Українська English Deutsch Polska Русский

Українська Приватна Гімназія Українського Педагогічного Товариства в Рогатині

Виховне і національне значіння гімназії

Славна ця своїми виховними методами гімназія в повітовому місті Рогатині, найбільша з усіх тодішних (до 1914 р.) приватних гімназій, виникла мабуть в 1908 році з гімназійних курсів у селі Заланові. Ці курси були перенесені до Рогатина.

Рогатинська гімназія згуртувала переважно селянську молодь, не лише з рагатинського, а й з довколишніх повітів. Директором її був увесь час до 1914 р. великий виховний Михайло Галущинський, перший відтак у 1914 році комендант Українських Січових Стрільців.

Вчителі гімназії були переважно молоді, деякі тільки що почали в тій гімназії свою педагогічно-виховну працю. Були між ними й старші учителі, які резигнували, маючи повні не легкі тоді іспити й докторати, з кращих посад. Їх приманювала ідейна ціль: збільшувати ряди української інтелігенції, вибираючи з малоземельних українських сіл спосібну молодь і рівночасно вести під рукою дир. Галущинського організовану ним національно-освідомну працю та підготовку народу до визвольних змагань.

Гімназія в Рогатині стала головним культурно-освітним осередком цілої округи (повітів: рогатинського, перемишлянського, золочівського, бережанського, частини стрийського й станиславівського).

Вона підносила не тільки національну свідомість, а й громадську гордість населення округи. Добрий приклад директора й учительського складу в громадській праці й ідейних стремліннях передавалося молоді, яка розносила духа тих ідей у села й містечка округи і включалася в часі ферій у працю “Просвіт”, сокільських і січових організацій і жіночих громад.

Слід теж підкреслити ще один важний момент з виховної праці цієї школи: в ній плекався дух соборної єдности українського народу. Деякі вчителі підтримували вже тоді особистий зв’язок з провідними діячами культурної й національно-громадської роботи в Великій Україні. Вони їздили туди, привозили відти цікаві новини тамошнього здвигу національного життя по 1905 році, пильнували чистоти й розвоєвої єдности української літературної мови, оповідали про тамошніх передових українців та їх громадську працю.

У чисельних гімназійних гуртках були видання, часописи, журнали, свіжі книжки з того боку – з Шевченкової, Кулішевої Батьківщини.

Цілком певно були: “Рада" , “Одеський Листок”, “Маяк”, “Рідна-Хата” та “Літературно-Науковий Вісник”, що тоді виходив у Києві.

Дехто з вчителів дописував до тих видань, вони й заохочували декого з старших учнів посилати туди дописи.

Велика була моя радість і подив у товаришів, коли в одеському “Маякові” був надрукований мій, одного з наймолодших учнів, перший й останній вірш. Назви і змісту не пригадую.

Мали ми в гімназії й товаришів з того боку: полтавця Гаврилка, брата відомого різбаря, одного з братів Плеваків, був хтось з Кубані. Вчилось у нашій гімназії немало жидів, які з нами товаришували, бавилися, говорили без акценту українською мовою, зберегли з нами щиру приязнь у пізнішому життю, деякі потім й вірно служили в українських арміях.

Була в гімназії спеціяльна товариська щадниця учнів, в якій ми щадили з ціллю – назбирати собі на “прощу” до Канева, на Шевченкову могилу. Одна така збірна проща вчителів, учнів відбулася саме перед вибухом першої світової війни. Спорт не був тоді надто популярний серед тогочасної більш “літературної” молоді. Найчастіше ще грали ми в “кічку”, натомість були в гімназії численні самодіяльні культурно-освітні гуртки. У цілій школі діяла справно й добровільна учнівська самоуправа, яка втримувала самодисципліну й заправляла молодь до громадського життя й проводу. Прикраса кляс гарного нового будинку, що далеко височів над містом і у повіті, порядок у поведінці в клясах і на просторому подвір’ю школи належали теж до самих учнів.

Виходив теж в гімназії учнівський літературний журнал, в якому виявлялися цікаві писання поезій, оповідань, літературних критик та публіцистичних статтей. Багато з тих початкових авторів скоро скосила війна, бо на самому її початку, 1914 р., переважно старша молодь пішла за своїм загально любленим директором і вчителями до Українських Січових Стрільців. Неодин з них поляг у цвіті віку вже в перших боях “За Україну”: М. Дорошенко, Юлько Соколовський, Верес, Ф. Кисіль, О. Патрика, Данкевич, і потім богато інших.

“Молоді січі” і “Пласт”

Передвісником “Пласту” в українській гімназії в Рогатині можнаб уважати організацію молодших гімназистів “Молоді Січі”, які були наче підготовкою до пластування.

Організаторами й натхнениками їх були вчителі: Антін Лотоцький, автор історичних оповідань для молоді і Микола Венгжин, пізніше УСС.

Ми тоді, молодші, зачитувалися в оповіданнях Кащенка, А. Чайковського та у свіжо виданій тоді 1912 р. ілюстрованій Історії України – М.Аркаса (Ця історія написана для свойого сина, в якій м. і. і була світлина вродливого, молодого кубанського пластуна).

