчям і щетинястою чуприною вдоволено кланявся на всі боки, дякував за вибір.

Курінна рада кінчалася. Ще тільки “пропозиції та запити” і крапка! Хлопці забирали слово, а Юзик неспокійно крутився на кріслі, потирав руки, чухав потилицю. Видно було, що його щось муляє. Нарешті не втерпів:

– Товариші, дозвольте мені господарювати курінними грішми на власну руку, не питаючи згоди Штабу!

– Ов, а це що таке знову? – схопився Сват.

– Ні, ні, я нічого злого не маю на думці! Я тільки хотів би нашими грішми щось для куреня заробити, – виправдувався Юзик.

– Слухай, Юзику, ти говори зрозуміло, не конспіруй! – відізвався Мортик.

– Говори правду! Чи не граєш ти в карти? – докинув Сват. –А, може, на кінські перегони ходиш?

Знявся загальний гамір, з усіх боків засипали Юзика питаннями. А він, сердега, ще більше почервонів і тільки потилицю чухав. Наприкінці відізвався Пінка:

– Ну, чому не дозволити Юзикові спробувати щастя? Він же студент торговельної школи, тож на грошових справах розуміється. Чи ж то такі великі маєтки – оте наше сальдо?

– Ого, – перебив Сват. – Гроші – липка річ. Я боюся, що Юзик наварить якогось пива. (Сват був скарбником у “Товаристві Прихильників Освіти”, тому говорив з досвіду).

Але загал прийняв думку Пінки. До протоколу вписано рішення, що Юзик може господарювати грішми, як хоче – головне, щоб у разі потреби віддав гроші впору.

– О, я віддам, може, вдесятеро більше! – крикнув урадуваний Юзик. Хлопці аж роти порозкривали… Курінна рада скінчилася.

З того часу на кожній нараді Штабу, на кожних сходинах обов'язково питали Юзика:

– А як там гроші?

– Ростуть, – відповідав вдоволено і затирав руки. Поволеньки встановилася звичка, що навіть при зустрічі на вулиці питали його: – А як там гроші, Юзику?

– Ростуть! – гукав весело і біг далі.

* * *

Кінчалася зима. Загін напружено готувався до мандрівного табору. Закарпатці купили для нас у Празі шатра й обіцяли принести їх на кордон, на гору Пікуй, тож на ґвалт треба було грошей, щоб викупити шатра. Хлопці забралися до Юзика:– Юзику, скажи нарешті, що ти зробив з грішми! – немилосердно настоював Мортик. Сердечний Юзик опустив униз голову.

– Хлопці, я скажу щиру правду: я купив “пацє”. Всі схопилися на рівні ноги.

– П-а-а-цє? Де ж ти його тримаєш? – У себе “на станції”. А якої раси? Пацючок, чи льошка? Що ж твоя господиня на те каже?

– Я дав “пацє” до брата, до Держова. З нього вже от така свиня виросла!

– Ну, то продавай пацє і давай гроші! – вимагав Мортик.

– Не пацє, але свиню! – відрубав Юзик ображено.

– Почекайте ще кілька днів!..

Минуло кілька днів, курінь позичив гроші й викупив шатра. Юзик незвичайно радів:

– О, тепер то ми пани: маємо вже дах над головою!

– Усе те гаразд, Юзику, але треба гроші віддати. Чи ти продав пацє?

Юзик немов води в рот набрав.

– А чи я не казав, що Юзик – “фердехтик”? – засміявся Дуко.

– Знаєте, що? – крикнув Сват. – Не продаваймо тепер свині, але нехай Юзик прижене її на Свято Весни! От буде сенсація!

– Або ще краще: візьмім свиню з собою на мандрівний табір. Не треба буде стільки харчів двигати, свиня сама піде, а там десь на Ґрофі чи Мшані її заріжемо, – радив Дуко, витягнув свій величезний складаний ніж і показував, як буде різати свиню.

– Жарт жартом, а ти, Юзику, давай гроші! – не забував свого Мортик.

Юзик пропав, мов камінь у воду. Що вже нашукалися, що напиталися – нема та й нема! Чи, бува, не сидить він в “Івановій хаті” або чи не трапилось йому щось погане?

– Не журіться, хлопці! – каже Сват. – Юзик напевно взяв собі наші слова до серця й погнав свиню на Підлюте. Там ми його й здоженемо!

Усім упав камінь з серця. Може!..

* * *

І в Підлютому не було Юзика. Питали зустрічних людей, чи не бачили, бува, пластуна зі свинею – ніхто не бачив, ніхто не чув.

Скінчився мандрівний табір, кінчалися вакації, а про Юзика ні слуху, ні духу. Тим часом хлопці розвідали, що Юзик справді купив “пацє” і що з нього справді виросла свиня, але її Юзиків брат продав, а грошей не хоче віддати. От, ціла біда!

