Початки Пластового Руху у перспективі сорокліття

1. Замість вступу – поконґресові думки

На європейський лад проведений Пластовий Конгрес в Ашаффенбурзі в 1948 році переніс мене хоч на три дні з сірої скитальчої буденщини в світ здійснених пластових мрій, якими я свого часу дорожив як сокільський діяч перед 1914 роком і опісля як один з пластових провідників-опікунів в 1920 до 1923 роках. Називаю цей конґрес “здійсненням пластових мрій” тому, бо на ньому не бачилось недосвідченої шкільної молоді, яку ще треба було випрошувати від її батьків, як це бувало колись, щоб втаємничувати її в пластові гасла, приєднувати для пластової практики, а то навіть захищати перед окремими вимогами вчителів, ставленими до пластунів, – тільки стрічалось на кожному кроці пластових сеніорів чи старших пластунів, що своїм дотеперішнім життям або й громадською діяльністю довели вже, що вони якслід зрозуміли пластову ідею та ладні за її принципами поступати все своє життя. Мені, зокрема як бувшому пластовому опікунові та провідникові, було дуже приємно, а то й інтересно спостерігати, що мої колишні учні-пластуни у великій мірі потрапили здійснити в своїй громадській діяльності – як лікарі чи професори університету, або вчителі чи вчительки рідних шкіл, чи вкінці як інженери, редактори і письменники – вимоги пластових законів для ідеї Соборної України, зрікаючись часто своїх особистих користей, суспільно-партійних переконань, чи інших посторонніх амбіцій. І коли мені постійно важко було комунебудь з’ясувати, що це таке “Пласт”, – то на згаданому конгресі, після декількох десяток літ моїх передумувань і співпраці з пластунами, мені було б ще важче подати якусь коротку дефініцію завдань Пласту, – а зате було б легко сказати:

“Хочете знати, що таке пластування? Ось ходіть з нами в цю залю нарад. Там з’їхались поважні громадяни різних суспільних наверствувань, світоглядів, переконань, з найрізнорідніших “партій”: від патріотичних пацифістів до скрайнє-революційних націоналістів, а глядіть, як вони культурно, хоч деколи з живим пластовим патосом, диспутують над поодинокими проблемами. Сядьте в їхньому гурті та прислухайтесь хоч годинку, як ці люди без зайвої лайки, без удавано-високопатріотичної демагогії, тільки речевими аргументами, викладеними спокійно, толерантно для противника, вміють з’єднати більшість для себе. Замість грубих насмішок, Ви почуєте з їх уст часто специфічно пластунські ватрові дотепи, або щонайбільше кусливі товариські жарти, які саме підтримують ту сердечну атмосферу, яку витворити може тільки довголітнє товаришування в школі, – але ще більше спільне таборування, співжиття і пригоди в Пласті. Побувши ось так годинку-дві між цими “старими” пластунами, Ви зрозумієте, чому вони вічно молоді, чому вони при своїх 30, 40 і 50 роках життя не старіються, чому вони й до найважчих проблем уміють підійти легко – хоч серйозно. Тоді непотрібно буде Вам з’ясовувати, яке завдання “Пласту”, – бо якби я Вам навіть коротко сказав, що це самовиховання молоді для всестороннього житття в Соборній Україні, то це будуть для Вас і для багатьох інших земляків, якісь надто претенсіональні й надміру непосильні до здійснення “пусті слова”.

Ось більше-менше щось таке сказав би я сучасному громадянинові на його запит про пластові ідеї, а якщо він перейшов би згодом на методику проведення цих ідей у життя, то й тоді вказав би я йому на сьогоднішню емігрантську пластову дійсність, відображену на тому ж конґресі.

Побіч свободолюбного демократизму у виборі своїх “чиновників” – пластуни мусять проявляти щодо своєї демократично вибраної старшини повну з дисципліновану слухняність (мовляв, за січовими зразками), – а ця старшина може до деякої міри й “абсолютно” наказувати, зовсім на зразок модного тоталітаризму, диктатури, фашизму чи різнообразного вже націоналізму. І це я спостерігав як проведене в дуже симпатичній формі, хочби в рамках самого Пластового Конґресу. У виступах багатьох приявних на залі учасників нарад виразно зарисувався новий тип пластового провідника, демократично вибраного, але з абсолютно “диктаторською” владою. Це тип провідника, що не “вбиває” негайно, – тільки чемно і з усміхом поволеньки “дорізує” бідну пластову жертву, яка вкінці мусить так зробити, як це потрібно… Пластові. На мою думку, такі провідники нічого не зроблять такого, на що не погодився б справді ідейний соціяліст чи націоналіст, мельниківець, бандерівець чи лебедівець, соціял-революціонер чи гетьманець, клерикал чи вільнодумець, націонал-демократ чи інший “-іст”, – бо вони з’єднають їх усіх понадпартійно чи міжпартійно спільними високими національними українськими ідеями, так як потраплять без приниження впровадити українських пластунів у світову скавтську сім’ю, запевнити їм там належне місце у “вільних народів колі”. Це тим “легше”, бо скобові внуки розлетілись уже далеко від рідного галицького гнізда, по всіх країнах усіх континентів, але, й тому саме тим “тяжче”, – бо важко зібрати в одну спільну духову громаду розсіяних по цілому світі ісповідників Українського Пласту. За єресь не тяжко!

