Пластуни в Січових Стрільцях

Цього літа минає 20 років від тієї хвилини, коли наша молодь у початку світової війни, нав’язала перервану віддавна нитку нашої військової традиції, створивши військовий відділ і виступивши в бій за кращу долю батьківщини. Придивімося тодішнім часам і тодішній молоді.

Українське громадянство на З.У.З. було перед війною настроєне різко противійськово. Молодь і старші, громадяни з правих і лівих партій, були однакові антимілітаристи. Томляча військова тресура, сувора карність, старшування й наказування – все це збуджувало відразу й осуд.

Внаслідок цієї загальної нехіті до військовості майже не було в нас охотників до активної військової служби. А таких, що скінчили високі військові школи та могли командувати великими відділами, як дивізія чи корпус, був би почислив на пальцях рук.

На часи безпосередньо перед війною припало поширення пластових гуртків у цілій Европі й потрохи в нас. У Львові повстало в 1911 році кілька гуртів пластунів. Вони вчилися під проводом І. Чмоли стріляти з кріса й револьвера, сигналізувати, підходити, стежити й робили далекі військові марші з вправами.

Два роки пізніше почали в нас організувати військові товариства “Січові Стрільці”. Повстали вони під гуркіт гармат балканської війни, що віщувала європейську війну. Можливість війни переломала серед частини молоді противійськовий настрій. Молодь, що вступала в “Січові Стрільці”, вважала своїм національним обов’язком вишколюватися в воєнному ремеслі. Пластові гуртки почали закладати й на провінції. В Станиславові існував пластовий гурток уже весною 1912 р. До нього належали учні з гімназії та з учительського семінара, члени тайного самоосвітнього Кружка. В тих роках ставилася австрійська влада прихильно до спортових і військових товариств та імпрез і давала на них дозвіл. У 1913 році дозволено творити пластові гуртки в станиславівській українській гімназії. Пласт почав буйно розвиватися. Пластуни вчилися читати мапи, робили довгі марші та вправи в терені, як перехід рік, підходження, здобування, вчилися впоряду й ін.

Коли вибухла в серпні 1914 р. світова війна, пішла галицька молодь лавою в “Січові Стрільці”. Не вміла вона не тільки стріляти з кріса й підходити в розстрільній, але й маширувати. Була в цієї молоді добра воля, був запал, щоби послужити батьківщині в важну історичну хвилину та не було вишколу й гарту, часто й фізичної сили.

Тепер придалися ті невеликі гурти пластунів зі своїм військовим і пластовим знанням. Пластуни заняли серед У.С.С.-ів становища старшин негайно (Чмола, Гнатевич, П. Франко) або згодом (Яримович, Сушко, Степанівна, Мінчак).

В Станіславові командантом відділу Українських Січових Стрільців (Уесесів) вибрано пластуна Яциновича. Хоча він був дуже молодий, щойно здав гімназійну матуру, але був командантом пласту в стан. гімназії. Мав він пластовий досвід, знав січовий і сокільський впоряд і вмів вправляти сотнею. Поза пластунами не було між тією молоддю нікого, що міг би навчити її військових вправ та іншого потрібного знання. Не багато ще знали ті пластуни, вониж були початкуючі, але й це було важне.

Станиславівські Уесеси від’їзджали коло 20 серпня 1914 р. до Стрия. Дотеперішній командант Яцинович мусів остати в Станиславові. На його місце вибрано знову пластуна, стрільця Дівнича. Цей зарядив усе, що треба було для від’їзду, про все подбав, виявляв багато самостійности, зарадности й ініціятиви. Це прикмети, які розвивав Пласт, яких не було в решти шкільної молоді.

В близькому містечку Богородчанах вступив був до Уесесів гурт сільської молоді, на одну чету (40–60 люда). Не було між ними ні одного, що вмів би хоча впоряд. Вишколював їх станиславівський пластун Андрій Новицький.

У Чорткові повстало пластове гніздо два роки перед війною. Один відділ був зложений з учнів приватної гімназії, а три з семінаристів. Робили прогульки в далекі околиці з вправами в таборуванні, в стеженні й приладжуванні їжі.

