Спомини Основоположника Пласту професора д-ра Олександра Тисовського, записані на основі його оповідання пл. сен. Теодором Даниловим, Л.Ч.,

Після осягнення докторату 1909 р. та складення іспиту 1911 р., став я заступником учителя, “суплентом”, в Українській академічній гімназії (головне заведення) у Львові, якої директором тоді був Ілля Кокорудз.

Це був якраз час, коли серед молоді різних національностей, також серед української молоді, були пошуки за чимось новим, за створенням організації, що відповідали б потребам молоді, вдоволяли б її патріотичні почування. Зокрема ж серед польського суспільства та його молоді йшла жива організаційна робота: вони до чогось приготовлялись.

Все це утверджувало мене в уже давніше назрілому переконанні, що і для української молоді потрібно якоїсь організації для її національно-патріотичного виховання, тимбільше, що на основі мойого досвіду, як колишнього учня і тепер як учителя, я стверджував і писав – за що мені з боку моєї шкільної влади делікатно докоряли – що “школа вчить але не виховує”.

Передумуючи й укладаючи принципи й організаційні рамки для якоїсь молодіжної організації, української за своїм характером і змістом, я приглядався одночасно до організованого життя інших національностей у Львові. В організаційному житті польської молоді постала саме “гарцерська” організація, побудована на організаційно-ідеологічних принципах скавтінґу (“Скаутінґ фор бойс”). Я поцікавився англійським скавтінґом та познакомився з його принципами із книжечки польського автора Малковського “Скавтінґ”. Багато дечого в ньому мені подобалось і я вирішив дещо із того включити у виховний плян, який я укладав для молоді нашої гімназії, і який, до часу, заки я познайомився із принципами скавтінґу, був майже закінчений.

У мойому виховному пляні мені йшлося про трактування учнів моєї, 4-ої, кляси гімназії трохи інакше, як тільки за шкільнонавчальною системою.

Я запитав раз моїх учнів, чи вони схотіли б згуртуватись у якусь організацію, чи знають вони щось про англійський скавтінґ. Відповіли мені, що не знають нічого, але хотіли б якось зорганізуватись.

Я обіцяв їм виготовити для них плян організованої праці поза шкільним навчанням і такий плян я приніс їм на наступну лекцію. Мій плян навязував до традицій Запорізької Січі та життя козаків, але включив я до нього багато правил із скавтінґу, які я вважав доцільними й корисними для організації, яку я мав на увазі.

Майже ціла кляса згодилася на такий плян праці і відповідно до нього всі ті, що згодилися на співпрацю, почали працю згідно із тим пляном. Всіх їх я поділив на гуртки, і ці відбували свої сходини у приміщенні природничого кабінету гімназії.

Програми сходин укладав для них я, але я вимагав від них, щоб вони теж придумували, що на сходинах треба робити, чим програму збагатити.

Ведучи таку працю з моїми учнями поза шкільним навчанням, я не був свідомий того, що на таку працю треба б мені мати дозвіл дирекції гімназії. Програми сходин наших гуртків я вивішував на коридорі нашої школи. Інші учні, нечлени гуртків, читали ці оголошення, росло зацікавлення нашою працею, а із сторони дирекції не було ніяких заперечень, виглядало так, що вона приймала це мовчки до відома.

Зате у конференційній залі інші учителі, як Іван Боберський, Мирон Федусевич, Юліян Лещій, часом говорили зі мною і між собою на тему моєї праці з учнями поза обов’язковими годинами навчання. Пригадую собі, що один раз при нагоді таких розмов, Лещій, який був запасним старшиною австрійської армії, висловив погляд, що треба б хлопців також “муштри” вчити. Загально ж всі вчителі апробували мою працю і висловлювали побажання, щоб “Тисовський тим дальше займався”.

При одній нагоді розмова зійшла на те, як мою організацію учнів назвати, щоб їй присвоїти українську назву, що була б наближена значенням до англійського слова “скавтінґ”. А було це якраз після появи якоїсь статті у нашій пресі (її автора вже не пам’ятаю) про життя кубанських козаків т. зв. козаків-пластунів, які діяли в оборонній боротьбі проти кавказьких племен. Іван Боберський, посилаючись на характер діяльности і потрібні вмілості цих козаків-пластунів, сказав, що і членів моєї учнівської організації треба б назвати пластунами, бо вони стараються виробити в собі вмілості, якими відзначалися козаки-пластуни. Назва, запропонована І. Боберським, подобалася і була принята, але виринуло питання як назвати власне саму організацію тих наших пластунів. На це Боберський, який був, сказати б, спеціялістом у творенні термінів руханково-спортового життя, сказав: коли членами організації є пластуни, то їх організація повинна називатись просто “ПЛАСТ”. Хоч слово “пласт” в українській мові має значення, яке не конечно відповідало б суті організації юнаків, молоді, то все ж ми це слово приняли і таким способом наш Пласт завдячує свою назву І. Боберському.

