З юних літ Українського Пластового Уладу

Про що йдеться?

Писати історію – справа, як відомо, нелегка. Як хто бере. Списувати хронологічно події – це ще не історія. Це хроніка або літопис. Інша справа – і нелегка – дошукуватися причин, чому якісь події власне так, а не інакше почалися, чому вони саме в такому напрямку розвивалися тощо. А видається, що власне це найцікавіше. Не раз доля чи недоля одної-одинокої людини дає початок якомусь історичному епізодові, а напрямок дають інші особи своїми особистими прикметами, особи, які, виглядало б, випадково найшлися на шляху розвитку цієї частини історії. Разом це дає відтак якийсь складний вислід за законами, що їх важко викрити і з’ясувати, за законами дивними, але дійсними.

Над цим роздумую не раз, бо мене цікавить природа людини, як однієї з живих істот. Найближча мені – історія нашого Українського Пластового Уладу. А що я брав у ній деяку участь, то приглядаюся моїй ролі в розвитку Уладу як найдоступнішому матеріялові мого розсліду. З пластових видань бачу, що ця історія Вас, Друзі, теж цікавить, бо широко пишете про неї. Тож дозвольте, що дещо про це розкажу. Не візьміть мені за гріх, що писатиму власне про себе, дарма що говорити про себе не дуже то достойно. Але я не про себе, як особу, беруся писати, тільки про історію початків Пласту. Значить, хочу Вам сказати, як тепер, після 40 років існування УПУ і в 66 років мого життя, мені ці початки виглядають. Я тут – не я, а просто людина, якийсь собі людський особень.

Отже, я питаюся сам себе: як же, друже, прийшло воно до того, а власне що спонукало тебе заснувати Пласт? Мені не важливе, хто хронологічно перший взявся за це діло (така дискусія вже була починалась): І. Чмола, П. Франко чи я. Мені здається, що спочатку один про одного, може, й не знав, а вже певно кожний з нас мав при цьому інший намір і інший підхід. Могло б бути комусь важливим, чий намір остаточно остався і розвинувся в Український Пластовий Улад. Але тут не про це. Тут питання, як власне я попав на думку, розпочати Пластовий Рух, зорганізувати молодь для пластових зайнять.

Ось тут Вам, що так скажу, психологія людини, що в якійсь хвилині рішається взятися за більше діло і сподівається доброго успіху в ньому.

 1. Який то спадок?

В 1912 році, році заснування Пласту, мав я 26 років життя, з того пів року служби гімназійного суплента, тобто заступника вчителя. Душею став я вчителем дуже рано, ще в якому 7-му році життя, коли почав мати до діла зі школою. Мабуть, задивився я на свого батька, що як середньо-шкільний професор тішився великою повагою, пошаною й любов’ю як серед ближчої і дальшої родини, так і в усіх, що його знали. Я був наймолодший у родині. Дуже не любив я (хто це любить?) давати себе менторувати іншим. Нагоди до цього було чимало. Над собою мав я, крім батьків, ще троє старших рідні, з яких кожне було свого роду самозванчим виховником, практикуючим на мені. Тут і там я, очевидно, робив щось незручно і наражувався на гостру критику. Ліпше як давати себе повчати, а то й ганити, що ображало мою амбіцію, я волів тихцем приглядатися, роздумувати і плянувати, як мені робити, щоб не наражуватися на закиди. Спочатку одинокою моєю обороною був спазматичний рев, що аж не ставало віддиху. Цей мій протест, якщо йшло про справу, в якій я не мав ніякої рації, долав своєю невблаганною послідовністю мій найстарший брат, покійний Степан, преспокійним вирішенням: “Нехай реве! Сказано: не вільно – і кінець на тому!” Цього фронту я не міг проломити, а проти Степана ніхто не давав помочі, тому згодом я у виявах своєї волі став обережніший. Врешті таки набрав довір’я до завжди справедливих вирішень і поведінки Степана, а вкінці став він для мене непомильним авторитетом. Його всі хвалили й шанували, і я сподобив собі піддаватися його “ласкавій” опіці. Катастрофою і нещастям стало мені згодом його невдоволення з того чи іншого мого промаху. Ці випадки тямлю по нинішний день. Він не сварив, не лаяв, не бив, лише, гнівний, лишав мене собі самому, наче б казав: не заслужив ти, щоб я тобою займався. Ця невисловлена, а лише здогадна заява ображала мене і завжди була для моєї амбіції великим, болючим ударом.

