Українська English Deutsch Polska Русский

Як постав Пласт?

Питається дехто: Як прийшло до заснування Пласту таким, яким він тепер є? А теж: Яке його відношення до скавтінґу?

Питаючий приготований звичайно на знану й передбачувану відповідь, що Пласт – це англійський скавтінґ, перекладений на українську мову. Но це не зовсім вірно. Правда, що були спроби в цей найспростіший спосіб присвоїти нам українцям цей цінний, але зовсім чужий нам замисл англійського генерала, але це ніяк не вдалося, а це, що вдалося, постало інакше.

Справжні первопочини ідеї нелегко висвітлити, бо вони належать ще до непам’ятної передісторії. Відомо, що коли кожна людина приходить на світ, приносить у собі якісь то зародки своїх прикмет, а “на світі” застає якісь то умовини, що в них вона відтак має ті свої прикмети виявляти чи розвивати. Приймається звичайно, що ці особисті прикмети створює т.зв. виховання. По правді одначе, вислід виховання є все комбінацією цих двох дій, які в дальшому розвитку майже боряться за першенство.

Ото ж, оскільки тямлю, в нашому випадку наставлення нової людської істоти було таке, як у малої собачки, яку взяли на линовку. Ведуть її просто вперед, а вона тягне линовку назад, ведуть її направо, а вона доконче намагається йти наліво. Але пустіть її свобідно, вона слухняно побіжить охотно за вами. Якщо її щось по дорозі хвилево зацікавить, то вона прослідить це й далі бігтиме за вами. Ця линовка, це виховання дитини, примусовий напрям, кудою дитині треба йти. Це виховання одначе не анулює особистого гону дитини. Тут виходять часом непорозуміння й доводять до поганих наслідків, або знову одно чи друге бере перевагу, нераз у некористь.

У нашому випадку дитина не хотіла, боялася линовки, примусу, воліла бігати свобідно. але обережно за ким хотіла й цікавитись тим, що її цікавило. Хто намагався брати її на линовку, боронилася, а в небезпеці з плачем утікала до мами – на подолок. Любила ця дитина бавитись, а що не мала з ким, то сама, лиш без ніякого примусу і без заборони. Найкраще бавилась сама забавками власного помислу й власного виробу, без нічийого вмішування ні помочі. Зате на подвір’ї дому з дітьми сусідів відбувалися воєнні ігри, облога твердинь, здобування, поривання індиянами білих, стріляння з лука (при чому одна стріла з засідки мало не пробила дитині ока) і т. д., і т. д. Романтичний зміст тих забав походив з лектури оповідань і пригод лицарів, описів воєн, нападів індіян, подорожей чланивних дослідників у незнані країни, а теж з багато книжок з ілюстраціями так, що фантазії не бракувало. До того належало майстрування різних приладів, направи попсованих механізмів тощо. Ті зацікавлення були виявом зовсім особистих прикмет ніким не викликаних, ніким не керованих.

“На світі” застала дитина двоє батьків давнішого німецького виховання з усталеною традицією моральних, релігійних і товариських засад “доброго тону". І застала вона далі старшу, дещо підховану й підучену рідню, взаїмно над собою старшуючу, тобто привиклу до дисципліни й послуху старшому. “Старший” означало мудріший, управнений наказувати й повчати. У тій родині дитина не мала ніяких прав, хіба лиш поблажливість і опіку мами. Дитина не повинна була в чому-небудь забуватися, помилятися, нечемно поводитися, протиставитись у чому-небудь комусь зі старших. А вже батько, то була святість, просто – Зевс на олімпі, добрий опікун, але голова родини строгих моральних засад. Дитині не лишалося що інше, як боятися, щоб чим не провинитися. Уважливість старшого, це була ласка, якесь поучення чи пояснення було коротке й мусіло вистачати без довгої дискусії. У такому ж стилі були приписи й звичаї в школі у відношенні учня до вчителя. Перестрашена дитина тремтіла й терпіла. Неувага, невдача каралися школою і домом. Річю амбіції було не бути караним ні дома, ні в школі. Брак амбіції це був безстид, безхарактерність. Властива вартість людини це була власне комбінація успадкованих особистих прикмет і виховання. Дитина мусіла бути передусім добре вихована, а її річю було представляти собою щось вартного. Природним вислідом того було почування меншевартости як знак доброго виховання, скромности.