Я особисто радо піддавався під “владу” таких патріотичних вільнодумних диктаторів, якими були відомі в Галичині демократичні діячі як д-р Євген Олесницький – організатор Стрийщини, та славний батько руханки й спорту – проф. Іван Боберський. Зокрема цей останній був взірцем “дивака”, що все особисте посвячував для послідовного проведення в життя намічених цілей, які мала українська сокільська організація в Галичині. Він провадив її в понадпартійному національному дусі до з’єднання за кожну ціну з аналогічними, але партійними – радикальними “Січами”. В нього було дійсно єдине гасло: “Україна понад усе”. Але виникає питання, чи постійно так воно в Пласті, чи дійсно в щоденному житті ці досвідчені пластуни ведуть себе по-пластовому й по-пластунськи і чи так гарно розвивався Пласт у минулих десятиріччах, як він зарепрезентувався на Конґресі, і що випливає з його багатьох чудово оформлених видань і часописів?

Друге питання: як далі бути українському Пластові, розсіяному по цілому світі, чи він має далі зберігати свої на чисто-національному ґрунті вирощені закони, чи теж з честю – як українська організація, збудована на всесвітніх людських гаслах – спровола перейти в чужодержавні, а тим самим і чужонаціональні скавтські з’єднання, зберігаючи за собою щонайбільше свої національні окремішності?

На ці питання я як одиниця не в силі відповісти, але можу тільки кинути кілька думок, а з минулого подати деякі інтересніші спогади, що насвітлюють добу й обставини при первопочинах нашого пластування.

2. Предтечі українського Пласту

У своєму вступному слові на Пластовому Конґресі в Ашаффенбурзі Сірий Лев зовсім справедливо нав’язав діяльність та завдання Пласту до т. зв. “тайних кружків” чи там “громад” української гімназійної молоді в Галичині при кінці 19-го та ще й на початку 20-го століття. Чимала подібність між цими двома патріотичними гуртуваннями української молоді: самовиховання під керуванням старших гімназистів, тайні сходини у кімнаті якогось довіреного товариша, чи десь у лузі, над річкою, чи в ліску, в малому гуртку, (бо тільки для святочних сходин у більшій громаді), дотримування тайни на основі окремої присяги-приречення, різнорідний зміст сходин: літературні й політичні реферати, деклямації, пісні, окремі сходини хору і т. п.

Але в історії предтеч українського Пласту я сягнув би ще далі – хочби в мандрівку гуртків університетських студентів – “козаків” – у їх козацьких строях з селянськими широкими солом’яними крисами – по “попівських” (священичих) домах галицьких сіл, звичайно з українською піснею на устах та в супроводі ґітар чи сентиментальної цитри. Це 60-ті, 70-ті та ще й 80-ті роки 19-го століття – неначе вірна відбитка наддніпрянських хлопоманів чи тамошніх тайних громад. Живі дискусії цих студентів-народовців з представниками старшого громадянства, звичайно з ідейними, але завзятими москвофілами-священиками, були виявами змагань цих піонірів народовецького українського руху на тлі польсько-урядницької та українсько-москвофільської Галичини. Ці юнаки своєю піснею, своєю ношею, своїми народовецькими переконаннями, деклямаціями творів Шевченка та безмежними дискусіями спричинювали прямо переворот у серцях батьків, а головне, доростаючої молоді. А тереном їх виступу були численні, славні та багатолюдні празники і весілля по священичих домах з ночівлями по клунях, з заїздами по сусідніх селянських хатах, а деколи теж “балі” у Львові чи по більших галицьких містах. Мимовільним осередком, – а радше вогнищем, з якого розгорювалось щораз ширше українське полум’я національної свідомости по Галичині – була найстарша на наших соборних землях, перша українська т. зв. академічна гімназія у Львові. Різні обставини склались на те, що ця наша середня школа стала неначе осередком або бодай зародком молодечих національних змагань. Вже саме приміщення цієї ще німецької школи в мурах нововибудованого “Народного Дому” у Львові, над великою залею, в якій часто відбувались різні крайові політичні віча, з’їзди або загальні збори крайових “руських” товариств, – початково москвофільських, а згодом чисто народовецьких, українських, – а вкінці вистави заснованого в 1864 р. “Руського Театру”, мали вирішний вплив на гімназійну молодь. Духовий розвиток тодішнього громадянства проходив наглядно ось так “під оком” цієї молоді, яка по-своєму реагувала на такі чи інші рішення і заходи своїх “батьків”.

