Спогади про Ярослава Старуха

Головний Провід Організації Українських Націоналістів за часів німецької окупації мав свою бібліотеку у м. Львові. Ця бібліотека розташовувалась на вулиці Академічній, №30 (зараз проспект Т.Шевченка). То той будинок, що за плечима пам’ятника М.Грушевському. На першому поверсі, по-сучасному на другому поверсі, з правого боку від сходів – приватна квартира. У ній велика кімната, до якої були окремі ключі, і можна було заходити туди коли ти хочеш – чи вдень, чи вночі. Ну, вночі, звичайно, ні, бо був воєнний час, і треба мати перепустку.

У тій кімнаті була зібрана наукова бібліотечка: історичні матеріали, енциклопедії, різні словники, інше. Туди можна було прийти, сісти, увімкнути електричне світло, взяти до рук папір й олівець і працювати. Причому, господар та мешканці квартири могли навіть не знати, хто приходить. Ця кімната за розмірами, певно, мала більше 24 м.кв. Під однією із стін стояли шафи з відповідно згуртованими рядами книг.

До кімнати-бібліотеки було не менше 7 ключів. Один був у мене, бо на цей час я працював при Організаційній Референтурі, яку очолював Василь Кук. І туди я мав постійний доступ. Й ще тому, що ми книгозбірню постійно доповнювали новими примірниками, купуючи з різних приватних колекцій. Доходило до смішного: ми казали, що можемо книги брати в обмін на харчі, а вони мали велику ціну.

У той самий період, початок 1942 р., тим, хто подав ідею написати “Історію України”, я думаю, мабуть, був сам Ярослав Старух. Викладену так, як написав би її націоналіст. Щоб це був не тільки хронологічно укладений список різних дат, осіб, фактів, але щоб усе те було зв’язане між собою, щоб вона мала виховне значення, щоб була прагматичною історією, щоб, читаючи її, можна було робити певні висновки.

За цю справу і взявся Ярослав Старух. Потрібно сказати – Я. Старух не був істориком, а правником, але у практичній роботі – журналістом, публіцистом. І створити таку “Історію” – справа не з простих, дехто висловлювався, скептично: “Ану, ану, Славку, що ти напишеш?..”

Та Ярослав Старух – імпульсивна натура, оптимістичної вдачі особистість, відповідав: “Я це зроблю! Мені допоможе пан Король, у якого я живу, а він працює лінотипістом у друкарні”. П. Король міг робити це у нічний час.

Друзі попереджували Я. Старуха, що то велика відповідальність взяти на себе такий тягар. Бо мусиш постійно, майже щоденно чи через день опрацьовувати купу матеріалів. І ти починаєш тільки її писати. “А я встигну!” – була відповідь.

І справді, Ярослав Старух мав величезні клопоти. Коли половина “Історії...” була готова, то далі він вже не встигав, але мусив і продовжував працювати. Тому останні розділи насичені цитатами з праць Івана Крип’якевича, Омеляна Терлецького, Стефана Томашівського, Вячеслава Липинського, інших істориків. Я. Старух встигав фізично це робити.

Якщо взяти цю книжку, то вона має певну цінність для виховників, для політичної освіти. Та не можна сказати, що це є по-науковому так опрацьована праця, як би зробив це історик.

З вище описаними подіями і я зв’язаний.

Одного разу я запитав Ярослава Старуха: “Славку! Чому ви маєте псевдонім “Синій”? А він відповідає: “Маленька дівчинка замість казати, що я сивий, казала: – “О, той дядько є синій. І я собі той псевдонім взяв”. (Не дивлячись на досить молодий вік, Я. Старух був трошки посивілим). Він мав й інші псевдоніми.

