Загублена » Нед 16.08.09 23:24
[color=#BF4080][/color]ось що зараз зі мною......
Кожного дня я просипаюсь…..п’ю чай,обов’язково зелений і без цукру, сиджу в інтернеті , переписуюся з друзями,подивлюсь фільм,чи прочитаю щось із книги….тоді наступає вечір я збираюсь,наводжу макіяж,розчісую волосся і іду гуляти…кожного дня те саме впродовж літа…і здається все має бути непогано,адже я вчусь у Києві,на бюджеті,маю безліч друзів,знайомих…..моя телефонна книжка вже давно включає в себе більше ніж 300,чи,можливо, 400 людей….а у серці абсолютна пустота…мені погано,а ніхто серед усіх людей,що оточують мене не помічає цього……кожного дня я ношу ці дурнуваті каблуки,маю ідеально вкладене довге волосся і макіяж,глянути,і ніхто б і не подумав,що щось зі мною не так,все прекрасно,чудово….а звісно, що ще потрібно,вона тепер київська….завжди,чомусь,люди на це звертають увагу….та яка різниця….ви так привикли бачити на моєму лиці посмішку,що не замітили як я замінила її своїми сумними очима….хочеться плакати….
Я дивлюсь на своїх подруг всі вони мають хлопців…..мені 19 років,як і усім моїм подругам…ну максимум на рік вони від мене старші….двоє з них заручені,інші мають стосунки з хлопцями,довготривалі і багатообіцяючі,а я одна…..всі запитують чому….а відповіді нема…щось не так….і все…в мене болить душа….я любили гуляти…ходити по кафе і дискотекам…але і то мені надоїло….випивала я завжди в міру….не матюкаюсь,говорю,можливо,занадто літературно, навідмінно від усіх моїх друзів… І що ж тоді не так? Я ніяк не можу вийти з цього депресивного становища,якщо людині хоч колись доводилось посміхатись крізь душевну біль, тоді вона мене б зрозуміла…. Адже так я вже живу більше ніж 3 місяці… як тяжко кожного дня сидіти у якомусь кафе з друзями…дивитись на них і розуміти,що чомусь, в один момент, мені стало все одно вс,про що вони говорять…я сама не своя…. І коли мені вже СИЛЬНО ПОЧИНАЄ БОЛІТИ я роблю дурниці, такі,що не хочеться писати….я не впізнаю себе…не розумію…щось не так…
Як вийти із цього становища,як почати знов любити себе і своє життя?.......страшно робиться лише від того,що з такими темпами я можу залишитись абсолютно сама…….