У зустрічі з людьми і з життям показалися труднощі й непрактичність так далекойдучої уважливости й уступчивости супроти оточення, яке трималося інших засад співжиття.

Зокрема школа просто брутально легковажила цю виніжнену вразливість і амбіцію своєю безоглядною тресурою до послуху, до дисципліни, подобаючої на військовий стиль. До того важко було привикнути. Юнак почувався осамітненим і відчуженим теж між товаришами, дуже інакше хованими, ніж він та й в інакшому середовищі. Досі його оточення було національно різнородне, німецько-польсько-українське, політично індіферентне, нічим не примусове. Но у столичному галицькому місті польщина все-таки переважала, хоч ще не надто дошкульно. Наступ справжньої польонізації щойно починався. Мова нашого юнака не була зовсім чиста. У школі появилися труднощі. В українській школі переважали українські селянські діти з ближчих і дальших галицьких сіл, над невеликою кількістю міських дітей урядництва т.зв. інтеліґенції, називаних і уважаних “панами”. Наш юнак репрезентував, мабуть одинокий у клясі, цю “інтелеґенцію” тих “панів”. Цю його “панськість” не з його волі ні вини було досить пізнати по різних привичках, по несміливості й доведенні. Це утруднювало йому сожиття з товаришами. З деякими ще довго пізніше остався на “Ви”! Товариші неодно йому завидували, інше знову цінили, але неохотно, дещо неприхильно висмівали й уважали подекуди чужим. Вчителі ставили вищі вимоги й з більшою суворістю разили його перечулену амбіцію, несміливість, скромність. З часом це поправилось, товариші набрали більше зрозуміння для інакшости юнака, вже не брали її йому за зле то ж і він теж наблизився, бувало навіть заприязнився з розумнішими. Разом з тим наш юнак почав набирати духа національної солідарности.

У принагідних зустрічах з поляками в дома, поправді спольщеними недавними німцями, почала нашого юнака разити неофітська зарозумілість і ставлення себе вище від українців, що їх з деякою погордою прозивали “русинами”, зн. щось неокресленого: “не поляки, не німці, не москалі, не жиди а такі собі – рускі хлопі зе всі”. І так усюди, в цілому місті. Хто з українців піддавався тому польському маловаженню, хто соромився, не любив, стидався явно уживати української мови, а волів уже говорити з російська, по “кацапськи” і зрештою горнувся загалом до поляків і – вдавав пана, якого поляки називали “пожодни русін”, інтелігент. Різким прикладом тої польської бути був випадок таки в домі батьків нашого юнака, яких обидила найближча приятелька його мами, полька, коли заявила, що в домі, де на стіні висить портрет Хмельницького (В’їзд до Києва), її нога більше не стане.

Наш юнак зрозумів, про що полякам ідеться. Вони взялися відібрати українцям змогу виявляти себе культурним народом і спричинити повну здачу східної Галичини польським панам, тобто спольщеним німецьким і жидівським ґешефтярам. Виніжнена амбіція нашого юнака в живому обуренні запротестувала проти думки, що його давній, славний козацький нарід мав би тепер служити погноєм польських, московських, німецько-жидівсько- і ще яких там мішанців, що собі придумали використовувати збіднілий український нарід до своїх ґешефтів. Його зібрала досада, що ці його шкільні товариші, українські селянські діти, такі чомусь рівнодушні, такі байдужі, не бачать, невідбувають, не переживають свого пониження, приглядаються, як польська молодь користає зі всіх засобів, щоб приготовитися до опанування загарбаних українських земель, а самі не думають собі при тому нічого, про ніщо таке не говорять.