Від 1868 р. ступнево ця гімназія стала переходити на українську викладову мову, стаючи через це чисто однонаціональною виховною установою під керуванням деяких народовецьких, отже українофільських професорів, почасти наперекір іншим виховникам, що пристали до староруської партії, твердих галицьких русинів, згодом москвофілів. На такому терені довершувалось самовиховання в українстві гімназійної молоді в безконечних дискусіях на міжлекційних перервах, або деколи і на лекціях з приступнішими професорами. Там теж зроджувалися ті “тайні кружки”, про які я вже згадував. А пам’ятаймо, що ця гімназія діяла покищо у Львові, який ще з давніх часів залишався “столицею” польського культурного життя, бо в ньому всі урядничі посади та всі пости в культурних чи громадських установах обсаджені були поляками чи споляченими жидами, а “русини” тільки тут і там добивались якогось місця.

Правда, модна в 80-их і 90-их роках Драгоманівщина частинно відхилювала нашу молодь по згаданих “кружках” від простолінійности в національних почуваннях через примішку світового соціялізму з посмаком безбарвного космополітизму та вільнодумного вольтеріянізму, що виявився у намаганні показати молодечу “поступовість” через підкреслення свого розумового атеїзму. Це чимало спричинилося до розриву між батьками й синами. Цей розрив виявив себе в протилежних переконаннях і різному розумінні національного патріотизму з боку старших москвофілів і молодших українофілів.

Ось так серед такої духової суматохи, може тільки завдяки рідній народній пісні, по наших студентських хорах і “хориках” вирощувалась та закріплювалась українська ідея, підкріплювана головно політичними поемами Шевченка. А цьому всьому присвічувала уява ще незнаної, але чудово вимріяної наддніпрянської України з виідеалізуваною козацькою бувальщиною, свободою та традицією. Справа в тому, що це були великі молодечі зриви, які на своїх бурунах винесли всеукраїнську національну ідею, з думкою беззастережної, ідейної та безкорисної праці для рідного народу на всіх ділянках духового та економічного життя, з метою вибороти українському народові хочби в рамках австрійської держави таке становище, яке мали вже інші, щасливіші народи. Отже, назагал такі самі цілі, які поклав собі в основі український Пласт у пропорції до самостійної соборної України.

3. Проф. Іван Боберський як безпосередній спричинник Українського Пластового Руху

Згадана українська академічна гімназія у Львові мала між своїми професорами багато визначних громадських діячів, таких, як перший її директор о. Василь Ільницький, основник “Просвіти” проф. А. Вахнянин, о. проф. д-р О. Огоновський, проф. Ол. Борковський і багато інших. На окрему згадку заслуговує один з “молодших”, а саме проф. Іван Боберський, що від 1901 р., ставши професором у цій гімназії, був дійсним пострахом учнів, бо був невмолимим германістом, який у мурах школи не промовив інакше, як по-німецьки, і того ж вимагав і від своїх учнів. Але ще більшим “диваком” видався він тодішньому галицькому суспільству через своє завзяття у пропаґанді руханки й спорту між шкільною молоддю, хоч у тодішніх школах наука руханки була тільки над обов’язкова. А що в академічній гімназії, яка містилась у “Народному Домі”, не було окремої залі на руханкові вправи, – то молодь, яка записалась на руханку, ходила на вправи до українського “Сокола”. Ці вправи відбувались там у пополудневих та вечірніх годинах. Через це гімназисти мимоволі входили в лави учнів – доросту самого “Сокола”, а що проф. Боберський був у цьому товаристві начальником вправ, то й зближення гімназійної молоді до завдань нашого руханкового товариства стало безпосереднім переходом до діяльности на терені українського сокільства, що гуртувало членів у дисципліні при руханці, пожарництві, а згодом при стрілецьких відділах.

Проф. Боберський і в руханці був дуже вибагливий. Підходив до неї, як і на лекціях німецької мови, неначе без дози сердечного, – а через це й скоропроминаючого – патріотизму. Типова була для нього холодна, розумова послідовність, докладність у сповнюванні своїх шкільних та позашкільних добровільних обов’язків, вперта “дивачність” переконати суспільство про потребу руханки і спорту як рівноваги для виснаженого духа. А вже власний “нечуваний” приклад: “бігати” з учнями по підльвівських левадах, улаштовувати з ними “безцільні” мандрівки по околицях Львова, а взимку “не знати чого” “наражуватись на простуду” й “зломання ніг” в дивачному лещетарському строї по снігових заспах львівських горбків – з’єднував йому між старшими ворогів, а між учнями багато запалених прихильників.