Задивлений в нього, я намагався своїм дитячим умом скласти собі якийсь примітивний кодекс, а далі навіть рід світогляду, якими засобами можна б його вдоволяти. Його, тобто Степана. Коли прийшов час, Степан мусів піти до війська. Не помогли мамині плачі, і найстарший, найлюбіший син пішов у рекрути. Але він був створений на вояка. У своєму однорічняцькому мундирі виглядав мені, як генерал: все було на ньому як з голки, чисте, лискуче, а постава – просто на “струнко”. Не нарікав ніколи на якісь невигоди, на давлячу дисципліну, на якісь прикрості в службі, був, як кажуть, у своїй стихії. Всі товариші і старшини любили його за його вояцьку товариськість і дисциплінованість. Як правник, остався у військовому судівництві. В ступні капітана пішов на першу світову війну, скінчив її у ступні майора-авдитора, подарував відтак всі свої речі своєму воякові-джурі (який без цього благословляв його за весь час служби при ньому), а сам віддав себе на службу Українській Галицькій Армії. В УГА признано йому ступінь підполковника-авдитора. Коли ж і ця розпалась, волів лишитися без ніяких засобів до життя, а не присягати новому наїзникові. До краю зубожілий, на марненькій посаді у своїх, серед важких політичних умов взявся зберігати Пласт перед розвалом.

Отже був покійний Степан мені, ще дитині, а пізніше хлопцеві, зразком, за яким я слідкував і в якому я бачив втілений ідеал людини. Він був вояк, був на тодішні часи змагуном (грав у ситківку, фехтувався, їздив гарно на совгах, мандрував), знав німецьку і французьку мови, дуже добре грав шахи, грав добре на скрипці, рисував, був начитаний, розумний! У всьому тому він обнавчав мене, був моїм інструктором і виховником – без моралізування, але діяв собою, як зразок доброго виховання, у хаті, бувши хлопцем, не чув я ні від кого ніколи непристойного слова. Сестра була в пошані в усіх, перша по мамі. Навіть у гніві не вживав ніхто з нас нечемних слів, які зрештою були загалом незнані в нашій родині. Покійний Степан не терпів навіть сліду грубої мови, коли, наприклад, бувало, що я, несвідомий значення якогось слова, приносив таке від товаришів забави. Цим я зраджував себе, що проти заборони все таки бавився з дітьми вуличного виховання.

А грались ми у здобування твердинь (якогось горбка), в засідки і поривання білих індіянами і відбивання їх тощо, при чому раз стріла з лука влучила мені в око. Фантазія була в мене досить буйна, бо я зачитувався індіянськими оповіданнями про “Шкіряну панчоху”, “Останнього могікана”, “Лісового бігця”, а далі романами Жюля Верна ібагатьма описами різних пригод, подорожей, винаходів тощо. Я будував кораблі, витинав з паперу вояків, індіян, козаків до мого скринькового театру, переробляв зіпсуті електричні дзвінки на телеграфічні апарати, збирав комахи, мінерали, збудував мікроскоп, витинав пилочкові роботи, уладжував вівтарі і правив Богослуження і так далі без кінця. Я бавився сам з собою, з моєю уявою. Згодом, все таки ще штубаком, почав я писати – покищо для себе – наукові твори, напр., “підручник геології”, далі “працю” про найдений серед опалового вугілля дивний для мене камінь. Пізніше почав я вже філософувати, м. і., на тему “якими люди повинні бути, щоб було добре на світі”, – а думав, очевидно, про мій ідеал, про брата Степана.

 2. Подекуди школа

А в гімназії товариші поволі зробили з мене “рабіна” – тобто знавця того, що добре, а що погане, що годиться робити, а чого не годиться, що пристойно, а що непристойно. І таким чином попав я при кінці під вибачливу і нелегку виховну руку професора німецької мови Івана Боберського. Новий зразок солідности. Безапеляційний диктатор всенародної організованости. Я був захоплений таким професором. Сам невтомний працівник, Боберський вимагав від інших дисциплінованости, залізного труду, віри в успіх, впертої праці. “Добути або дома не бути”, “ВВВВ” – “все вперед, всі враз” і подібні його кличі не були пустими лише фразами. За його словами йшли діла напевно. Коли ж до цього він, цей суворий Боберський, воцінці мого, з захопленням на 26 сторінок написаного домашнього завдання: “Wahlspruch wähle ich mir für mein Leben?” виписав: “Der eiserne Fleiß des Schülers verdient jede Anerkennung” (побіч своїх критичних, очевидно справедливих, завваг), я був на сьомому небі.

В особі професора Івана Боберського я найшов закріплення мого морального світогляду, піддержку в моєму намірі дістатися колись до української молоді і повести її за моїм світоглядом і за любими зразками. До цього зв’язався я вузлами справжньої приязні з одним із моїх гімназійних товаришів. У довгих розмовах з ним в останніх гімназійних клясах я зміг докладно оформити основи мого світогляду. Тоді писав я навіть “глибокодумні” вірші, написав навіть драму, все для себе, лиш на те, щоб дати вислів своїм думкам.