Ведучи працю з моїми учнями, як пластунами у гуртках, я вимагав від них, щоб вони добре вчились і щоб своєю поведінкою не давали причини іншим учителям нарікати, начебто праця у наших гуртках не дозволяє їм якслід присвячуватись науці в школі. Це могло б спричинити шкоду нашій пластовій праці.

Мій вплив у тому напрямі добре діяв, учні були пильними в шкільних заняттях, учителі були з них задоволені.

У другій половині 1911 р. я одержав стипендію і виїхав на курси океанографії до Берґена в Норвегії. Там, разом з дорогою, був я шість місяців і в тому часі наш Пласт не був діяльний.

Коли на початку 1912 р. я повернувся із Норвегії, мої пластуни самі прийшли до мене запитати, що буде далі. Я їм сказав, що ми повинні нашу працю продовжувати. І так теж ми зробили.

Поміж учителями нашої гімназії старався я виробити Пластові добре ім’я, в’яжучи навчальну роботу школи з виховною роботою Пласту. Оповістки про працю Пласту я вивішував у конференційній залі, просив учителів, щоб звертали увагу на пластунів, на їх поведінку, їх поступи в науці, і для цієї мети подав учителям списки моїх пластунів.

Деякі із учителів повністю розуміли й доцінювали мої наміри і старання та йшли на руку, інші ж були незадоволені, нарікали на моїх пластунів і навіть робили їм труднощі.

Наслідком цього деякі з учнів змушені були покинути роботу в Пласті.

Проте робота наша не припинялась і пластуни приготовлялись до іспиту, якого вимоги я уложив за скавтовим зразком, але дещо змінено.

З моєї та інших кляс близько сорока учнів склали успішно пластовий іспит. Треба було тепер провести їх заприсяження.

Дату присяги устійнено на 12 квітня 1912 р. у шкільній залі. Я заповів у школі, що по шкільній науці відбудуться пластові сходини із поданою програмою, яка включала присягу пластунів. Текст присяги уклав я. Був це мною написаний вірш, спеціяльно для цієї оказії я написав вірш, він включав усе те, на що пластуни присягали, що також було охоплене пластовим кличем-привітом “СКОБ”.

До участі у пластових сходинах я запросив директора Кокорудза та секретаря гімназії Лещія, а також учителів, симпатиків нашого Пласту, Федусевича і Янева.

Точно о визначеній годині всі пластуни з’явились на сходинах, директор і секретар досить спізнились на сходини і ми мусіли на них чекати.

Присягу склали пластуни організованим гуртом а після того вони віддали до моїх рук приписані посвідки їхньої домашньої опіки із згодою на їх участь у пластовій організації і праці в ній.

Церемонія цієї першої в історії Пласту присяги була властиво формальним оснуванням Пласту, бо ті, що склали присягу, були від тепер дійсними пластунами-“учасниками”.

Наш директор, який був на сходинах до кінця, пізніше, в офіційній розмові зі мною, запитав мене, що то за письма складали пластуни після присяги. Діставши моє вияснення, він сказав, що цього робити не вільно і ці письма треба учням звернути. Я вислухав його заввагу, але посвідок домашньої опіки моїм пластунам я не мав наміру повертати, бо ж ця згода була одною із суттєвих вимог ведення пластової роботи з учнями. Учням я нічого не казав про цю розмову. На цьому справа закінчилась, директор ніколи до неї не повертався.

Шкільний рік 1912/13 закінчив Пласт, ведучи нормальну працю. На бажання директора гімназії написав я до урядового гімназійного звідомлення осібний звіт про працю Пласту у цьому шкільному році. Цей звіт був надрукований у річному звідомленні нашої гімназії за 1912/13 рік, дарма що дирекція не знала, в яку рубрику діяльности гімназії вмістити Пласт: між руханку, спорт, наукові кружки, чи як інакше, за змістом і формою.

