Пластуни-юнаки Великих Днів

Гутірка при ватрі в річницю Листопадового Чину

Засумуй, трембіто, та по всьому світу,

Що пропало Галичанам сороче тисяч цвіту.

Роман Купчинський

Однією з головних точок Пластового Закону є: “Зроби щоденно добре діло”. Це не мусить бути щось велике, дуже важливе, але це має бути добре діло і зроблене що дня! Чому що дня? А тому, щоб цими малими і щоденними добрими ділами привчати себе до великих діл. Коли виникне потреба цього великого діла, пластун це робить як щось самозрозуміле. Таким великим ділом є посвята себе батьківщині. Воно наказане в пластовій присязі: “бути вірним Богові і Україні”. Пластуни роблять щоденно добре діло, для того, щоб в час, коли виникне потреба, вони могли стати до великого діла, як це зробили наші друзі пластуни-юнаки стрийського коша в 1918–1919 рр.

*

У пластовому журналі „На Сліді" ч. І (6), за січень 1948 р., є згадка про англійських скавтів “у службі Батьківщині”. Там наведено такі слова ген. Бейден Пауела: “Великими ділами нехай править любов і добра воля. Кожен повинен змагати до щастя й особистого добробуту, алеж осягне їх тільки працею для Бога і Вітчизни”. Цю засаду мали пластуни юнаки стрийського коша в 1918 році. Хоча були 14-16 – літніми юнаками вони знали, що роблять добре і велике діло! В журналі “Молоде Життя” ч.3 за 1946 р. сен. Лев Шанковський присвячує спомини своїм друзям з гуртка “Сови” стрийського коша. Я хочу згадати моїх друзів пластунів юнаків стрийського коша, з телефонної сотні, які з найбільшою посвятою виконували свій святий обов’язок служби Батьківщині й не раз дійсно геройськими ділами засвідчували свою відданість.

*

Проминуло вже 33 роки, багато затерлося в моїй пам’яті, забулися імена багатьох із цих друзів, однак завжди їх бачу молодими юнаками, завжди радісними, усміхненими і завжди готовими! Ніяке доручення не було для них занадто важким, все було виконане на 100%. Коли я давав їм наказ, я знав, що він напевне буде виконаний як треба, що я зможу зголосити шефові штабу: “пане полковнику, наказ виконаний, маємо зв’язок із такою то частиною…”

Телефонна сотня III Галицького Корпусу постала власне з юнаків пластунів. Пам’ятаю їх ще: Михайло Чолій, підхорунжий австрійського війська, пластун від 1912 року, один із засновників стрийського коша, – це вже був військовик із світової війни. Далі –молоді юнаки з 5-7 кляси: Льонґин Лотоцький (згадує про него Лев Шанковський як гуртковий гуртка “Сови”, але він був уже пластуном до світової війни, з 1913 року), Микола Бігун, Володимир Тюн, Володимир Лукомський, Роман Петріна, Славко Білинський, Ортинський, Пиндзин, Дидів, Влодко Білинський, мій покійний брат Юрко і багато инших, що імена їх уже забув. Було їх 30. Спочатку вони були телефоністами при команді III корпусу в телефонній централі, яку тоді називали в нашій армії “телефонічна осередня.” Праця в телефонічній осередні була дуже важка і відповідальна. Це був зв’язок із цілим фронтом корпусу і з Начальною Командою.

По трагічній смерті хорунжого Чичуна, що був телефонним старшиною в корпусі, Начальна Команда приділила мене до III корпусу на команданта телефонної сотні й референта зв’язку при штабі. Це було в першій половині грудня 1918 року. Штаб і Команда Щ Галицького Корпусу були в Стрию. Я приїхав з Начальної Каманди й застав цих 30 пластунів юнаків на службі в телефонічній осередні. Ми почали орґанізувати телефонну сотню і телефонний вишкіл.

Сотню організували ми так, що до неї набирали з інших частин уже вишколених в австрійському війську телефоністів. Справником сотні я зробив підхорунжого Чолія Михайла, сотенним писарем був десятник Зборек Іван з Долини. Сотня мала 160 мужви, в тому числі 30 пластунів. Ми поділили сотню на 6 телефонних стеж. Стежа мала 20 мужви. Кожна стежа в своєму розпорядженні мала повний телефонний виряд і одну підводу. Крім того, був сотенний обоз. Наші юнаки-телефоністи виконували службу в тел. осередні корпусу, а також на поштовій централі для контролю телефоністок, що були переважно польки. У вільний від служби час вони проходили військовий і телефонний вишкіл. Вишколювали колишні австрійські підстаршини. Часто наші юнаки виїздили зі стежами на перевірку телефонних проводів або для направи – ушкоджень. Таким чинам здобували вони вправність і досвід для майбутніх подій.