У травні 1914 р. відбувся в Чорткові обласний січово-сокільський здвиг. Чортківські пластуни перевели тоді з гарним вислідом маневри в повіті, а на здвизі викликали захоплення серед учасників, збудувавши миттю на площі вправ шатра. Три місяці пізніше вибухла світова війна. Мало не всі чортківські пластуни зголосилися до Стрільців. Молодших прийшлося відправити відразу, проти їхньої волі, бо ще були майже діти. Українські Січові Стрільці воювали перших 8 місяців у Карпатах. Це воювання було дуже важке. Вимагало гарту, сили, видержливости. Довгі марші з важким наплечником по гірських узбіччях і бездоріжжях, зливні дощі й снігові бурі – все це було понад сили тієї молоді, що виросла без спорту. В неодного розвівався запал, пропадала охота від перевтоми й лише залізна військова карність стримувала від нерозважних учинків. Врешті само життя розв’язало цю справу. Одні наломилися, згартувалися, змужніли – стали з них примірні Стрільці; другі відійшли з надшарпаним здоровлям, тимчасово, або на довгий час, до зафронтової служби. Справдилася біологічна засада, що в життьовій борні перемагають сильні.

У сотнях, де спершу була більшість інтелігентів, почали все більше переважати селянські хлопці. Між тими, що остали, вибивалися на перше місце пластуни й спортовці. Пластуни визначалися серед інших Стрільців карністю, невибагливістю, а особливо зарадністю. Пластуни, що стали старшинами, з’єднували собі популярність серед стрілецтва великою товариськістю – якоюсь глибшою людяністю. Ця їхня прикмета не лише не шкодила карності, а ще й збільшувала її, бо їхні накази виконували стрільці з найбільшою охотою.

Один із тих, що особливо визначилися, був дрогобицький пластун Мінчак. Завчасу став провідником стеж у сотні Вітовського (в зимі 1914 року). В цьому ділі набрав він великої вправи. На стежі все передбачив, усе помітив; знаменито орієнтувався й не вводив стрільців без потреби в небезпеку. Лишав бувало стежу в безпечному місці, а сам терпеливо й точно просліджував околицю напереді. Стрільці, що пізнали його прикмети, радо ходили з ним на стежі. Він навіть тоді, коли наказував, не переставав бути товаришем. Наказував те, що в дану хвилину було конечне й самозрозуміле.

Коменданти знали його досвід і давали йому трудні завдання. Він ніколи не відмовлявся. В Соснові над Стрипою, весною 1916 року дістав завдання від отамана Вариводи, піти на стежу й доставити обов’язково москаля – вбитого чи живого, щоби провірити, який російський полк стоїть напроти. Мінчак дібрав собі кількох стрільців, яких знав віддавна, як відважних боєвиків і вирушив ніччю на застрипські рівнини. Першої ночі не осягнув нічого, лише орієнтувався й стежив за ворожими заставами. Другої ночи доставив убитого москаля, не стративши ні одного зі своїх стрільців.

Пізніше вславився зі своєю непохитною четою в кривавих боях на Лисоні, а в 1918 і 19 у боях у Львові й підо Львовом, як командант пробоєвої сотні.

Зимою, під кінець 1914 року стояли стрілецькі сотні на Бескиді, на границі між Галичиною й Закарпаттям. Стежили й виставляли застави. Команда австрійської бригади, що до неї належали Уесеси, дізналася від російських бранців, що команда російської бригади кватирує в ловецькому схоронищі, над річкою Крем’янкою. Поручник Кватернік, начальник бригадної булави, придумав плян, щоби післати вояків, які пройшли б за російську лінію та спалили схоронище. В австрійських відділах бригади не найшов він охотників на таке небезпечне діло. Споміж Стрільців зголосився виконати це львівський пластун, десятник Сушко. Дістав одного стрільця до помочі, баньку нафти й оберемок клоччя й вибрався вечором у дорогу.

Була морозна ніч і ревіла снігова буря. Ліс стогнав і розщибався під напором вихру.

Десятник Сушко дійшов до спаленого села Карльсдорфу, де Уесеси робили застави. Тут добре придивився на мапі, як трапити до схоронища й вирушив у напрямі російської лінії, не послухавши відраджувань, щоби вибрав погіднішу ніч. Як вишколений пластун і досвідчений стрілець, перейшов щасливо російську боєву лінію та найшов скоро схоронище. На ґанку стояв москаль-вартовий. Сушко підійшов нишком з другої сторони, підложив у кількох місцях клоччя, намочене в нафті й підпалив. У кількох хвилинах хата станула в вогні. Розбуджені російські старшини почали стріляти наосліп. Над ранком Сушко повернув. Небаром дістав команду чети й ступінь хорунжого, згодом команду сотні. В 1915 р. відзначився він у боях на Маківці та біля Семиковець над Стрипою, а в рр. 1918/19 серед київських Січових Стрільців. Чимало фактів далосяб навести про цих і про інших пластунів, щоб з’ясувати, як гарно записалися пластуни на сторінках стрілецької історії. Та зогляду на об’єм статті вистане й наведених.

Вогні. – 1934. – Ч.8. – С.178–182.