Це очевидно мало своє значення для поширення інформації про ідеї та працю Пласту серед учнів. В добавок, у цьому звідомленні, за дозволом Шкільної Ради, була також поміщена моя стаття, як окрема праця, в якій я виложив принципи й напрямні праці Пласту. Таким чином Пласт одержав апробату вищої шкільної влади (Краєвої Шкільної Ради). Цю статтю за ініціятивою І. Боберського руханкове товариство “Сокіл-Батько” у Львові передрукувало як окрему брошуру п. н. “Пласт в українських школах”.

У шкільному році 1913/14 Пласт у головному заведенні Академічної гімназії продовжував свою роботу а звіт про неї знов був поміщений у річному звідомленні нашої гімназії за той рік. У цьому році Пласт уже розвинув свою роботу так, що ми могли зробити прилюдні сходини з показом пластових зайнять і вмілостей. На цих сходинах був гостем також візитатор Краєвої Шкільної Ради, Майхрович, і після сходин висловив своє признання Пластові за його працю. На одну із виховних учительських конференцій нашого заведення дир. Кокорудз доручив мені виготовити доповідь про вихованя молоді. Я опер цю доповідь на мій досвід у праці з молоддю в Пласті. Моя доповідь тривала більш години, але всі вчителі включно з директором уважно її слухали, хоч, коли перед конференцією я заповів директорові, як довго триватиме моя доповідь, він дуже “крутив головою”.

Високу оцінку моїй доповіді дав на конференції катехит нашої гімназії о. кан. Леонид Лужницький і висловив погляд, що її треба видати друком. Її теж помістив у одному з чисел журналу “Наша Школа” 1914 р. учитель нашої гімназії Юрій Рудницький (Ю. Опільський), редактор цього журналу (його редакція була в нашій гімназії).

Під кінець шкільного року 1913/14 пластуни нашої гімназії під моїм проводом відбули прогулянку в Чорногору, зі Львова на Говерлю. Вона повністю нам вдалася. Коли ми повернулися до Львова, довідалися, що проголошено мобілізацію.

В тому часі коли у головному заведенні Академічної гімназії розвивався вже Пласт, зорганізований мною, учитель філії Академічної гімназії, Петро Франко, принявши також назву “Пласт”, заходився організувати його на філії, але строго за принципами англійського скавтінґу, очевидно, не як конкуренцію до Пласту на головному заведенні. Він зачав перекладати, і мабуть таки переклав, книжку про скавтінґ з англійської мови, вона друкувалась уривками, але не можу вже сказати, хто і коли її видрукував. Я тим не цікавився, бо воно не відповідало моїй концепції Пласту. П. Франко зачинав творити пластову організацію від старших людей, щось на зразок існуючих тоді у нас різних організацій, я ж стояв на становищі, що Пласт є організацією молоді, а не старших людей. Бувши людиною динамічного наставлення у своїй праці, Франко задумав творити “свій” Пласт відразу масово, на велику скалю. Тому він скликав з’їзд старших громадян із цілої Галичини до залі Сокола-Батька. Цей з’їзд вибрав, як звичайно, Виділ, установив вкладки, а мене навіть вибрали скарбником. Хоч я не був прихильником такого ставлення справи Пласту, бо Пласт на мою думку, мав бути самовиховною організацією самої молоді, лише при помочі старших але без їхнього старшування у шкільному стилі, мені було ніяково відмовитись від цього діловодства. Пам’ятаю навіть, що якісь дрібні гроші надходили на мої руки як скарбника. Якраз тоді йшла підготовка до великого українського “Здвигу” у Львові в честь Шевченкового Ювілею. П. Франко спровадив з Англії скавтові однострої й капелюхи, одягнув у них учнів своєї гімназії, хоч вони не були ще скавтами, бо він мабуть не мав багато часу займатись ними як виховник. Одягнулися в однострої також і деякі старші. Так брали вони організовану участь у здвизі і їх виступ викликав ентузіязм у численних українських глядачів. Але то був тільки соломяний вогонь на показ, який не втримався, не розвинувся. Коли ми повернулись із першої воєнної евакуації знов до Львова, П. Франко вже Пластом не інтересувався. Але в Соколі-Батьку видавали книжечки для фізичного виховання молоді пера Петра Франка. Пригадую собі тепер, що книжечка про скавтінґ, яку він переклав, була власне книжечка Бейден-Пауелла “Скавтінґ фор бойс”.

Майже одночасно із Пластом, що його я організував і вів у головному заведенні Академічної гімназії, почав при “Січі” організуватись таємний Пласт для військового вишколу. Його організаторами, як я пізніше довідався, були Іван Чмола, Савина Сидоровичівна, Олена Степанівна та інші. Я про це тоді не знав.