Майже всі нижчі кляси гімназії були зорганізовані в “сотні” “Молодої Січі” ім. Сагайдачного, Мазепи, Гордієнка.

Всі складали вступні приречення та підготовлялися до іспитів справності й українознавства, подібні до пізніших пластових новацько-юнацьких проб. Були переходові ступені: “козаків” і “запорожців”. Ходили ми на прогульки в природу, пізнавали сліди, вели теренові гри, навіть часом бойові вправи зі старшими “Січами”, стріляли з коркових пістоль, мали свої січові “клейноди” – прапори, трубки, барабани, булави, пірначі тощо.

Правдива пластова організація виникла мабуть щойно десь при кінці 1912 чи на початку 1913 року. До неї могли вступати молодь щойно від 4-ої кляси гімназії й старша й туди мала набіратися молодь з “Молодих Січей”, що були призначені тільки для організації з нищих кляс (1-3). Не пам’ятаю, хто дав почин до зорганізування першого чи рівночасно двох перших пластових гуртків, чи хтось з учнів, що прийшов може до нашої гімназії з львівської гімназії, чи хтось з учителів.

Першими нашими опікунами були др. Никифор Гірняк і учитель природи Калитовський.

Зі старших провідних учнів – перших пластунів у гімназії пригадую ідеолога нашої молодої пластової організації Івана Вербяного. Він між іншим сам вивчав англійську мову, щоб могти читати в оригіналі пластову літературу. Крім нього імпонував нам молодшим зразковий тип пластуна, веселий, все культурно-ввічливий, все доброї думки і всебічний спортовець Іван Озаркевич (недавно помер в Канаді). З ближчих мені, які вчили нас молодших в’язати перші пластові вузли – Гриць Ревуцький (поляг на моїх очах на вулиці Львова в пам’ятні дні Листопадового Зриву 1918 р.), Степан Велитович (поляг у селі Куча над Дністром, як командант кінної розвідки УСС, в осені 1919 р.), Невестюки і ін.

Великою проблемою тоді для нас було роздобуття коштів на пластові однострої і виряд, хочби частинний. Тому більшість з нас купували в “далекому Львові” по кавалку – найскорше пластовий капелюх, палицю, пояс, свисток, наплечник, ніж і т. д. Неодного охочого вступити до пластового гуртка стримував власне брак цих коштів.

Я вже був принятий у “кандидати” до Пласту з Молодої Січі, під кінець 1913-1914 шкільного року і виїхав з рогатинськими пластунами на Січово-Сокільсько-Стрілецький Здвиг до Львова в червні: 1914 р.

Маршували ми на ньому разом у з’єднаних рядах української пластової організації. Найбільше було пластунів з львівських шкіл. У першому ряді – так, як пам’ятаю – вели І. Чмола, П. Франко, і мабуть Олена Степанів. Хто ще був у першій чвірці проводу не пригадую.

Нашою особливою гордістю було, що з рогатинців Іван Озаркевич здобув на Здвизі-Стрічі найбільше з усіх нагород у спортових змаганнях і грах.

Війна перервала нашу пластову гру. Майже всі старші зголосилися в добровольці до формації Українських Січових Стрільців. Згодом і дехто з нас молодших “тікав” з дому, як це сталося в осені 1915 року і зі мною.

Багато не повернуло з “Великої Гри”. Мене мої вчителі Н. Гірняк, тоді вже отаман Коша УСС і інші, які опинилися в рядах УСС, порадили й скоро “нагнали” з війська ще до школи, бо й не міцного я був здоров’я та по початкових “штрапацях” у війську я захворів.

У 1916 р. включився я на коротко у відновлену пластову організацію при філії академічної гімназії у Львові, але добре вже цієї акції не пригадую. По перше – тому, що ця акція вийшла і відбувалася головно між молоддю так званої Головної Гімназії; по друге, я небаром у 1917 р. знову пішов до війська й повернув щойно в осені 1920 р. з визвольних змагань.

По першій світовій війні

Такі були мої обставини, що я хоч жив цілий час, від 1920-1939 р. у Львові, в осередку українського пластового життя, не мав змоги активно пластувати, то бодай “цивільним” брав участь у першій пластовій стрічі на “Писаному Камені” в Карпатах, що її вів Сірий Лев.

Зі Сірим Левом від 1927–1939 р. постійно належали ми до проводу Виділу “Учительської Громади” у Львові й часто обговорювали ми в цій організації учителів середних й вищих шкіл справи дорогої нам пластової молоді.

Я був запрошений до співпраці в “Вогнях”. Там я написав м. і. статтю про першого українського літуна-конструктора Левка Мацієвича.

У 1921 році запізнався я з першою полковницею дівочого полку у Львові ім. княгині Ярославни Дарією Гриневич і зго­дом одружився. Ми обоє щасливі, що всі наші троє дітей: Рута, Юрко і Дзвінка виховувалися й досі є в рядах українського Пласту, бо глибоко віримо, що це найкраще наше віно, що ми їм змогли дати на дорогу в щасливу путь “Великої Мандрівки”.

В Ювілейний час 50-ліття Українського Пласту у вересні 1962 р.

Листки дружнього зв’язку. Бюлетень І-го куреня УПС ім. Степана Тисовського. – 1963. – Ч. 2 (51). – С. 27–30.