Пластуни в ОУН

Пласт – це була прекрасна організація, в яку я вступила ще в ранній молодості.

Засновниками в Тустановичах-Бориславі були Ганна Лаврів і Микола Драґан. В будинку, де містився наш курінь, були ще “Просвіта”, “Рідна Школа”, “Сільський Господар”, хор, бібліотека. Кожний мав свою домівку. До Пласту вступило багато молоді, яка стала взірцем для громади міста. Гаслом пластунів було: Бог і Україна. Від батьків я знала, хто я і що таке Україна. Тому за весь час перебування в Пласті була відданою, дисциплінованою пластункою.

Любов до Батьківщини, чесність, висока мораль згуртували нас. Щоб набути знань, у нашому курені було заведено проводити іспити. Вчителями нашими були члени “Просвіти”, “Рідної Школи”. Іспити складали з іс­торії України, географії, азбуки Морзе, в’язання вузлів, ключок, з етики. Проходили ми військовий вишкіл, який проводив старший пластун Іван Крисько, в сороковому році закатований НКВД. Донині пам’ятаю вправи з пали­цями, які ми використовували замість крісів на вправ.

Про алкоголь і куріння серед пластунів не було й мови. Всі були членами антиалкогольного товариства “Відродження”. Коли під час Різдвяних свят ми колядували на допомогу політичним в’язням, господарі запрошували в хату і подавали спеціяльно виготовлений овочевий напій. Кошти, які ми заколядували, призначалися на закупівлю харчів, які ми носили до тюрми – дрогобицьких бригідок. Носили в наплечниках, пішки. Готували у нас дома. У цинковому відрі зробили друге дно, вложили туди летючки ОУН, залили смальцем і передали передачі в’язням. Було нашим завданням брати “видження” з в’язнями.

Кожного року Галичина святкувала річницю бою Січових Стрільців на горі Маківці. 1 серпня ми, пластуни і пластунки, з наплечниками, в пластових строях, мандрували з Тустанович-Борислава через села Орів, Підгородці, Синевидське, Сколе, Грабовець. Священики відправляли панахиду за полеглих героїв. Невдовзі польська влада заборонила святкування, масові походи на могили героїв, але, незважаючи на заборону, походи відбувалися на гору Маківку і на гору Ключ. Поліція влаштувала засідку, переодягнувшись в лісових урядовців, з пелеринами, під якими заховали карабіни. В такий час і ми попали під їх палиці. Обступили вони Маківку, ганялися за нами, били по плечах, стріляли вгору, а я, пам’ятаю, згубила беретку і від цього потім було сміху. Все ж таки, зійшовши нижче могили, ми панахиду відправили без священика. Те саме було одного року й на горі Ключ. Над могилою стала поліція, озброєна крісами. Знизу народу зібралося багато, щоб дійти до могили. Поліція не дає підійти, стріляє вгору. Тоді народ на колінах проспівав “Боже Великий, Єдиний”, “Боже, вислухай благання” і розійшовся.

Я попала в комісаріят на 24 години і ще подруга пластунка Нуся. Пластунів було понад десять. Вдруге схопила нас поліція, коли ми їхали на суд над політичними в’язнями в справі нападу членів ОУН на пошту в Трускавці. Якраз в цей час хтось вчинив вбивство таємного поліцая Букси. На комісаріяті протримали нас 12 годин і випустили. На цьому суді був і мій брат Микола, теж пластун, засуджений на 8 років тюрми. Після звільнення вернувся мій брат додому, але його знову схопили поліцаї і вивезли в Березу Картузьку. З розвалом Польщі в’язні Берези Картузької втекли, а тут навала большевицької орди, – брат Микола тікає через ріку Сян на другий її берег. Варта більшовицька стріляє і ранить його. Витягли та вилікували.

Під час окупації України большевиками наші пластуни, віддані патріоти, члени ОУН, зокрема Богдан Зарицький, по наказу ОУН відразу з польської тюрми (сидів 4 роки за приналежність) виїхав за Сян, продовжу­вав підпільну роботу, тяжко захворів і 1941 року помер.

От подальша доля наших пластунів: Гнатів Михайло, співпрацівник Зенона Коссака в підпіллі – виїхав на захід; Микола Драґан – в’язень більшовицьких тюрем; Ганна Лаврів вивезена з родиною в Сибір; Марія Гузичак, в’язень польської тюрми, вивезена в Сибір двічі; Іван Крисько, провідник зі спорту, закатований большеви­ками НКВД; брати Микола і Михайло Врублівські закатовані; Петро Драґан закатований; брати Микола і Василь закатовані; Роман і Дмитро Зарицькі загинули в лісі; Орест Ільків, член УПА, вбитий в лісі; Степан Королик закатований. Загинув в лісі Теодор Муйла, Василь Королик. Це далеко не всі. І це тільки в Тустановичах-Бориславі. Тепер на нашому цвинтарі високо висипана могила стоїть.

Як би було гарно тепер на нашій Україні, якби живими були такі люди!

Я, Ольга Зарицька, допомагала чоловікові Богданові в підпільній роботі в роках 1936 – 1939. Перейшла кордон в грудні 1939 року із десятимісячним сином, а в Сяноці чекав на мене чоловік.

Пластовий шлях. – 1997. – Ч.3(115). – С.52.