“Щодо написання “Історії України”, – сказав Ярослав Старух, – є певна умова: “Щоб хтось мені постійно доставляв літературу, історичні матеріали, які я мушу мати у процесі складання такої “Історії...”. Хто ним може бути? Ним може бути “Арсен” (а “Арсен” то є Петро Дужий)”. Ми себе дуже добре знали, і вийшло так, що він якоюсь мірою був моїм провідником (на 6 років старший від мене). Хоча – фактично – ні. Бо моїм зверхником був Василь Кук.

На той час я теж писав одну історичну працю, яку, на превеликий жаль, тепер не можу знайти. Це дослідження вийшло циклостильним виданням, десь у другій половині 1942 р. і називалось “Роки революції і державне будівництво в Україні 1919-1923 рр.”. Про то пишеться скрізь, а я його знайти не можу. Йдеться про роки війни, особливо революції і державного будівництва: Центральна Рада, Гетьманат, Директорія. Причому головним рецензентом був Іван Крип’якевич, він дуже схвалював мою працю.

Хоча б з цього огляду Ярослав Старух вважав, що тим, хто буде робити добірку літератури, яку він знав чи хтось йому рекомендував, може бути Петро Дужий. А бібліотека Т.Шевченка – 2 хвилини ходу від мене. І я йому це все доставляв.

Спочатку Ярослав Старух писав з неабияким запалом. Уявіть собі: на 230 сторінок (формат 15х20) книжка написана, та й то за неповних 2 роки в умовах конспірації, причому складена гармонтом, досить виразним шрифтом.

Кожна наукова праця вимагає редакторської правки, а там, фактично, того не було. Ярослав Старух писав, як Іван Франко – написав сторінку і давав Королеві на складання.

Якби Ярослав Старух мав половину готової “Історії України” і віддав до редакторської правки, до мовної редакції, а згодом, маючи певний запас, міг продовжувати працю – воно вийшло б краще. Бо не тільки науковець, але й всяка інтеліґентна людина визнає певні вартості, щоб у них не було похибок мовних чи друкарських.

То яку ж цінність має “Історія України? 1000 років життя і боротьби українського народу” Ярослава Старуха?.. Вона має ту цінність, що в умовах глибокого підпілля, коли могли у будь-який час напасти німці, тут же все накрити і розстріляти, автор знаходив час і потребу. Він працював вдень і вночі у неопаленій кімнаті, не шкодуючи ні здоров’я, ні сил.

У такому небезпечному середовищі було місце й була потреба друкувати націоналістичну літературу; не забуваймо: була загальна німецька директива не допускати видання ніяких праць історичного змісту. І подібне дослідження могло вийти тільки у підпіллі, і, власне, у тому його велика вартість.

Хочу зупинитись на характері Ярослава Старуха. Він на зріст був вищим від мене, близько 1 м 75 см, худощавий, швидко говорив, імпульсивний, товариський і при всьому надзвичайно скромний. Сидів у кожуховій камізельці, лікті повитирані.

Тоді не пам’ятаю, хто сказав, що Я. Старухові треба купити костюм, убрання. Оскільки я щоденно з ним зустрічався, то мав вручити той костюм. І я зробив величезну помилку. Коли б я тоді пішов і сказав: “Слухайте, Славку, знаєте, ви трошки вищий від мене. Я купив собі убрання, і воно на мене – не те. Візьміть, будь-ласка, його”. І він би взяв, тому що ми дуже добре жили. А я прийшов і кажу: “Слухайте, Славку, воно якось так виглядає, кудись поміж люди треба вийти, а я маю таке убрання”. (Не забудьмо, що він букву “р” не вимовляв). Ярослав Старух питає: “Хто то убраннє дав, хто то убраннє дав?..” Я кажу: “Організація”. Він на мене накинувся: “Організація має мене вдягати, та то є неможливо”.