В такому, сказати б, творчому настрої підглянув я, вже як студент філософії, в незнайомого мені товариша-поляка під час університетського викладу брошуру А. Малковського – перший невеликий підручник скавтінґу в польській мові. Мене здалека зацікавили рисунки і назви розділів. Відразу після викладів пішов я до книгарні і купив цю книжечку. Я прочитав її з великим зацікавленням і був захоплений помислом Бейден Пауела. У моїй уяві я вже малював собі, яку велику гру можна буде за цим зразком зорганізувати серед української молоді, даючи їй в основу принципи моєї ідеології в формі скавтського закону. Все те виходило в мене з наміру виховувати українську молодь методом, що нагадував випробувану мною дорогу, якою я сам дійшов до з’ясування собі корисного, на мою думку, світогляду. Подумав я собі, що так, як було в мене, кожний хлопець рветься до цікавих для буйної уяви зайнять, що нагадують і військо, і життя індіян, і повісті Верна, подорожі, винаходи і стеження за способами Шерльока Голмса, – а тому теж і до високо етичних законів колишнього лицарства і т. д. У своїм захопленні картиною моєї романтичної і, не зважаючи на зрілий вік, ще все молодої уяви, я не рахувався з вихованням нашої, тоді ще здебільша сільської молоді, цілком інакшим, ніж виховання молоді західніх народів, і відмінним від мого власного. Покищо я не задумувався над тим, що той весь індіянізм і лицарство, ті Шерльоки Голмси, що ними зачитується молодь усього західнього світу, були тодішній нашій українській молоді речами здебільша зовсім незнаними і нецікавими. І що таборове життя, ватри і печення бараболі на полі – це зовсім буденні, нічим не романтичні справи. Я повинен був знати, що мене, міщуха, все те цікавило, але сільську молодь могло не захоплювати.

Над такими проблемами я тоді не роздумував. Я радше побоювався, що завдяки скавтінґові молодь західніх країв дуже випередить нас, українську молодь, і ми, як нарід, все будемо позаду. А що я мав устійнений моральний і національний світогляд, то мені йшлося передусім про ясне оформлення такого світоглядового закону, який вказував би виразно, куди йти, щоб не дати себе перегнати іншим. Ішлося мені теж про створення засобів для вщеплення тих основних принципів нашій молоді подібною дорогою, як її подумав собі скавтінґ. В цьому я не бачив великих труднощів, бо знав, що в нас є своє лицарство – запорожці, свої індіяни – татари, свої скавти – кубанське козацтво. Скласти це в одноцілу виховну систему не здавалося мені трудним.

 3. Перші кроки

Я став суплентом гімназії. З яким же розмахом кинувся я навчати нашу молодь! Я не знав ніякої шкільної політики, ні дипломатичних компромісів. Я не знав,’що вільно, а чого не вільно, тобто “неполітично”; за що будуть хвалити, а за що можуть ганити, а то й карати. Те, що ідейне і моральне, було власне само собою дозволене. Чимось іншим, недозволеним я не цікавився. Я знав, до чого я маю вести українську молодь, байдуже, в школі чи поза школою. Я був щодо моїх життєвих принципів певний себе. Я почав оформлювати майбутній Пластовий Закон як основу задуманої організації. Відтак чекав я лише нагоди, щоб почати все як слід. Трапилося тоді, що зійшлися в конференційній залі професори Боберський, Лещій і я, тоді суплент. Лещій почав гутірку питанням, чи ми знаємо щось ближче про якийсь новий рід зайнять для молоді, т. зв. скавтінґ, яким він зацікавився, бо це щось наче військові вправи. Він, наприклад, дуже радо повчив би хлопців дечого з військового знання. Боберський сказав на те, що чував про це, але він, зайнятий сокільськими справами, не має часу цікавитися скавтінґом спеціяльно. Я пояснив, що знаюся на цьому вже докладно, що це цілком окрема виховна система. Добре було б, казав я, застосувати її до наших умовин – і додав, що я пробую щось подібне зробити. На це Лещій сказав: “Ну, то (імя рек) організуйте ви, а я вам поможу”. На цьому, з дзвінком на лекцію наша розмова скінчилася. Я був вдоволений, що все таки дехто з професорів чував щось про скавтінґ і прихиляється до того, щоб таке почати. Ще місяць часу коштувало мене списання і гектографування короткого уставу організації і “Закону”. Після того, використовуючи одно заступство в моїй клясі, я виступив на прохання учнів, яким я був обіцяв уже давніше, з проектом організації. Я відчитав їм весь устав і закон і відкрив дискусію над моїм проектом. Хоч це було на шкільній лекції, я застерігся, що йдеться про організацію, нічим не зв’язану зі школою, – поза одинокою вимогою, що члени мусять добре годити працю в уладі з наукою в школі. Держачись цього, я навіть не повідомив дирекцію гімназії про заснування уладу, що урядово було очевидним і поважним промахом.