Але поміж моїми пластунами зачалася тихцем критика нашої діяльності, що ми, мовляв, повинні на пластових сходинах вчитися стріляння, нам треба приготовлятись до війни, що нам там література, тощо. Треба нам робити так, як поляки роблять. До мене дійшли вістки, що у Січовій домівці відбуваються таємні сходини і ведуться курси військового вишколу. Часто згадували у зв’язку з тим прізвище Чмоли, який мав бути ініціятором того напрямку.

Я не розпитував моїх учнів про ці справи, не вимагав від них, щоб вони мене інформували про ці таємниці. Зате вони самі до мене в довір’ї з тими відомостями приходили. Тоді я скликав сходини пластунів, щоб довідатись від них, що їм у Пласті не подобається. Деякі з них боялися явно виступати, але інші сказали, що у Соколі-Батьку відбуваються курси військового характеру.

Ми відбули потім другі сходини, на яких я вияснив моїм кандидатам на пластунів, що таке Пласт, які його цілі, форми й методи праці; я вказував, що Пласт своєю програмою не охоплює військового навчання, бо, коли прийде час, кожний і без цього буде мати обов’язок відбути військову службу в австрійській армії і навчитися всього, що воякові потрібно. Коли ж хтось хоче навчитися стріляння чи інших військових вмілостей уже тепер, то кожному вільно знайти собі фахівця і відповідне знання від нього придбати, але Пласт має свої цілі й закони і пластуни мають поступати так, як Пласт від них вимагає. Як комусь Пласт не подобається, як хтось у ньому не хоче бути, то може виступити із Пласту.

Після цього деякі пластуни виступили, число наших членів зменшилось. Учителі нашої гімназії теж зачали чомусь на Пласт нарікати і знов через те деякі пластуни виступили із Пласту.

Дійшло до того, що залишився тільки один гурток, мабуть яких 10-12 хлопців.

Я зладив повідомлення-відозву до пластунів і подав, що з різних причин число пластунів зменшилось, але в Пласті залишилися ось такі пластуни. Я подав їхні прізвища і вивісив коротку відозву при внутрішніх входових дверях гімназії, хоч може так не треба було робити.

У річному звіті гімназії знов було звідомлення про діяльність Пласту і також подано імена пластунів, що залишилися у Пласті і в цьому шкільному році (1913/14) продовжували в ньому працю.

Влітку того року, як я вже згадував, відбувся у Львові величавий “Здвиг” на пошану 100-ліття з дня народження Т. Шевченка. У часі здвигу прийшла вістка про замах і убивство наслідника австрійського престолу в Сараєві.

Розпочалася війна.

Ми евакувались до Відня, там мене під час нового побору взяли до війська й приділили до канцелярійної служби при санітарному шефові полкової команди.

1915 року австрійські війська відвоювали Львів.

Ми повернулися до Львова, де все наше організоване життя почало відновлюватися, почали відкликувати учителів із військової служби для праці в школі. Після року військової служби я теж був відкликаний з війська і повернувся до Львова.

Тут обидві гімназії, головну й філію, з’єднали разом і відкрили одну гімназію в Народному Домі.

Заки зачалося навчання, директор гімназії Сидір Громницький просив мене відновити Пласт, “щоб молодь мала тимчасом якесь заняття”, як він висловився. Він не знав, що це Пласт, але знав, що я був його організатором. Я поволі забирався до цього обов’язку, бо такий підхід не відповідав мойому уявленні щодо пластових починів. А тим часом у школі зачалося навчання, прийшли різні заняття учнів, і директор вже не нагадував мені справи Пласту.

Але незабаром прийшли учні 5-6 кляс, давніші пластуни-прихильники, або такі, що були перед тим ще замолоді, щоб вступити до Пласту. Вони звернулися самі до мене і просили, щоб відновити Пласт.

Я їм сказав, що справа залежить від них самих, вони мають Пласт організувати а я буду їм помагати. їм подобалася ця ідея і вони щиро взялися за працю. Між ними, щоб хоч декого згадати, були: Ярема Весоловський, мабуть Кость Зубик, Орест Кулик, Володимир і Євген Лициняки, Богдан Макарушка, Матвіяс, браття Монцібовичі, браття Окпиші, Михайло Пежанський, Юрій Студинський і інші. Всіх їх зібралося біля 40 осіб.

