45-ий курінь УПЮ-ів ім. Святослава Завойовника у Павелчі біля Станиславова

Нас так учили, іми в це віримо, що нічого не діється без Божої волі. Наша болюча втрата з відчаленням у засвіти Дорогого і Незабутнього друга Осипа Бойчука-Яйка сколихну­ла сумлінням усіх нас. Бо наближається велика потреба приспішити завершення 75-річчя Пласту й написати історію Плас­ту, бо час безупинно пливе і забирає з собою не лише свідків, але й організаторів і виховників та провідників– тих перших, що відновили Пласт після Першої світової війни (1911-1921). Таких одержимих пластовою ідеєю, як сл. п. Друзі Дарія і Осип Бойчуки, було, в нас більше і всіх їх належить увіковічнити в аналах історії Пласту.

Мемуаристична розвідка про XIII Курінь УСП пера о. архимандрита Івана Гриньоха спонукала мене додати до дже­рел Пласту згадку про те, як заіснував і наш 45 Курінь ім. Свя­тослава Завойовника в Павелчі під Станиславовом.

Завдяки георгафічному положенню на залізничій (до ре­чі, вигідній комунікації) вже перед Першою світовою війною понад 10 молодих хлопців доїжджали до шкіл у Станиславові. Війна і прифронтова полоса та евакуація позбавили можливости відвідувати школи молодшій генерації. Щойно після війни, після повороту додому евакуантів й оцілілих учасників війни, атакож сякого-такого наладнання побутового життя назріла можливість здібнішим учням продовжувати науку в середніх школах у Станиславові.

Склалось так, що до нас призначено на директора шко­ли сімейного йдосвідченого учителя з 5-ма дітьми юнацького віку. Прибув він ради можливости посилати своїх дітей до шкіл у більшому місті.

Він, мабуть, був пластуном, бо згодом одержав згоду на зорганізування “полку”, що скоро перейменовано його на45-ий Курінь ім. С. Завойовника, а він – дир. Василь Кульматицький – став його опікуном. Його два старші сини Дмитро йМирослав вже були в Пласті, бо знали, як вишколити нас кіль­кох на гурткових і виховників, а також і опікун наш виявив знання пластової програми і завжди був з нами. Це сталося влітку 1924 року. Внедовзі заснувався Курінь у сусідньому се­лі Ямниці, де о. Юстин Гірняк і його діти започаткували ви­ховну працю. Наше Павелче було при першій станції залізни­ці Станиславів – Стрий, а Ямниця при першій станції Станиславів – Львів.

Павелче тягнулось з-під Чорного лісу при одній дорозі, понад річку Ямницю здовж 7 до 8 км і лише 1 км ширини лан – власність павелчанина – розділяв нас із Ямницею. І це са­ме створювало ривалізацію між нами на всіх ділянках куль­турно-освітнього, спортового і взагалі організаційного життя. Старша молодь була в рядах “Січей”, “Соколів”, а згодом “Лу­гів”, а багато тих, що ходили до шкіл, були в Пласті. Ось прик­лад – теперішній о. митр. Б. М. Ганушевський з Угорник до­їжджав родинною підвозкою до Станиславівської гімназії, де існував 11 Курінь, але він належав до нашого. Я більш певний, що наше пластування було на тій самій висоті, що й у гімна­зії чи при семінарах.

Наші члени були 1905 року народження, були примірними пластунами. Сходини в школі чи в читальні, або в провід­ника, ачасом в природі. Гурткові курінні вимарші в неділі, вечорами та в святкові дні в дальші ліси на теренові ігри, ват­ри, наскоки на гуртки, і все із заздалегідь проробленим пляном вимаршів й зустрічей, їх програмою і програмою повороту. Не забуду вимаршу з повним вирядом іхарчами до заліз. станції в Ямниці, а відтіля потягом до Галича на Княжу го­ру, до Крилоса, там були в замковій (при мості над Дніст­ром) церкві з 12 сторіччя. Другого дня оглянули садівничо-городниче господарство родини Терпляків в Залукві біля Гали­ча. Ходили ми слідами наших УССів у Викторові аж до Гали­ча. Обов’язково вивчали “Кобзаря” і козацьку спадщину й най­новішу славу “Червоної калини”, тобто епопею визвольної бо­ротьби. Мали ми драматичний гурток, хор шістнадцятку, весь час ходили з колядою і з вертепом під Йордан на фонд допомоги політв’язням, інвалідам, “Рідній Школі”, “Просвіті” то­що. Були в нас аж три дружини копаного м’яча, грали ми в шахи. Була в нас своя бібліотека, ми й самі оправляли книж­ки. Засаджували з овочевих зернят виплекані дерева (мали ці­лі шкілки дерев!), як у Терпеляка, пересаджували дички з ліса й щепили на різні способи – стинанням і “очкуванням”.