У своєму молодечому виховному ідеалізмі я ні на хвилину не задумався над революційністю мого наміру заснувати під час шкільної години позашкільну організацію. Я просто вважав, що оскільки для виховання молоді корисно, щоб організація мала самоправний позашкільний, а то й міжнародній характер, як це зрештою було в інших країнах, і якщо треба, щоб українська молодь загалом, не лише шкільна, але й позашкільна, разом творила свою самоправну виховну організацію, – то я є в праві таку організацію заснувати, починаючи від добровільно зголошених членів з-поміж учнів ІVа львівської академічної гімназії, і маю теж самозрозуміле право користати покищо з приміщення гімназії на сходини і зайняття членів, навіть коли б це були учні інших закладів і нешкільна молодь. Головна річ була мені почати, щоб приєднувались дальші члени. Я не побоювався, щоб якесь зарядження дирекції могло пошкодити моїй повазі в учнів.

Проф. Лещій дальше цією справою не цікавився, хоч спершу пропонував, щоб ми втрьох творили основний комітет. Мабуть, завважив, що справа не дуже зручна. Проф. Боберський згодом піддав мені гадку назвати постаючу організацію “Пластом” від назви Кубанських Пластунів, не питаючи україністів про влучність цієї назви. У своїм розумінні, що для організації на її початках найважливіші є виказки, він зараз же подбав у “Соколі-Батьку” про гроші на видрукування досить змістової виказки, укладеної мною за його порадою і з його накиненою думкою, щоб клич пластунів звучав “Бач!” (тобто “бистро а чесно”), а щоби знаком була стріла. Тому, що фінансував це видання “Сокіл-Батько”, треба мені було покищо коритися голові, хоч не дуже мені це сподобалось. Червона обкладинка виказок була лиш наслідком дешевости чи там більшого запасу цього роду паперу.

Новість і незвичайність пластової виховної системи була, мабуть, причиною дезорієнтації навіть урядових чинників, бо Шкільна Краєва Рада дозволила видрукувати в урядовому гімназійному звіті за 1912/13 рік весь мій проект пластової позашкільної, від школи незалежної організації, за своєю формою будь-що-будь парамілітарної, у стилі історичної гетьманщини. Цей саме стиль найкраще промовляв тоді до душі й почувань української молоді і був нав’язанням до історичної традиції. Певний у своїх поглядах і у виховному досвіді на собі самім, я почав писати у щоденнику “Діло” статті на виховні теми, заявляючи, між іншим, прямо, що школа “не виховує, а лиш учить” і що для виховання української молоді треба іншої системи. Я був далі невдоволений з непереконливих, однотонно читаних недільних ексорт, вкінці, сказати б, висипався у черзі статтей за весь примітивізм і бездушність різних у нашому громадянстві діючих чинників, які не завдають собі труду змагати до створення з українського народу справді новітньої нації. Наслідок був такий, що в Шкільній Раді “записали собі” мою критику шкільного виховання; за ексорти гостро накинувся на мене покійний о. д-р Гавриїл Костельник, а про чергу (цього разу псевдонімних) статтей у “Ділі”, різні люди висловлювались, хто це, мовляв, так добре зорієнтований в українському громадянстві, “виписує таке”. Коли ж у школі директор доручив мені виголосити на черговій конференції реферат на виховні теми, я опер мій виклад на моєму досвіді в Пласті.