Так подумав наш юнак, що йому треба би мати своє українське товариство, з’єднання своєї української молоді саме для тої цілі, щоб з тих байдужих на все, приголомшених польською тактикою потульних селюхів підховати свідому свого між народами значення українську молодь, яка сама колись рішатиме про свою й свого народу долю. Це мало одначе статися не пустими фразами, не наслідуванням чужинців, які отже мають свої власні пляни й свої інтереси, лиш власною добре придуманою, пляновою дією для своїх українських цілей.

Наш юнак покінчив свій юнацький вік і взявся за працю над собою. Події й пережиття в час його вищих студій дуже перебивали і перешкоджували виконуванню його плянів, хоч як він намагався бути солідарним з організованою дією загалу високошкільної української молоді. Ці події й пережиття спричинили багато втрати, а не принесли ніякої користи, бо не було доброго довгого плянового підготування. Наш уже високошкільний студент почав призадумуватись, як слід було б до такого діла підготовитися й прийшов до переконання, що заходи народу біля збереження свого існування, це просто боротьба, яку виграє нарід уповні до боротьби підготований, а це підготування, це річ кожної одиниці, члена народу, горожанина. Чим більше в народі добре підготованих громадян, тим нарід сильніший і успішніший у своїх змаганнях. Тут “деклямації” ніпричому, ні нарікання ні скарги на когось чи на щось. Хто хоче придбати свому народові силу мусить йому дати свою силу, кілько їх має, і переконати інших своїх земляків, щоб і вони свою цінну силу дали. Але теж щоби народові нічим не шкодили. Треба ще щоб усі громадяни домовилися як будуть поступати, щоб собі взаїмно не робити ні шкоди ні кривди, не гайнувати ні часу ні грома на внутрішні непорозуміння.

Наш студент студіював на собі, що ще можна би від нього вимагати, щоб пожертвував зі своїх сил для скріплення сили українського народу. Це почав він теж систематично й дбайливо давати, не зважаючи на труд чи труднощі, що їх можна було все ще поєднати. Особисте здоров’я плекав по всім відомим йому правилам гіґієни й по вичитаним приписам конечного для здоров’я щоденного проруху. Науковим студіям жертвував увесь потрібний до того час і зацікавлення. У громадській праці, кілько вмів, і в різних обходах і святах брав живу участь і був усюди, де громадянство виявляло назовні свою живучість. Попирав скільки міг кожну громадську акцію ділом і грошем. Усе те робив вповні свідомо й виключно для ціли експерименту, чи можна це робити в наміреній ціли, чи воно загалом викональне й чи можна тим способом зискувати користь для громадянства і для себе.

Експеримент вповні удався, бо наш студент, тепер уже кінчаючий вищі студії, почув себе в повноті здоров’я, вдоволення і сил до дальшої праці у званні, до якого почувався покликаним з давно наміреним пляном.

Події пішли йому на руку, бо в цілому світі залунав клич, організувати молодь, майбутніх вояків для побідних, заборчих, визвольних армій, в кого яка була ціль. Тихцем серед того гамору озвався собі молодий учитель: Дозвольте, ми організуєм майбутніх громадян до великої ігри в державу, самих характерних і свідомих українців. Навчимо нашу молодь яких громадян потребує українська держава, щоб уже раз устоялась і не соромилась перед світом, що українці – добрі іншим до послуги. Самі ж не вміють по свому ні читати ні писати, ба – ні говорити, та й гублять себе між іншими народами. Наш “основположник” догадувався, яку ціль мають англійці, що вчать свою молодь шукати пригод на полі й у лісі, знав теж чому поляки називають своїх скавтів “гарцежами” і чому німецьким “пфадфіндерам” головне маршувати зі співом по широкому німецькому краю і знав хто якого духа будить у своїй молоді. Але він мав уже готовий устав пластової організації “для патріотичного всестороннього самовиховання”, що його сам склав, нікого чужого не питаючи, ні не наслідуючи, бо в нікого іншого такого уставу не було й не було докладно описаної організації. Первісний “скавтінґ” Бейден-Повелла був лиш “скавтовим рухом” організаційно неоформленим, де “Пласт” взорувався на історичній козацькій державі. Цілість уставу виразно передавала ідеологічну основу, на якій організація була побудована й пристосована до українських цілей. Основник не залишив ніякого сумніву що до тенденції своїх намірів, виховувати українську молодь в державницькому дусі. Не було теж сумніву, що молодь цей намір докладно зрозуміла й лиш тому сейчас проект організації прийняла, не зважаючи на тактичне відкликування на аналогію Пласту до чужого їй помислу англійського скавтінґу, який не лежав на області її зацікавлень.