З-поміж себе вони вибрали пластову Команду. І так створено основу, з якої потім буйно розвинувся Пласт у краєвому масштабі.

Я їм сказав, що для опіки над ними мене самого замало, і порадив їм запросити для патронату над Пластом ще кількох старших громадян. Йдучи за моєю порадою, вони запросили до цього патронату учителя Мирона Федусевича, паню Євгенію Макарушкову, паню й отця Монцібовичів, і паню Марію Кекіш; за їхньою згодою я став головою того патронату, який пластуни назвали “Верховною Пластовою Радою” (В. П. Р.).

Пластуни тимчасом продовжували свою організаційну роботу самі і як вже все було оформлене, вони мене повідомили, що хотіли б відбути свої перші “полкові” сходини.

Ці сходини відбулися в одній із заль Народного Дому. На сходинах “полкові власті” здавали звіт Верховній Пластовій Раді.

Менш-більш починаючи з цих сходин, ми зачали вже цілком незалежно від школи, так як я це з самого початку плянував, вести пластову організацію. Вона вже із школою не мала нічого спільного. З другої же сторони війна тривала дальше і школа не інтересувалася Пластом, вона мала досить інших клопотів.

А Пласт розвивався дуже добре.

Першим своїм полковником пластуни обрали Ореста Кулика. Був це вже старший юнак (7-мої або 8-мої кляси), який уже служив у війську, але був з нього звільнений, щоб закінчити гімназійні студії. Це був дуже талановитий і амбітний пластун, він вів полк дуже добре й енергійно, тримав дисципліну, але при цьому був дуже тактовний.

Опікуни теж активно цікавились Пластом.

Завдяки цьому, пластовий рух серед української молоді у Львові зачав успішно поширюватись. Майже одночасно із постанням пластового полку в головному заведенні Академічної гімназії почали поставати пластові полки в інших українських школах у Львові.

І так другий з черги полк, імени Марти Борецької, постав при школі С.С. Василіянок. Був то полк пластунок, яким опікувались учителька музики цієї школи, Марія Кекіш, та панна Ірина Студинська; третій полк (пластунок) імени кн. Ярославни постав при жіночій учительській семінарії, де опікуном полку був учитель Мирон Федусевич, полковницею, якщо не помиляюся, була донька знаної нашої письменниці Катрі Гриневичевої, а директором семінарії був тоді о. кан. Юліян Дзерович.

Був то рік 1915/16.

За такого розвитку Пласту Верховна Пластова Рада мала теж багато праці. Щоб не надто обтяжувати опікунів сходинами й засіданнями, я завів “книжку засідань”; вписував проблеми, які виринали у зв’язку із розвитком та діяльністю Пласту, які треба було розв’язувати, і висилав книжку курсором до поодиноких членів Верховної Пластової Ради з проханням про їх опінію чи рішення. Верховна Пластова Рада мала вже тоді свою домівку, одну кімнату на 3-ому поверсі в домі при вул. Хмельовського 15, якого власник, проф. Кирило Студинський, безкоштовно відступив її на потреби В.П.Р. У цій домівці відбували також свої сходини пластуни.

Коли діяльність Пласту щораз більше поширювалась, проф. Студинський відступив Пластові, знов же безплатно, ще одну кімнату на партері будинку.

Був це час розквіту Пласту, в якому головну ролю відогравав перший пластовий полк ім. Петра Конашевича Сагайдачного. Його перший полковник, Орест Кулик, мусів відійти до війська, бо його відпустка для закінчення школи скінчилася. Його наслідником обрали пластуни Михайла Пежанського. Праця Пласту під його проводом продовжувалась в цьому самому стилі. Після Пежанського полковником обрано Ярему Весоловського.

Всі ці команданти – це були заслужені пластуни, дуже талановиті, серйозні й сумлінні в праці.

У тому часі ми вже улаштовували великі пластові сходини у залях Народного Дому з запрошеними гостями. Ці сходини мали велике значення для популяризації Пласту і його ідей серед українського громадянства. Там ми докладно інформували наше громадянство про роботу Пласту. Пластові імпрези ми влаштовували потім також у городі С.С. Василіянок та на площі Сокола-Батька.

Вже тоді зачав Пласт поширювати свою діяльність також на провінцію. Після постання 4-го пл. полку імени Богдана Хмельницького при українській чоловічій семінарії у Львові, постає 5-ий (дівочий) пластовий полк у Стрию [насправді число полку було 8 – ред.], якого полковницею була пані Марія Середницька тепер Мудрикова, яка тепер є членом 1-го куреня пл. сеньйорів ім. Степана Тисовського.