 4. Кожний початок трудний

В гімназії я вперто робив рух з моїм Пластом, забезпечуючи йому марку солідности. Я намагався викликати в учителів опінію, що кого з учнів Пласт прийняв у члени, то тим самим він дає запоруку, що даний учень відповість усім вимогам шкільної науки і доброго виховання. Тут я, на жаль, вдарився головою в мур. В духовенства виринула думка, що Пласт, до того ще ведений природником, – це нова форма масонерії, вільномулярства, дарма що становище Пласту до релігії було завжди цілком ясне. Почалася тихцем довга “холодна війна” катехитів з Пластом, яка багато пізніше довела до заснування конкуренційного релігійного уладу за зразком Пласту. Професори недовірливо приглядалися, що нібито хтось їм робить конкуренцію і береться буцім то “краще” виховувати молодь, ніж вони, досвідчені і старі педагоги. Вони почали тихцем шукати нагод, щоб показати, що ці мої виховні експерименти нічого не варті і що ці мої “зразкові пластуни” роблять гірші поступи в науці, відколи вписалися до Пласту. Цих докорів не щадили ні мені при зустрічах, ні учням-пластунам підчас лекцій, відстрашуючи від Пласту тих учнів, які й без того не рвалися до Пласту або не могли належати до нього власне з причини лихого стану в науці. Ця акція була подекуди у зв’язку з відозвою до професорів, яку я знову на власну руку, без відома дирекції вивісив у конференційній залі з поіменним списком пластунів і проханням до професорів, щоб замітки щодо поведінки цих учнів вони подавали безпосередньо мені до відома, а я намагатимуся зарадити недомаганням. Цим бажав я теж посередньо загрівати амбіцію пластунів. На жаль, найшлися такі вчителі, які вважали, що вони урядово не зобов’язані до цього і мають свої власні способи примусити учнів до науки. Деякі пластуни приписували погіршення своїх успіхів у школі власне своїй приналежності до Пласту, якого той чи інший учитель, мовляв, не любить, і тому виступали з Пласту. З таких причин число пластунів зменшувалося, тим більше, що я послідовно вимагав від пластунів, щоб перша річ вчилися для школи, бо з неуків Пластові користи нема. Вкінці лишився один гурток, приблизно з восьми членів, які не потребували боятися за свої поступи. Я їх списав, список прибив у залі гімназії, мовляв, це вже справжні пластуни. З ними почалася підготова до пластових іспитів, почалися пластові прогулянки тощо – вже без давніших перепон і труднощів. Поволі почали до цього гуртка прибувати інші кращі одиниці, які давніше держалися в справі Пласту в резерві. Учителі поволі привикали до цієї нової установи, дарма що дирекція не знала, куди зачислити її в річному звіті. Вкінці рішилася вкласти звіт Пласту між звіти руханкових імпрез. Звіти з діяльности Пласту, в яких я завжди підкреслював окремішність від шкільних урядових виховних заходів, я мусів відтак завжди предкладати до річного гімназійного звіту, що мало ту добру сторону, що дозволило зберегти історію початків Пласту (якщо ці звіти десь ще заховалися).

Перший зудар з владою наступив, коли я урядив перше, покищо скромне, внутрішньо-гімназійне, все таки настроєм святочне прийняття в члени Пласту, на яке я льояльно запросив директора і учительський збір. Хоч я в запрошенні прохав про точне прибуття з уваги на обов’язкову для пластунів точність у пластових сходинах, дирекція в урядовому товаристві професора-секретаря прибула з опізненням, – мабуть, для зазначення, що точність її не зобов’язує. Крім дирекції, прибуло ще один чи двоє прихильних, подеколи цікавих на цей “Пласт” учителів. Сходини відбулися за програмою. Пластуни мали, як це стояло в друкованому вже пластовому уставі, при прийнятті їх у члени Пласту складати на мої руки письмові заяви, що вони точно сповнятимуть пластові обов’язки (т. зв. вписові карти). Під час пластового приречення, що його всі одноголосно виголошували, всі приявні встали – за вийнятком директора й секретаря. Після сходин директор покликав мене до канцелярії і питався, що це за письма складали пластуни на мої руки. Я пояснив, що так приписано в друкованому уставі і що це заяви вірности пластовому законові. На це директор заявив, що таких заяв складати не вільно, отже щоб я це відкликав; крім того, він додав, що завважив у клясі чужих осіб (це був дехто з запрошених батьків пластунів), отже в майбутньому нікому з-поза учительського збору на такі сходини приходити не вільно. Я вклонився і відійшов, здивований, що урядово друкованих приписів організації чомусь не вільно виконувати. Розуміється, я й не думав відкликати припису щодо складання пластових заяв, а святочних сходин я вже ніколи більше в шкільній залі не скликав.

Типовий ідеаліст, я, попри всю свою дисциплінованість і пошану для зверхників, ніякої влади ніколи не боявся, приймаючи, що влада, зокрема шкільна, не зважаючи на національність, як пропаґатора культури, зрозуміє мої виховні наміри і не зможе мати щонебудь проти моральних засад, оформлених у Пластовому Законі. Тут зазначу, що мене ніколи не стрінув одвертий закид проти моральних принципів Пластового Закону. Тільки після світової війни, у змінених умовах, нова влада почала вважати мене – без дійсного приводу і не зачіпаючи Пласту– за скритого бунтівника молоді і мало ревного прихильника влади, якій безкомпромісові принципи “Пластового Закону” не були до душі. Одному з провінціяльних, дуже нетерпимих і самовладних директорів української гімназії, який уважав Пласт у своїй гімназії чисто шкільним гуртком, я був наразився письмом з Верховної Пластової Ради, підписаним мною, з дуже зрештою чемним проханням не уживати Пласту і його прапорів до звеличування чужонаціональних свят. Це помстилося на мені пізніше скрито ворожим ставленням цього ж директора до мене після його переселення. Він вкінці, видно, оскаржив мене перед владою за якусь несубординацію моєї кляси. Цілий рік тривали ще його заходи, щоб мене позбутися. Це й сталося в дивно теоретичний спосіб. Я був офіційним письмом перенесений куди інде і там брав платню, але вчив далі у своїй гімназії, аж до нового, теж теоретичного, перенесення до неї назад. Ще й пізніші директори підозрівали мене в хитротайній участі при нагодах демонстративних політичних виступів молоді.

