Спомин буковинської пластунки

Під кінець 19-го сторіччя і на початку 20-го напливали на Буковину у великій кількости українські студенти, професори та урядовці з Галичини. Манили їх кращі становища і брак національного тиску, а для студіюючої молоді були доступні три катедри в українській мові при університеті в Чернівцях. Цей наплив свідомих одиниць причинився у значній мірі до поглиблення національного самопочуття у тодішних буковинських українців та до поширення культурних, освітніх та молодечих організацій.

До першої світової війни, буковинська молодь, яка навчалася у німецьких школаі і не чула української мови (хиба в дома), не мала ніякої національної організації, бо ніхто зі старшого громадянства, ними не цікавився і не давав їм напряму. Самі студенти зачали відчувати брак національного виховання і почали творити тайні гуртки при середніх школах, де виучували все що рідне. Читали “Кобзаря” та дискутували над різними темами або сходилися по приватних домах на проби хору народніх пісень і проби до театральних вистав. Студенти університету були зорганізовані у т. зв. академічних корпораціях, як “Запорожже”, “Січ” і “Союз”.

Це вони в рік перед першою світовою війною дали почин до заснування Українського Пласту на Буковині.

Я була тоді підлітком і ученицею 8-го курсу середньої школи як нас скликали старші товарші-ґімназисти на основуючі збори. Домівка академічного товариства “Січ” була вщерть заповнена студіюючою молоддю, здебільша хлопцями. Дівчат було мало – моїх п’ять товаришок числились тоді до передових одиниць, хоч погляд на жіночу рівноправність був у нас ще дуже невиразний.

Зі захопленням вислухали ми правила Пласту і найбільше подобалося нам те, що це організація самовиховна, як спосіб дуже доцільний у наших відносинах.

З місця вписалися ми всі до цеї організації і так повстав “Буковинський Полк Українських Пластунів ім. Івана Богуна”.

Матеріял для вивчення першої проби ми дістали вибитий на літографі і “Метелик”, в якому знаходився життєпис І. Богуна, пластові закони і вузли. Сходини, теоретичні заняття і деякі практичні вправи та іспити відбувалися в домівці академічного товариства “Січ”, руханкові і практичні вправи переводилися на просторій площі під лісом Гореча.

Наш дівочий гурток числив 8 дівчат від 13 до 15 років, а нашим інструктором був пок. батько Лесі Храпливої, тоді ще студент чернівецького університету.

Головою першого Пласту на Буковині був студент Омелян Гундич, а з ним співпрацювали: Е. Храпливий, Валицький і др., яких імен не пам’ятаю. Пластовий полк ім. І. Богуна поділявся на сотні, частини і гуртки. Він охоплював велику частину української ґімназійної молоді Чернівців, а загальне число пластунів -ок. у 1914 р в Чернівцях доходило до 800. Деякі народні вчителі у Чернівцях організували пластові гуртки при своїх школах, де була більша кількість українських дітей. Також поза Чернівцями існували гуртки українського Пласту при ґімназіях у Кіцмані, Вижниці і Вашківцях.

Важливого подією для нас молодих пластунок була наша поїздка на “Здвиг Соколів і Січей” до Львова в 1914 р. Він був зорганізований з приводу сотих роковин народження Тараса Шевченка і своєю чисельністю і організованістю робив кольосальне враження.

Небагато було нас представників буковинського Пласту на цьому святі – але воно залишило незатертий слід в наших душах на ціле життя. Перший раз ми почули себе гордими, що ми є діти української нації і що ми ось тут беремо участь у цім величавім поході.

Хоч в короткому часі після “Здвигу” прийшло до першої світової війни, яка розкинула нас по всіх усюдах – кожна з нас старалася у своїм середовищі вести дальше добре пластове діло.

Я опинилася з мамою і молодшими сестрами у гірській місцевості наших Карпат – де моя старша сестра була вчителькою. Тут ми зі сестрою Стефою збирали в школі гуцулят, читали їм “Дзвіночки, вчили співати українських пісень до ручних вправ та виучували з ними вірші Т. Шевченка.

В грудні 1914 року підготовили ми з дітьми Миколаївський Вечір, інсценізований матеріалами взятими з “Дзвіночка”, за редакції Константини Малицької. Скільки радости і втіхи було у дітей, а ще більше у батьків, – це була перша того рода українська імпреза.

Після відступу російських війок у 1916 році, наші школи у Чернівцях відкрилися знова до навчання і наш дівочий пластовий гурток пробував відновити свого діяльність. Ми за цей час стали о два роки старшими і хотіли взятися за щось серіозне. В тім часі буда дуже популярною справа УСуСуСів, їх організація та їх подвиги. Ми рішили придбати фонд для Боєвої Управи. В цій цілі ми уладили широко закроєне свято вбивання цвяшків у український герб у залях Українського Народнього Дому і запросили до почесної президії письменницю Ольгу Кобилянську.

Герб був виготовлений за нашими вказівками у столяря враз із штелюгою, на якій стояв, а рисунок на ньому зробила я і потім випалювала його в дереві. Не був це тризуб – теперішнє наше знам’я – а лев під скалою, який був державною емблемою тоді також і на Буковині.

Цвяшки, що їх вбивали були срібної і золотої краски, залежно від квоти, яку жертвував хтось на цей фонд.

Участь і кертвенність була так масова, що скоро наш лев сіяв сріблом і золотою короною.

Як опікунів нашого почину ми попросили двох знатних громадян: дир. Гордія і п. Струтинську.

Було нам молодим дівчатам приємно, коли про це свято писали опісля всі місцеві ґазети. Була це однак лебедина пісня нашого гуртка.

Незадовго прийшла друга навала московських військ а потім окупація Буковини ромунами.

У міжчасі я вчилася три роки у Відні, а по матурі переїхала до Станиславова, а опісля до Кам’янця Подільського, де починало відновлятися наше державне життя.

На університеті я пізнала Дністровика і з’єднані спільними ідеями ми пішли в життя. Пластові принципи стали нам дороговказами і ми значили свій шлях нераз добрим ділом в користь виховання нашої молоді.

Стоктон, квітень 1965 р.

Листки дружнього зв’язку. Бюлетень І-го куреня УПС ім. Степана Тисовського. – 1965. – Ч. 57-58. – С. 43–44.