Моє пластування

У 1923 році батьки рішили мене віддати до гімназії в Перемишлі, що якраз по воєнних діях, починала заново дихати на повні груди. Гімназія була українська, державна, а містилася у збу­дованому якраз перед вибухом війни приміщенні при Добромильськім тракті. Величезний будинок з двома малими бічними відногами був поділений на дві частини. В лівій частині, ближчій до вулиці, містилася польська Гімназія ім. Словацького, а у правому крилі – українська. По самій середині будинку була спільна велика гімнастична заля, яку щонеділі за­мінювано на каплицю. Із залі користали позмінно обидві гімназії. На помешкання приміщено мене в Інституті для хлопців при вул. Баштовій, де нас жило від 120 до 130. Напроти була ще бурса св. о. Миколая, дуже старомодна будівля, де жило приблиз­но 65 хлопців. Обидві бурси мали свої невеличкі сади, де можна було у гарні дні провести післяобідній відпочинок.

Тому, що я був трохи підготований дома, після вступних іспитів мене приділено до другої кляси, до 26 відділу (всіх відділів було три), де ходили всі, що жили в Інституті.

Війна та байдикування після війни на селі, між сільськими хлопчаками, зробили мене справжнім селюком. Тому попавши у школі між то паничів то міщухів, я почував себе трохи незручно, якось затурканим. Десь вже як добре похолодніло, приступив до мене мій товариш Босий й пропонує вписатись до Пласту. Я багато начитався всяких дитячих казок, але про Пласт нічого не знав. Босий пояснив, що то дуже добра організація, бо ніхто з учителів до нас не буде мішатись. Будемо самі, часом хтось із старших прийде щось нам помогти. А мені якраз того й треба. Почалися гурткові заняття. Але, що не було досвідче­них виховників, ані ніяких підручників – то це була радше імпровізація за вказівками когось із старших, що вже щось трохи знали.

В гуртку було нас 12 – самі “другаки”. Нашим гуртковим був Босий, але часом на сходини приходив Яро Гладкий, який показував нам складніші речі.

Сходини були раз у тижні в нашій клясі, де ми мали свою шафку на підручні речі. Починали ми сходини муштрою. “Струнко, спочинь, на право глянь, відчис­ли за співом “Царю небесний”. Потім була перевірка, що хто доброго зробив серед тижня, та як засвоїв матеріал минулих сходин. Далі обов’язкова “Гра Кіма” із завжди іншими предметами. Потім вивчали якийсь вірш пов’язаний з пластуванням, чи пластову присягу, або читали якийсь спогад з Визвольних Змагань. А накінець ще була якась руханкова забава із славним “дупаком” включно.

Очевидно, за успішне засвоєння матеріалу, чи за влучне відгадання найбільшої кількості предметів у грі Кіма, наш провідник записував на таблиці здобуті хрестики. Такі ж самі хрестики дописувано теж за вчинені поза сходинами “добрі діла”.

Поки нашим опікуном був Яро Гладкий, то праця йшла цікаво й абсенцій на сходинах не було. Та вже у третій клясі, нашим опікуном став сьомак Юрко Вахнянин, який нам не імпонував ні енергією, ні пластовим досвідом, тому наш гурток почав прямо розлітатись. Осталось нас 7. Причиною втечі було теж у великій мірі розпоряджння дирекції гімназії, що до Пласту не можуть належати ті, які мають незадовільні ноти у шкільній науці. Отже частина відпала, що так скажу силою розпорядження згори, а деякі сприйняли це за свого роду переслідування, за втру­чання Дирекції у наші внутрішні справи, почали філософувати, й знеохотились взагалі, тим більше, що програма занять стала оклепана, нецікава.

Щоб зарадити тій апатії, провід Пластового Коша ім. П. Сагайдачного з якого пригадаю лиш Воронку, Помірка, Забавського, рішив ввести дві новини. Гімнастичні гри та забави на площі, які мали бути підготуванням до Свята Весни у Львові, де того типу вправи мали мати масовий характер. Другою нови­ною була співпраця з дівочим Кошем Мотрі Кочубеївної. Тут входили у програму три речі: Пластовий Фестин, де мали бути показані на практиці пластові вмілості, спільна театральна постанова “Марусі Богуславки” та обов’язковий курс танців Авраменка (національні, досі у нас зовсім незнані танці). Життя ожило в нашому коші, хоч у моїм гуртку, де Босого заступив Гучко, ні трохи не покращало. Дехто брав участь у курсі фотографії, дехто у курсі народних танців, а я завзято вправлявся у ставленні веж на здвиг у Львові. Тоді випало нам пройти також курс куховарства й теоретичного (проф. Поліха) й практичного в лісі на Липовці. Тоді я почав вправляти ще й їзду човном проти течії на Сяні, бо охочих до цього було небагато. Так то у третій клясі гурткові заняття із залі поволі перекотились то на спортивний майдан, то на Сян, то до Дівочого Інституту на курси танців.