По вакаціях на перших сходинах у Львові виріс Юзик, мов з-під землі.

– Скоб! – радісно кликав і потирав руки.

– А, Юзику, ти певно свиню пригнав! – хором гукнули хлопці.

Юзика немов хто окропом обілляв. А хлопці своє: – Чи то правда, Юзику, що наша свиня мала поросята? А скільки їх було? Чи добре ростуть?

–Я пропоную всім “червоним” роздати по поросятку за вірну службу! На другий рік дістануть “зелені”! –гудів Дуко.

Свинській дискусії не було краю.

* * *

Ще ніколи не ждали з таким нетерпінням курінної ради, а на раді – звіту скарбника. Нарешті надійшла довгождана хвилина. Червоний, мов рак, виступив Юзик:

– Друзі, за сальдо з минулого року я купив пацє… З внесків та інших уплат я зібрав стільки-то і за ці гроші купував “ґрис”, щоб годувати пацє. Отже, всі гроші “пішли”, ніякого сальда нема…

– Та це нічого, – каже Сват, – зате маємо свиню, живий інвентар. Яка її балянсова вартість?

– О, свиня виросла така! – показує Юзик собі до пояса. –Тільки…

– Що “тільки”? – допитувався Сват. – Чому ж ти не пригнав свині на раду, щоб усі подивилися?

– Тільки… – зацукався Юзик, – свиня здохла, а мій брат ще зо мною сварився, що мусів закопувати…

– Щ-о-о-о? – зойкнула громада. – Наша свиня, наш скарб, наша надія – здохла? Чому ти Марка до неї не кликав?

– А казали тобі, гнати свиню на Підлюте! Була б бідна німина підлікувалася, дихнула свіжим повітрям, погрілася на гірському сонці…

– І скупалася в Лімниці…

– Що в Лімниці? У сірці краще!..

– А то жило бідне сотворіння в таких негігієнічних умовинах і мусіло згинути…

Юзикові збиралося на плач. Тоді взяв слово знавець подібних ситуацій, хронічний і професійний член управ Сват:

– Друзі, мусимо ствердити, що в Юзика був добрий намір. Він купив і годував пацє, а вже не його вина, що пацє згинуло, або вірніше – Юзиків брат поміг йому згинути. Тому можна признати Юзикові “абсолюторію”. Однак на довічну пам'ятку пропоную надати йому прізвисько ПАЦЄ, щоб уже ніколи не брався до пластової годівлі свиней…

– Урра! – закричали і заплескали учасники ради. Рішення вписано до протоколу, а Юзик аж до землі зігнувся…

Наприкінці ради взяв слово Банєк:

– Я ще раз рішуче протестую перед світлою радою проти того, що ви всі кличете мене Банєк. Якщо ви не занехаєте цього для мене “вельми” образливого прізвиська, то я примушений загрозити “найдалійдучими” наслідками!

Хлопці аж губи кусали, щоб не зареготати.

– І пощо ти, Ґеник, даремно протестуєш? – відповів Банєкові Дуко. – Та ж Банєк – це зовсім доладне псевдо! Дивися, Юзика прозвали Пацє, і він не протестує.

– Я протестую! – зверещав і аж затупав ногами Юзик.

Але даремно було протестувати…

Про Кота і його ковбасу

 Року Божого 1926-го, а від заснування Пласту 15-го, відбувся перший вакаційний табір на Соколі. Поїхало туди багато наших стрийських хлопців, поїхав з ними і пластун Кот, – може, чували.

А в таборі, та ще й на Соколі, як звичайно, таборова гарівка. Мало того, що Чмола сотий піт з юнацтва витискає, ще й Лісові Чорти присікаються, дошкуляють, муштрують. А їх сила-силенна! І все самі тільки “чини” – обозні, бунчужні, писарі, харчові… Де не глянь – стирчить за капелюхом чортяче перо. Щоправда, коло важкої праці їх не видати, але загляньте у малинник – Господи! Цілими табунами ходять, малину їдять, вилежуються і тільки вряди-годи щосили “гей р-р-руп” гукають, немов не знати яке там важливе діло роблять.

Заболіло шляхетне Котове серце на вид такої кривди. Таж і він старший пластун, темно-синьої хустини дослужився, а ним, немов помелом, усі кути витирають, до найважчих робіт заганяють. Надумав бунтуватись. Але бунтуйся під Чмолою!.. Біда! І ось вирішив наш Кот Лісових Чортів штукою взяти. А музикальний був, нема що казати! І вірші римувати вмів. Тож подумав, помізкував троха, а далі почав у кущах поза куренями юнацтво навколо себе гуртувати, щось там шептати, мурликати, диктувати. Справжній заговір! Добре конспірував Кот – не спохватились всемогутні Чорти…

У неділю вранці вирушив табір до церкви. Тільки що зійшли в долину на доріжку, тільки команда “спочинь-свобідно” дала, аж Кот на хлопців – морг! І долиною Лімниці покотилося грімке: “Гей гу, гей га!”