У Львові, на філії Академічної гімназії постав 7-ий пл. полк імени Ярослава Осьмомисла [насправді полкносив ім’я князя Льва –- ред.].

Наслідком широкого розвитку Пласту Верховна Пластова Рада стала краєвою радою. До неї зверталися тепер всі пластові частини із провінції в усіх пластових справах і проблемах. Але Верховна Пластова Рада статутово не була оформлена ні уконституйована.

Таким чином Пласт продовжував розвиватись аж до Листопадових подій 1918 року.

Під час визвольних наших змагань Пласт як організація не діяв. Ллє багато пластунів у тій або тій формі брали участь у цих змаганнях головно як кур’єри і деякі з них згинули, виконуючи свої обов’язки.

Одним із них, як собі нині пригадую, був пластун Лев Копистянський, що згинув як офіцер підчас світової війни.

Хоч у тих бурхливих часах Пласт як організація не діяв, то пластуни були у взаємному контакті.

Десь 1920 року, коли після усталення польської влади в Галичині життя стало нормалізуватися, бажання пластунів вести дальше свою організацію зростали і вони звертались до мене, як зі Львова так і з провінції, з проханням, щоб відновити роботу Пласту.

З уваги на моє тодішнє становище учителя гімназії, державного службовця, я не міг ні вести ні очолювати Пласту, тому порадив пластунам, щоб вони просили про це мойого брата Степана, колишнього (до 1918 року) австрійського майора-авдітора.

Він був від мене віком старший, за австрійських часів був військовим суддею, авдітором; на початку наших визвольних змагань він приняв пропозицію стати авдітором Української Галицької Армії, але події не дали йому змоги переїхати зі Львова до української армії і він мусів залишитись у Львові. Після закінчення війни поляки пропонували йому вступити на службу у польській армії в характері авдітора, але він не прийняв цієї пропозиції. Це означало для нього залишитись без ніякого матеріяльного забезпечення. Не маючи великих вимог до життя, він приняв досить слабо платну посаду секретаря у Товаристві українських вдів і сиріт, яке містилося при вулиці Домініканській.

Коли пластуни, за моєю порадою, звернулися до нього, щоб він очолив Пласт, він заявив їм, що заки дасть відповідь мусить справу розважити, перестудіювати пластовий устав, закони, організаційну структуру. Після перестудіювання справи приняв на себе цей обов’язок. Пласт розпочав знову свою діяльність, хоч і далі не існував на статуті а тільки фактично. Одначе роботу свою Пласт робив явно. З приводу цього було багато клопотів і труднощів та перешкод із боку польських адміністративних властей, головно ж поліції. Всі ці перешкоди і клопоти спадали на плечі Степана Тисовського, який часто мусів інтервеніювати у польських чинників. Клопотів тих було тимбільше, що після програних наших визвольних змагань настрій серед українців і української молоді зокрема був гостро ворожий до поляків, а поляків до українців такий самий.

Прийшов рік 1921.

Верховна Пластова Рада збільшилась кооптуванням до неї опікунів львівських пластових полків. До Ради увійшли: опікун 4-го полку при Львівській чоловічій учительській семінарії Северин Левицький; опікунка дівочого пл. полку ім. М. Борецької при гімназії С. С. Василіянок Марія Кекіш; інж. Микола Саєвич, великий приятель Пласту, службовець в адміністрації лісів Митр. Шептицького, і інші.

Тоді Пласт так виріс і зміцнів та став такою великою організацією, що виринула конечна потреба видати підручник для пластової праці. Такий підручник я виготовив, але не було фондів, щоб його видати. Тут допоміг нам інж. М. Саєвич. Він зацікавив справою д-ра Бронислава Овчарського, лікаря і власника кіна “Коперник” у Львові. Доктор Овчарський був українцем, він радо дав нам гроші на видання підручника, тільки, щоб не стягнути на себе гніву поляків, які могли йому впливати на кліентелю або бойкотувати його кіно, він просив, щоб про його допомогу ніхто не знав. Тому коли моя книжка “Життя в Пласті” вийшла друком, я, дякуючи нашому добродієві за поміч у виданні книжки, згадав його в вступному слові тільки ініціялами Б. О. Тепер настав час, щоб наша громадськість знала, хто був цим добродієм. Підручник “Життя в Пласті” вийшов накладом Верховної Пластової Ради у Львові 1921 року, друкований в друкарні “Діла”.