До цих останніх належать пізніші провідники руханкових вправ у “Соколі-Батьку” як Теодор Поліха, Володимир і Омелян Гузарі, Олена С[тепанів]на, Оксана Федів, Дарка Білинська, Біна Сид[оров]ич, Олекса Довбенко, Тарас і Петро Франки, Павло Зимак, Степан Г[айдуч?]ок і багато інших, що за порадою проф. Боберського склали іспити з руханки, стали в середніх школах Галичини вчителями руханки та дуже часто опісля допомагали Пластові переводити в життя неодин прилюдний виступ з різними вправами, хороводами, танками і т. ін.

Між цими безпосередніми учнями були й засновники Пласту, які, може, рівною мірою ділять щодо цього свої заслуги, хоч кожний з них на інший лад підходив до цієї самої речі. Після закінчення університетських студій д-р Олександер Тисовський став учителем академічної гімназії, а тим самим безпосереднім товаришем свого недавнього професора І. Боберського. Цей останній готував підручники та книжечки з обсягу руханки та спорту, намагаючись витворити при цьому чисто українську термінологію для цих ділянок. До цієї праці притягав теж і своїх учнів. А що сам в одному з чергових звідомлень академічної гімназії видав вперше багато ілюстрований “Впоряд”, – то, натрапивши у світовій літературі підручник Бейден Пауела про скавтінґ, напевно намовив д-ра Олександра Тисовського зацікавитись тим “новим родом спорту”, чи там рухових вправ. І так воно, мабуть, було. Д-р Тисовський, як мені здається, мав нагоду незабарому Західній Галичині приглядатись первопочинам польського скавтизму і, так підготований теоретично й практично, міг написати свій перший підручник “Пласт”. Цю працю надруковано спершу в черговому звідомленні академічної гімназії, мабуть за 1912 рік, а опісля, як окрему відбитку коштом “Сокола-Батька”. Одночасно засновував тоді проф. д-р Тисовський перші пластові гуртки при академічній гімназії.

Подібно сталось з притягненням до пластового руху Петра Франка. Він був зразковий наслідувач свого професора, бо не тільки в рухах при виконуванні вправ, але в ході, способі усміху, арґументації й у “дивачному” розумуванні в дискусіях, опертих на “холодному розумі”, подібний був до свого вчителя. Франко належав теж не тільки до загорілих руховиків спортовців типу проф. Боберського, але й до завзятих мандрівників. Як один з найздібніших руховиків, він швидко підчас своїх технічних студій склав іспит з руханки і ще як студент політехніки дістав посаду вчителя руханки у філії академічної гімназії, що далі містилася в мурах “Народного Дому”. До обов’язків учителя надобов’язкової руханки належало теж цікавитись різними спортами, – а тим самим і “найновішим” скавтінґом. В ньому найбільше припало йому до вподоби мандрівництво, – тож плекав він його залюбки із своїми пластунами, вивчаючи з ними потрібну картографію. Знання англійської мови, яке виніс з добровільної науки ще в гімназії, дало йому змогу безпосередньо перекладати чи перетворювати потрібне – от хочби “Пластові гри і забави” – на українське. Вибух першої світової війни в 1914 р., а опісля визвольні змагання, в яких він брав участь як летун Української Галицької Армії, відірвали його від Пласту, до якого, мабуть, опісля вже не повернувся, хоч дістав був в 1920-их роках у Коломиї становище вчителя руханки. Від нього то походить пропозиція назвати скавта нашим словом “пластун” на зразок кубанських козаків.

Отже з цього бачимо, що ті два основоположники перших пластових гуртків у Львові діяли під безпосереднім або посереднім впливом свого великого вчителя. Слід опіки проф. Боберського над Пластом у його первопочинах можна пізнати теж і з змісту “Сокільських Вістей”, перемінених опісля на “Вісті з Запоріжжя”, коли то цей голова “Сокола-Батька” намагався довести до союзу “Соколів”, “Січей”, спортового товариства “Україна” та всіх інших майбутніх спортових товариств в одному союзі “Запоріжжя”. У вищезгаданому сокільському місячнику під редакцією проф. Боберського і Сеня Ґорука притулювалась одна або й дві сторінки першого пластового друкованого слова – вісника, під окремою назвою “Пластовий Табор”, або може “Пластова Ватра”. Зміст цього часопису, як і взагалі цілого сокільського місячника, був дуже скромненький і на сьогодні мало цікавий, бо подавав тільки найконечніші поучення, рішення, хроніку деяких прогулянок, виступів, вправ тощо. Безумовно, що першими редакторами цієї пластової сторінки були знову найближчі співробітники проф. Боберського, – а саме д-р Олександер Тисовський та Петро Франко, що щоденно бував у “Соколі-Батьку”, як один з провідників руханкових вправ, то й мав безпосередній контакт з видавцями сокільського журналу.