– Нашої співають! – перешіптуються проводирі Чорти, затирають руки. Здобули, значить, популярність! Та ба! Мельодія ніби й та сама, “чортівська”, але слова!

…Послухайте, які слова підклав Кот під відому мелодію.

Ті Чорти Лісові – то оферми страшні

І великі із них маркеранти.

А як крикне Чмола: “До роботи сюда!” –

Всі втікають, мов кури на банти.

Остовпіли з дива й обурення “батьки” табору. А хор гримить, розходився, лівою такт вибиває.

Ті Чорти Лісові не зовсім так страшні,

Більше крику і шуму грізного…

Як візьмуть за діло, не докінчать його –

Паталахи та й більше нічого! Гей гу, гей га!

– Перестати співати! – зверещав дижурний Чорт. Де там! Ще і ще повторяє пісню роззухвалений табір, а Кот тільки непомітно дає знаки. Тут Чорти з пересердя підійняли крик, почали свистати, трохи до бійки не дійшло. Насилу Чмола своїм авторитетом утихомирив розбурхане юнацтво, навів порядок.

Чорти заприсягли Котові помсту. Тільки, як це зробити. Бо з Котом тілом і душею весь табір, юнацтво в вогонь і воду за ним піде! Треба, значить, обережно, виждати відповідний момент, а тоді – вдарити. І причаїлися, притихли Чорти, ніби й байдуже…

А момент надійшов. Зовсім несподівано сам у руки Чортам уліз, немов напрошувався, мовляв – тепер або ніколи…

Було воно так: у ясний соняшний пополудень вертався один Чорт з Підлютого на Сокіл. Сидів на возі, двоколесій “біді”, що її тягнув таборовий Араб. Про Араба не чували? Невже? То мусимо розказати. Тому залишім на хвилинку Чорта на возі, а самі вернімось у недавнє минуле, коли ще підготовлявся табір. У той час на руки кошового Стрийського Коша прийшло із В. П. К. письмо такого змісту:

“Доручаємо Вам купити для табору коня зі збруєю й возом, два мішки гречаної каші, і це все на час доставити на Сокіл…”

Кошовий (а був ним не хто інший, як наш знаменитий Мортик) задумався. Крупи – дурниця, з “Народної Торгівлі” самі на віз їх викинуть. Але кінь, і віз, і шлия – це вже не щобудь! Треба самому допильнувати справи. Кличе він Медведя:

– Ти кремезний хлоп, недаром тебе Кожем'якою звуть. Тому й підеш зі мною коня подержати, якщо почне басувати…

Отак то пішли Мортик з Медведем на торговицю. А там тих коней – видимо-невидимо! Крик, тупіт, іржання – чиста Содома й Гомора. Ось женуть “на пробу” якусь шкапу, батоги на неї градом сиплються. Перелякана німина копитами землю рве, вітром мчиться. Та від такого прочухана, мабуть, і мертвий побіг би…

Геть чисто розгубився пан кошовий. Від чого починати? Але, не в тім'я битий, ділову поставу прибрав, повагом поміж кіньми походжає, від батогів бокує. Конярі спершу байдуже, далі зацікавились, чого крутяться поміж кіньми ці хлопці. Хтось шепнув, що то певно румунські конокради… Пішла тривога по торговиці. Нарешті підступив один коняр:

– Ну, чого хочете?

– А вас що то обходить? – відбуркнув Мортик (він, бачите, вже змалку відзначався шляхетністю вислову й ніжною поведінкою).

– Ну, як то що? – Ви тут так довго крутитеся, може ви часом теє…

Мортик уже хотів пустити в рух свій репертуар, але Медвідь сіпнув його за рукав. Довкола них зібралася юрба конярів, кожний із товстелезним бичівном у руках… Мортик зразу ж присмирнів:

– Коня купуємо, – каже.

– Коня? Коня? Коня? Ну, то ходіть до мене, у мене найкращий кінь! – наввипередки загукали конярі, кожний почав тягти хлопців до себе.

– Ну, то підводьте, покажіть! – владним тоном відізвався Мортик.

Перший скраю коняр миттю підігнав якусь шкапу, але Мортик тільки махнув легковажно рукою. Підводить другий, третій, четвертий – те саме … Остовпіли конярі: що воно за диво таке – оті хлопці, не оглядають, не пробують і нічого не приймають. Почали приводити кращих коней, але Мортик знов рукою махає, за ним і Медвідь прибирає ділову міну.