І так Пласт дістав вже від давна потрібний підручник; його потребу дуже відчували, головно на провінції.

У підручнику вмістив я всі основні принципи, що я їх уклав для Пласту і виклав у мойому звіті для Дирекції Академічної гімназії, який був надрукований разом із моєю статтею, у звідомленні за 1912/13. Але доповнив я цей матеріял ще досвідом, що його Пласт зібрав за час майже 10 років свойого існування. Очевидно, змістом підручника “Життя в Пласті” цікавилися теж члени ВПР і я охоче стосувався до їхніх завваг і порад. Коректу, головно щодо мови, проводив М. Федусевич.

Та Пласт і далі ще гуртував тільки середньошкільну молодь. Директори українських гімназій і семинарій, державних шкіл, були обов’язані разом із молоддю відзначувати різні польські державні свята, а деякі з них у виконанні цього обов’язку старались бути надто совісними. За це на них українська молодь, бувало, ремствувала й просила ВПР про інтервенцію, що не було легким завданням.

Мушу тут зазначити, що хоч у Шкільній Кураторії знали, що я був основоположником і організатором українського Пласту і тепер теж стояв до нього дуже близько, – я не був ніяким чином дискримінований.

Деякі неприємності я мав на нашому, українському, те-рзні. Одного разу я дістав скаргу від пластунів української гімназії в Станиславові, вони скаржились, що директор тамошньої гімназії вживає пластунів офіційно для відзначування польських державних свят і змушує їх як пластунів до участи в них. Тоді я, неофіційно написав листа дир. Миколі Сабатові, що таку жалобу надіслали до Верховної Пластової Ради, чим я хотів до певної міри вплинути на зміну його наставлення супроти пластунів. Відповіді від нього я не дістав, але пластуни із Станиславова інформували, що в стосунку до них настав гостріший курс.

У нашій гімназії за директури І. Кокорудза дискримінації Пласту не було. Але і не було якогось спеціяльного заінтересування Пластом з боку дирекції гімназії.

Зате у приватних українських школах (напр., де вчителем був І. Чмола) пластуни мали велику свободу і вели роботу в чисто українському дусі.

Але вже на Пласт зачиналася нагінка з боку Кураторії Львівської Шкільної Округи і продовжувалася нагінка польської поліції.

У міжчасі дир. І. Кокорудз пішов на пенсію, передчасно, як він казав, а на керівника гімназії прийшов дир. Микола Сабат із Станиславова. Він застав мене в учительському складі нашої гімназії. Ситуація була досить неприємна і я мав з ним пізніше деякі клопоти із-за недовір’я до моєї льояльности супроти польської влади.

Пішовши на пенсію, дир. Кокорудз став директором дівочої гімназії “Рідної Школи”. Він мав жаль до Кураторії, що вислала його передчасно на пенсію. Цей жаль він виявляв, між іншим, у цей спосіб, що, – як колись він Пластом зовсім не цікавився, тепер став великим приятелем і опікуном Пласту, мабуть більше тому, що Кураторія на Пласт дивилась неприхильним оком. За його дозволом полк пластунок гімназії мав змогу користуватись приміщенням гімназії для улаштовання різних пластових імпрез, сходин і т. п.

Атмосфера у школах ставала щораз тяжчою, був спротив польській політиці в Галичині, патріотизм української молоді зростав; у цих обставинах Пласт став розквітати.

У державних школах мали місце різні демонстрації, а бували й інші нагоди, коли в тій або тій формі виявлялась демонстрація шкільної молоді. Вину за такі прояви нельояльности влада складала на Пласт і на Тисовського, хоч цьо-го не можна було довести. Пластові завжди грозило замкнення, висіла над ним загроза заборони, як Дамоклевий меч.

Всеж таки Пласт існував, хоч і без ніякого статуту, а Верховна Пластова Рада діяла теж тільки фактично, але статутово не була оформлена.

А тимчасом польська поліція інтензивно збирала докази проти Пласту. Тоді ми у Верховній Пластовій Раді прийшли до думки, щоб дати Пластові правне оформлення, афіліюючи його при існуючому у Львові статутовому товаристві Охорони Дітей і Опіки над молоддю, якого головою був радник суду Модест Каратницький. При тому товаристві Пласт оформився як секція, я став головою Секції, а Северин Левицький комендантом Пласту.

Тепер уже Пластові було легше, бо коли були які клопоти, то ми їх передавали радн. Каратницькому і він їх полагоджував з державною владою.