До війни Шкільна Краєва Рада не бачила для австро-угорської монархії якоїсь небезпеки у виховних експериментах початкуючого, ще й захопленого своїм званням, учителя. Навпаки, шкільна влада була навіть вдоволена, що під її опікою державна школа виявляє поступову тенденцію впроваджуванням найновіших виховних засобів, додержуючи кроку західнім державам. Рада Шкільна не те що дозволяла на організування українського скавтінґу (дарма що й назва була інакша і інші, суто національні основи устрою), але на першу прилюдну пластову імпрезу в залі Народного Дому у Львові вислала навіть офіційного делеґата в особі тодішнього інспектор гімназії, який особисто висловив мені, початкуючому вчителеві, признання за успішну виховну працю серед молоді.

 5. Пороги

За нашим зразком почали поставати пластові гуртки теж і в інших наших школах: в дівочій гімназії ОС Василіянок та учительських семінаріях у Львові. По провінційних містах Галичини почали теж наче навздогін, поставати нові пластові “полки”. Мало не в кожній школі найшовся учитель чи учителька (як вони, перші: пані Марія Кекиш, проф. Мирон Федусевич, проф. Северин Левицький і ін.), які відразу зрозуміли намір і ціль організації і безпроволочно повели виховання молоді, хто в школі, а хто теж у позашкільних колах української молоді. М. і., прапор малих стрільчиків вселюдної школи ім. Грінченка, зорганізованих проф. М. Федусевичем, став пластовим прапором І полка ім. П. К. Сагайдачного, коли багато з тих стрільчиків вписалося до тодішньої академічної гімназії у Львові.

Поки почався той розвиток Пласту за нашим пляном, довідався я, що учні філії академічної гімназії теж ведуть від довшого часу зайняття і теж звуть себе “Пластом” і “пластунами”, а їх провідником є учитель руханки Петро Франко. Я, очевидно, був радий з розросту Пластового Руху, але бажав для добра справи одностайної акції, передусім одностайної ідеї, і збереження основної цілі Пласту від самих його початків. Небезпеку у схибленні з дороги провідної ідеї бачив я у можливості, що будуть підкопані в молоді довір’я й пошана для найвищих принципів культури, на які я в програмі Пласту завжди і всюди покликався. Це занепокоєння зросло в мене, коли мої пластуни почали натякати на те, що заборони курення і пиття алькогольних напитків, а також вимоги добрих успіхів у школі не конче в Пласті потрібні, бо ось “на філії” проф. Франко про це не питає. При якійсь нагоді я дав запросити себе на сходини “пластового” гуртка у філії. Тим, що я там побачив, я сильно зажурився. У старій неохайній шкільнійкімнаті з брудними порізаними лавками зійшлося багато різного віку хлопців, які серед крику і бійок довго після заповідженого часу вичікували спізненого опікуна. Після його прибуття гамір невгавав – так, що я просто не чув його, опікуна, голосу. Нарешті почалася військова муштра, тобто впоряд. Головно два, вже трохи старші хлопці показували впорядові рухи вправно і скоро, як накручені паяцики. Сходини скінчилися звичайним шкільним гамором, як буває після виходу вчителя з кляси. У цьому випадку одначе було так ще в його приявності і в приявності запрошеного гостя. Я бачив уже в уяві просто розвал мого труду, навіть більше: розвал моєї ідеї, моїх далекосяжних планів. Я мав жаль до П. Франка, що він загарбав мені назву моєї організації і скомпромітував її супроти української молоді. Він же міг собі назвати той свій “гурток” (фактично юрбу) якось інакше, а чому власне Пласт? До цього ж поміж тих “членів” він, не питаючись мене, просто пороздавав пластові виказки, частину яких забрав собі з домівки “Сокола-Батька”. Значить, перекреслив усю повагу видрукованого там Пластового Закону, дійсної підвалини моєї організації. Небавом повбирав своїх муштрованих паяциків у спроваджені просто з Англії пластові однострої і пустив з криком у ліс, на “пластові” прогульки, мовляв: “Ідіть, діти, погуляйте!” Пригадалася мені драма польського письменника Жулавського п. н. “Ерос і Псіхе”, що її я бачив ще хлопцем, але яка вбилася мені в пам’ять незвичайно сильно. В драмі йдеться про те, що протягом усієї історії людства кожну велику ідею, за яку з захопленням бореться Псіхе, її слуга Бляке, символ низьких інстинктів людини, звертає на дорогу руїни, зводить на злобу й підлоту.