– Що це за люди? – пішов гомін по торговиці. І знову хтось шепнув, це сини відомого “американина”, який щойно вернувся “до краю” та й сипав грішми наліво й направо. У конярів немов грім ударив – підводячи коней, почали шапкувати, “пане добродію” величати. Та Мортик – немов скеля! Чиста розпука конярам. Нарешті кривий Мендель з Жидачева не втерпів:

– Ну, чого вам треба? Уже всі коні перейшли, а вам недогода. Чого ж шукаєте?

– Найдешевшого шукаю! – з притиском процідив Мортик.

Тут конярів немов підмінувало… Грізно забурмотіли, бичівна вгору підійняли… Але Мендель крикнув “ша!” і звернувся до Мортка:

– Є! Є й найдешевший! Чому мене не питаєте?

– Підводь!

Мендель кинувся до табуна коней, що їх лупій саме збирався гнати на окописько, щоб поздіймати з них шкури. Привів одного: – Ось вам найдешевший!

– Добре! – каже Мортик. – Тепер ще давай віз і шлию, але також найдешевші!

Мендель скочив сюди-туди. Немов з-під землі з'явилася двоколеса “біда”, якась ніби шлия з мішка і нашильник з пута. Усе разом сторгував Мортик за сім золотих з тим, що Мендель ще й запряже коня, бо хлопці не вміли. Тоді Мортик розплатився, а Мендель ще викинув п'ять “ґрошів” “на шістці”. Опісля Мортик маєстатично розсівся на возі, а Медвідь з острахом ухопив коня за гриву (узди не було). І вулицею Берка Йосельовича перша пластова “біда” рушила тріюмфально в сторону ринку та “Народної Торгівлі”. (Майбутній пластовий історику, знай, що ми, стрийські, почали не тільки водне, але й кінне пластування!).

Навантажили крупи. Тепер ще на хвилину додому надіти однострій і забрати наплечники. Готово! Кінна експедиція вирушила на Сокіл.

До Станькова їхалося сяк-так, бо й кінь той із Станькова родом був. Але далі – ані суди Боже! Став конище, мов пень, не рушиться. До Моршина ще якось його допхали, а там пан кошовий вирішив з розпукою в серці, що коня залишає на ласку долі. Хлопці випрягли коня, Мортик заклав на себе шлию й почав тягнути візок, а Медвідь (щоб було легше) взяв на плечі мішок круп і, важко проклинаючи конярську долю, обидва рушили в дальшу дорогу. Під Болеховом оглядаються – кінь за ними шкандибає.

Отак то відбули ту історичну подорож на Сокіл. Мортик тягнув “біду”, а Медвідь ніс кашу або навпаки Медвідь тягнув, а Мортик ніс, а кінь шкандибав ззаду.

І не зчулися, як за тиждень стали на Соколі. Тут кінь зразу пристосувався до таборового порядку: цілий день мирненько пасся, сам до потічка ходив водиці напитися; полудневу спеку перестоював у тіні смерек, а ввечері перший приходив на ватру і ставав найближче вогню – і тепло, і комарі не тнуть. Таборовики називали його Арабом. Не смійтеся, славний був кінь! Це ж дурниця, що на три ноги каліка, зате з четвертою хоч би зараз на кінні перегони! Одно око мав сліпе, зате ж другим хоч у мікроскоп дивися! А що дихавичний, то ж у гори на свіже повітря прийшов!..

Коли Чмола побачив Араба, то тільки руки заламав і, як треба було налагодити якусь справу, посилав піших післанців. Підуть, бувало, хлопці з наплечниками і за годину-дві вже вернулися. Араба ж узяли під свою опіку Чорти й запрягали його тільки заради більшої “маркерації”. Наприклад, має бути в Підлютому забава з танцями – ого, вже й запрягли Араба! Один ділово сідає на воза, ніби за справами їде, а десять довкруги воза пішки…

– Ви куди? – гримить Чмола. Перший скраю Чорт “б'є в дах” і повідомляє:

– Треба ж Араба й “біду” на Сокіл назад припхати, тому й ідемо!

Чмолу переконували такі аргументи, а цілий табір заздалегідь знав, що експедиція не вернеться раніше завтрішнього вечора.

Отак і тепер. Вертався Чорт з Підлютого з забави, а решта братії ще залишилася, мовляв, і так доженемо… І їде Чорт на біді, колишеться з боку на бік, по-дрімує, а тим часом Араб поволеньки шкутильгає, одним оком на всі боки розглядається, де купина буйнішої трави – попасеться, заїде в тінь – відпочити зупиниться, а побачить цікавий краєвид – пристане світом Божим натішитися.