Мені пригадався такий випадок. Коли атентат на большевицького консула мав виконати Микола Лемик, він був взутий у досить поганих черевиках. Йому “Ксавери Брудас” (Роман Шухевич) дав 30 злотих, щоб Микола купив сорочку і черевики, аби добре виглядав. Бойовик має добре виглядати. І М.Лемик не хотів чогось дорожчого, кращого з’їсти, щоб не наражати Організацію на витрати. Він приїхав до м. Львова і треба було давати йому на обід. В тому відношенні Ярослав Старух подібний до Миколи Лемика. Це людина, яка була не тільки взірцем, але й дослівно таким:

Не хочемо ні слави, ані плати,

Заплатою нам радість боротьби,

В боях нам краще жити й умирати,

Ніж в путах жити, мов німі раби.

Отже, Я. Старух не допускав, щоб Організація купувала йому убрання. “Люди дають гроші, може, останні, десь збирають і Я. .. Я все маю, мені нічого не треба”, – таким був Ярослав Старух.

Вертаючись до книги Ярослава Старуха “Історія України...”, вважаю, що її варто перевидати з певними коментарями. І якщо б акцентувалась увага на науковість даних викладів (одним із істориків) з відповідними поясненнями, тоді б “Історія. ..” набрала рис науково-популярного викладу певних історичних фактів. Це стосується особливо другої половини книги, коли Ярослав Старух писав її майже наспіх. І якби були коментарі, як додаткові пояснення, то і вартість самої книжки значно поліпшилась би.

Істориком, який сьогодні зробив би відповідні наукові коментарі до “Історії України. 1000 років життя і боротьби Українського народу” Ярослава Старуха, я вважаю, міг би бути доктор Ярослав Дашкевич.

Коли книжка друкувалася, мене вже не було. У травні 1942 р. я виїхав на Східну Україну і там пробув до 1943 р., понад півтора року, доки не натрапив на провокацію у Холодноярщині (там я організовував збройні відділи УПА). Німці мене захопили. 14 днів били, катували, і коли цілий поїзд везли вже до краматорію, мені і ще 2 мужчинам та жінці вдалося втекти.

У 1929 р. проходив установчий перший Великий Збір Організації Українських націоналістів, у Відні з 28 січня до 3 лютого. Він отримав назву – Віденський Конгрес. Там прийнято рішення, що на окупованих Українських Землях під Польщею має бути дві Крайові Екзекутиви, тобто 2 Крайові Проводи – Галицький з трьома воєводствами: Львівське, Тернопільське, Станіславське (Івано-Франківське), очевидно, із Засянням й Лемківщиною і Північно-Західними Українськими землями також з трьома (воєводствами) областями: Волинь, Полісся, Холмщина.

Але у силу дискусії, яке місце повинно зайняти УВО, бо сам Євген Коновалець і більшість стояли за тим, аби УВО реорганізувалась у бойово-військову референтуру Організації Українських Націоналістів, здійснення намічених планів зсунулись у часі. Вертаючись до УВО, потрібно наголосити, що вона мала величезний авторитет та розголос. І навіть листівки деякий час ще підписувались “УВО-ОУН”, а потім “ОУН-УВО”.

Були люди, зокрема Роман Сушко, Омелян Сеник, які відстоювали, що УВО і ОУН мають бути окремо, а керівництво – разом, незважаючи на те, що Євген Коновалець був Комендантом УВО і Головою Проводу Українських Націоналістів – і підтримував повне злиття.

Вирішив це питання молодий – двадцятип’ятилітній –Роман Шухевич, бо він був уже заслужений (авторитетний). Остаточно УВО визнано виключно як бойово-військову референтуру Головного Проводу Організації Українських Націоналістів десь у 1932 р. Зиновій Книш, мельниківець, пише, що то – 1934 р.

Згодом – ряд бойових актів, найважливіший з яких – убивство польського міністра Бронєслава Пєрацького у Варшаві. Усі дискусії щодо організації і реорганізації ОУН, пізніше арешти, зсували дату виникнення другої Крайової Екзекутиви Північно-Західних Українських Земель. І вона була утворена аж у 1935 р., майже через 6 років.