Я почав роздумувати, як охоронити б Пласт перед шкідниками, що зватимуть Пластом якісь військові муштри, якусь науку стріляння, воєнні вправи, руханкові змагання тощо і профануватимуть велике завдання виховання української нації. Небезпека грозила, бо поза самими пластунами, зобов’язаними вивчати пластовий устав і розуміти ціль організації та її вимог, кожний уважав своїм правом творити собі сам інтерпретацію Пласту. Некультурність і примітивізм думки грозили залити повінню всі зусилля. Державні народи завжди мали і мають змогу просто поліцією заборонити безправне вживання назви, одностроїв, виказок такого уладу, як Пласт. А ми, українці?

П. Франко не вдоволився своїм гуртком на філії академічної гімназії. Він почав видавати “пластову” газетку при “Сокільських Вістях”, закликав організувати Пласт на провінції, повчав, видавав пластові оповідання (Пластову бібліотеку), розсилав накази, подавав адреси – організував Край: Далі почав скликати до Львова з’їзд пластових впорядників, а щоб не розпорошити руху, “вибрав” мене до з’їздового комітету і велів на мої руки слати визначені вкладки. Видану “Соколом-Батьком” мою брошурку “Пласт”, відбитку з гімназійного звіту, розсилав, розпродував, велів пластунам купувати. Я непевний, чи він сам читав її, бо для себе він спровадив англійський підручник скавтінґу, його тримався і брався його перекладати.

Я завжди був ворогом крикливої пропаґанди там, де йшлося про засвоєння ідеї, призначеної дати життю зміст, вказати змаганню людини ціль. Пропаґанда, рекляма – це суґестія, обчислена на коротку мету і на плиткі уми. На цьому робляться ґешефти, купецькі чи політичні. Руханка, спорт, мода, складки на різні цілі – це добрі терени для пропаґанди. Але світоглядова ідея – це ж не спортова імпреза, ані партійні вибори. Це справа переконання, життєвого досвіду, переживань. Без довшого процесу засвоєння хвилинна намова не осягне цілі. Пропаґанда, як відомо, не любить надуми, зате прийняти ідею без надуми неможливо і некорисно.

“Пластовий” з’їзд, скликаний П. Франком, був мені похожий на сходини “гуртка” “пластунів”, лише в більшому розмірі. Може там і були люди доброї волі, серйозні, такі, що їм була на серці справа виховання української молоді, але все це тонуло в поспішному, прихапцевому безладді і безпрограмовості. Пласт треба було самому вивчити, самому зрозуміти, щоб можна було над ним радити, а не починати його вже вести від нарад людей, які приїхали щойно інформуватися, що таке Пласт. Коротко: справа була на найкращій дорозі до зведення пластової ідеї на манівці безплідного, неповажного пустомельства.

 6. Пласт-Непласт

Так, як потоп вирятував людство від заглади в багні неморалі, так світова війна вирятувала пластову ідею від загибелі в цій бездумній масовості. Власне у війні показалося аж надто наглядно, що клич “готовся” – це не якась пуста фраза, а далі – що Пластовий Закон – це зміст всього того, що зветься справжньою, внутрішньою культурою людини, вислів усього, що в людині є людське. Показалося, що цієї культури забракне людині, коли людина виростає і виховується без засвоєння моральних принципів; що тоді вона в історичних фатальних подіях стає твариною, найдикішою і найжахливішою з усіх тварин. Пропаґандою можна легко перетворити маси людей в грабіжні зграї, але величезного, тривалого, впертого зусилля треба, щоб з тварини, якою людина є в своїм нутрі, зробити людську істоту на образ і подобіє Бога. І треба до цього виховників-пластунів, таких, що самі переживають те, про що навчають. Сьогодні, хвалити Бога, маємо вже таких правдивих пластунів чимало. Можна нам надіятися, що буде їх все більше й більше, бо дві жахливі війни перейшли по наших плечах і дечого нас навчили.