Про діяльність і ролю третього з-поміж основників Пласту, а саме про Чмолу, важко мені щонебудь конкретного сказати, бо я не мав нагоди з ним пізнатися, ані особисто з ним зустрічатися.

Зате чомусь мало згадується про інших перших пластових провідників по інших містах Галичини як Станиславів, Стрий, Коломия, хоч знаємо, що в цих і інших місцевинах перед 1914 р. зав’язались були пластові гуртки – чи то при гімназіях, чи то під опікою українських сокільських товариств. Бувші пластуни з цих міст і з цих часів повинні про це подати свої спогади.

4. Перші пластові новаки

Чудова літня погода від 28 червня по 1 липня 1912 р. дала змогу репрезентаційній чоті українських соколів насолоджуватись у чеській Празі імпозантним І здвигом усіх слов’янських сокільських товариств. Одинокі поляки не брали в ньому участи. Можна було бачити “німецьку” докладність і солідність в організації з’їзду, в розташуванні гостей та слов’янську барвистість у виведенні прегарних збірних вправ чи святочного походу. Нас, українських руховиків, усе те надзвичайно цікавило, – але перше всього те, через що чеське сокільство тішилось у своєму громадянстві величезною популярністю та прямо спонтанним захопленням. Ми швидко відкрили цю тайну: кожне чеське сокільське гніздо було рівночасно осередком не тільки руханкового, але й культурного життя його членів, поділених на 1. звичайних членів, 2. доріст і 3. т. зв. “жаків” – дітвору, а кожний з цих відділів під окремою місцевою та крайовою командою.

Після повороту до Львова я спробував цього підходу до сокільського руху через основання “Сокола III” в т. зв. городецькій дільниці Львова. Завдяки несподіваному напливові залізничників-українців до цього товариства, спершу як до касиново-просвітнього клюбу, вдалося за кілька місяців потворити вище згадані окремі відділи. А що в тому самому домі при вул. Городецькій ч. 95 і 97 містилася уже теж 4-клясова українська приватна школа ім. Грінченка, то й набір до хлоп’ячого відділу “Сокола ПІ” був під рукою. Але не було відповідного провідника для цих малят. Зголосився на опікуна жертвенний член старшини цього “Сокола”, залізничний урядовець Омелян Козинський, що як резервовий австрійський офіцер погодився провадити з хлопчиками військовий впоряд. Дітвору така “забава в войсько” надзвичайно захопила, тож вона натискала на своїх батьків, щоб їй справили однострої. По короткій нараді рішено пошити пластові сорочки та купити пластові капелюхи. Вправи стали відбуватись на подвір’ї школи й “Сокола” при вул. Городецькій ч. 95 вже восени 1913 р. Щоб забава була “повна”, то за моєю порадою залізничі майстри, члени “Сокола III”, В. Харкевич, М. Бачинський і Гуйда, погодились з залізних рурок і твердого дерева зробити “правдиві” військові “крісики” (рушниці) з нерухомими замками і на ременях для малих “пластунчиків”. А коли ще докуплено наплечники, польову кухню, казан та інші причандали на прогулянку, почались веселі, але дуже дисципліновані марші на Богданівну та й під Білогорський Ліс на кількагодинні вправи.

Зближався II Крайовий Здвиг “Соколів” і “Січей”, визначений на 28 червня 1914 р. На ньому мали теж виступити ці маленькі стрільчики, тому вони запопадливо доповнювали свої однострої, їх поспішно “дозброювано” новими крісиками, і так під гучні оплески посторонньої публіки могли ці пластунчики “Сокола III” з гордістю промаршувати в день здвигу через соняшний тоді город кн. Льва. А було їх рівно 60. Всі вони мали ледве по 8 до 10 літ, через що не могли стати справжніми пластунами, тож тільки через дисципліновану забаву в військо і через таборування з варенням на вільному повітрі, в маршах за бадьорою піснею на устах готувались до майбутнього дійсного пластування. Дві фотознимки цих “стрільчиків” поміщено в “Ілюстрованій Україні” за 1914 р.