Одним із членів Крайової Екзекутиви ПЗУЗ і Проводу був Ярослав Старух. Його функція – завжди політична лінія, пропаганда (я. Старух – Референт політично-пропагандивної референтури КЕ ПЗУЗ ОУН). І коли Я. Старуха судили у Рівному 1939 р., на тринадцять років ув’язнення, то, власне, за ці справи. Так що він зв’язаний ще з Волинню, Рівненщиною. Але то окрема розмова. (Гл. Історія ОУН – П.Мірчук).

У 1939 р. Ярослав Старух був Секретарем Українського Допомогового Комітету у Кракові, а головою – д-р Володимир Горбовий. Комітет організувався ще до Українського Центрального Комітету, очоленого проф. Володимиром Кубійовичем.

Дальша доля Я. Старуха така – у 1942 р. він арештований у Львові ґестапо.

У 1943 р., у Карпатах заходами ОУН була заснована радіостанція “Вільна Україна”, яка мала окреслення “Афродита” (с.Ямельня Сколівського р-ну Львівської обл.) Її головним керівником був Ярослав Старух.

І що цікаво... 21-22 листопада 1943 р. я вже вернувся з Східної України важко пораненим і брав участь у Конференції Поневолених Народів, що проходила у с. Будераж (на половині дороги між містами Острог й Дубно), доволі залісненому селі. Там був присутній і Роман Шухевич. Офіційно ми не виступали, а були як “кореспонденти чи спостерігачі”. Вів конференцію Ростислав Волошин.

Як ми вертались до Галичини (я разом із Р.Шухевичем), то з нами їхав Альберт Газенбрукс, бельгієць, який був у якійсь німецькій допоміжній організації “ТОДТ” і звідтіля утік, та потрапив до наших рук. Дивляться – у німецькому мундирі – німак. А він давай кричати: “Бельгія! Бельгія!”. А то були прості волинські хлопці, що мали 3-4 класи освіти. Але зрозуміли, щось тут не те. “Ні, ми не маємо права трактувати його як німця-окупанта”. А.Газенбрукс потрапив до якогось нашого сотенного. Той сотенний трохи знав німецьку.

А.Газенбрукс носив окуляри (я його бачив і розмовляв з ним). Його зачислили до сотні УПА азербайджанців. Азербайджанець і бельгієць – європеєць і азіат. Причому той А.Газенбрукс був дуже веселий чоловік, його рідна мова французька, та він прекрасно володів німецькою і англійською мовами.

А.Газенбрукс оповідав: “Я з тими азербайджанцями йшов маршом. Була така балка чи рів й впало дерево, і воно стало такою кладкою, через яку можна було переходити. Тоді азіати бігли по ній, а я боявся, що впаду там десь у воду. І я сів посередині, а вони з мене лаха дерли...”

Подібне продовжувалось якийсь час. Та прийшов інший командир УПА і став бельгійцем цікавитись. Він знав добре німецьку мову і говорить, що А. Газенбрукс працює не там, де треба.

У нас, в українському підпіллі, були люди, які за допомогою радіоприймачів, записували, що говорять з Англії, що – з Швейцарії, що – з Москви. Збирали відомості і давали відповідні звіти. То були матеріали-сурогати для укладення періодичного видання, яке називалося “Інформатор”, декадник, що виходив через 10 днів на Волині, або інформативні матеріали про політичні події у світі та їхнє висвітлення американцями, французами, англійцями, большевиками, іншими. А.Газенбрукс, знаючи ті мови, працював у інформаційному центрі.

Будучи на Волині, ми з Романом Шухевичем вирішили взяти бельгійця до радіостанції “Вільна Україна” – “Афродита”.

Він приїхав. І ось що сталося. Ярослав Старух навчив Альберта Газенбрукса української мови, а Газенбрукс навчив Старуха французької. Ось яка цікава річ.