Зпочатку становище основника було досить трудне. Його пляном було надати засновуваній організації характер чисто автономного згуртування юнаків на терені школи, де очевидно діяли зовсім недемократичні шкільні приписи. Лиш незнання тих приписів могло позволити молодому вчителеві запускати в небезпечні для його урядничої карієри інновації. Він же про свої виховні пляни в державній школі не повідомляв урядово дирекції й уставу майбутньої організації до апробати владі не предложив, лиш почав уладжувати пластові сходини з членами своєї організації. Ще теж змінилося відношення учителя до учнів, які обняли різні діловодства в своїй, напевно своїй, організації. Вже учні перестали вчителя боятися, а в гіршому випадку хіба дехто стидався помилятися. Учитель не питав учнів, а радше розмовляв без ставання. Це бентежило й застановляло, але було зрозуміле. Це було коротко перед світовою війною.

Принагідно й коротко заводились у конференційні залі розмови на тему мало ще знаного скавтінґу, про який думалося як про військову підготову шкільної молоді, теж уже введеної в австрійських середніх школах, але поза військовою муштрою нікому виховні ідеї на гадку не приходили. Зате почався конфлікт між учителями різних предметів науки, а новою організацією молоді в розумінні її організатора. Поправді повинні би були всі учителі потрактувати поважно основи й методи організації й примінити відповідні виховні способи. Але ця зрозуміла хоч явно не висказана вимога зустрілася з нерозумінням, опором і звичками давньої школи, мовляв, учень має боятися, слухати й учитися, а ні, то дістане двійку й кінець. У такому стані справи заходи організації, щоб будити в юнаках радше амбіцію до науки ніж страх перед нею, давали погані наслідки, бо деякі вчителі дошкулювали власне членам організації. Лиш головно двох учителів, проф. Іван Боберський і молодий ще Мирон Федусевич радо взялися помагати осиовникові. Перший придумав для організації назву: “Пласт” і видав друком (з рамени Сокола Батька) першу інструкцію організації п. н. Пласт, а другий попри дуже діяльну довголітню пізнішу поміч Пластові зладив знану українську пластову лелію, переплетену з тризубом. Для деякого вияснення справи противникам Пласту в школі наш “основопожник” виголосив на конференції учителів у школі одногодинний реферат про пластову ідею, що прийнято дуже прихильно. Діяльність Пласту розвивалася успішно далі аж до першої вершини у дні 12.04.1912, коли то відбулося перше заприсяження пластунів (учасників), на жаль у шкільній залі, що мало свої неприємні наслідки із-за приявности запрошеної дирекції школи. Після закінчення свята директор зізвав до себе організатора й заборонив забирати від учнів письменні заяви “прихильника” вступлення до Пласту. Це осталося зайвою забороною, бо других таких сходин до світової війни не було.

Сьогодні після півстоліття існування Пласту серед усіх світових борвіїв має колишній основоположник однодумців друзів пластунів багато-багато по цілому світі, має їхню організацію, про яку роками мріяв, як про зав’язок майбутньої української держави, яка ніколи більше не попаде в понижаючу кормигу нахабних сусідів, бо все держатиметься Пластового Закону й пластового приречення.

(Відень 13 травня 1965)

 Листки дружнього зв’язку. Бюлетень І-го куреня УПС ім. Степана Тисовського. – 1963. – Ч.  57-58. – С. 6–10.