До мене доходили тоді слухи, що д-р Олександер Тисовський (якого я ще не знав особисто) невдоволений однобічним “мілітаризмом” цих, мовляв, пластунів, а на ділі тільки маленьких вихованків “Сокола III”. Але, з другого боку, мушу справити помилкове твердження бл. п. д-ра Івана Іванця під фотозняткою цих стрільчиків, поміщеною в зладженому ним стрілецькому альбомі, що ці пластуни-стрільці були зав’язком військової заправи молоді. Нічого подібного. Хоч тоді при наших “Соколах” створювано вже стрілецькі частини, – то ці маленькі стрільчики з цим рухом нічого спільного не мали. Це була дійсно тільки дитяча забава в вояків.

5. Перший пластовий прапор

А виступали ці стрільчики в здвиговому поході 1914 р. вже під власним прапором, який опісля став взірцем всіх наступних пластових прапорів і якого розміри заведено як норму в окремому уступі “Життя в Пласті” д-ра Ол. Тисовського. Це знам’я відділу малих пластунчиків не виникло з конечної потреби, бо пластуни в ті часи ще ніде не вживали окремих своїх прапорів, тільки вийшло це знов же з охоти зробити дітворі більшу радість з забави в вояків. Очевидно, прапор придумано відповідно малий: держак із списом 2 м, а плахта 70 цм довга та 50 цм широка. Я зробив проект у кольорах: на правому синьому боці стилізований в 1911 р. малярем М. Івасюком український національний герб, тоді ще жовтий лев на попелястій скелі, а на двох простокутних бічних синіх полях, відділених українськими вишивками напис товстими жовтими буквами: “Пластовий курінь” – “Сокола III у Львові”. У квадратовому наріжнику, відділеному перехрестями вишивок, приміщено мініятуру давної козацької хоругви з місяцями і хрестом. На лівому кремовому боці, на вовняній матерії, я запроектував на основі вибраної у музеї Наукового Товариства ім. Шевченка чорно-жовто-червоної вишивки довкола вишивану широку обвідку, а по середині в тому самому стилі напис: “Вперед”! Це була перша спроба застосувати до прапора народну вишивку. Цей бік обведено довкола кремовими тороками, а правий жовто-синіми трикутниками.

Мосяжний спис стилізовано на зразок гуцульських ножів, а долину держака обведено мосяжним окуттям, виповненим оливом для зрівноваження з плахтою. Самозрозуміле, що держак, для вигідного переховування, розкручувався по середині.

Цей прапор у цілості виконали члени “Сокола III”; зокрема: Олена Алексевич, Євгенія Харкевич, Ельза Музиківна, Михайло Лукіянович, Володимир Харкевич, Михайло Бачинський, Гуйда і ще дві особи, імена яких я вже забув. Вони гаптували, вишивали, шили, виконали всю столярську і слюсарську працю великою охотою та безкорисно, зате з почуттям насолоди, ще це роблять для “своїх дітей”.

Вручення цього прапору відбулося безпосередньо перед здвиговим походом 28 червня 1914 р. Хорунжим був “найвищий” – Осип Любчак (сьогодні вже “старий” лікар), – провідником відділу, під керуванням вищезгаданого опікуна, старший брат пл. сен. Стефка Щуровського, що теж належав до тих стрільчиків, себто до перших пластових новаків. Згодом цей прапор в 1917 р. разом з “його” пластунами перейшов до академічної гімназії і там став знаменем І. пластового полку.

6. Ренесанс Пласту від 1920 року

Роки 1914–1918 і дальша українсько-польська війна в Галичині 1918–1919 рр. та ще й большевицько-польська в 1920 р. на тому самому терені не сприяли розвиткові Пласту через виняткові воєнні обмеження та через близькість фронту. Пластуни в академічній гімназії у Львові та в її філії відбували свої сходини в клясах, отже пластування обмежувалось майже виключно до теоретичної частини.

Аж відносно “мирні” часи від осени 1920 р., тобто ще перед прилученням, Галичини до Польщі, дали змогу проводові Пласту трохи ширше розгорнути крила та подумати про реорганізацію всього уладу в Галичині. І почалась плянова праця по всіх галицьких середніх школах, де тільки знайшлась охоча людина з-поміж учителів даної школи, щоб піклуватись пластунами. Тоді постають одні за одними молодечі “полки”, – що кожний з них деколи .тільки переступав число сотні учасників. Зрозуміло, що українське суспільство тоді ще ділилось на ворогів і прихильників Пласту. Прихильники “підсвідомо”, бо керовані хвилевим захопленням, бажали, щоб їхні діти масово “вписались” у пластові ряди. Але зрівноважена та досвідчена послідовність д-ра Ол. Тисовського не дозволила на таку масівку в пластовому уладі, – приневолюючи всіх опікунів і провідників Пласту поширювати пластову ідею тільки крок за кроком, дорогою розрібки дібраних і окремо проваджених малих гуртків. Для суцільности, пляновости та доброго закорінення відроджуваної організації така самооборона перед солом’яним вогнем молодечого запалу була зовсім оправдана.