Я колись в інституті вивчав французьку. Коли про це довідався, приходжу до Я. Старуха і кажу: “Кома аллєву?” А він: “Тре бієн”. Я запитую: “Славку, де ж ви навчилися?” Відповідає: “Мене тієї мови навчив Альберт Газенбрукс, а я його – української”.

На 1944 р., після того, як Я. Старух був арештований ґестапо і звільнений, він не був членом Головного Проводу ОУН, але працював у секторі пропаґанди, а референтом пропаґанди ГП ОУН тоді був Мирослав Прокоп.

Радіостанція “Вільна Україна” за часів большевицької окупації була законсервована. Бо запеленгувати ту радіостанцію було доволі просто, і більшовики доклали б максимум сил, щоб її знищити. Частина персоналу “Афродити” залишилася там.

Десь у вересні-жовтні 1944 р. Ярослав Старух перейшов до мого осередку. Він називався “Зелений Гай”, то – Бібреччина, села: Дев’ятники, Юшківці, Ятв’яги. Неподалік був осередок Р.Шухевича і Дмитра Маївського (заступника Головнокомандувача). На той час третій член Бюро Проводу ОУН Ростислав Волошин при переході лінії фронту у серпні, біля Дрогобича, загинув.

І тоді Р.Шухевич мені говорить: “От берете Славка”. Хоча він старший за мене на 6 років, і колись я йому допомагав, хоча фактично Я. Старуху підпорядкований не був, а тепер він входить у моє підпорядкування. У той час Пленумом ОУН я був обраний до Головного Проводу ОУН, референтом пропаґанди і редактором “Ідеї і Чину”.

Зустрічаюся з Ярославом Старухом і кажу: “Слухайте, Славку, я не знаю, чи будете якось добре себе почувати. Колись фактичним моїм керівником були ви, а тепер я буду”. Я. Старух: “Друже! Треба, щоб робота йшла, робота йшла, прошу дуже, працювати”.

Закралась одна помилка, яка сьогодні шириться, а саме: Я. Старух був редактором підпільного сатиричного журналу “Український перець”. Він був співредактором – це може підтвердити Василь Кук. Головним редактором був Йосип Позичанюк, родом з Вінничини, член УГВР. У редакційній колегії ще був художник Хомутник, що робив малюнки й деколи віршики пописував. Очевидно, Ярослав Старух їм допомагав.

Тоді Я. Старух разом із Гвоздецьким працювали у мене, у секторі інформації. Славко писав статті. Так сталося, що він в “Ідеї і Чині” не писав, але вони є у таких популярних виданнях, як “За Українську Державу”, “Самостійна Україна”, але без його підпису. Зараз ідентифікувати ці статті, що вони Я. Старуха, майже неможливо, але вони є. Бувало різне, особливо часто траплялось, що якась стаття розбирається колеґіально. Хтось просить дописати ще це, ще те, і зміст подібної статті – результат колегіальної праці.

Ярослав Старух належав до когорти популяризаторів. У ідеологічному секторі він працював якийсь час (1940 р., Краків) з Степаном Ленкавським. С.Ленкавський згуртував коло себе інтелектуалів, добрих публіцистів.

я. Старух постає як популяризатор певних концепцій, певних положень. На тому відтинку він був великим майстром. Наприклад, йшли похідні групи на Схід. Там були невеличкі картинки Миколи Міхновського, Симона Петлюри, Євгена Коновальця, а тексти, пояснення – це було його.

Ярослав Старух був Головним редактором тієї групи, що захопила радіостанцію у Львові у 1941 р., і на весь світ проголосила Акт 30 червня “Відновлення Української Державності”.