До Львова, на Свято Весни мене не взяли. Поїхали протеґовані. Одиноко на Фестині в городі Дівочого Інституту довелося мені вилазити на сам верх вежі, бо я був найменший ростом. Теж несподівано, по знайомству із сьомаками, мене приділено лазити по деревах та по шнуровім мості. На тому ж Фестині загальне зацікавлення й подив викликали дві пари черевик, зроблених сьомаком Іванісівом. Одна пара звичайних, а друга пара дівочих, туристичних із спіціяльною капою, що покривала шнуровання й за­пиналась на защіпку, щоби вода чи сніг не напливали через шнурівки до середини.

Коли ж на літню прогульку у Чорногору мене знову не прийняли, “бо замалий”, то мій початковий ентузіазм зовсім осів. Я собі міркував. Мені казали, що Пласт – це організація молоді, де молодь сама всім управляє. А я пізнавав, що яка різниця чи учителі, чи старші учні роблять, що самі хочуть, а ми маємо їх слухати. Тож по вакаціях я вже не зголосився до свого гуртка, та й і гуртка мого вже більше не було. А там прийшла заборона учням нашої Гімназії нале­жати до Пласту.

Щойно у Кракові у 1930 році я відновив свою участь у пластовій праці. Через два роки брав пасивну участь у всіх починах “Куреня 22 січня”. Півроку був курін­ним писарем, а так лиш допомагав у всіх організацій­них справах, бо й без того був обтяжений всякими функціями у Студентській Громаді. Назагал якоїсь праці, якихось курсів чи здавання проб серед сту­дентів я не пригадую. Були такі, але з юнацтвом та новацтвом, та про це я мало знаю. Зате наш Курінь був дріжджам у всіх студентських починах. Від націо­нальних роковин, через Зеленосвяточні поминки на могилах, до прогульок чи Свят Весни включно. У проводі громади, у проводах секцій, а опісля у громадському житті Кракова – пластуни були на першому місці. Що ще цікаве й замітне. Коли в УСГ чи по секціях часто бували всякі непорозуміння а то й внутрішні кризи, то у Пластовому Курені чогось подібного не було. Праця весь час проходила гармон­ійно, без зривів й без провалів. Варто згадати найак­тивніших: Жуковський, Кобільник, Ничай, Падох, Ставничий, Кисілевський, Завицький, а з дівчат Ясеницька, Кравич, Маренін, а з юнацтва сестри Шумовські, Ґурґула.

Під час перебування у Кракові, в Перемишлі почав організуватись Тайний Пласт. Зразу у дівочій гімназії, а потім у хлоп’ячій. Коли я приїздив на ферії до хати, то в Перемишлі вже існував Курінь Старших Пластунів “Володареві Гридні”. Хто його заклав та хто належав, я не знаю, бо хоча я автоматично включився до того Куреня, але участі не брав, бо літом я мандрував, а потім вертав у Краків. Знаю лише, що праця того Куреня була несистематична й радше це був Гурток, а не курінь. Але задум був розбудувати його в курінь. Знаю, що на початках там був Босий верховодом, а в пізнішому мій молодший шкільний товариш Загайкевич Роман, а потім Підлуський.

* * *

В одному моєму переїзді з Кракова додому, мене зустріла на вулиці відома пластова діячка, Цьопа Паліїв, яка саме спішила на сходини гуртка новоствореної краєзнавчо-туристичної організації “Плай”. За­просила мене подивитись, як вони працюють.

У світлиці Народного дому ми застали гурт хлопців – 15 до 20 років – самих ремісників та купецьких помічників. Вони вже відбули всякі чисто пластові заняття, а запрошена Цьопа мала їм прове­сти гутірку. Та на моє велике здивування, вона замість гутірки почала питати, чи радше прямо з книжки перекладати на українську мову спогади Ліса-Кулі про працю польських пластунів у Києві під час перших років революції. Хлопчиськам прямо очі горіли. Кожне слівце ловили. На закінчення запізнала мене із дебелим хлопчиськом з-під Динова, який вчився прицизійного слюсарства. Це був провідник та душа того гурта, Влодко Кашицький.

* * *

Коли ж я покинув Краків та став працювати зразу дома, на селі, а згодом таки в Перемишлі, як управи­тель Книгарні НТШ, то той же сам Кашицький попросив мене помогти їм в Плаю, який розрісся вже до трьох гуртків хлопців і зав’язок дівчат.