7. Несподівані хмари над Пластовим Уладом

В 1920 р. Пласт попав був у підозру в колах деяких наших духовників, що він “безбожницький”. Відзеркалилося це доволі прикро на вчительській конференції академічної гімназії та її філії в травні 1920 р. Несподівано виринула на порядку нарад справа “Ученицької Читальні” при гімназії, якої безпосеренім опікуном був славний свого часу дир. Михайло Галущинський, а його заступниками д-р Ярослав Гординський, д-р Ол. Тисовський і я.

Хтось злобно доніс, що учень Андрій Охримович мав на сходинах цієї читальні доклад про Наталію Кобринську, при чому висловився безбожницько про бл. п. єпископа Пелеша. Нічого не помогло протилежне свідоцтво нас чотирьох опікунів, що Андрій Охримович – пластун, сам релігійний, син знаного адвоката д-ра Володимира Охримовича, вихований у релігійному дусі, не міг так висловитися і ми на докладі нічого протирелігійного не чули. Не поміг теж доказ “ад окульос”, що прелеґент тільки повторив дослівно слова о. проф. Ом. Огоновського з його “Історії літератури” про Кобринську і єпископа Пелеша. На доручення шкільної кураторії (в цьому випадку українського інспектора) дирекція розв’язала читальню – ну, а ми, опікуни, зовсім невинно дістали по носі. Видно, що комусь залежало на скомпромітуванні “вільнодумних” опікунів дир. Галущинського і д-ра Тисовського, цього останнього як безпосереднього опікуна Пласту. Тому у висліді і Пласт заборонено у мурах академічної гімназії та її філії, бо обидві ці школи через воєнні дії мусіли разом приміщуватися в старих мурах “Народного Дому”. Ще раз мушу підкреслити, що це була велика кривда з боку таки своїх рідних заподіяна бл. п. Андрієві Охримовичеві, нам учителям як опікунам читальні та невинному в цьому випадку Пластові. Це було тим прикріше, що тоді на наддніпрянській Україні ще йшли криваві змагання обох українських армій з ворогами, а в Галичині, після нашої воєнної програної, Пласт як інституція з деякою інтернаціональною вивіскою міг вирощувати новий український патріотизм серед молоді.

Але розв’язка цієї дивної проблеми була таки недалеко. У шкільній крамниці академічної гімназії, веденої учнем Мохом, пізнішим видавцем “Доброї Книжки”, стали в тому часі появлятись дивні, з різноколірових паперчиків складені знаки якоїсь нової організації, що в скороті називалася “ДУХ”. Сьогодні не вмію вже пояснити повного звучання цих поодиноких букв, але доволі знати, що це була назва новоствореної організації молоді на чисто релігійному тлі, як опісля виявилось, – з чисто клерикальною партійною закраскою. Додати треба, що це стоваришення стало послуговуватись подібними гаслами і законами, які обов’язували в Пласті. Головний осідок цього нового товариства був у Духовній Семінарії, при вул. Коперника 36, в приміщенні під вежею церкви. Аж тоді я зрозумів, чому Пласт став “безбожницьким”.

На щастя, не всі повірили в поганство Пласту, бо такі священики і педагоги як о. Василь Лициняк, о. Євген Монцібович та й крил. о. Леонтій Куницький далі симпатизували з пластовим рухом. Коли я в цьому ж 1920 році перейшов як учитель до державної української вчительської семінарії у Львові, то її тодішній директор, о. Юліян Дзерович, коли я став творити перші пластові гуртки в його школі, прямо домагався, щоб відразу всю молодь семінарії втягнути до Пласту.

Отже, на цій ниві можна було далі розбудовувати Пласт по наших школах у Галичині, не дивлячись на те, що тут або там, якась дирекція не дозволяла на пластові гуртки в підлеглій їй школі. Тоді при таких школах творились т. зв. позашкільні відділи, – бо й так усі українські пластові частини в Галичині льояльно визнавали Верховну Пластову Раду, яку в той час покликав до життя й сам її очолював д-р Ол. Тисовський. Щоб дорешти обеззброїти клеветників у безбожництві Пласту, я в 1921 р. випровадив пластунок і пластунів львівського коша на свято Йордану, на львівський ринок, щоб там при традиційному освяченні води тримали почесну сторожу. Цей крок виявився вповні доцільним та в наслідках для Пласту подекуди рішальним.