Статут Товариства охорони дітей і опіки над молоддю передбачував, що Кураторія Львівської Шкільної Округи мала мати в ньому свойого представника. Товариство звернулося до Кураторії з проханням дати представника. Кураторія визначила своїм представником візитатора д-ра Михайла Коцюбу. Він після нашого запрошення прийшов на одно із засідань нашої Секції, щоб, як він заявив, приглянутися Пластові та його праці. Після того, як засідання закінчилося і ми приняли різні постанови у пластових справах, віз. Коцюба просив, щоб дати йому інформаційні матеріяли про структуру й основи українського Пласту. Я виготовив інформаційний матеріял і ми його йому переслали, але візитатор більше на наші засідання не приходив хоч ми його про них спочатку все повідомляли. Д-р Коцюба мабуть зрезиґнував з цієї функції, може не хотів брати перед Кураторією відповідальности за діяльність Пласту. Кураторія не визначила нового представника, а ми цим не турбувались, бо свою статутову повинність виконали, і працю вели дальше, вже без участи представника Кураторії. Коли ж із боку адміністраційної влади йшла нагінка на Пласт, то одним з наших аргументів оборони було те, що Кураторія є інформована про діяльність Пласту.

Одночасно йшла розбудова Пласту дальше. У своїй організаційній розбудові Пласт став охоплювати своїми рамками також; ремісничу і сільску молодь, почали поставати перші пластові полки ремісничої молоді і “Селопласту”.

Одначе цим двом новим секторам у діяльності Пласту не довелось як слід розвинутись. Адміністраційний тиск на Пласт щораз збільшувався, множились шикани, і врешті, після відомої “пацифікації”, 1930 р., прийшла заборона Пласту.

Після заборони Пласту Т-во Охорони Дітей і Опіки над Молоддю визначило ліквідаційну комісію для справ Пласту, її склад був такий самий як Секції Пласту.

Пласт пішов тепер у підземелля. Формально він перестав існувати, але пластуни продовжували свою працю таємно. Т-во О.Д.О.М. створило Комісію Виховних Осель і Мандрівок (КВОМ) і під її формальною покришкою пластуни продовжували свою діяльність, хоч були й інші форми її ведення. У Львові постала кооператива “Пласт”, яка вела крамницю. Постала кооператива “Вогні”, яка видавала журнал для молоді під цією ж назвою.

А на провінції далі існували пластові курені, які продовжували вести свою роботу таємно, одні досить довго, інші ж припинили свою діяльність після деякого часу.

Пластова ідея серед пластунів не завмерла, вони плекали її у таких формах, на які дозволяли обставини.

Такий стан тривав до вересня 1939 року.

Підчас польсько-німецької війни та після того, як совєтське військо заняло Західну Україну, всяка пластова діяльність припинилася.

В часі першого побуту большевиків у Галичині прийшов був до мене Петро Франко з пропозицією відновляти працю Пласту. Я одначе не бачив можливости існування Пласту в умовинах, які заіснували, і тому дав П. Франкові неґативну відповідь, а чи він сам пробував що робити, мені невідомо.

За часів німецької окупації все українське організоване життя було централізоване у рамках Українського Центрального Комітету. Був у ньому теж відділ молоді, якого провід У.Ц.К. віддав в руки Северина Левицького.

Про Пласт німці і слухати не хотіли.

У тому Відділі молоді працювало багато пластунів на відповідальних становищах і вони старалися виховувати молодь у пластовому дусі, на засадах Пласту. Не завжди їм це вдавалося, бо і з різним елементом серед молоді мали справу, і тому, що між двома фракціями націоналістів ішла гостра ривалізація за опанування молоді.

Не дивлячись на це, Відділ молоді зробив певну позитивну роботу серед молоді. Але Пластом цього назвати не можна.

Під кінець війни голова УЦК проф. Володимир Кубійович у розмові зі мною сказав, що нам не треба оглядатись на німців і ми таки Пласт зорганізуємо. Він просив мене виготовити проект для цього. Я пляни організування Пласту виготовив і йому передав, але прийшла евакуація на Захід, а потім поразка Німеччини і кінець війни.

Наші люди опинились у таборах переселенців на Заході, в яких пластуни відбудували свій Пласт, розбудували його, а коли виеміґрували за океан, вони зорганізували Пласт на всіх континентах їх нового поселення.

 Основоположник Пласту: До 80-річчя з дня народження професора д-ра Олександра Тисовського / уклав Теодор Данилів. – Мюнхен, 1966. – C.17–36.