Як тільки Плай зорганізовано, то для пластової праці призначено як виховників-помічників дівчат з тайного пласту. Зразу сама Цьопа помагала, потім Борисевич, пізніше Лешків, а накінець там остало дві пластунки М. Моленда та Д. Посацька. Але з них поміч була невелика, бо вони були малодосвідчені у пластуванні. Тому-то Кашицький попросив мене. Та я у 1933 році поїхав на Волинь працювати, а до Перемишля вернувся вже аж після відсидження в Бе­резі у 1936 і зразу вернувся до праці в Плаю. Але моя праця була чисто виховно-дорадча, щоб не стягати на організацію уваги поліції.

* * *

Отже, в той час вже знову зменшилося число хлопців, так що створено два гуртки, вимішані віком, але поділені стажем участі в праці на заавансованих і на початківців. Дівчата перейшли працювати до двох дівочих гуртків, лиш Моленда часом розучувала з хлопцями пісні.

Як виглядала праця? Кашицький заходив до мене до хати двічі а то й тричі в тижні. В понеділок розказував про відбуте, та свої всякі спостереження, серед тижня ми укладали програму на наступні схо­дини, чи виготовляли матеріали для всяких імпрез. А у п’ятницю я перепитував самого Влодка Кашицю (як ми його звали) із матеріалу який він повинен передати хлопцям, чи який має відчитати їм. Треба пам’ятати, що сам він із села мішаного, де переважа­ла польська мова. Малограмотний, але дуже здібний. Переймав все, мов губка. Найбільше клопоту мав я з наголосами. При читанні всяких текстів і на розучені правильного читання затрачувано най­більше часу.

Заняття починались звітом, молитвою у дворяді, похвалами чи наганами за виконані праці. Замість “Гри Кіма” уведено “Гри спостережливості”. Хлопці мали на папері виписати якими вуличками ходять з праці до помешкань, чи з місця праці до домівки. Іншим разом мали запам’ятати й списати які урядові установи зустрічають по дорозі. Іще іншим разом мали начеркнути, назвавши вулиці, найкорошту до­рогу від Кафедри на Пикулицький цвинтар, або до якогось іншого об’єкту. А все це або із спостережень або прямо з пам’яті. Ця гра була уведена тому, щоб отих селюків призвичаїти до міста, запізнати їх з то­пографією, щоб вони в місті могли почувати себе як у себе дома.

Пізніше, для заавансованих такі самі гри були вже з-поза міста. Дорога з Перемишля до Бірчі, або до Нижанкович. Треба було знати всі села, відмітити всі мости, річки чи замітні будівлі. Це виробляло спосте­режливість та зміцнювало їх самопочуття живої участі в житті Перемишля та околиці. Всякі інші заняття були подібні як у Пласті. Картографія, теренознавство, початки піонірки, куховарство в полі, допомога в потребі зустрічним, та всякі інші прак­тичні заняття з настиком на шоферстві, межниці.

Іншою ділянкою занять було, що кожний хлопець мав розказати про своє село, свої родинні відносини та чому пішов до міста. У місті де працює, в яких умовах живе, де живе, як до нього ставиться майстер чи власник верстату. В цей спосіб не лише ми знали про їхнє положення та їхні проблеми, але знали також їх товариші. Це виробляло почуття єдності й солідар­ності, бо в організації вимагалось, щоб краще ситуовані допомагали тим, що були використовувані чи гноблені на місцях праці.

З другої сторони властиві члени Плаю – старші громадяни – інформовані нами про всякі навживання в праці чи вороже ставлення, вживали свого впливу, де було це можливим, щоб поліпшити долю хлопця, чи перевести його на іншу працю, де умови кращі. В тій праці незаступимим був д-р Несторович, офіційний голова Плаю. Він мав доступ до влади, а теж до наших майстрів-ремісників. Знова у всяких акціях матеріальної допомоги пані Олена Кульчицька вміла завжди прийти з допомогою. Зноваж інша учителька К. Кульчицька вміла промовити до серця жінок майстрів і рятувати хлопців від використову­вання на роботі. Часто хлопець, що мав вчитись кравецтва, діставав у майстра працю і помешкання. Але зате мав послуговувати пані майстровій. Носити воду, заготовляти дрова, змивати посуд чи долівку в хаті та ще часто бігати по покупки на базар.

Взимку ми вели працю в домівці. Весною влашту­вали публічне Свято Весни, щоб придбати трохи грошей на таборування. Літом влаштовували однодобові прогульки по околиці із ватрами у найбільш відсталі села, де не було ні читалень, ні української школи. Пикулицькі могили – це була обов’язкова праця пластунів й тих нелегальних (шкільних) і Плаю.

Так проходила праця аж до мого арештування у 1938 році восени.

* * *

Після війни, у таборах полонених та по виході до цивілю, я вже безпосередньої участі в житті Пласту не брав, хоча його життям та працею весь час цікавився. В душі почував себе й почуваю донині Пластуном – самітником, що з різних мотивів не активізується в праці.