Ще одна цікава деталь. Роман Шухевич на “ти” був з невеликою кількістю людей, особливо з тими, хто був у “Пласті”. Із Я. Старухом він був на “ти”. Може, тому, що вони між собою мали вищі контакти. А Головнокомандувач попри все був дуже життєрадісною людиною, оптимістом, любив посміятися, покепкувати, розказати анекдот. Не думайте, що подібні люди були якісь такі холодні, черстві. Абсолютно ні. То більшовики створили іконостас зі своїх генералів. І не знаєш, що там у нього під мундиром, а там у нього нічого нема.

Роман Шухевич говорить до Ярослава Старуха: “Славку, Славку, ти їдеш конем, маєш автомат (мав якийсь оригінальний автомат) і тебе оточують москалі. Що ти робиш?.. Що ти повинен зробити?..”

Я. Старух: “Я, Ромку, що повинен зробити – у бій вступати”.

Р.Шухевич: “Та чекай, який там... та чекай. Ще бою нема. Ти бачиш, що тебе оточують. То є темна-темна ніч, а ти на такому сивому коні, як гетьман, їдеш і тебе оточують, що ти маєш зробити?..”

Я. Старух: “Ну, як що маю зробити – у бій вступати з ними!”

Р.Шухевич: “Та, Славку, не так, ти, насамперед, повинен з коня якнайшвидше впасти”.

Я. Старух: “А чому, а чому впасти?..”

Р.Шухевич: “Бо коли є ніч, а ти сидиш на сивому коні, то тебе добре видно й ще твоя сильветка на коні. Тебе тут же застрелять, а коли ти впав, то старайся у тій ситуації пробитися”.

Це була дуже життєрадісна особа, дуже дружня і надзвичайно працьовита.

Ранньою весною 1945 р. Я. Старух, Лопатинський і Гвоздецький перейшли польський кордон. Ярослав Старух призначений Проводом ОУН Провідником Закерзоння. Там Головним Командиром загонів УПА був “Орест” – Мирослав Онишкевич, по лінії С.Б. пішов “Дальнич” – Петро Федорів*.

Це, власне, час, коли переходи кордону відбувалися непевно. Як Я. Старух переходив кордон, я не знаю. Чи так точно воно було, але я знаю, як її переходили інші.

Переходи відбувалися у той спосіб, що якась сотня чи курень УПА напав на прикордонну заставу на відстані кілометра, двох чи трьох. Ті більшовики ховалися, як щурі. Й далі фірами можна переїздити. Наскочили, перестріляли, кілька гранатометних пострілів, кулеметних сюди-туди. То будуть пильнувати, аби хтось кордону не перейшов. А наші переїхали фірами. Такі переходи здійснювались у 1945 р., можливо, у 1946 р. У такий спосіб міг перейти Я. Старух (1945 рік). Але одне певно, його перехід мусив бути чимось ґарантований – нашою зброєю, нашими відділами. За ними було домінуюче становище.

Головним Провідником Закерзоння – Лемківщини, Надсяння, Підляшшя Ярослава Старуха призначили члени Бюро Проводу ОУН Роман Шухевич і Дмитро Маївський. Можливо, десь є такий документ.

Щодо документів, то на сьогодні у мене немає даних, коли Роман Шухевич став Головнокомандувачем усієї УПА. Відомо, що він робив візитацію УПА-Північ, де був командиром “Клим Савур”-Дмитро Клячківський. Р.Шухевич міг інспектувати ті відділи з рамени, що він Головнокомандувач УПА, а могло бути інакше. Бо я знаю Романа Шухевича. Він міг їхати, щоб познайомитись й пізніше, у кінці візитації, повідомити як перебудуватись, і що він займає пост Головного Командира УПА.