Після світової війни в тій же гімназії відновило Пласт кілька колишніх новаків, тоді вже молодиків-матурантів. Це, з одного боку, незаперечний доказ, на який добрий ґрунт упало зерно пластової ідеї і як глибоко молода рослинка запустила коріння в дуже ще молоденькі душі за ті короткі передвоєнні два роки, як глибоко українська молодь перейнялася завданнями і цілями Пласту. І пізніше, після кожної нової катастрофи, віднова Пласту завжди виходила від самої молоді, від самих пластунів. З другого боку, це властивий і найкращий спосіб розбудови Пласту. Не я до них, а вони, ці пластуни, приходили до мене за поміччю, щоб відновити, відбудувати Пласт. Я ніколи не прив’язував значення і вартости до вмовлювання, накидування, до масової пропаґанди пластової ідеї. Мені пластова ідея була зацінна, їі вартість засправжня, заочевидна, щоб я поспішно фабрикував інструкторів, інформуючи про Пласт прихапцем, тих, хто не розпоряджав вродженим змислом пізнавати або відчувати принадність пластової ідеї. Крикливо реклямовані ідеї завжди викликали в мене підозріння, що хтось сам для себе, а не нарід, робить на них інтерес. Таким вмовлюванням я чув себе завжди ображеним, що хтось хоче мене закричати й обдурити. Тому (це може й моя хиба або непрактичність) супроти молодої людини в якійсь справі я завжди радше використовував свій погляд, а вирішення, як поступити, лишав їй самій. Наслідки хибного вирішення я завжди вважав цінним досвідом одиниці на майбутнє. Так і в Пласті я знав, що хто сам приходить до мене за поміччю, той певно передумав справу і вже рішився, або хоче її передумати і цікавиться моїм поглядом на неї, чи рішитись, чи залишити її. Це, очевидно, спиралося на моєму власному вихованні. Відси й пішла моя інтерпретація, що Пласт є організацією для самовиховання. Так теж після розбиття світовими подіями Пласт все відроджувався там, де помагати в відбудові кликали мене самі пластуни. І так відновлювана ідея все була Пластом, таким Пластом, як я його розумів, – не муштрованим військом чи дитячою його імітацією. Пластун, будь він сеніором чи новаком, – це в мене не вояк, муштрований до сліпого послуху, а думаюча, свідома своїх завдань людина, свідомо виконуюча Пластовий Закон.

Трапилось відтак у пластовій частині, якої я був опікуном, що почались були якісь натяки і шепти, що нашому Пластові належало б більше цікавитися військовими справами, як це ведеться деінде. Мені було важко дізнатися, в чому річ, бо в цих натяках була якась тайна. Я не наполягав на зраді тайни, якщо у пластунів було якесь зобов’язання, бо вважав це непедагогічним; все ж таки я хотів довідатись, що власне спонукує моїх пластунів служити, сказати б, двом панам. Пласту не хотіли покидати, а тянуло їх щось інше, таємне. Я велів скликати полкові сходини для переведення дискусії над пластовою діяльністю, над програмами і змістом гурткових сходин тощо. Думав я, що з критики наших зайнять догадаюся, в чому річ. Дискусія ішла якось нещиро, видно через побоювання, що мають до діла з професором, зобов’язаним негайно доносити все дирекції. Загалом роля вчителя і урядової особи, не зважаючи на довір’я пластунів щодо щирости голошених мною пластових засад, дуже утруднювала мені пластову працю. Пластуни, а загалом учні, не могли зрозуміти, що в Пласті я ніколи не грав ролі професора чи опікуна з поручення директора. Отже я порадив тоді пластунам, щоб вони цілком анонімно списали свої завваги і передали мені без контролі на те, щоб я мав матеріял і змогу висловити свій власний погляд на порушені справи з штандпункту пластового уладу. До помочі прийшло мені ще кілька пластунів, що без застережень вірили у щирість моїх пластових засад. Вони одверто підтвердили мені те, про що я й так догадувався, а саме – що існує якийсь Пласт характеру військової підготови на випадок війни. Його змістом є вивчати обходження з крісом, військове звідунство, рятівництво тощо. Головною атракцією був кріс. Ініціятором цього “Пласту” був Іван Чмола. На другі дискусійні полкові сходини я підготовив докладну відповідь на всі завваги пластунів, що їх вони попередньо менше-більше одверто висловили у своїх заявах. Я говорив так, що вони догадалися, що, хоч я і не признаюся, проте добре знаю, в чому річ. Я став на становищі, що Пласт недвозначно обіймає всі важливі для пластуна вмілості, які він може вивчати, якщо в Пласті або поза Пластом найде до цього нагоду під умілим проводом, зберігаючи завжди пластову обережність, виминаючи небезпеки для життя, здоров’я тощо. Вказником є завжди і всюди Пластовий Закон і весь пластовий устав. Пластун не повинен ніколи забувати, що навіть найцікавіша для нього вмілість не є ціллю Пласту, лиш маленькою частиною завдань і цілі Пласту. Навіть найкращий руховик, мистець фехтування, змагун, стрілець тощо не може ще зватися пластуном, доки не почне в усій своїй поведінці керуватися Пластовим Законом у доброму його розумінні. Ніяка, сказати б, фахова організація, змагова, руханкова, військова чи яка інша не може ні зватися пластовою, ні робити Пластові конкуренцію. Організація без усієї пластової і виразно додержуваної ідеології не є Пла