У травні 1919 р., коли розгорнувся польський наступ дивізій Галлера, було очевидно, що починається рухома війна. Противник, на жаль, переважав і чисельно, і технічно. Довелося покидати Стрий. Я не хотів брати юнаків із собою й кожного відпустив до дому. Однак на другий день майже всі вони прийшли з заявою, що вони йдуть з нами і далі служитимуть батьківщині. Я зажадав дозволу від батьків. Такий дозвіл вони вже мали й рішуче заявили, що свій обов’язок допомагати батьківщині будуть виконувати далі. Така рішучість і завзятість мене врадували. Я був певний їх лицарських осягів. Приділено їх до телефонних стеж. Одну стежу (12 юнаків) я приділив до обслуги корпусної осередні. В момент відступу наша сотня мала дуже важні завдання: наперед налагоджувати зв’язок із новим осідком корпусної команди, також звивати проводи зі старого місця. Отже весь час треба було бути першим і останнім. Не раз наші телефоністи спали одну-дві години. Всі розуміли важливість моменту і свого завдання. Корпусна команда не могла лишитися без зв’язку. Від цего залежали події на фронті. Тепер з великою приємностю й великим задоволенням згадую про це, бо ні разу ми не спізнилися і не спричинили якоїсь затримки.

Сьогодні дивними виглядають тодішні способи телефонного зв’язку. Про бездротові зв’язки команд не було мови. Лиш в начальній команді була дуже слаба приймальна і, здається, висильна станція. Ми відступали в порядку, хоч з деякими втратами. Наше телефонне майно – 6 вагонів, які ми відправили в напрямі Станиславова, застрягли на станції Тяжів і там згоріли. В цих вагонах згорів великий фотографічний архів Рудницького. Крім того, телефонним майном були навантажені два авта, які в с. Боднарів під горою мали аварію і шофери (поляки) їх там спалили. Ми лишилися з самим сотенним обозом: десять підвод. Через відомі події в Станиславові ми були змушені податися в напрямі Галича й там перейшли Дністер, пішли в напрямі Монастириська-Бучач-Чортків аж до Товстого.

З того часу мені пригадуються два геройські вчинки наших юнаків-пластунів.

Команда корпусу перебувала в Товстому – командантом корпуса був ген. Антін Кравс, фронт ішов від Дністра в напрямі Чорткова. Між Товстим і Бучачем є село Кошилівці. Там була наша корпусна польова осередня, що безпосередньо зв’язувала команди бриґад. Цю польову осоредню обслуговували юнаки-пластуни: Микола Бігун, Ортинський і, здається, Пиндзин. Поляки наступали і клином глибоко вдерлися в нашу бойву лінію, забрали в полон усю артилерію восьмої бриґади. Таким чином в нашому фронті постала прогалина. Поляки зайняли Кошилівці, й намагалися охопити фронт на південь до Дністра й таким чином забрати в полон весь корпусний обоз і мати вільний шлях до Товстого. Наші юнаки лишилися із своєю осереднею на місці в Кошилівцях і точно звітували про рухи ворога. Ворог не помітив польової телефонної лінії. Через те можна було відразу почати протидію, стримати наступ ворога і не допустити до дальшого відступу. Ці троє юнаків своєю поставою і відданістю справі врятували фронт. Вони лишилися на місці, поки наші частини прийшли з боєм, відтискаючи ворога за Кошилівці. В корпусному наказі ген. Кравс відзначив геройський вчинок наших юнаків і в нагороду за їхнє геройське діло підніс їх до ранґи вістунів. Сьогодні мені приємно згадувати про цей подвиг наших наймолодших юнаків. Вопи завжди робили добре діло і там в Кошилівцях зробили “щоденне добре діло”! Фронт був врятований посвятою й винахідливістю молодих юнаків-пластунів.