Конспірація. Усякі рішення, усякі записки, псевдоніми – усе це було нашим щитом, нашим захистом. А тепер – страшний ворог істориків. Саме життя змушувало так чи інше поступати. Кожна людина, працюючи у підпіллі, мусила мати свій Організаційний псевдонім, а деякі – ще й фіктивне прізвище. Наприклад, у Галичині я був Вячеслав Романовський, а на Східній Україні –Сергій Крученко і ще інші мав прізвища. Вони не були Організаційними, але фіктивними. Дехто їх міг знати, а дехто і ні. Навіть один мій псевдонім відкрив Петро Содоль за підпільними документами, який я сам забув. Чому? На кожне засідання, його учасники брали окремі псевдоніми, щоб вести протокол за тими окремими псевдонімами.

Дев’ята заповідь Декалогу українського націоналіста звучить дослівно так: “Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни”. Псевдоніми, фіктивні прізвища, шифри й коди – це ж тайна, тож, дотримуючись засад конспірації, їх не годилося б виявляти, але всесильна Історія – Вчителька життя і найвищий Суддя – все мусить знати, а зокрема те, над чим наверстались десятки років...

Будучи від весни 1932-го року учасником українського націоналістичного руху, а від осені 1941-го до середини 1945-го року, перебуваючи в глибокому підпіллі ОУН і УПА й контактуючись з багатьма підпільниками, я бажав би цією короткою інформацією поділитися із зацікавленими людьми про те, якими псевдонімами, фіктивними прізвищами, шифрами й кодами користувалися в ті часи учасники українського національно-визвольного руху. Оскільки ж цю інформацію я подаю лише з особистих спогадів, то й застерігаю зразу ж, що порушеної теми в повному обсязі вони аж ніяк не вичерпують. Вважаю, що ця тема більшою мірою могла б бути висвітлена, якщо б хтось оцю коротку згадку доповнив ще й своїми спогадами, матеріалами, критичними заввагами тощо.

Відомо, наприклад, що засновник Організації Українських Націоналістів і її перший Провідник – полковник Євген Коновалець (його фіктивне прізвище, між іншими, “Новак”) мав псевдонім “Віра”. А ще краєм вуха чув колись, що в полковника був ще й псевдонім “Воля”. Можна здогадуватися, що він вибрав саме такі псевдоніми, бо ж надавав великого значення вірі в перемогу боротьби за волю українського народу, покладав великі надії на світлу прийдешність України...

Слово “віра”, як і слово “воля”, жіночого роду, а це значить, що хтось невтаємничений міг би сумніватися, носієм того псевдоніму є чоловік чи жінка. Власне, з таких міркувань виходячи, колишній член Головного Проводу ОУН, референт політичного вишколу вибрав собі жіночий псевдонім “Галина”. Якось у розмові зі мною, посміхаючись, він сказав: “Хай тепер чекістські посіпаки поламають голови, чи то мужчина, чи жінка скривається під цим псевдонімом”. З ним погоджувались і інші. Наслідуючи його, перший заступник (фіктивне прізвище “Волянський”) теж підібрав жіночий псевдонім “Полтава”, і лише згодом додав до цього псевдоніму Петро, що й, до речі, було його правдивим ім’ям, і так утворився літературний псевдонім –Петро Полтава.

Жіночих псевдонімів було багато більше, можна сказати – безліч, але вони “не законспіровувалися”, бо, наприклад, перед жіночим псевдонімом “Леґенда”, його власник Іван Климів – широко відомий націоналістичний діяч, ставив ім’я Євген (без найменшого сумніву, таким чином вшановуючи славетне ім’я Євгена Коновальця, якого найбільше між усіма націоналістичними діячами цінував).

Кодами й шифрами займалися у підпіллі в різні часи різні люди. Висліди їх праць були більш чи менш задовільні, але в загальному доволі позитивні. Різні поняття, люди й предмети означувалися відповідними термінами, тобто “кодувалися”, але кмітливим людям з табору противників часто-густо вдавалося потрапляти на потрібну розв’язку, зокрема в тих випадках, коли підбір термінів був неоригінальний, або надто збіднений. Були спроби підпільну літературу називати “білизною”, “сорочками”, “скатертинами” тощо, наради чи конференції – “весіллям”, “гулянкою”, “гостиною”, “хрестинами”. Акції чи якісь соціальні заворушення – “бурею”, “громовицею” тощо. Важче було ворогові розтлумачити ті терміни, що походили з кількох мов, скажімо, української, російської, польської, німецької.