В 1926 році ми відзначили 10-тя смерті “Вічного рево­люціонера” Івана Франка посадженням в Його пам’ять дуба на площі перед великою будівлею читальні “Просвіти”, велич­нім концертом з деклямаціями та промовами гостей зі Станиславова і драмою “Украдене щастя”… І Шевченка вшановува­ли щорічно.

Директор Кульматицький співпрацював зі всіма органі­заціями і був практичним рушієм культосвітнього, сільсько­господарського, хорового, драматичного і економічного виш­колу, щоб наше підміське село поставити на належній висо­ті з продукцією городовини, м’яса, молочних продуктів, ово­чів, бо це було підставою розвитку підміського села. Не мало молодших людей працювало у Станиславові, інші доставляли будівельне й опалове дерево до села й міста.

І це пожвавлення всестороннього економічного і культ­освітнього розвитку зумовило багато родин посилати своїх ді­тей до шкіл в місті і до вивчення ремесла…

Саме тому шкільна кураторія “перенесла” дир. Кульматицького в корінну Польщу. На його місце прийшов спольщений В. Постоловський з дружиною полькою і трьома дочками. Вони тримались осторонь від людей, а наші люди відплачува­лись їм тим самим. Кількарічна праця вже покійного Василя Кульматицького не пропала, а навпаки, залишилась в поколіннях, а наш улюблений директор повернувсь до нашого Павелча і замешкав там постійно. Подібно зробила і наша незабут­ня вчителька св. п. Михайлина з Федівих Ставнича, що при залізничій станції побудувала собі гарну віллю, щоб бути з на­шими людьми. Хай ця замітка свідчить і про наших батьків, і нас самих, що вміли шанувати тих, які віддали нам, своїм дітям і учням не лише здобуте знання, але й серце…

Після виїзду від нас дир. Кульматицького, Кошова Ко­манда у Станиславові призначила нам на пост опікуна друга Филимона Біленького, родом з Калуша, абсольвента Української семінарії у Станиславові, а відтак працівника Повіт. Со­юзу Кооператив в Калуші. Він часто відвідував нас і забезпе­чував програмками зайнять на сходини та вів гутірки, як прак­тично переводити програми й вимарші в терен з опрацьова­ними програмами.

Відтак він одружився, але приїжджав (до часу розв’язан­ня Пласту) до нас часто, хоч час і простір йому не сприяли. З приходом “визволителів” був арештований і вивезений.

Тридцяті роки були для нас дуже сприятливі, бо чимраз більше наших дівчат і хлопців (хоч і була депресія) ходили до середніх шкіл у Станиславові, деякі вже студіювали і тим самим роз’їжджались, а кількох з нас започаткували кореспон­денційним шляхом курси економії і кооперації при УТГІ в Подєбрадах.

І так наші життьові шляхи розійшлись. На сьогодні, піс­ля відходу у засвіти сл. пам. друга Василя Матіяша, залиши­лось активними членами Пласту нас двох: о. митр. Б. М. Ганушевський у Вестмінстер, Б. К., і я. Як з пок. Матіяшем, так і другом Богданом дотепер ми радо стрічались і тепер стрічає­мось і час до часу переписуємось. В діаспорі живе ще кілька кол. членів нашого 45 Куреня, але вони в ряди Пласту не всту­пили.

ЮМКурінь в Надвірній, а особливо його колишні члени, впали жертвами наїздників: більшовиків, мадярів і німців. Єди­ний активний пластун, нов. виховник пл. сен. Богдан Білошевський в Монтреалі був жертвою автового випадку, окалічів і помер в часі поїздки-паломництва в Люрді, де і спочиває його тіло.

Пластовий шлях. – 1984. – Ч.1(70). – C.44-47.