Але зате з другого боку, стали підноситись проти Пласту закиди, що він виховує не національних, а радше церковних “лямполизів”. Помітне це було хоч би на зібраннях перестроєної під іншою опікою читальні учнів в академічній гімназії, в якій уже в 1921 і 1922 р. стали пробиватись покищо несміливі голоси прихильности до Радянської України, яка тоді проголошувала курс повної українізації. Отже така інституція, як Пласт, що рада була стояти понад усіма партіями, з уваги на недалеке майбутнє всієї України та з претенсіями поширити й туди свою організацію, опинилася неначе між молотом і ковадлом. З цього приводу підносились посторонні голоси, що може б Пласт, для загального добра всієї української молоді, в начальному своєму законі “Пластун вірний Богові і Україні” схотів обмежитись тільки до батьківщини. Аргументовано, що в статутах таких крайових українських організацій як “Просвіта”, “Українське Педагогічне Товариство” і інші, не висувається на перше місце служба Богові, бо це само собою розуміється, тільки якусь спеціяльну мету як: освіта, школа тощо. Але поодинокі члени Верховної Пластової Ради не пішли за цими арґументами та зберегли традицію пластових гасел, перенесену з Англії.

8. Українська пластова відзнака.

До І. світової війни – а радше до 1918 р. – вживалося в Галичині як національного українського гербу на синьому полі давнього княжого жовтого лева, що пнеться на скелю. Проф. Боберський як член Бойової Управи Українських Січових Стрільців відчував, що цей герб не прийметься на Наддніпрянській Україні – а також, що тамошній київський св. Михайло не може стати всеукраїнським знаком. Тому на спілку з різними мистцями продумував комбінацію чи радше споєння цих двох гербів у якусь одну цілість. З цих змагань вийшла з мистецького боку гарно продумана постать лицаря св. Михайла зі щитом, на якому видніє галицький лев. Але ледве, чи цей проект удостоївся б був загального признання. Цю проблему прекрасно і дуже просто розв’язала Центральна Рада за порадою проф. Михайла Грушевського, приймаючи тризуб Володимира Великого за державний, а тим самим за всеукраїнський герб з давньою традицією.

В Пласті був, очевидно, свій знак лілея – як інтернаціональна відзнака цього уладу. Але кожна національність намагалася до цього знамени додати щось своєрідне, по чому можна б було відразу пізнати, до якого народу належить скавт, що носить таку відзнаку. Те саме питання виникло й перед Пластом. Тому в 1920 р. проголошено конкурс на українську пластову відзнаку. Пластуни подали кілька проектів – але ні один не вдоволив д-ра Тисовського. Тому з цим ділом він звернувся до мене, як до колишнього рисівника-графіка.

По короткій застанові мені блиснула думка, що коли лілея й тризуб складаються з трьох головних частин, то чому не можна б їх якось зв’язати. Залежало мені ще тільки на тому, щоб ні лілея як уладова відзнака, ні тризуб як державно-національний герб нічого не втратили на своїм самостійнім значенні при їх зв’язуванні. Але й спільне теж було важливе: що один і другий символ мусять якось суцільно відображати змагання пластунів до національних і пластових висот – хоч видимо двома окремими духовими шляхами. Отже ці окремі ідеї треба було якось як рівнорядні споїти. Ідучи за цими думками, я спробував переплести разом ці два знаки – залишаючи за кожним з них їх окремий самостійний авторитет. Тоді мене ще непокоїла думка, що може не годиться “надуживати” національного гербу навіть для найкращої мети. Але захоплення, з яким д-р Тисовський прийняв мій проект, опісля 30-річна традиція цього знамени в Пласті успокоїли мене, що я незле підійшов до зафіксовання української пластової ідеї в одному знаку. Рисунок я виконав 4 січня 1921 р. – а вже 5 січня вранці, на кошових сходинах пластунів у музеї Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, я міг пред’явити голові Верховної Пластової Ради мій рисунок тризуба-лілеї, виконаний на тлі ромба. Непомірно радію, що теперішній пластовий провід затвердив як українську пластову відзнаку тризуб з лілеєю саме в такому струнчастому виді, як я був спершу нарисував. Бо після виконання в металі перші пластові відзнаки в 1921 р. вийшли дуже погано, якісь принижені, розпливчасті, в рисунку замазані. Теперішні відзнаки віддзеркалюють чітко переплетення двох окремих струнких гербів так, як це вірно за моїм рисунком було подано на віньєтах перших чисел “Молодого Життя” в 1921 р.

9. Народини “Молодого Життя”

Розмах Пласту в 1921 р. оживив по всій Галичині доволі різнорідну його діяльність, що стала проявлятись у частих прилюдних виступах з вправами і показом таборування, то в виставках власних праць пластунів, або на окремих вечорах з різновидною програмою. Одним з перши