Псевдоніми мали окремі міста, інколи села. Місто Київ називався “Софія”, м. Миколаїв – “Лиман”. На той час певні відтинки залізничної дороги могли мати свої псевда. Скажімо, “Зелений Гай” – осередок Крайової, згодом Центральної пропаґанди. Усі друкарні підпілля мали псевда. Друкарня, у якій виходив журнал “Ідея і Чин”, називалась “Прага”, що знаходилась між селами Іловим і Стільським на Миколаївщині (Львівської обл.), а перша друкарня була у Мокротині коло м. Жовкви.

Друкарня, яка віддруковувала 3 випуски журналу “Вісті української інформаційної служби”, розміщувалась на Бережанщині. Це Юнацька друкарня, що мала псевдонім “Кратер”. Я особисто не був у ній, але знав про неї. І там якийсь час працював Осип Дяків. Він й у мене працював, у “Зеленому Гаю”, маючи псевда “Артем” і був редактором останнього номера “Ідея і Чин”, хоча Мирослав Прокоп пише, що правдоподібно був “Петро Полтава”-Петро Федун. Останній також у мене працював. Вони у мене були початківці, а з часом вийшли на високий рівень пропаґандистів. У нашому осередку ще працював Йосип Позичанюк.

Вертаючись до Ярослава Старуха, хочу сказати, що за останні роки польської окупації ЗУЗ (1938, може, 1937,1939 роки) він – редактор легальної газети “Нове село”, яка виходила у Львові. Спочатку то була приватна газета, і приватник її фінансував. Але, коли прийшов Ярослав Старух, вона стала націоналістичною. Там певний час працював “Орлик”-Дмитро Мирон, Стиранка (недавно помер), Борис Левицький. Це був певний центр у Львові “Нового села”. Сама редакція розміщувалась у центральній, старій, частині міста.

Ще дещо про Альберта Газенбрукса. Він вже на вічному спочинку. Та перебуваючи в українському підпіллі, працюючи при радіостанції “Афродита”, був заарештований большевиками. Був у таборах з нашими людьми. Як іноземець був звільнений у 1956 р. чи 1957 р. Вернувся до Бельгії. З українськими націоналістами тримав контакти. Після себе А.Газенбрукс залишив багато гарних спогадів.

Українське студентство у 20-30-их роках ХХ ст. – то оті піонери нашого Національно-визвольного руху. Ще жили військовики, які брали участь у бойових діях Української Галицької Армії. Вони любили себе називати: “Ми стара война”.

Хоча наші визвольні змагання закінчилися невдачею, але не було перемоги ворога над нами. Перемога могла бути тоді, коли б загинула наша ідея. А ідея залишалась живою. І Ольжич, ми захоплювались його поезіями, пише про молоде націоналістичне покоління: “Воно зросло з шукання і розпуки”. З розпуки за втраченою державністю, що є ґарантом життя нації. Студентство було тим активом, які не думали як тепер кажуть: “Івасю йди студіювати, будеш лікарем, інженером, а ще, дай Боже, будеш продавцем у м’ясному магазині, ото будеш жити”.

А у нас було по-іншому. 29 січня кожного року ґімназисти і студенти голодували. Ті збережені копійки за сніданок, обід й вечерю здавали для політв’язнів. Студенти були депутатами польського парламенту (не пригадую прізвища, але один з них був студентом ІІІ курсу Львівської Політехніки) – то були політичні діячі.

Воно відродиться. Я вважаю, що багато втрачено часу від 1991 р.

Дужий П. Українська справа. – Львів, 2001. – Т.1. – С.392-406.