Вдруге наші юнаки добре виконали своє завдання, коли шеф штабу сотн. Якварт дав наказ збудувати телефонний провід і польову осередню, де мали лучитися бойові команди. Це було в Бучачі. Телефонна сотня дістала наказ вибудувати в напрямі Підгаєць польову осередню вночі протягом шести годин. В наказі не було подано орієнтаційного пляну бойової лінії. Телефонні стежі почали будувати лінії відтинками, і до сходу сонця польова осередня була вже готова. Бойові команди ще недолучувалися, бо вони були позаду, як і фронт був позаду. Наша польова осередня опинилася між фронтами! Ранком почався артилерийний двобій, і незабаром розстрільні стали йти вперед. Наші телефоністи зорієнтувалися в своєму положенні й телефонними звідомленями стали давати відомості про рухи ворожої розстрільні.

Згадуючи ці дві події треба відзначити, що наше технічне спорядження було дуже скупе й примітивне. І не зважаючи на це наші юнаки пластуни в дальшому поході, аж до далекого Золотоверхого Києва з великими труднощами й зусиллями завжди своєчасно справлялися із своїми завданнями.

Після чортківської офензиви, коли нам не вистачило набоїв і зброї, довелося вдруге відступати з Рогатина, де мав осідок наш корпус. Ми опинилися на кількаденному постої в Монастириськах. У той час перед Начальною Командою, як і перед політичним проводом, постало важливе питання: що робити далі? Наступає добре, модерно озброєна… армія а в нас нема набоїв… Начальна Команда звернулася до корпусних команд із запитом: чи нам піддаватися, переходити до Румунії, чи йти за Збруч і далі боротися з большевиками? Ген. Кравс скликав нараду старшин і поставив питання старшинам для вирішення, але не дав можливосте дискусії, сказавши: “Ці три можливості дає нам на розгляд Нач. Команда. Прошу кожного висловити свою думку”. Тоді він звернувся до мене як до наймолодшого віком і ранґою, щоб я сказав свою думку першим. Не задумуючись я відповів: “Ідемо за Збруч і дальше боремося”. Мою думку поділяли всі і не тільки в нашому корпусі. Ми відступили за Збруч. У Кудринцях над Збручем був великий склад телефонного приладдя Нач. Команди. Там ми забрали що тільки для нас було цінного, а саме: польові проводи та польові телефонні апарати. 16 липня 1919 р. вночі ми перейшли Збруч і подалися в напрямі Кам’янця Подільського. Звідсіля подалися ми до Нової Ушиці, де наш корпус лишався два тижні відпочивати й готуватися до нового походу на Київ. З нашої тел. сотні деякі юнаки відійшли до Нач. Команди до старшинської тел. школи. Ми йшли маршрутом: Жмеринка, Винниця, Козятин, Фастів до Золотоверхого, однак дійшли тільки на Пост Волинський. Праця нашої тел. сотні дещо змінилася, бо корпусна команда посувалася залізничим шляхом і ми користувалися телефонними проводами при залізничих коліях. У нас був один паротяг і два вагони, отже ми їздили закладати нові проводи або ремонтувати. Вже з корпусної осередні йшли польові проводи до бриґад чи польових з’єднань. З Посту Волинського ми знову пішли на Фастів-Козятин, а звідти до Липівця. В Липівці ми поховали першу жертву висипного тифу – нашого стрільця, на жаль, не пригадую його імени. Відтоді почалася пошесть висипного тифу. Сотня наша порідшала. Почався чотирикутник смерти… При відступі з Липівця і я захворів. Повезли мене в Калинівку, а згодом до Вінниці. Була люта зима… Команду телефонної сотні перебрав поручник Мараці, що був у Начальній Команді при рефераті тел. зв’язку. Референтом при штабі корпусу став сотник Дмитро Ігнатенко. Видужавши, багатьох друзів не застав я між живими, в тому числі й мого молодшого брата Юрка, що помер коло Бірзулі і там був похований.

Скільки живими вийшло юнаків з чотирикутника смерти, я не знаю. Вони назавжди залишаться прикладом виконаного “доброго діла” і найвищого пластунського обов’язку служби Україні.

*

… моїм молодим товаришам зброї: пластунам-юнакам стрийського коша, стрільцям телефонної сотні III Галицького Корпусу присвячую цей спомин гутірку при ватрі в річницю Листопадового Чину.

Пластовий шлях. – 1951. – Ч.6. – С.9–13.